Син Каiна

Четвер. 23 жовтня 2014 року.
Руки тряслись. Вони завжди трясуться, коли я перемикаю коробку передач на позначку «1». Чоловік в чорному пальті стояв по ліву сторону вулиці. Погано, доведеться повертатись. Я повільно витягнув ножа з бардачка і поклав на сидіння біля водія, прикривши його шматою для витирання запотілих вікон. Через кілька хвилин я уже розвернувся і повільно під’їхав до свого спасителя.
– Доброго вечора! – Викрикнув я, висунувши голову у вікно. Я натис на гальма і зупинився біля нього, не повертаючи ключа.
Чоловік здивовано обернувся на мій заклик. Він оглянувся на пусту нічну вулицю, а коли опустив очі на мене в його очах блиснув страх. Мабуть, я жахлива людина, але це мені сподобалось.
– Доброго. – Відповів він, поважно кивнувши головою.
– Ви не підкажете, де тут вулиця Квітки-Основ’яненка?
Чоловік знову оглянувся вулицею. Він не підходив до машини. Так і стояв на пішохідній частині, засунувши руки в кишені.
– Ви знаєте, – почав він, – я погано орієнтуюсь в цьому районі, сам не місцевий і навіть не знаю, що вам сказати.
Я почав нервувати. В крові різко підвищився рівень адреналіну і мій мозок почав працювати, як сильно пришвидшений годинник.
– Дуже жаль, що ви так. – я тягнув час. – Я ото подумав, раз ви тут ідете, то може – Відкрив бардачок. Дорожня карта Львова. – Ви знаєте. – Еврика. – Де та вулиця, що мені потрібна. – Я різко витягнув карту з бардачка і розкрив її. – А ви не могли б хоча б показати мені, де я знаходжусь зараз?
Він кивнув і підійшов до вікна автомобіля, з протягненою рукою. Я дав йому карту. Шанс промахнутись в такій ситуації був дуже великим. Я не хотів ризикувати, тому я лише заглушив мотор і вийшов з машини разом із ним. Заховав ножа за пояс, доки чоловік розгортав карту, і зробив вигляд, що забув щось в машині. Рука почала трястись дужче. Це поганий знак. Оглянувся вулицею – пусто.
– Вибач мене, будь ласка. – я встромив ножа йому в спину. Увійшов він важко. Мабуть, задів хребет. Чоловік розкрив було рота, щоб закричати, однак я закрив його долонею. Витягнувши ножа, я, для певності, полоснув йому лезом горло. Тіло з гуркотом повалилось додолу. Я поклав його на заднє сидіння. Дарма, бо дорогою він і так упав. Я вів машину і єдиним світлом мені на дорозі служило світло фар. «Так і по життю – думав я – тільки ти собі і світиш на дорогу». Чоловік пах страхом, коли помирав.

Четвер. 11 вересня 2014 року.
Люди снували по площі перед палацом Потоцьких, неначе мурахи, що скупчувались в пошуках цукрованої інформації, аби спожити її і сліпо плодитись. Плодитись, як особи мадагаскарського таргана, що, як і ми, лазить своїми брудними лапами цим брудним світом, засмічуючи свої брудні мізки брудними тенденціями, брудними ідеологіями, брудними образами, брудним мистецтвом, брудними собою. Ми – діти споживання. Ніякої творчості. Ніякого романтизму. Вінець нашої творчості є найжалюгіднішим витвором всесвіту – репродукція собі подібних. Репродукція таких же брудних, в забрудненому нашим існуванням, нашим запахом, тілом, нашими членами і вагінами, що труться об усе, що попадається під руку, в забрудненому самою думкою про наше існування світі. Ми – рак, на тілі всесвіту. Ми брудні. Всесвіт – Cesar. І ти – Brute.
Я йшов повз ці німі маски, в пошуках свого яблука содому, про існування якого я тоді іще не здогадувався. А це був Форум видавців. Місце видачі безкоштовної інформаційної їжі цим створінням, що вважають інтелектуальність модою, які продадуть матір і батька в сексуальне рабство педофілу-садомазохісту заради власної статусності, щоб виглядати гарними і зачесаними перед іншими такими ж тваринами. Тільки ці звірі забувають, що їхня статусність стоїть на великій купі сміття, згнивших трупів, обглоданих кісток надії, грудних дітей із виколотими очима і ангелів із одним зламаним крилом. Усі вони доторкались до мене. Я відчував їхнє дихання. Я проймався усім їхнім брудом, що прошивав мене, неначе електричний заряд. Електричний заряд повний мушиних личинок, що заповнюють мої кровотоки і забивають мою життєдайну рідину, перекриваючи мені дихання.
Товста жінка по лівий бік тягла маленького хлопчика за руку. Він відпихався від неї. Сльози текли по його щокам. Йому придавили ногу. Але жінка не звертала увагу. Вона голосно сперечалась із продавцем. Попереду люди стовбичили в проході. Я повернув направо перед входом до середини. Я не знав, навіщо прийшов у це людне місце. Я зупинився перед одним стендом, де людей особливо не було. І тоді я побачив своє яблуко содому. Свій заборонений плід, що охороняв цей брудний змій-спокуситель. Перша жінка на землі. Я закляк на місці. Вона пахла яблуками. Вона пахла світлом і надією. Вона пахла кольором світла.

