Соняшник

(авторський переклад з російської)

***
Вони вперше зустрілися влітку. Майже одного зросту – маленька зелена стеблинка біля дороги і маленька дівчинка, що приїхала з батьками на дачу. У стеблинки був пухнастий коричневий стовбур і невеличкі розгорнуті листочки. Спочатку дівчинка не звернула уваги на ту стеблинку, думала, что це звичайна трава, тільки трохи вище інших трав. А потім, коли знову приїхала на дачу, побачила, що стеблинка встигла вирости вище за неї, а на верхівці з’явився круглий бутон, як у квітки. Тоді вона дуже здивувалася, що трава так швидко росте.
А наступного разу вона побачила, що пухнастий стовбур зробився вищим і пухнастішим, а круглий бутон став іще круглішим. Тепер їй треба було здіймати голову, щоб роздивитися того бутона.
А ще наступного разу дівчинка виявила, що бутон розкрився, і по краях його з’явилися жовтенькі пелюстки. Піднявшись навшпиньки, вона побачила, что серед пелюсток розсипалось багато зелених краплинок.

***
Потім її довго не було на дачі. А коли приїхала – побачила, що її знайома стала зовсім іншою. Вона зросла іще вище, а замість зеленого бутона на верхівці красувалася велика жовта квітка. Дівчинка підійшла до неї ближче і вимовила:
– От ти яка!
– Ага, я така! – відповіла квітка. – А що?
– А нещодавно була зовсім маленькою. Я ж пам’ятаю.
– Так я зростаю швидше за тебе.
– А як тебе звати? – запитала дівчинка.
– Я Соняшник. А чому ти так рідко тут буваєш?
– Я сама не буваю, – відповіла вона, – мене батьки привозять.
– Зрозуміло, – відповів Соняшник.
– А тобі скільки років? – поцікавилась дівчинка.
– Мені ще немає років. Мене тільки в цьому році посадили.
– Куди тебе посадили?
– У землю. Мене посадили і я тепер виріс! А тобі скільки?
– А мені вже скоро п’ять років! – гордо відповіла дівчинка. Потім їй стало незручно, що вона така доросла і все ще маленька, а він уже такий великий і зовсім не дорослий.
– А ти що любиш робити? – запитала вона. Їй було дуже цікаво, що може робити звичайна квітка, яку посадили і яка не може кудись піти, а не те, що поїхати.
– Я люблю дивитись на Сонце, – відповів Соняшник.
Як цікаво, подумала дівчинка. Підвела голову і подивилась на Сонце. В очах стало темно і боляче, вона затулилась руками і хотіла заплакати, та посоромилась свого знайомого.
– Як же ти можеш на нього дивитись, це ж так боляче!
– Не так вже й боляче, – гордо відповів Соняшник. – Могла б потерпіти!
Дівчинка тоді образилась і пішла.
А потім їй знову захотілось поговорити з Соняшником. Так цікаво було, чому він усе дивиться на Сонце і йому не боляче.
Вона підійшла і стала поруч, але той не дивився на неї.
– Гей, ти, Соняшнику! Чого відвернувся?
– Я дивлюся на Сонце, – відповів він.
Їй знову стало прикро. Чому ж він дивиться на якесь там далеке Сонце, воно ж з ним навіть не розмовляє!
– А чого на нього дивитися?
– Я це, чого? – здивувався Соняшник. – Усі квіти на нього дивляться! Воно всіх нас зігріває і ми зростаємо!
Дивні ці квіти, подумала дівчинка. Дивляться на того, хто далеко і не бачуть тих, хто так близько…

***
– Ой, бджола! – скрикнула дівчинка і замахала руками.
– Яка ж ти дивна! Хіба боїшся бджіл? – здивувався Соняшник. – Що в них такого страшного?
– Вони можуть ужалити!
Тут дівчинка побачила, як бджола закружляла над головою Соняшника і вже націлилась, щоб ужалити його.
– Стережися! – скрикнула дівчинка.
– Не кричи, вона ж злякається, – сказав Соняшник, і дівчинка дуже здивувалась, коли бджола сіла на квітку і стала діловито повзати по ній.
– …А що це вона робила? – запитала дівчинка, коли бджола наповзалась і полетіла.
– Та як що? Усі бджоли роблять з квітами одне й те ж. П’ють нектар.
– Навіщо?
– Не знаю. Мабуть, він смачний…

***
А наступного разу, коли дівчинка знову приїхала і підійшла до нього, Соняшник уже не дивився на Сонце. Його голова схилилася і пелюстків на ній майже не було. Та й листя стало якимось темним і не таким пухнастим.
– Що це з тобою? – запитала вона. – Чому ти більше не дивишся на своє Сонце?
– Та ось так, – відповів Соняшник, – скоро осінь, Сонце вже не гріє…
– А чому в тебе так мало пелюстків на голові?
– Мабуть, вони тепер вже не потрібні. Нещодавно на ці пелюстки зліталися бджоли і я віддавав їм свій нектар. А тепер він закінчився і бджоли більше не прилітають.
Дівчинці стало жаль позабутого Соняшника.
– Тобі, мабуть, тепер самотньо?
Він не відповів. А потім сказав:
– Зате у мене тепер багато насіннячок.
– Де? – запитала дівчинка.
– А ось, дивись. Бачиш, такі чорненькі?
І дійсно, уся голова колишньої квітки була засіяна невеличкими чорними плямками.
– А що ти робитимеш з цими насіннячками?
– Я? Та не знаю… Мабуть, нічого з ними не робитиму.
– Так навіщо вони тобі потрібні?
Соняшник замовк і, здавалося, ще нижче похилив голову. Потім тихо сказав:
– Вони будуть такими, як я.
– Це ж як? – не зрозуміла дівчинка.
– Та дуже просто. Їх теж посадять у землю і вони теж зростатимуть. Будуть стежити за Сонцем і чекати на на своїх бджіл.
Дівчинка замислилась. Навіщо так жити? Тягнутися уверх, дивитись на якесь там Сонце, що восени перестає зігрівати, чекати на якихось бджіл, що пьють твій нектар, а потім забувають про тебе. І всі твої гарні пелюстки більш нікому не потрібні, і ти схиляєш голову… Заради якогось чорного насіння? А Соняшник продовжив:
– А може, їм теж пощастить і вони зустрінуть таку ж дівчинку, як ти, що буде з ними розмовляти.
– Он як? – здивувалася дівчинка. – Ніколи не думала, що квітки люблять, коли з ними розмовляють!
– Уяви собі, що люблять! – сказав Соняшник. – Знаєш, мабуть, це навіть приємніше, ніж стежити за Сонцем і бджолами…
І він замовк.

***
Потім вона приїхала до нього, коли було вже зовсім холодно. Підійшла і побачила, що Соняшника більше немає. Замість нього стояв засохлий темний стовбур із таким же сухим коричневим листям. А голову хтось відламав.
Дівчинка ледве не заплакала. Їй так хотілось поговорити зі старим знайомим – адже квітки дуже люблять, коли з ними розмовляють!
Вона погладила його колючий засохлий стовбур, який вже не міг нічого відповісти. І побачила на землі чорно-сіре лушпиння, а серед нього – одне ціле насіннячко, яке не встигли склювати голодні птахи.
І вона забрала це насіннячко собі. Вона вирішила наступної весни посадити його в землю, щоб виріс новий соняшник. Мабуть, він має вирости схожим на цей…
І тоді можна буде розпитати його про все те, що не встигла.



Оригинальный текст: http://www.proza.ru/2009/09/28/37

Иллюстрация Ларисы Бесчастной