павутиння

містер Ендрю вже три місяці не бере до рук гітару, вона здається йому якоюсь незугарною, ніби це не він грав на ній усі ці роки. він жбурляє нотні зошити по кімнаті, вони, тихенько приземляючись на підлогу, бормочуть: «ми не винні в тому, що ти став таким пустим». «хто тобі лікар, якщо замість серця в тебе тепер розбита склянка вина?» містер Ендрю прикриває очі, наосліп складає у купку усе, що розкидав. потім сідає поряд з диваном і говорить, здається, до себе: «лікар мені - тільки вона».

у містера Ендрю потрохи черствіє душа, він вважає себе безсилим і грубим, думає, що позаду нього залишилася якась там бісова межа. йому ледве вдається ховати за спиною білий прапорець, адже неможливо врятувати душу, яка згублена вже нанівець. містер Ендрю вмикає патефон, обирає найненависнішу платівку, уважно прислуховується до скрипучих звуків і дивується, чому більше не здатен творити щось схоже і косо глядить на гвинтівку. згадує січень, коли він зустрів дівчину з тихим голосом і все навколо нього починає ходити колесом.

містер Ендрю приймає рішення зникнути, знайти місце, де буде спокійніше, де він зможе до всього потрохи звикнути. місце, де його гріхи стануть святими діяннями і щасливі дні більше не обернуться усілякими там стражданнями та риданнями. він вчора пішов з роботи, сказавши, що вона приносить йому суцільні турботи. містер Ендрю дістає із шафи вкриту пилом валізу, укладає у неї свої зім'яті сорочки та хусточки, роздивляється у десятий раз білет на свій потяг. після цього підходить до вікна, щоб закрити минулого протяг.

у містера Ендрю перехоплює подих, коли він чує невпевнений стукіт у двері. він обертається, щоб подивитися на гітару, котру залишає навіки у душних стінах та крокує вперед. колишній геній та музикант спочатку трохи вагається і все ж таки торкається дверей. навпроти нього стоїть дівчина, яка для нього прекрасніша за усіх пігмаліонових галатей. вона не піднімає голови, тільки обережно заламує пальці, а містер Ендрю вже готовий написати дня неї пісню і закружитися з нею в танці.

містер Ендрю просинається вранці і бачить, що поряд на подушці мирно сопить вона - назвучніша та найтонша у всьому світі струна. він сідає на підлогу, у яку безжально кидав нотні зошити, притягує гітару до грудей, налаштовує своє натхнення на мажорний лад, бере барре і розуміє, що ноти ллються, ніби чудернацький водоспад. містер Ендрю дякую Богу за те, що він привів її до нього і познайомив їх дев'ять місяців тому назад. взагалі невідомо, що б з ним сталося, якби не її волосся каштанопад.

у містера Ендрю майже зупиняється серце, коли вона обіймає його зі спини та тендітно цілує у щоку, він повертається до неї обличчям і тепер дивується тому, як можна так сильно кохати цю темнооку. він думає про те, що немає права її втратити, тому що легше буде вже самого себе одразу стратити. містер Ендрю не хоче виплутуватися з цього павутиння, йому хочеться назавжди в ньому залишитися. і вона, здається, також не проти навіки з ним переплестися. їхнє кохання створилося просто, без прелюдій та рапсодій, його не зможе зруйнувати ні один у цьому світі злодій.

містер Ендрю зрозумів, що він знайшов у ній саму любов. вони просто разом і, здається, цього навіть більше, аніж досить.