Субота. 1 листопада 2014 року.
Давно не стриг нігті. Відросли десь на сантиметр. Вони у мене завжди були досить міцними і тому фактично не ламатись, а гризти їх я відучився іще у шкільному віці. Я був на Патона. Вирішив трохи змінити дислокацію, аби не викликати підозр. Руки в кишенях. Смертельна зброя має бути захованою. Протилежною вулицею йшла жінка із жовтим об’ємним волоссям. В животі щось скрутило. Рука затряслась. Знову. Вона повернула в підземний перехід. Необачно з її сторони. Я почав спускатись сходами. Під землею було темно і тільки цокіт її шпильок освітлював підземелля. Вона йшла прямо на мене. Впевнено і велично, неначе кожен її крок був створений для того, аби розривати землю навпіл, а її шпильки мали проколювати тонку пелену всесвіту, що прошиває кожну частинку нашого буття. «Велична жінка» – подумав я.
– Я перепрошую. – Ехо рознеслось стінами підземного переходу. Вона була іще надто далеко, тож мій заклик видався дуже вже незвично-підозрілим. – У вас не буде сигарети?
– Не курю. – Відрізала вона і швидко закрокувала повз мене.
Велична і неприступна. Як Фудзіяма. Як атомний вибух на Хіросімі. Як катаклізм в Помпеях і уся величність жертв голокосту. Як кінець циклу сансари. Як анігіляція всього живого. І коли ця жінка стала на першу сходинку, я різко розвернувся і вхопив її за руку. Я не зміг стриматися. У той момент мені здалось, що я тримаю за руку втілення усієї хаотичної систематизації всесвіту, неначе щойно дізнався усі секрети світобудови, неначе торкнувся чогось величного настільки, чого людям мого рівня ніколи не дозволялось знати. Вона обернулась і подивилась мені у вічі, а місячне сяйво, натомість, дало мені змогу оцінити її красу. Голубі очі. Жовте волосся, що пахло так, як, мабуть, пахне усе те, що є прекрасного у цьому світі. Я відчув, яка ніжна її шкіра. А її тонкі губи затуманили мою свідомість, що я так і стояв, дивлячись на неї із відкритим ротом. Раптом, вона різко розвернулась і зі всієї сили вперіщила сумочкою мені у скроню. Руку я не відпустив. Прийшовся іще один удар. Усе ще тримаю. Я зробив маневр бедром і, навалившись усім тілом, повалив її додолу. Жінка перелякано глянула мені у вічі. Вона нагадала мені Єву. Перша жінка на землі.
– Вибач, будь ласка. – прошепотів я. Вона мене почула. Я хотів було нахилитись до жінки, але у той же момент смачно отримав в щелепу підбором. Мене прошило льодяним вогнем і розвернуло на сто вісімдесят градусів. Всесвіт щойно дав мені ляпаса. «Не вперше» – подумав я і розвернувся до Є до жінки. Вона уже стояла на ногах і загрозливо виставила перед собою балончик.
– Тільки підійди… – Тремтячим, однак від цього не менш загрозливим і впевненим тоном промовила вона.
Я кинувся зігнувся удвоє і кинувся їй в живіт. Жінку склало удвоє і вона знову опинилась на землі. Вона спробувала пирснути балончиком мені в очі, однак я вперся обличчям їй в груди і вибив балончик їй із рук. Дівчина пручалась. Вона була сильна, а вогонь всередині неї пропалював мою шкіру, як сірчана кислота. Та я був набагато сильніший фізично. Лівою рукою я обхопив її зап'ястя, задницею притис її ноги до брудною землі. Тепер вона відчує сморід на своїх колінах. Я заніс праву руку над неї, виставивши в кулаці вказівний і середні пальці.
– Єва… – видихнув я. – Ти не Єва.
Я різко вдарив пальцями в очні яблука. Я зайшов у неї майже усіма фалангами. Дівчина кричала і билась своїми гострими підборами по землі. Кров стікала мені по підборіддю. Я відчув її і на зубах. Це додало мені сил. Я надавив іще сильніше і пальці увійшли повністю. Я відпустив її зап'ястя, аби закрити їй рота. Я відчував, з якою агресією б'ються її кулаки об мою спину, і як іншою рукою вона намагалась забрати мої пальці від її обличчя, однак я наповнився нею і майже не відчував її зусиль. Удари послабились. Я спробував засунути пальці іще глибше, та у мене не вийшло. Останній удар і жіноча елегантна ручка повалилась на забруднену чиєюсь сечею підлогу. Пальці залишились в ній.
– Вибач мене. – Усі сили, неначе висмоктало. Я сидів на жінці. Мої пальці в її очницях. Я припав обличчям до неї і сльози покотились моїми щоками. – Вибач мене, будь ласка.
Повільно я витягнув пальці з її тепер уже неіснуючих очей, що більш не побачать красу цього світу. І я заридав. Так, як, мабуть, ридав колись і мій батько. Я схожий на нього. Я теж братовбивця. Я теж каюсь.

