Власний костюм

«Куди ж іти? Чого тікати?
Чи відректись від давніх мрій?
Своїми ж вчинками ми ставимо завади
Собі в дорозі життьовій!»
Й. Ґете. «Фауст»
Казала мені мати: «Не слухай інших людей.»
Яким же я був дурним, коли послухався її.
І ось, зараз я сиджу за столом зі слонової кістки. Одягнений я у досить дорогий костюм від «Прада» (мій улюблений) та з чашкою чаю в руці готуюся розповідати історію, яка сталась дуже давно.
Була середина робочого тижня. Андрій сидів на холодних сходинках свого офісу. У повітрі відчувався виразний запах весни. Співали солов’ї. Цигарка в руках Андрія повільно зменшувалася, прямо пропорційно його життю. Раптом, хтось почав стукати у вікно на другому поверсі будівлі. Це Андріїв бос. Величезний, бородатий та дуже спітнілий. Варнякав він нечітко, і зрозуміти цього здорованя було дуже складним завданням. Проте, складніше було, мабуть, не помітити його. Хлопець здогадався, що від нього хоче начальник, загасив цигарку та повернувся до будівлі. Вона, 20-поверхова, була схожа на великий вареник з бульбою. Проте, їсти його я вам не раджу. Андрій працював звичайним клерком, яких мільйони у світі, але все ж таки він був особливим.
Клац-клац, клацала миша Андрієвого комп’ютера. Цей звук він чув майже кожної секунди кожного дня. Як не на роботі, то вдома, коли доробляв роботу, яку не встиг закінчити протягом тижня. Клац-клац… Клац-клац…
Деякі працівники, які були з розряду «принеси-подай» скаржилися на свою роботу. Завжди бідкалися всім, хто їх слухав, але Андрій хотів лише одного: запхнути кляту мишу до їхніх клятих ротів, щоб ЗАМОВКЛИ ВЖЕ!! Так і проходив день за днем його життя. Оте набридливе «клац-клац», робота та цигарки.
Коли Андрій повертався додому, він відкривав холодильник. Там навіть комп’ютерні миші вішатись би не схотіли. Проте, там було пиво. Пиво – це порятунок, але лише тоді, коли ти хочеш бути схожим на вагітну жінку в трамваї. Але, поправочка, вусату жінку. Андрій мав би гарні вуса, якби пив то пиво. Волосся він мав чорняве, таке, яке має кішка моєї сусідки. Яка ж вона інколи ДУРЕПА! Таких дуреп ще треба пошукати. Гадає, що сміття треба викидати мені під двері та її зовсім не хвилює те, що я можу замастити свій костюм. Стерво, чи не так?
Так, але зараз не про мене, а про Андрія. Він не любив людей. Не те щоб зовсім, але вони йому не подобалися. Ходили собі по вулицях міста, їздили на своїх дурнуватих різнокольорових автомобілях з віконцями та намагалися розмовляти з ним. Дихали в його присутності та запихали руки до своїх кишень. Це дуже злило його. А колись одна дівчина сказала:
– Андрію, ти або дурак, або інтровєрт! Третьєго нє дано!
Діло було в дитсадку, тому Андрій вирішив спитатися в мами хто є оті «інтровєрти»? Але мати відказала йому: «Не задавай дурних питань! Ліпше йди вірші вчи!» Він так і робив. Але їх сім’я була не дуже заможною. На полиці було лишень дві книги. Біблія та Кобзар. Першу Андрій не розумів, лишень вірив у Бога, а другу знав напам’ять. Серед ночі спитати його – одповість без вагань будь-який вірш Тараса.
Коли він підріс, та пішов до школи, то на уроках етикету Андрій дізнався, що інтроверт – це людина, яка обожнює самотність та має лиш одного, але справжнього друга. А друзів в Андрія не було. Тому, з тих самих пір малий хлопчина зачинявся в кімнаті та робив деякі непристойні речі. Він писав вірші. Свій перший вірш хлопець назвав «Макроекономічна рівновага країн Європи» Щоб знайти той клятий папірець мені довелося витратити чимало часу, але ось той чудовий вірш:
Світло, гриб та ліхтарі
Все що є в житті – відстій!
