***

А за вікном немає навіть натяку на сніг. І дарма що вже початок січня, що навіть новорічні свята. А снігу все нема. А хотілося б як у казці, кружляння маленьких сніжинок навколо. Щоб як у дитинстві нахилити голову і язиком ловити маленьку зиму.
А зима ця має бути, така ж сама як і була. А може і ні. І щось у мені каже, що можлива якась казка. Але я в це не вірю. Я дорослішаю. Навіть думки стають серйозними. Нема тієї наївності. Нема, а так хочеться ще трохи побавитись. Та час неминучий.
І звідки в мене така невимовна туга за дитинством. Не тому, що там не було обов’язків? Я просто тікаю від дорослості. До кінчиків пальців я не хочу бути дорослою. Бо з дорослістю прибуде і справжнє жорстоке життя.
А люди по суті дуже нещасні. Кожна людина затаїла у собі кригу нещастя. І ніщо навіть палюче сонце літа не розтопить ту кригу.
І самотні ми так само. Скільки б поряд людей не було, сотні, мільйони. Кожна людина самотня, як би їй не хотілось мати друга, або кохану людину. Ніхто не зможе зрозуміти тебе окрім тебе самого.
А самотність на що вона схожа? На темряву? Ні. Скоріше на привітну теплу кімнату. Камін, з палаючими дровами. М*яке крісло з теплою різнокольоровою ковдрою. Поряд маленький столик на якому тарілочка з цукерками та печивом і чашка гарячого шоколаду. Отака вона самотність.
Коли ти в обіймах тепла. А поряд найщиріше створіння книга. Я стаю спокійною коли перегортаю сторінки книг. Там інший світ. Світ цікавіший за реальність. У якому хочеться потонути і не повернутися.
Мені іноді хочеться бути оратором. Щоб стати перед великою аудиторією кількістю в одного чоловіка і говорити. Говорити про все, що наболіло. Скільки болю зібралося у цій маленькій душі. Навіть незрозуміло звідки. А тільки чомусь цей біль тримається завжди за маскою усмішки. Доброї милої усмішки, веселощів, сміху і невимовного щастя.
Для мене вже давно перестало існувати щастя. Туга за минулим обтяжує кожен день існування. Ні не життя, а саме існуванням можна назвати кожен мій день.
Коли я стала такою песимісткою? Або ні, не так. Я стала реалісткою. Коли це сталось? Я навіть не помітила.
Може тоді коли втратила віру у кохання?.. Або тоді коли зрозуміла, що у людях не збереглося справжнього добра. А може тоді, коли відчула себе самотньою? По справжньому самотньою?
Скільки питань. І ні єдиної відповіді.
Та то пусте.
Можна лишень трохи відволіктись. Наприклад випити чаю з малиною. Він так нагадує літо. Солодкий, теплий. Як тихі зоряні вечори біля вогнища. А до біса, я не можу писати про солодку радість літа коли за вікном завиває холодний вітер. Коли я одягаю на себе теплі светри аби не відчувати холоду людей.
Скільки номерів у телефонній книжці мого мобільного телефону. Але є лише кілька людей яким я можу подзвонити. Помовчати, не розповідаючи як у мене справи просто помовчати у телефонну слухавку. І я буду знати що мене зрозуміють. Навіщо обмінюватися телефонними номерами якщо потім навіть не подзвоните одне одному.
Моє життя. Та чи можна його так назвати, коли кожну мить у нього вриваються чужі люди. Тоді по іншому, наше життя. Хоча… Люди занадто егоїстичні щоб розділити з кимось хоча б шматочок свого часу.
Ти навіть не знаєш. Не знаєш, що думки про тебе не покидають мене ні на хвилину. Ти як привид, то з’являєшься, то щезаєш. Невловимий як привид. Привидисько. Ненавиджу, того привида. Але що поробиш.
Так і будеш холодним привидом егоїзму. А що навіть звучить