Четвер. 2 жовтня 2014 року.
Я лежав на підлозі, спершись спиною об стіну. Розбитий. Мої думки розлились по усій кімнаті, подібно гівну, забруднюючи білі стіни. Так і я зараз, розливаю це гівно на білому папері. Моя Єва, мій світоч. Моє найкраще, що у мене було… На мобільнику ще досі світилась СМСка – єдине світло – не рахуючи місячного сяйва, що просочувалось крізь вікно – яке давало хоч якусь ясність тому, що відбувалось в квартирі. Квартира перефарбувалась в чорні і білі кольори. Як інь і янь. Як альфа і омега – початок і кінець. Кімната стала сірою… як і люди, що снують чорними вулицями.
Чорний – колір смерті. Всесвіт помирає в кожному з нас. Купа сірих людей бродить серед іще сіріших. Купа іще сіріших, ходить серед чорних. А чорні – мертві.
Бог носить чорне. Цей згасаючий вогник надії на пустці заржавілих і висмоктаних тіл, що лежать одне на одному. Пальці їхні вкриті струпом, шкіра давно була випалена сонцем, а з пустих очниць і широко відкритого рота повільно, у всій своїй претензійній поважності, вислизає серед смердючих чорних зубів чорна гниль. Ця гниль тхне нудотними відходами, тухлою рибою і смертю. Вона смердить грошима. Рефлекси виштовхують заразом із блювотинням усю цю нудотну мерзопакосність, а живі мерці продовжують пожирати її, наче й не помічають того, як із кожним ковтком усе більше себе убивають. Вони, наче зомбі, рухаються до свого сонця. До свого мертвого вогника, що одягнувся у чорне. Вони усі хочуть бути замацаними в багнюці, голодно обтирати її об свої геніталії і хітливі язики, зажерливо і сліпо ковтати грязь верхніх, щоб перетравити її і висрати іще більше на тих, хто знизу. І усі вони кричать. Кричать по допомогу, просять у Бога спасіння, а він мовчить. Цей синій вогник. Цей синій вогник, що одягнувся у чорне…
Мобільник лежав коло моєї лівої руки. Я запам'ятав ці букви назавжди. Вони – мій спис долі, що прошив мою свідомість фатальним ударом вербальної форми. «Єва в реанімації. Автокатастрофа. Вона вмирає. Приїдь.». А я не міг рухатись. Людський сморід доходив з відчиненого вікна. Усі вони смердять своїми проблемами, страхами, своєю лицемірністю і меркантильністю. Особливо меркантильністю. Прогнившим до самих нутрощів бажанням накопичення, споживання. Бажанням гнилі…
Єва не смерділа. Я назавжди запам'ятав її запах. Іще тоді – на форумі. Мені хотілось чути її запах вічно.

