Ти уявляєш, а я забув врешті-решт
Номер твого будинку і колір твоїх очей.
Кохання - воно немов добровільний арешт,
Візьми моє серце. На стіну повісь – мов трофей.
Обрис спільних часів відгоню, наче галюцинацію.
Не згадаю парфум, яким пахло твоє волосся.
Видаляю твій голос, забуваю його інтонацію,
Роблю вигляд, що наше минуле мені лиш здалося.
Шкода лиш, що зігрітись нічим тепер вночі,
Я в цій зграї вільних і злих невдах.
Образ твій був для мене чимось на кшталт свічі,
Що в буденному мороці вказувала на шлях.
Життя без кохання – мов квітка без пелюстків.
Навіки один в цьому людному, зимному місті я.
Так схуд та втомився за ґратами почуттів,
Що дурну цю свободу зову гучним словом «амністія».
Амнiстiя
© Copyright: Андрей Кд Лаврик, 2015
Свидетельство о публикации №215102801661
Свидетельство о публикации №215102801661
Рецензии
Це не амністія. Так мало бути.
І, врешті-решт,все в житті передбачено.
Доля додала смаку отрути?
А може щастя вже так передплачено?
Петровна 2 18.11.2015 16:40 • Заявить о нарушении
І, врешті-решт,все в житті передбачено.
Доля додала смаку отрути?
А може щастя вже так передплачено?
Петровна 2 18.11.2015 16:40 • Заявить о нарушении