Самотн сть

Самотність

Я ніколи не вміла скаржитись, адже стіни навколо мене не хотіли жаліти, а подушка витирати сльози. Знаєте, у вас завжди є ви самі. І все. Інші ж чекають моменту втекти кудись подалі, щоб не слухати від вас Бродського напам’ять, не доливати вина, не підпалювати цигарок. А головне - ні в якому разі не слухати про ваші проблеми. В такі бісові моменти перетворюєшся на маленького злого гнома, який толком нашкодити не може, але хоче. Ще й як. Хоче вилити на когось частину свого внутрішнього гною. Прямо на голову, щоб знав, мудак, як покидати тебе з невідкритою пляшкою напівсолодкого.
Не те щоб я егоїстка, хоча і це не виключено, я просто звичайна людина. Мені теж іноді потрібне спілкування з навколишнім світом, а котиків і собачок біля під’їзду я вже нагодувала. Дивні ці люди. Вони не можуть один без одного, хто б і що кому не доводив. Вони просто хочуть бути комусь потрібним. Вони хочуть уваги, тепла, ласки і розуміння, взамін пропонуючи лише свої сльози і соплі. Нерівноцінний обмін. Тому сидять і нидіють у своїх бетонних коробочках, прикрашених для псевдозатишку. Але ж дім в якому тебе не чекають автоматично перестає бути домом і стає стінами. Вже рідними і залюбленими. Холодними. Стінами. Розумієте?
Не те щоб я не любила бути на самоті, але я б радше стала б кимось іншим, кого люблять мама і тато, чекають вдома і пишаються. Тим, чиї грамоти бережно складає бабуся у старає бабуся у старий комод і дає за це цукерки шоколадні. Тим, у кого дідусь спішить забити гвіздок для чергової медальки із змагань. Або ж тим, у кого поличка лакована ломиться від блискучих кубків. Напевно я не вмію нічого з того, за що люблять. Тому і маю час писати це все. Де ж та людина, яка відірве мене від цих заздрощів і заставить писати щось хороше про людей? Де цей герой? Я хочу його обійняти і розплакатись в строгий піджак.
Самотність – річ хороша, якщо приймати її дозовано і за призначенням лікаря, а не душитись в ній, оживаючи на коротку мить. За цей час ти чіпляєшся краєм душі за всіх, кого відчуваєш поруч. А потім назад, у забуття, де тебе чекає, напам'ять вивчений малюнок шпалер. Ти сам, я тим паче, може будемо самотні разом? А ти кажеш "ні". А ми ще заживем і поселимо в своїх стінах когось.
 Я хочу маленьку черепашку, я буду її любити, правда-правда. І не потрібно мені більше нічого. І можеш мовчати далі. І взагалі, сьогодні я купаюсь у своїй самотності як цілющому джерелі. А потім я проснусь сама. Знову.