Каша, ліки, ковбаса -
Все, що так не люблю я
Чому він так не любив ковбасу, спитаєте ви? А Бог його знає! Можливо йому в магазині до рук потрапила особлива ковбаса. Свіжа та з натурального м’яса. Це було б справжнє диво, дійсно.
Батьки Андрія недовго кохали та пестили його. Вони розійшлися, коли тому йшов восьмий рік. І повідомили сину про це в його День народження. Тоді Андрій якраз запхнув до рота великий шмат торту, і, звісно, той вийшов назовні. З тих пір хлопець ненавидів торти та цукор взагалі. Так-так, Андрій майже не їсть цукру. Через це його обличчя занадто бліде, а під очима лежать величезні мішки, схожі на мішки з бульбою.
Вуха в нього – великі, немов ті немиті срібні ложки, які я вкрав з ресторану. О-о-о, це дуже кумедна історія. Я обідав в ресторані східної кухні, де над дверми пише «Шаурма», коли повз ресторан промчалася карета швидкої допомоги. Я, до речі, вельми шановний та відомий у світі лікар-анестезіолог. А якщо коротко – то я накачую людей наркотичними речовинами, щоб вони спали та не балакали, коли не треба. Хірург дуже відволікається, коли пацієнти кричать під час операцій, а колискові їм не допомагають – я перевіряв. Хоча ні. Брешу. Ніякий я не лікар. Звичайний клептоман. Але досить про це! Я починаю дратуватися, від думок про це. Розповідаю далі.
І ось, карета проїхала, я підскочив і вилетів з ресторану надвір. Стояла зима, на мені був костюм від «Прада». Він дуже зручний. І взагалі, я пів життя збирав на нього гроші. Не тримати ж його в шафі з іншим брудним та старим одягом? Я побіг за швидкою, тому з упевненістю можу стверджувати, що вона не така вже й швидка. Авто зупинилося коло багатоповерхівки, під номером сімнадцять на вулиці Довженка. Там, біля під’їзду, лежав блідий хлопець. Пізніше він назвав мені своє ім’я – Андрій. Але тоді я цього не знав і кинувся на допомогу рятівникам його життя.
У нього зупинилося серце. Непрямий масаж серця не допомагав. Раз… Два… Нумо!... Живи, скотиняко!... Шість… Розряд!... Я СКАЗАВ ТИ БУДЕШ ЖИТИ КУРВО!... Розряд!... ДВАНАДЦЯТЬ! РОЗРЯД!!
Раптом нам відчинилась темна брама його очей, за якими були блакитні стіни - очі. Він дихав. Але серцебиття все ще було повільне. Андрій був у критичному стані. Тож ми занесли його до білої карети з червоним хрестом - символом надії та вони помчали до лікарні. Я не поїхав. В мене ще було багато справ удома. А, перевіривши кишеню, я знайшов там дві срібні ложки, які я сховав там щоб не вкрали. Проте, зробив це сам. Яка кумедна історія, ви знаєте?
Наступного дня, я поїхав до міської лікарні номер два. Там, коло стійки приймальні, стояла гарна дівчина з великими очима та носом, ніби в орла. Грузинка, напевно. Так ось, підійшов я до неї та питаюся:
– А ви мені не підкажете, у якій палаті лежить хлопець, якого привезли вчора?
– Котрий із них? – питає вона та кумедно рухає тим носом.
– Ну той, молодий такий, серцевий напад, – кажу я.
– А, ви про ТОГО хлопця? – сміється та, – він у десятій палаті.
Чого вона сміється? Не знав і досі не знаю. Я вже дійшов до ліфта, а вона все сміялася, а її ніс здригався в унісон з тілом. Ліфт був старий, стіни його були обшарпані, а кнопки були замащені червоними плямами. І чомусь я впевнений, в тому, що то була кров. Хлоп… Закрилися двері підйомника. Його струснуло, і він вирушив на третій поверх.
Там було багато людей. Усі кахикали та шморгали червоними носами. Очі хворих, від втоми, також були темно-червоного кольору. Кожен виглядав дуже втомленим, проте для того, щоб витріщатися на мене, поки я йду до палати, їм енергія зовсім була не потрібна. Я йшов і спиною відчував погляд усіх присутніх. Вони мене намагалися підпалити таким чином, чи що?