Четвер. 13 листопада 2014 року.
Я продовжую писати, як тільки відійшов. Сльози ллються з моїх очей, очищаючи мою атрофовану душу. Нічого не допомагало. Ніколи не допомагало. Я довбаний психопат і шизофренік, що займається раціоналізацією і самообманом. Ніхто ніколи не пах – це лише нюхові галюцинації. Треба було зразу звернутись до психотерапевта. Я нічим не кращий тих людей, що снують вулицями в пошуках насилля, що так і рветься із їхніх збіднілих думок. Я такий же самий. Нічим не кращий.
Цей запис – мій останній. За мною уже їдуть. Я чую сирени. Я зробив велику помилку. Єва мала б бути уже мертва. Вона – це моє усе. Усе, що коли-небудь робив – усе було для неї.  Тому зараз я не бачу причин жити. Поліція знайде ці записи. Я залишаю їх на столі. Усе це – не виправдовує моїх вчинків, однак дасть якусь зрозумілість. Боже, любий всесвіт, прийми мене таким, який я є. Я… Я просто помилився. Я чую, як маленькі червоні цифри наді мною закінчують відлік. Мене чекає холодний і мокрий асфальт за вікном мого дев'ятого поверху. Я помру. Сумнівів бути не може. Про всяк випадок у мене є пістолет, яким я винесу свої мізки і упаду вниз. Бо я давно уже упав. Того, хто падає – підштовхни. Яка іронія. Вони стукають у двері. Та я уже все приготував. Пізно, любі браття. Пізно.

Понеділок. 15 вересня 2014 року.
– То що, у цьому житті нічого не можна змінити?
Ми сидимо в парку. Людей тут зазвичай мало і тому я полюбив це місце. І саме тому я привів сюди Єву.
– Ні. – відповідаю я. – Усе замкнене. Вічне повернення.
– Я щось не дуже розумію.
– Ну дивись. Якщо взяти теорію великого вибуху, то вибух на цьому етапі розвитку всесвіту іще триває. І рано чи пізно він піде назад і анігілюється. Тоді ж, великий вибух відбудеться ще раз і ти народишся знову. І знову робитимеш усе, що робиш зараз.
Вона дивиться на мене і вогник розуміння з’являється в її очах. Я люблю цей вогник любові і надії. Люблю як пахне її цікавість. Я люблю її. А вона любить мене. Я продовжую.
– Тобто так, ти нічого не зміниш у цьому житті. Те, що ти робиш уже повторювалось безліч разів Подивись туди: що ти бачиш?
– Жінку в червоному пальті.
– Скільки раз вона уже там проходила?
– Ем… Безліч?
Я киваю.
– Безліч. А скільки раз уже отой хлопчина кидав фрізбі своєму другові?
– Теж безліч?
– Угу. І скільки уже раз я пояснював це тобі?
Вона мовчить. Її очі світяться, а посмішка виростає на її прекрасному обличчі. Я беру її за руку.
– І скільки раз я тебе уже цілував?
Вона не встигає відповісти. Я цілую її. На смак її вуста іще кращі, ніж на запах.


