Ранок почина ться з кави

Іноді хочеться харкати людям в обличчя злими словами, хамити, крити матами, аби хоч якось виплеснути з себе біль, який береться з космосу певно, туди ж і зникає, а потім знову таки повертається з друзями. І ти схожий на їжака, який здається і голки має, і хижак, але всі хочуть його приголубити, пригорнути до серця, заспокоїти ту, заспокоїти ту бурю в пластиковому стакані. А ти агришся, додаєш всім у келихи уявну отруту тропічної змії, вириваєшся із міцних обіймів і кричиш: « Я нормальна ! У мене все просто чудово! Ви всі козли! Всі люди – козли! Зникніть з мого особистого простору! Не рухайте мій хаос!». Але тебе не сильно розуміють, дають заспокійливе, ти запиваєш його радянським стаканом горілки. Так і справді краще. Ці козли перестають бісити, перед очами виникають якісь лабіринти, по яких гасають, білосніжні зайченятка із кривавими свастиками на лобі, іноді проскакують жовтенькі каченятка і зігують ще не опереними крильцями. Напевно це було не заспокійливе, хоча всі мої емоції кудись зникли, на вустах з’явилась дибільна посмішка. Я лише кволий тюльпанчик, в неосяжних садах бурхливого і мінливого життя. Я маленький парусник, який гойдається на хвилях Світового океану. Мене заколисує і я потрапляю у царство Морфея...
Сни бувають кольорові і не дуже. От мій був на диво сірим. Після вчорашнього я виражаю думки як капітан Очевидність. Сьогодні вночі в моїй голові оживали готичні химерні скульптури. Ліпнина з собору Паризької Богоматері піднімала келихи червоного вина з сумними ангелами із старих кладовищ, до них злітались горгулії, струшуючи з крил пил. Бородаті святі щиро сміялись, підморгували мармуровим жіночкам. Всі вони якісь старовинні , здається, що кожен їх рух останній і за мить вони просто стануть купкою пилу. Банкет все продовжувався, звідкись лунали печальні мотиви скрипок і органу. Що робила там я, поняття не маю. Але йти не хотілось, навпаки був якийсь смуток, від того, що я не така як вони.
 З цим осадком я і прокинулась. Звісно не в себе вдома, у мене ж його нема. В моїй голові сотня маленьких гномів кувалдочками гупали по чомусь металевому. Я понесла своє грішне тіло у ванну. Але там Тата наспівувала Земфіру. Як добре, що вона є в мене. Зварю нам смачну каву. Це єдине, що я вмію готувати. Руки не з плечей і шалений талан найбільше впливають на мої кулінарні (не) здібності. Іноді мені здається, що я навіть воду переварю чи якось зіпсую, але не каву. Густий, чорний, насичений смак, неповторний аромат. Каво, ти просто космос. Ми – покоління, яке виросло з телевізором, тому моя рука сама ввімкнула цю коробочку, яка мерехтить картинками і обличчями. Мій розум занадто кволий, щоб сварити мене ж за вчорашнє. Відчуваю себе розтоптаною, але це не заважає мені ненавидіти цю бісову рекламу. Зараз рекламують все. Ліки, візьміть це проносне, ви випорожнитесь швидко і веселкою. Візьміть цей сироп, ви будете кашляти мокротинням з метеликами. На людських слабкостях і потребах будують бізнес товсті животики і тугі гаманці акул. Вже є такі собі фармацевтичні королі, які зробили свої мільйони на пігулках, що вбивають дітей. Раніше було «людина людині вовк, а зомбі зомбі зомбі», зараз же людина людині бізнес, із зомбі нічого не змінилось. Всі хочуть впарити один одному щось, когось, себе. Людина – товар. Купи в мене кіло помідорів, жабку-мандрівницю, праву нирку, давно втрачену невинність, а ще я можу відсипати в жменю гороху сухого, високоякісного, недорого. Головне загнати дорожче. Всі торгують своїми обличчями в першу чергу, потім вже товаром, або собою. Червоні губи говорять: «Купи помаду, а ще мозок і ложечку, щоб його їсти. Купи мене». Красуня блондинка з телеекрану пропонує кредит, депозит і трохи наркотиків. Світ змінився. Став яскравішим, багатограннішим і дорожчим. Світ – великий мегамаркет, а ми лише товар на його полицях.
Ти часом моя кава прикликала до себе Тату і вона почала робити бутерброди. От воно, моє сімейне життя. Всім доброго ранку і вдалих покупок.