Казка про яблучну Принцесу

Жила собі яблучна принцеса. Жила вона, звичайно, у Яблучному королівстві, серед
- великих зелених,
- налитих соком, з прозорою шкіркою жовтих,
- нарум’янених сонцем, сором’язливих рожевих,
- солодких-солодоких червоних
яблук. Вдень вона гуляла серед яблуневих лук, під яблуневим небом, і сонце в над нею скидалось на невеличке яблучко. А вночі спала на пуховій постільці з солов’їного піря.

У принцеси були блакитні, як небо, очі, блакитна ж сукенка і хустинка, а ще у неї була невеличка золота корона і пляшка з чарівними бульбашками. Чарівними, бо з тих бульбашок можна було витворити все, що завгодно. Новенький чайний сервіз, перлові сережки і намисто, ба навіть мініатюрні палаци і фонтани.

Одного разу принцеса видмухала коня. Коник був дуже гарний і зовсім як справжній, а ще до того ж сяяв на сонці, як діамантовий. Вітер підняв його високо в небо і поніс – над Яблучним королівством, над сусіднім Грушевим, через Круті гори та Темний-темний ліс, і, з рештою, приніс у Озерне королівство.  Принц, що там жив, над усе кохався у конях. Правда, жителі Озерного королівства здебільшого користувались човнами та барками, а тому вважали свого принца трохи дивакуватим.

Вітер затих і спустив бульбашаного коня на березі біля Озера, де як раз прогулювався принц. Він дуже здивувався,бо коні у нього були усякі, і що найкращі, але такого він бачив вперше.
- Звідки ти?
- З Яблучного королівства…
- А чий?
- Яблучної принцеси… вона мене створила…
Тут як раз кінь ткнувся в купку мокрого піску і зник.
«Треба поїхати подивитись, що то за королівство. І що то за принцеса, що робить таких коней? Напевне, вона дуже гарна.» Так подумав Принц, і, не гаючи часу, зібрався у дорогу.

Принцесу він уподобав з першого погляду. І правда – вона була така чарівна і тендітна у своєму легкому платтячку та золотій короні!
- Будеш мені за дружину? – поспитав Принц
Принцеса трохи повередувала – ну, з рештою, як усі принцеси. Але Принц був молодий і гарний, а до того ж дуже уважний і чемний, і вона, врешті-решт, погодилась. На знак сердечної приязні піднесла на золотій тарілі, під блакитною хусткою… - ну, ви, певне, здогадались:
великі зелені,
налиті соком, з прозорою шкіркою жовті,
нарум’янені сонцем, сором’язливі рожеві,
солодкі-солодокі червоні –
одним словом, усякі, і найкращі, які можна було знайти в яблучному королівстві.
- Що це? – спитав Принц. – Яблука?
- Так, - посміхаючись, сказала Принцеса і зарум’янилась од щастя.
- Але я не люблю яблука. В мене на них алергія.
- Не любиш ЯБЛУКА? – спалахнула принцеса. – Але як ти тоді можеш любити МЕНЕ? Навіщо мені чоловік, що не любить яблук!

Принц розсердився. Його, такого гарного і спритного, такого чемного і вихованого, погнали, як собаку, і через що? Через якусь дурницю. Яблука!
- Ну тоді – бувай здорова! – вигукнув він і пішов геть.
- Йди собі! Не хочу тебе бачити! – крикнула принцеса. Зпересердя вона видмухнула велику-велику кульку, і сховалась у ній.
Але тут налетів вітер, підхопив кульку з принцесою, і поніс. Над Яблучним королівством, над сусіднім Грушевим,кудись за Круті гори…

«Ото найкраще, - подумав Принц, вибираючись з Яблучного королівства. - Нащо мені така нерозумна дружина!» Але раптом аж спинився. А що, як кулю занесе туди, де немає яблук? Як тоді та задавака житиме? Він швиденько зліз з коня, набрав повні кишені яблук, і рушив у путь.

А принцесу вітром віднесло до Підгірного королівства. Там жили гномики – маленькі чоловічки, ще менші за принцесу, що носили червоні капелюшки і день у день працювали на шахтах, видобуваючи дорогоцінне каміння. Правда, простого каміння було куди більше, і гномики весь час вивозили його на тачках і звалювали у величезні купи.
- Ставай до роботи! – загукали гномики, побачивши принцесу. – Що ти вмієш робити?
Принцеса подумала і видмухнула невеличкий палац. Потім – веселковий водограй, і, на останок – велике яблуко.  Гномики задерли голови, мало не погубивши капелюшки, і слідкували за блискучими бульбашками, аж поки ті не зникли десь високо в небі. Правда, вони до того ніколи не бачили ні палаців, ні водограїв, ні яблук. Але бульбашки виблискували проти сонця, як улюблені гномиками діаманти, і їм це сподобалось.
- Можеш залишитися.

Наступного дня хтось придумав ловити бульбашки у тонку сітку, а знизу чіпляти кошики з камінням. Це було куди легше, ніж тягати тачки, і гномики щедро віддячували принцесі за таку допомогу.

Але ж лишенько! У Підгірному королівстві не росло жодної яблуні. Принцесі виділили просторі кімнати і кожного дня обдаровували діамантами, та що з того! З усіх діамантів, якими б вони не були гарними, не складеш і найменшого яблучка. Принцеса почала марніти і бліднути з туги, і  навіть бульбашки в неї вже виходили не блискучі, а блідо-прозорі.

Невідомо, чим би то скінчилось – але тут, на щастя, нагодився принц.  Дорогою йому доводилось підгодовувати свого коня, і на те пішли майже всі яблука.
(Сам він їх не їв, бо алергія – штука серйозна, до того ж він все ще трохи сердився на принцесу.)

Залишилось одне, невеличке, схоже на червоне сердечко, і його принц простягнув принцесі.
- Візьми. Ти, мабуть, голодна.
Принцеса швидко впоралась зі своєю половинкою яблука, а другу подала принцу. Але той тільки головою похитав.
- Я ж казав – алергія.
- Бідненький! – зітхнула принцеса. - І як ти у світі живеш?
- Так і живу. А ти б хотіла жити зі мною? Я люблю тебе, а ти любиш яблука – от і виходить, що я їх теж люблю,  – сказав принц.

Вони оселились на широкій долині поблизу гір, де принц міг тримати скільки завгодно коней, а принцеса – вирощувати яблуні та літати на бульбашках. Гномики побудували для них невеличкий, але затишний палац і прикрасили його діамантами; під вікнами висадили яблуні.

Принцеса народила принцу дітей з блакитними очима і щічками, як рум’яні яблучка; і  жили вони щасливо.Тричі на рік всією сім’єю гостювали у  Яблучному королівстві. І, хоч  Принц вважав, що то забагато, а Принцеса – що замало,  це була єдина річ з приводу якої вони не могли дійти згоди.

Кінець.