Невеличка пошкрябана табличка з цифрою 10 була прикручена до дверей двома маленькими шурупами. Товстий шар білої фарби вкривав старі дверцята палати. Я роздивлявся їх, як раптом, хтось доторкнувся рукою до мого плеча – я розвернувся, і він кашлянув прямо мені в обличчя. З рота в того тхнуло старими абрикосами, як на подвір’ї мого старого будинку. Ненавиджу абрикоси! Я штурхонув його від себе та, з поспіхом, зайшов до Андрія.
Вікно в кімнаті було відчинене. Невеличкі прозорі фіранки легко коливалися одночасно з вітром. З телевізора глухо лунав голос диктора на каналі новин, а в коридорі досі чулося чиєсь кахикання. Мене це розлютило, тому я з силою гримнув дверима. Хлопець на ліжку здивовано кліпнув очима, мовляв «хто такий?»
– Це ти вчора ледь не помер? – питаюсь я.
– Мабуть, – знов здивовано відповідає той.
– Як звуть?
– А хто питає?
– Я.
– А хто я?
– Хто ти, чи хто я?
– Хто ти?
– Хто ти тобто?
– Ну ТИ! Ой, щось у мене голова розболілася. Андрієм мене звуть. Чи звали. Я не знаю.
– А мене ніяк не звуть. Але що це ми все про мене розмовляємо? Давай про тебе.
Ось тоді я познайомився з Андрієм. Ми не раз розмовляли про його життя. Та й не два. Він розповів мені про його сім’ю. Про те, як його батько з’їв його пацюка для досліду, а мати нагримала на хлопця. «Чого ти розкидаєш своїх дурнуватих пацюків по всій хаті, дурне ти дитя?» Я називав його знавцем веселих історій. Проте, розповідаючи ці історії в його очах з’являлися сльози.
Спілкувалися ми майже кожного дня. Я приходив до нього в лікарню та приносив йому помаранчеві фрукти та найсмачніший молочний коктейль у термосі. Так, в мене був білий термос з великою свинею. Морозиво для коктейлю я купував у молочному магазині на розі. Пломбір у вафельних стаканчиках. Проте, кожного разу доводилося діставати його звідти ложкою. Андрій мене, навіть похвалив:
– М-м-м. Дуже смачно, дякую.
Ще він мені розповів, що в дитинстві батько бив його. Ременем. Дуже сильно. Андрій навіть відчуває фантомний біль на місці старих шрамів. Звідки я знаю про шрами? Вам краще цього не знати. Для своїх років, Андрій був дуже мудрим хлопцем. І ось що він мені сказав одного дня:
«Сум породжує біль. Він приходить несподівано. Ти його не чекаєш, а, та скотина, б’є у спину. Сильно б’є. Біль проходить через спину, через твоє тіло та потрапляє прямо в душу. Люди кажуть, що в них болить душа. Це знайоме всім, чи не так? В такому випадку допомогти можуть тільки друзі. Але таких зараз мало. Ти гарна людина, я довіряю тобі.»
Це для мене було повною несподіванкою. Так само несподівано помер Андрій…
Люблю життя. Воно таке яскраве, веселе, привабливе. Та жорстоке. Я його люблю, але тільки тоді, коли вона дає мені набагато цінніші речі, ніж бруд під ногами, в який ти падаєш своїм обличчям. А я часто падаю. Кожного дня. Буденна процедура. Але завжди є людина, яка власноруч опустить тебе та вмочить твою голову в слизький та противний бруд, тримаючи тебе за волосся.
Спогади про це дуже сильно вплелися до моєї голови. А інші вилися хвостом поруч. Того рокового ранку я прокинувся та подумав: «Очі на місці, ніс також. Мушу припустити, що й все інше там де і має бути». Вдягнув костюм, почистив зуби дешевою зубною пастою та старою розтріпаною щіткою. І лишень тоді я вийшов на вулицю. Йшов дощ. «Хлюп. Хлюп», хлюпали величезні краплини. Люди йшли, прикриваючи голови газетами, парасолями, куртками та кашкетами. Нікому не подобався цей дощ. Вони ніби були з цукру. Боялися розтанути, проте, камінь не тане. Їхні серця зроблені з кременя. Треба дуже постаратися, щоб розпалити їх. Але люди цього не роблять. Вони хочуть жити в спокої, в сірих днях настінного календаря. Місяць за місяцем, рік за роком. І так, доки не настане кінець…
Я дізнався про його смерть в лікарні. Того дня я приніс йому молочний коктейль власного приготування. Він дуже смачний, я його обожнюю просто. Ніжний смак молока, який ніби переплітається з терпким присмаком абрикосу та різким смаком банану. І так, я ненавиджу абрикоси! Це ж мій кулінарний шедевр! Андрій МАВ його спробувати, але не зміг. Смерть настала раптово. Новий серцевий напад. Усі лікарі сиділи та грали в покер за великим столом в кімнаті відпочинку.
