Парусник

Ці записи ідуть мені на користь. Я відчуваю себе занадто живою. Все болить і мучить. Духовно і фізично. І це щастя. Відчувати. Холод , руки мерзнуть. Ховаю їх в кишені. Голова кипить від думок. Дим із легень рветься на свободу. Все буде. Добре чи погано. Головне щоб було. Важливо не загубити себе у вирі всього цього. Не втратити себе. Дурненька пісенька і несмілі танці вночі. Прочитані книги з полиці. Я жива, неочікувано для себе. Мені болить щось , ну і славно.
Іноді, мені починає здаватись, що мої думки геніальні. Я з таким ентузіазмом починаю їх записувати, і радію як дитя. Правда частіше всі записи летять в сміття, але я не здаюсь. 
На заміну одного дня приходить інший, такий же сіро-чорний і одноманітний. Ти поступово зливаєшся з наповпом в метро. Перестаєш відчувати свою унікальність, кидаєш всі спроби вирізнитись. Це наштовхує на одну думку. Кожна людина унікальна, не схожа на інших. В кожного є своя неповторна риса, ізюминка, іскорка. Але якщо всі люди різні, значить вони однакові тим, що унікальні. Це трохи дивно звучить. Я повторююсь. Неважливо.
Чужий дім-робота-чужий дім. Я б з великим задоволенням переїхала з Татиної квартири, цього міста і тіла. Але такий план недосконалий і поки неприйнятний для мене. Я трохи боюсь жити сама. Мені здається, що кровожадний монстр з-під ліжка з'їсть мене, сіренький вовчик відкусить мій бік, грабіжник підло вкраде мою колекцію іграшкових поні, а маньяк обезчестить плюшевого мішутку. Але при цьому держава вважає мене дорослою і самостійною, дозволяє алкоголь і цигарки, забирає податок з моєї зарплатні. Я трохи незгодна, мені б в дитячий садочок, там все просто - основна місія поїсти і поспати, а з цим я ще можу впоратись.
Бісові перепади настрою не дають покою. Мені зовсім неважливо, що я промокла до нитки і стою по щиколотки в калюжі. Я просто чекаю своє таксі. Маршрутне, якщо бути точнішим. Я просто хотіла відчути  дощ. Як його каплі охолоджують шкіру і розум. Це якесь дивне єднання з природою. В моїй голові трохи розхмарилось. Тут тупо захотілось закричати, просто щоб на тебе звернули увагу. Розмалювати лице синіми фарбами, ходити на руках, різати дивні символи на ключицях, аби всі точно зрозуміли - ти інший. Аби  всі поклонились тобі оновленому і незвичному, з старими комплексами і непевпевненістю.
Каплі дощу повільно стікають по вікнах автобуса. Давай поїдемо внікуди, в ніч, на  небеса. Куди завгодно, аби ж тільки знову не лишатись тут. Вдома мене зустріне Тата, яка звичайно любить мене, але їй потрібно жити. Здається я їй трохи заважаю. Напевно тому, що сиджу в її квартирі, п'ю вино і в принципі все. З мене ніякого толку, я не бажаю нічого робити, вона насильно годує мене і відправаляє на роботу. Ніби Татка моя матуся, але більш терпелива і досі спілкується зі мною, витирає сопельки і збирає до купи.
 Ми всі іноді опиняємось не на своїх місцях, але я тішу себе, що це лише перехідний етап. Вічний пошук невідомо чого припиниться, я опущу якор десь в затишному місці і більш не зійду на палубу свого парусника. Більш не потраплятиму в шторм, не битимусь об рифи, не чекатиму попутного вітру. Я просто сяду у просторій кімнаті, вдихну море на повні легені і стану щасливою. А поки тільки вперед!