Потяг

Хм. Дивно. Колись почула фразу, що потяги це так романтично. І ось я вже сиджу в потязі і їду додому. Вже майже дванадцята година ночі і у невеликих вікнах лиш іноді мелькають високі ліхтарі, вони схожі на комети, які можна побачити на зоряному небі. Величезні поля, поселення, дороги.. Все таке німе, ніби щось вкрило їх величезною ковдрою. Трохи приглушене світло робить атмосферу спокою. Не дивлячись на те, як шумно у вагонах, мені спокійно. І коли ви зараз це читаєте, то можете почути цей характерний стукіт колес. Діти, котрі ще хвилин 15 назад щось кричали, своїм мамам, лежать приголублені нічним спокоєм поїзда. У кожного свої сни і так цікаво зазирнути в їх свідомість, глянути хоч одним оком, що твориться в їх світах. Так, в цьому є щось романтичне, особливо якщо поряд хтось великий і теплий обіймає за плечі і шепоче на вухо нічну казку, що викликає в тебе посмішку. Посмішку всього тіла. І вже все завмерло навкруги і лише цей момент, який я змогла зловити так несподівано. Дякую нічним потягам за їх нічний романтизм.