Люди – це створіння, які не бажають бачити нічого, окрім свого «его». Я. Я. Я. І майже всі забувають, що «Я» – остання буква алфавіту. Тому про себе треба думати не в першу чергу. «Допомагай іншим, сам – помирай», – сказав одного разу хтось. Мені байдуже хто цей хтось, проте думки в нього слушні. Ніхто не допоміг Андрію. Його лишили сам на сам зі своїм життям, хоч він і був слабкий. Самотній хлопчина в темнім коридорі власної підсвідомості. Йти назад, чи вперед? Йти на світло, чи у темряву? Скільки запитань…і жодної відповіді.
Я пішов додому, зняв піджак, розстібнув сорочку, зірвав краватку зі своєї шиї та впав на підлогу. На смердючий та жорсткий килим у великій кімнаті квартири. Мені не хотілося нічого. Серце боліло. Боліла душа. «Люди кажуть, що в них болить душа. Це знайоме всім, чи не так?» Це не просто слова. Це правда життя. Цей біль породжує важкість на серці. Тобі важко дихати та вставати з ліжка. Не хочеться їсти та пити… Я лежав, згадуючи Андрія…
В дитсадку хлопець закохався в юну панночку, на ім’я Анастасія. Вона була пречудової вроди, з гарним пишним волоссям та великими очима коричневого кольору. Проте, в них не склалося. Вона кохала іншого хлопця – Степана. За очі його називали «Трактористом», бо той був огрядним малим та любив добре поїсти манної кашки.
Манна каша – то взагалі окрема тема в житті Андрія. Одного разу він мало не вдавився грудочкою каші, який потрапив до дихальних шляхів хлопця. А ще, коли Андрій ще був дуже малим, бувало таке, що каша сама розліталася по всім стінам кухні. Я й сам не розумію як таке можливо. А про битву в шкільній їдальні, коли Андрієві прилетіла до голови ціла тарілка манки – можна написати ціле оповідання, хоч і невеличке.
У школі Андрія не дуже любили. Всі вважали його дурнуватим та пришелепуватим. Це все через його манеру поводити себе не дуже порядно стосовно інших дітей, я так гадаю. Слово за слово і хлопця вже хочуть забити до півсмерті. А в його класі всі були, немов би зі старих фільмів про італійську мафію. Був «батько» - Петро. Патлатий хлопець від якого дуже помітно пахло вареною ковбасою, а від його помічника йшов приємний запах вишневого компоту.
Вони контролювали справжню банду. Розбірки за гаражами, коло школи. Нецензурні слова легко влітали до їхніх речень, а голос завжди був низьким та дорослим. І вгадайте хто в них був головним помічником? Звісно не Андрій. Проте, він все ж таки мав друга в школі – Антона. Їхні відносини важко назвати дружбою. Вони гуляли після школи до магазину, купляли щось смачненьке та іноді сміялися з котів, які, підібгавши хвіст, втікали від собак. Цікаве в Андрія тоді було життя.
Я багато розмовляв з Андрієм про усе, що було на наших язиках. Багато у чому наші думки не збігатися. Але в одному ми обидва були згодні: люди – майже завжди погані істоти. Кожного дня люди вбивають одне одного. І не ради виживання, а заради забави. Люди живуть день за днем та ні в чому не знають міри. Сьогодні вони хочуть миру у всьому світі, а завтра вже йде війна між тими, хто за мир та тими, хто проти. Але не існує всесвітньої згоди. Це вигадка якогось дурного філософа, який гадав, що він найрозумніший з усіх. Ось у чому проблема усіх філософів. «Ми найрозумніші!» - казали вони. І всі вимерли. Війни будуть завжди, особливо в епоху інформаційної, ядерної та інших небезпечних видів зброї. Ми самі себе губимо. І ніхто не може цього змінити.