Четвер. 2 жовтня 2014 року.
Сонце давно уже зайшло за обрій. На вулиці стоїть повна темрява. Без зірок. Тьма і більш нічого. В моїх руках викрутка, яку я стискаю усе сильніш. В кишені мобільник із фатальними словами. Із моїм особистим списом долі. Я знаю, що треба зробити. На мене йшов чоловік приблизно мого зросту і моєї статури. Він йшов впевнено, агресивно. Від нього пахло поганими намірами. Від мене теж. Я йшов на нього впевнено, роблячи кожен крок так, неначе я Бог, неначе я сам Будда, чи Аллах в людській подобі. Він підняв голову і подивився на мене. Я зробив кілька різких кроків і ударив його кулаком в скроню. Чоловіка розвернуло. Я накинувся йому на спину. Він спробував мене зняти. На це я й надіявся. Скориставшись ситуацією, я встромив викрутку йому в очне яблуко. Вулицею пройшовся шалений крик. Крик благання. «Благай. Благай у свого ефемерного вогника надії» – подумав я.
– ВІН МЕРТВИЙ, ЧУЄШ МЕНЕ?! – кричав я йому, неначе божевільний. – ЙОГО НЕМАЄ, ****Ь! ЧУЄШ МЕНЕ?!
Він чув. Схопивши рукою викрутку, що стирчала з його ока, він верещав, неначе дівка, заляпуючи усе навкруги своєю брудною кров'ю. Я не зміг дивитись на це. Я вихопив викрутку з його ока з такою силою, що той повалився додолу і впав мені у ноги. Я опустився навколішки.
– ЗА ЩО, ЧУВАК. ЗА ЩО? – кричав він мені.
– Всесвіт хоче смерті дорогої мені людини. Якщо він хоче смертей – я дам йому смертей.
– Будь ласка, залиш мене. Прошу тебе. – Він зайшовся плачем.
– Колись, мій предок убив. – Я впевненіше затис в руках викрутку. – Це було перше вбивство на землі. Я його нащадок. Його син. Я – син Каїна.
Я ударив його викруткою в спину. Не зміг проштрикнути. Тоді я розвернув його і зі всієї тільки сили, що текла моїм збудженим агресією тілом, пройшов його інструментом наскрізь. Він завив. Я злякався, що він так і не помре. Тож знайшов камінь, яким підпирали двері під’їзду, аби ті не закривались, і звалив йому на голову. Забравши викрутку, я пішов геть. Бог – це смерть. І якщо Бог, чи то пак всесвіт, чи узагалі якась ефемерна вища матерія – називайте як хочете – хоче смертей, він їх отримає. Тільки він не отримає Єву. Ніколи. Я вбиватиму заради неї. Відноситиму на алтар всесвіту нові і нові душі. Але він не посміє убити Єву. Ніколи.

Вирізки з газети «Львівська газета»
«Працівники поліції знайшли «Львівського маніяка». Ним виявився Юрій Андрійович Колошматько, котрий проходив аспірантуру на філософському факультеті в ЛНУ. (…) Як повідомляють працівники лікарні, «Львівський маніяк» убив Віктора Петрушко після того, як той повідомив Юрію Колошматько про рішення відключити від апаратів підтримки життя доньку Віктора Петрушко (Єву Вікторівну Петрушко), з якою убивця, як нам відомо, був у романтичних стосунках. Почувши невтішну новину, Юрій вистрілив Віктору Петрушко в голові і утік із місця подій. Володимир Павлюк – лікар Єви Петрушко – відразу викликав працівників міліції, котрі негайно поїхали в квартиру «Львівського маніяка», однак там його не знайшли. Юрій Андрійович Колошматько вистрілив собі у голову і випав із вікна своєї квартири на дев’ятому поверсі. (…)
(…) За підрахунками головного прокурора, Юрій Колошматько здійснив близько двадцяти вбивств. На це вказує щоденник, який знайшли в квартирі Юрія, де той детально описує кожне убивство, що він здійснив(…)
(…) Єва Петрушко вийшла з коми через кілька годин після того, як мертве тіло Львівського маніяка знайшли на вулиці (…)»

Четвер. 11 вересня 2014 року.
– Скажіть, будь ласка, скільки Дереш у вас?
– 40.
– Зрозуміло.
(пауза. люди довкола галдять.)
– Ви тут кожен рік буваєте?
– Ні, цього року вперше.
(та сама пауза. її запах затуманює свідомість, перекриваючи сморід людей навколо. я думаю, що якщо не спробую, то жалкуватиму усе своє життя. і наважуюсь.)
– Мені не дуже зручно просити, але можна вас запросити випити зі мною після заходу?
(погляд. який я ніколи не забуду. погляд повний мого хвилювання і Євиного здивування. холодний погляд.)
– Прошу вас. Ви не пожалкуєте. Єва, так?
(знову пауза. я даю їй сорок гривень за книгу. посміхаюсь їй. вона посміхається і мені. бере купюру.)
– Я закінчую о восьмій годині.
(руки трясуться. вони завжди трясуться.)