Бiлий вовк

Холод жахливо обпікав йому руки, брови перетворились на засніжені пагорби, а ноги підкошувались від неймовірного голоду. Чоловік стояв на коліні посеред засніженого лісу, тримаючи в руках пошарпану рушницю. Зима цього року була особливо жорстокою. Снігопад напередодні був на стільки частим, що здавалось, наче він утворює собою одну суцільну снігову стіну. Від холоду було неможливо сховатись – навіть коли розпалювали вогонь тепло відчувалось, але воно не гріло. Усе, що можна було зробити в такій ситуації – це навчитись терпіти холод. І якщо мозок можна було відволікти іншими речами, то тіло на схожі провокації не піддавалось – пальці на руках крижаніли, перетворюючись на непотрібні обрубки, а ноги замерзали на стільки, що навіть проста хода завдавала неймовірного болю. Це була важка зима – багато з тих, кого знав Владислав, померли чи то від холоду, чи то від голоду.
Зараз він стояв на коліні, цілячись. Владислав гадав, що вовки не заходять більше у цей ліс, а усі, хто тут жив, давно уже були засмажені, зварені, оббіловані, або ж просто з’їдені в сирому вигляді. Та те, що він бачив перед собою було ні чим іншим, як чудом – це був здоровенний білий вовк. Влад ніколи не чув про білих вовків, бо вони, здається, не мешкали тут, але йому уже було однаково. Від голоду та страшенного морозу він ставив під сумнів будь-які свої знання і знання про те, чи водяться тут білі вовки, чи ні – теж. Він уже ні в чому не був упевнений – він був просто зголоднілою людиною. Вовк гордо стояв на камені посеред засніженою галявини. Це була неймовірно граційна, вольова та статечна тварина: близько півтора метри у висоту, з сильними, як у коня, ногами, глибоким поглядом і міцною пащею, що виглядала небезпечно, але від цього не менш поважною. Легенький вітер роздував його шерсть, роблячи ситуацію ще більш утопічною.
Влад спробував зробити над собою зусилля і поставити задубілий палець на гачок рушниці, але палець не слухався. Тоді чоловік другою рукою поставив неслухняний відросток в потрібне положення і пильно глянув на вовка, прицілюючись. «Неймовірно» – думав він. Навіть почуття голоду не відбило у ньому чисте людське захоплення. Чоловіку було важко вбивати тварину, але він мусив. Все ж таки, у цьому світі або ти їси, або їдять тебе. Влад повільно натис на гачок. Осічка. Рушниця характерно клацнула, рознісши цей звук по всьому лісі, який, здається, геть вимер. Вовк різко повернув голову в сторону клацання, а серце Влада забилося в два рази сильніше. Тварина повернулась корпусом в сторону Влада, гордо піднявши голову. «Він не збирається нічого робити?». Чоловік підвівся і крижаний вітер морозу пройняв його мокру від снігу куртку. Холод торкнувся тіла Влада, але той відволік свою увагу твариною. Вона все ще не атакувала. Що ж сталось?
– Я мушу тебе вбити, - заговорив Влад, неначе до людині, неначе Тарас Бульба перед своїм сином, а не голодний чоловік перед здобиччю. Та в тому білому вовку було щось людське, щось, що важко було пояснити. Людськість, здавалося, прошиває тіло білої тварини наскрізь.
Вовк кліпнув очима. І почав повільно крокувати в сторону Влада. Чоловік підняв рушницю.
– Вибач.

Цього разу рушниця осічки не дала і пролунав голосний звук пострілу. Вовк важко впав на землю. Влад закрокував у сторону здобичі. Він іще ворушився. Кинувши рушницю, він упав навколішки і притис тіло вовка до землі. Тоді Влад швидко витягнув ніж і той блиснув у світлі холодного зимового сонця. Та тварина не пручалась. Вона навіть не видала жодного звуку. Білий вовк підняв голову і глянув в очі людині. Чоловік заніс кинджал над собою, але зупинився. Крижані очі. Холодніші за цю зиму. Але розуміючі і добрі. Вовк дивився людині прямо всередину, зондуючи усі його думки. Очі Влада засльозились і той, ледве переборовши себе, різко опустив кинджал на тіло вовка. Та той ще дивився. Чоловік витягнув кинджал і знову встромив його у живіт. Вовк повільно поклав голову на сніг і заплющив очі. Влад іще чув дихання. Тоді він різко і швидко кілька раз хаотично ударив ножем. Дихання припинилось. Чоловік припав до мертвого тіла вовка і вперше дозволив собі заплакати, за усі довгі і важкі роки зими. Зими в його душі. Він не був мисливцем. Він був жертвою. І як подобає жертві, він більше не зрушив зі свого місця.