В наші дні люди ніколи не думають, вони просто поступово тупіють. «Існує два типи людей: дегенерати, та…ммм…дегенерати з фантазією», сказав я одного разу Андрієві в лікарні за день до його смерті. Він погодився зі мною, але згодом попрохав, щоб я пішов. Йому стало зле і він хотів побути наодинці. Тоді ми бачилися востаннє. Я й досі не можу повірити, що він помер. З його палати смачно пахло свіжими апельсинами та квітучими трояндами за вікном. Зараз вона не пахне. Ніяк. Жодного запаху, жодного звуку. Тихо, немов у домовині…
Я лежав на підлозі в своїй квартирі. На мені була розщібнута сорочка та брудні від вуличного пилу штани. Сльози текли з моїх очей по щоках і вниз, на килим. Лампочка на стелі блимнула. На стінах то з’являлися, то зникали тіні. Мені здавалося, ніби моя краватка ожила та повільно повзе в куток, а стіна пливе від мене, хоче сховатись. Як раптом, вона нарешті перегоріла. Лампочка. Темрява накрила мене. Сховала від світу, від людей, від суму, від страху. Від болю…І принесла сон.
«Дзвінок телефону? Я чую дзвінок? Де він…Коли він? Що?» - питав я в себе, коли розплющив очі. Вони розпухли від сліз та недосипання. Голова нестерпно боліла, ніби хтось відбивав чечітку на моїх нервових клітинах. Людина на іншому кінці кабелю втомилася дзвонити, телефон замовк. Біль вже почав відступати, коли пронизливий дзвінок знов примусив його повернутися. Я нічого не тямив, уся реальність була якоюсь казковою, вигаданою. Усе було так, ніби я й досі спав. Але це було не так. Розуміння цього прийшло досить швидко. «Чечітка» допомогла. Я опам’ятався, взяв себе до рук та різким рухом піднявся з підлоги. Краще б я цього не робив. У вухах піднявся страшенний гул, ніби мільярд голосів ураз почали завивати, немов вовки на повний місяць. Я відчув під носом тепло, ніби щось тепле витікало звідти. Доторкнувся лівою рукою, і, дійсно, то була кров. З носа витікала МОЯ кров. Ненавиджу вигляд крові. Тому я так і не зміг стати лікарем. Ну який лікар боїться крові та її запаху, от скажіть мені?! Телефон знов почав тарабанити звуком по моїм барабанним перетинкам. Крок за кроком я йшов на звук, бо перед очима стояли темні плями.
– Чорт! – вилаявся я, коли влетів у стіну, яка раптово виникла переді мною, – Якого біса?
Нарешті я боляче вдарився босою ногою об коридорний столик, на якому стояв старий телефон з великими цифрами. Дзвінок продовжувався. Гадки не маю, скільки часу я йшов туди, але я підняв трубку та сухим голосом промовив.
– Алло, – голос прозвучав далеко від мене. Вуха заклало, я ледь чув себе, – Слухаю, – відповідь не примусила довго на себе чекати.
– Доброго дня, Андрій Іванович Смирнов повідомив нам цей номер для екстрених ситуацій. Така і сталася, – промовив чоловік суворим тоном, який точно не хотів щоб його перебивали.
– Що?
– Він живий.
– Що? – я здивовано кліпнув очима, – що ви маєте на увазі? – до мене поступово повертався мій голос, мої інтонації.
– Андрій Іванович живий, – чоловік починав злитися.
– В якому сенсі? Він помер учора!
– Ви нічого не розумієте? НІ? То це все ВАШІ проблеми! До побачення! – з явним роздратуванням сказав він та поклав трубку.
«Біп-біп-біііп». Нічого не розумію. Він учора був ще мертвий. Коли це він встиг очуняти? Люди так не роблять. Такого не буває. У світі не існує чудес. Я в це не вірю. Переступивши через свою краватку та вдягнувши туфлі я вийшов з квартири. Через розбите вікно у під’їзді гасав вітер. Моя сорочка коливалася, ніби той плащ Супермена. Тому я витягнув праву руку вперед, ліву притиск до тулуба та побіг вниз – надвір.
