Камiнь стихiй

Пожовкле листя прибивало до моїх ніг холодним осіннім вітром. В думках було тепло, в руці сигарета, погляд спрямований перед собою. Люди повільно крокували парковими доріжками, розкидаючи своїми чоботями завали листя. Ставало уже морозно: до початку зими залишалось зовсім трохи. Я сидів у парку сам і розглядав своє минуле, котре скупчилось навколо мене грізними фантомами. Отам, на траві, ми колись лежали літнім днем. Вона зняла свої кросівки й ніжно бавилася із зеленою травою голими стопами. В ніс тоді бив сильний запах свіжоскошеної трави, а повз бігала дітвора. На вулиці було жарко, але під тим деревом ми врятувались від спеки. Так само ми рятувались від досвіду, що зруйнував нас. Що зробив нас кволими і немічними. Ми висихали в великій пустелі життя під палючим сонцем людей, чиє серце налите болем. Тоді, ми і самі були налиті болем, котра сковувала наші рухи, немов смола. Саме у той день ми побачили одне в одному спасіння: ми зрозуміли, що в силах вилікувати одне одного. Попереду у нас купа випробувань і не через усі нам судилось перейти, але тоді нам іще всеодно. Наші серця сповнені любовю, яку ми іще боїмось проявити, а наші розуми пов'яли в романтичних мріях про солодке майбутнє. Пам'ятаю, як іще тоді заснув поряд, бо ж відчував неймовірний спокій. Солодке почуття. Вона – це відпочинок. Стихія води. Спокій. Рівновага. Стабільність.
Холодний вітер зніс спогади своїми могутніми клешнями. Я повернув голову праворуч: я сидів із своїм першим коханням в обіймах. Відчуття тривоги. Руйнування без цілі – це те, що приносили ці стосунки. Деструкт прошивав наші свідомості, котрі побачили у цьому житті так мало, але уже так до біса багато. Цей момент був моментом спокою. Недовгим. Її стихія – вогонь. Страх прошиває багаття нашої любові і тому він горить не рівно. Та зараз нам добре. І не важливо, що завтра усе почнеться спочатку: вона знову втікатиме, я знову, як той бик, твердитиму одне й те ж і їхатиму за нею в інше місто, аби лише вбити в її голову істину. Та вона руйнує мене, а своїми постійними розмовами я руйную її. Кожному із нас потрібна була любов. Однак в'язкість на серці не дозволяла нам проявити її у повній мірі. Ми боялись одне одного. Страх. Він і був каталізатором наших стосунків. Ми неймовірно боялись одне одного, але тому нас і притягувало. Я боявся, що вона втече, а вона боялась, що я зроблю їй боляче. І тому втікала і тому потім я робив їй боляче. На цьому етапі стосунків я іще цілий. Я стояв із нею до останнього. Гордо, подібно спартіату. Інший на моєму місці уже б розвернувся і побіг, та я стою. Та не довго іще стоятиму. Вона зруйнує мене. Вогонь. Страх. Деструкт.
Листя, раптово, посунуло праворуч і замело із собою мої спогади. На очах сльози. Сигарета здиміла на половину. Я затягуюсь на повні легені і витираю мокрі повіки. Повертаю голову ліворуч. Світловолоса надія. Надія на те, що вона навчить мене відчувати. Бо, здається, я згубив це відчуття навіки. Її стихія – повітря. Її почуття, думки і рішення завжди були для мене незрозумілими, але завжди радували мене. Я сиджу поряд і милуюсь її зовнішністю. Відчуваю, як щось зароджується у мені. Однак не роблю крок уперед. Боюсь цих почуттів. Та беру себе у руки. Мене називали роботом, каменем, мовляв, нема в мені нічого людського. Але зараз я почав знову відроджувати у собі почуття. Як раніше, коли мене вдарили за це по голові. Та зараз уже не боюсь. Вона так довго чекала цього, так довго прагнула мого кроку уперед. І вона свого отримала, але втекла. Передумала. Її занесло в інше місце, до інших людей, ба, навіть, в іншу країну. Стихія вітер. Емоції, ірраціональність і непослідовність.
Пара з коляскою пройшла повз. Діти, голосно галдячи, перебили мої роздуми. Я посміхнувся. Маленька дівчинка в рожевій шапочці підбігла до мене:
– Дядя, а що Ви тут робите? – Тоненький голос ніжно лоскоче моє вухо.
– Міла, не заважай людям! – Позаду крикнула матір дівчинки.
– Усе нормально, – відповідаю я, – сиджу і думаю, Міла.
Посмішка грає на моєму обличчі. Я дивлюсь у ці невинні очі, повні цікавості, радості с світлих надій.
– А про що? – Зацікавлено, вона нахиляє голову праворуч.
