Удавка

Ранок, чекай. Дай, я докурю цигарку,
Бо, може, дим мене вже вб'є!
Яка я стомлена, з самомого ранку,
Куди, никчемне котиться життя моє?

Чекаю, чого? А колись тебе чекала,
В ночі, стояла, біля верби,
Дивилась на Чумацький шлях, і знала,
Знала, до мене прийдеш ти.
І ти прийшов: замріяний, веселий,
Слова кохання, до мене, промовляв,
Вуста солодкі, пам'ятаю,та присмак був гіркий,
Тоді, коли мене ти роздягав.
Шуміло листя, до низу,верба вклонилася,
Чумацький шлях... Чомусь він мерехтів,
"Дружина я тепер тобі": до нього промовлялася,
А він не чув, чи, чути не хотів.
Зійшла зоря, моя коса росою вкрилася,
І, перший промінь сонця, обрій цілував,
До нього я клонилась, і клонилась,
Та він, цигарку ту свою, гірку. курив.
І знову нічь, біля верби стояла,
Його чекала, та він, до мене не прийшов,
Мабуть не знав, чи знав, не розуміла.
Ось так сезон: один, лругий, пройшов.
В грудях пекло, серце боліло,
Любов, його, в мені зросла,
Те, полотно, льняне, мене душило,
Бо, той позор, я від людей ховала.
Прийшла та нічь: холодна, довга,
Я під вербою... Як мені болить!
І той, Чумацький шлях! Мабуть, до Бога,
Скоріше...хай йому...та тільки не кричить!
Це - стогне голос мій? Чи вітер стогне?
Як страшно...коли так тихо навкруги,
Цей крик! З розуму мене він зводе!
І знову тихо...Мої лодоні, натто, були тугі.
Я не ридала; бо не боліло, в грудях не пекло.
" Маленький, спиш?" - Тихо, до нього, промовляла,
Все: загортала, загортала, любов, у сіре полотно,
Там, біля верби, в сиру могило... поховала...
Зійшла зоря, очі мої, росою вкрились,
І перший промінь сонця, мої лодоні, цілував,
Упала на коліна, я пам'ятаю, помолилась,
Бо, мабуть, Бог цього не знав.

Як ця, Свята Земля, могла нас породити!
Бежжалістних шакалів, до почуттів людських!
Не мати, повинна була, під сердцем, нас носити!
А хтось, із під земельних, д*явольських!

Тепер любов моя, ось ця, гірка, цигарка,
І цей, холодний, чорний револьвер,
Дружина батальону я: " Удавка"!
Вбивати йду, таких, який ти є!