***
Там було темно. Люди йшли та куняли носами. Вуличні ліхтарі миготіли та яскраво фарбували усе довкола в приємний помаранчевий колір. Великий білосніжний місяць плив по хмарах далеко від асфальту, на якому стояв чоловік у брудних штанях та майці. Майку він вдягнув під сорочку, проте всі бачили засмалені плями на ній. Чоловік почухав себе за потилицю та побіг у сторону головної вулиці міста.
У той час Андрій збирав свої речі. Виписувався з лікарні.
– Так не можна! Вам треба пройти обстеження, – кричав головний кардіолог, – Ви не могли вилікуватися за один день, я кажу вам!
– А я кажу вам, що я не вилікувався, я зцілився! – голосно сказав Андрій.
– Але…
– Зі мною все добре, Я КАЖУ ВАМ, – з дверей виглянула голова хлопця, чорняве волосся впало на лоб, через що він виглядав дуже молодим, – Дякую, звісно, але все добре.
– Але…ми…ми не знаємо через що це сталося, – очі лікаря невпевнено забігали навкруги.
– Зате Я знаю, – сміх Андрія почув навіть чоловік, який піднімався в ліфті на третій поверх.
Він підійшов до лікаря та почав розпитувати того, що тут коїться. Як з’ясувалося – то друг Андрія, який до нього ходить. Дивний чоловік, зі своїм термосом та завжди у костюмі. Волосся біляве, мов солома на хаті з «Шевченківських» часів. А на тлі сіро-зелених очей дуже помітні синці під очима, що свідчили про безсонні ночі. А щоки висіли, мов у англійського мастифа.
– Що з ним сталося? – питав він у кардіолога, а той міг лише дивитися на чоловіка з порожніми зіницями, – До нього можна?
– Так…звісно, – врешті-решт сказав лікар та розвернувся на п’ятках.
– А що з ним? – кричав чоловік, але той лиш пробурмотів щось незрозуміле, на кшталт «Мені байдуже».
Лишатися байдужими – це усе що вміє більшість людей. Не треба бути такими. Вона нікому не несе користі. На роботі хлопці розповідали мені історію про те, як, коли вони були на пляжі на берег винесло дідугана. Не досить старого, але все-рівно мертвого. Так, він помер. Захлинувся сильними хвилями. Патологоанатом пізніше встановив подію, яка заважала дихати чоловікові. Серцевий напад. А люди на пляжі, тільки уявіть собі, обходили його стороною і ніхто не викликав швидку. Діти кидалися в нього медузами, проте «мамам» було все-рівно. Тож я закликаю людей не лишатися байдужими до інших. Допоможіть людині, якій це потрібно. Заради себе. Будь розумним егоїстом, роби не для себе, а задля себе…
***
Я зайшов у палату Андрія, повну світла від люмінесцентних ламп на стелі. А з вулиці всередину намагався потрапити місяць зі своїм світлом, та, на жаль, йому це не вдавалося.
Прогрес дійшов до такого стану, що могли б радіти кожному заходу сонця, проте, вони цього не роблять. Лиш дивляться в екрани своїх електронних пристроїв. Нічого доброго з цього в кінці-кінців не вийде. Але що поробиш? Людство звикло до цього. Реальність не зміниш. І лише в далекому майбутньому, якщо світ не опиниться під хмарою ядерного вибуху – все стане краще.
– Андрію, що сталося? – перевів погляд з вікна на нього.
– Все добре, а чого ти питаєш? – він подивився на мене замріяним та, ніби відсутнім поглядом.
– Ну…ти знаєш…мм…вчора помер.
– Вчора? Я думав сьогодні. Нічого страшного, зі мною все гаразд, – щира усмішка з’явилася на його молодому обличчі, – Я вже майже зібрався.
– То ти не хочеш з’ясувати через що ти «помер»? – говорячи це, я зробив відомий жест двома пальцями.
– Я і без того знаю.
– Ну, і що сталося? – іронічно спитав я.
– ВІН стався, – сказав Андрій та показав указівним пальцем на стелю кімнати.
– Ти оце зараз серйозно?