– Про життя.
– Воно було складне?
– Я думаю, що буває і складніше.
– Міла! Не відставай! – Мілина мама відійшла уже досить далеко.
Дівчинка витягла із кишені мокрий камінь. Вона простягнула його мені:
– Це щасливий камінь. Я попала ним в лебедя. Білого. Мама сказала, що не можна було так робити. Але ним так класно кидатись. Він так свистить у повітрі.
– Міла! – Матір зупинилась посеред дороги, поклавши руки на пояс, – скільки раз тобі казати, аби ти не приставала до людей! Господи, за що ж мені така кара. Негайно додому!
Дівчинка винувато опустила голову. Я взяв подарунок:
– Дякую тобі, – посміхнувся я.
Міла, швидко перебираючи ногами, побігла до своєї мами. Я поглянув на подарунок. Плаский і міцний. Дівчинка не збрехала: ним класно кидатись.
Я почув знайомі кроки. Підняв голову. Вода йшла мені на зустріч, винувато опустивши голову. Я знав, що до цього дійде. Й вона це знала. Ми виконали те, що мали виконати. Вона мовчки підійшла до мене і сіла ліворуч. Як завжди. Серце почало стискатись, руки затряслись, брови самі піднялись. Горлянку стисло в немочі щось сказати.  До мене знову долинув її запах: цей спокій, водяна рівновага. Колись від цього ставало легше. Та зараз це іще більше здавлювало мій дух.
– Привіт, – промовив я, намагаючись виглядати розважливим. Вона мовчала. Я бачив сльози в її очах. Мої ж були десь глибоко.
– Сигарету маєш? – промовила вона. Голос тремтів. У так із її голосом трепотіла і моя душа.
Я кивнув і простягнув їй пачку, після чого я сам закурив. Печаль нависла над нами чорною пеленою. Колись, ми планували бути весь час разом. Колись, ми будували світлі плани на майбутнє. Мріяли, як у нас буде великий дім із каміном і моїм особистим кабінетом, жахливі штори, які подарує нам моя мама, хотіли сина і дочку й навіть намагались підібрати їм ім’я. Говорили про себе, що ми не такі, як інші пари і відверто собі брехали. Ми не могли зламати систему. Це вона ламала нас. Її витончені пальці стискали сигаретний фільтр. Від кожної наступної затяжки в животі усе більше й більше стискалось, а серце усе вперто намагалось вирватись через грати грудної клітини.
– То що далі? – Я повернув голову до неї. Мої слова її ранили. Вона не хотіла розмовляти. Як і завжди. Вона опустила голову. Її прекрасне обличчя скривилось в жалісливій гримасі, а із міцно заплющених очей на холодну осінню бруківку впали гарячі сльози. Хотілось обійняти її, але я не міг. Не мав уже права. Вона більше не моя.
– Вибач мене, – вирвалось із її горлянки. Це було неймовірне зусилля над собою, – Вибач, будь ласка.
– Все добре. Я відпущу тебе.
Вона кинулась мені в обійми і притислась до мене із усіх сил. Я поцілував її в потилицю. В носа вдарив солодких присмак її шкіри. Не хотілось відриватись від неї вустами. Сльози, нарешті, вирвались із-за барикад внутрішнього стержня. Тіло трясло, а голову дурманило. Я уже не контролював себе. Я підняв її голову і поцілував. Це була помилка. Вона уже більше не моя. І не стане моєю. Але цей смак її вуст, ці заплющені очі, що в екстазі смакують мої губи. Це була мить, усього мить. Та я хотів продовжити її навічно. Вона повільно відірвалась від мого обличчя і промовила:
– Це не правильно. Я уже не можу.
– Я знаю.
Ми притулились одне до одного лобами, а наше гаряче дихання перепліталось у симбіозі. Її сльози покотились по моїм щокам. Її гаряче тіло під холодним пальтом манило мене. Та я уже не міг. Ніхто не міг.
– Я кохаю тебе, – я намагався її прив'язати. Але уже не міг.
– Я тебе теж, – вона робила теж саме. Але теж не могла.
***


Я стояв біля озера у тому ж парку. В голові її запах. В руках камінь, подарований Мілою. Я стиснув його з усіх сил в руці, поцілував, і зі всієї сили кинув. Камінь, просвистівши, розрізав стихію повітря. Упав у воду і пострибав по ній, як жаба. На іншому березі була велика каменюка. Камінь сковзнув по ній, витиснув іскру і дивним чином розламався на маленькі уламки, котрі із шумом посипались усибіч. Я упав на коліна. Сльози текли рікою. Сил не залишилось. Мене тягнуло до землі. Я припав обличчям до землі, опираючись рукам. Але вони не тримали. Я заплющив очі. Нічого ніколи не мінялось.