Замість відповіді він підхопив свою невеличку дорожню сумку та закинув її собі за плече. Повернувся до мене та чогось чекав. «Що?», – хотів спитати, але вчасно зрозумів. Я підійшов до нього, торкнувся його плеча та зазирнув прямо у вічі. Так ми стояли десь з пів хвилини. За той час я встиг подумати про багато речей. Про мій сум, щодо його смерті. Про своє дитинство з матір’ю. Та про нещасливе сіре життя Андрія. Потім моя рука поповзла вверх по стіні до вимикача світла. Клац. Більше ми ніколи не були в тій палаті…
Вже поступово сходило сонце. Небо ставало світлішим з кожним моїм подихом. Автомобілі з увімкненими фарами проїздили повз нас, повз світлофор, повз лікарню. Андрій посміхався. Починалося нове життя.
Ми бачилися з ним ледь не щодня. Біг підтюпцем в п’ятій ранку та прогулянки під вуличними ліхтарями вночі. Протискалися через товпи людей в метро. І саме в годину пік. На швидкість напихали роти картоплею фрі. Життя не зупинялося. Воно бігло за нами галопом по вулицях міста. І тільки лиш знаходили прихисток – як Життя давало нам копняка та чергову порцію пригоду.
А потім Андрій зустрів її. Гарне русяве волосся. Симетричне овальне лице. Блакитні очі та губи, які завжди розпливалися у посмішці, коли очі бачили Андрія. Вона була оптимісткою. Раділа, що досі жива і все таке інше. Попри її красу, я вважаю оптимізм маячнею для тих, у кого в голові нічого не лишилося після студентських років. Я по житті песиміст, проте з усіх своїх сил стараюся стати реалістом. Хочу бути людиною, яка може об’єктивно оцінити ситуацію навколо, влучно пошуткувати та легкою ходою піти собі далі. Ох і мрії у мене. А в кінці-кінців усі померли…ні…стоп…ніхто не помер! І поки-що не збирається.
Весілля. Така важлива подія у житті кожної пари. Так само було й у них. Інь та Ян. Чорне та Біле. Радість і сум. Хоч свій сум Андрій сховав глибоко всередину себе. Подзвонив у четвертій ранку та повідомив мені, що він не збирається знов повертатися до старого життя. Пора розпочинати нове інше життя. Він розкривав переді мною свою душу, а почув у відповідь лише: «Ой, та іди ти...спати» і гудки. Ви, звісно, розлючені чи засмучені моєю поведінкою, проте, на своє виправдання, я можу сказати, що я насправді дуже сильно хотів спати.
Вона була у білому платті, він навпаки – у чорному. «Друже, ти ніби на цвинтар зібрався», – кажу йому я, а він лиш: «Нічого подібного, що ти за дурості кажеш!» Народу прийшло ніби на якесь свято. А, точно, весілля. На офіційній частині усі плакали, і тільки я один посміхався. А потім танці до ранку та випивка. Столи, які вже прогиналися від тарілок з закордонними делікатесами. Та конкурси, від складності яких в мене починало паморочитися в голові.
Пам’ятаю цитату з пошарпаної книжки на своїй полиці. Назва стерлася, автор також. І лиш було видно малюнок стіни та дерево яке переплітається з пожовклою картоновою обкладинкою.
«Адже жінки завжди на першім плані
де є приманка смаку чи очам…»
Сторінки вже давно затерлися, а деякі навіть починають розсипатися у пил. Так, ніби їх ніколи там не було. Ця книжка завжди зі мною. Я ношу її у кишені піджака на рівні грудей. Мені стає легше, коли я відчуваю тепло її палітурки. Ендорфін потрапляє до мозку, і одразу хочеться всміхнутися. Проте, потім я розумію, що я не всміхаюся. Ніколи. Посмішка можлива, але лише тоді, коли всі інші плачуть.
Діти росли. Нещодавно придбана «Тойота» стояла на паркінгу в спальному районі міста, серед тисяч автомобілів. Ми старіли. Андрієве обличчя тепер було вкрите ранами від зморшок. Зморшки були усюди. На носі, на щоках, на лобі. На моєму волоссі поступово з'являлася сивина. Я боявся дивитися на себе в дзеркало. Як багато тіні під очима. Я не сплю. Ніколи. Це дивно? Ні…так…напевно. Я не знаю. Нічого. Все так заплутано. Щось тут було не так. Але що? ЩО?! ЩО СТАЛОСЯ?! ДЕ Я?!
Аж раптом…
Андрієва «Тойота» стояла за моєю спиною. Двері водія були відчинені. З салону грала стара пісня (французького?) гурту M83 під назвою Wait. Стара? А який зараз рік? Де це я?! Вода. Переді мною розмірено плило на місці озеро. Легкий вітерець та гілки на деревах влаштували своєрідний оркестр. Ніч. Молодий місяць лежав на хмарі. Все було аж занадто ЖИВЕ.
«Немає часу…немає часу…» – співав вокаліст. Часу не вистачає. Завжди.
На мені був костюм від «Прада». І я вже зайшов по коліно у воду. Холодна вода залила мої черевики. Шкарпетки стиснули мої ноги. Що відбувається?! «Немає кінця…немає прощань…» Я продовжував йти. Від холоду мої груди напружилися. Зуби невимушено вишкірилися, а очі втупилися у мерзенну сіро-зелену воду попереду мене. «Подаруй свої сльози приливу…» Я ніколи не усміхався та ніколи не плакав. Точно? Щось пригадую. Це було дуже давно…ніби в минулому житті. Трапилася трагедія. Моя нервова система не витримала. Вода потрапила до носа… Я ЗГАДАВ! Того дня помер Андрій. Помер? Він живий. Це його машина. Очі закрилися. Ноги більше не діставали днища. «Відправ свої мрії…туди…де ніхто не ховається…» Але…Він живий… Чудес не існує… Не у моїй реальності. Реалістом я так і не став. Андрій не повертався із мертвих, а тільки лиш помер. Я не бачив його з того дня в лікарні. Це все сон? Ні, не може такого БУТИ! Усе таке справжнє, живе… То звідки «Тойота»?
Почуття не підробити. Якщо людина чи ситуація тобі не подобається - ти не змусиш себе змінити це. Якщо тобі нудно – то на обличчі застигне гримаса нудьги. Брови опустяться, блиск в очах погасне, а повіки ослабнуть. Якщо тобі сумно - то депресія неодмінно нависне над тобою величезною сірою хмарою. Потрібно тільки трохи почекати, потерпи трохи, друже. Світ зміниться назавжди. Небо на горизонті більше ніколи не буде для тебе світло-синім. Кольори веселки для тебе стануть іншими. Зблякнуть. Зникнуть. Перетворяться на вицвілі копії себе. І туман перестане бути сумним. Він стане мертвим. Повністю.
НЕ ТРЕБА! Верхній ґудзик сорочки перекривав шлях повітрю. Хоч там вже його не було. Вода. Вона повсюди. Краватка здавила мою шию ніби водяна зміюка, яка хоче мене вбити. Так і є. «Зникни…вночі.» Так я помер. Дихати киснем у воді я так і не навчився. На превеликий жаль. Щасливий кінець? Не зараз. Не сьогодні. Не в цій історії. Кожен має свій час, відведений йому для життя. Власні кишенькові таймери, які можуть «запікати» у будь-який момент. Хоч зараз, чому б ні? Робіть свій власний кінець. Створюйте його, будуйте. Намагайтеся домогтися кращого. Лишайте минуле позаду і сміливо крокуйте уперед.
Біль проходить. Він відлітає у теплі краї. І він піде, правда? Ніхто не бажає його повернення. Біль не самотнє почуття. Страх йде за ним по п'ятах. Він вгризається тобі в глотку і роздирає її, перетворюючи на оригінальну подобу свинячого фаршу. А потім розвертається до тебе спиною, щоб ти його не помічав; ховається від тебе, до того моменту, коли біль повернеться.
Наприкінці ти настільки втомлюєшся, що хочеш розбитися об одну з чотирьох стін своєї підсвідомості. Але не можеш. Ти занадто ослаб. Кінець близький, ти його бачиш. Вихід тільки один. Забутися і більше ніколи не повертатися в таке становище. У стан агонії. Кулаки, розбиті в кров об стіну. І порожнеча в голові. Тільки біль.
Все буде добре. Завжди повторюй собі цю фразу. Прийде зима і змиє весь бруд з твоєї душі, весь біль, весь страх. Не забувай це. До зустрічі, друг, повертайся, коли біль вщухне. Повертайся і збудуй свій власний «хеппі-енд». Зробити це можеш тільки ТИ.
«Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.»