Сон

Мені снився сон. У ньому було дзеркало. Я говорив у нього, але бачив лиш свої експресивні рухи руками й штиль ваших почуттів. Я злився. Усе більше й більше. Стукав у нього руками. Бився в це скло, як безумець. Гарячі сльози злоби стікали моїми щоками, а обличчя стріляло іскрами безумної ненависті. З часом, дзеркало таки піддалось моєму натиску. Спочатку з'явилась маленька тріщина. Вона розповзлась своїми гілками ширше, більше по поверхні. Зміна, що неймовірно мені сподобалось. Я ударив кулаком іще сильніше і такий впевнений захист світу розчинився перед моїм кулаком. Воно розбилось. Розлетілось на друзки, залишивши лише гострі кути скла, що всипали рамку, нагадуючи пащу левіафана. Мені стало легше. Однак, я побачив в порталі розбитого щастя іще одне дзеркало. Спочатку було недоуміння. Однак злоба знову запалила моє серце, неначе отруюючи кожен м'яз, губи самі заворушились, зронюючи злісні викрики, а порухи рук кохались у свободолюбивих експресіх. Я знову говорив до світу, говорив до вас. Знову бився у нього кулаками. Гілки усе так само розповзались його величністю й знищували єство. Я не мав наміру здаватись і знову закрутився у танку боротьби. Та розчарування чекало мене по той бік: одні світи підмінялись іншими.
Минуло не мало часу. Друзки скла від першого дзеркала впивались мені кудись в щиколотку. Криваві плями вкривали усе моє тіло. Нутрощі звисали униз: в безодню. Зуби десятків холодних й пофігістичних левіафанів пронизували моє тіло, заковтуючи мене усе глибше у свою пащу: у цей водоворіт вічної боротьби і вічного повернення, із якого більш ніколи не вибратись мені. Я бачив за кривавою аркою ночі останнє люстро й не знав, чи й справді за ним лиш пустка. Бачив у ньому змореного себе. Понівеченого світом, об котрий я сам і убивався. Я торкнувся закривавленою рукою до його холодної поверхні, намагаючись відчути: "Що там? Невже це все дарма? Невже даремно я у цьому світі?". Але сили витікали із мене: крапля за краплею. Рука повільно сповзла до низу, востаннє відчуваючи подушечками пальців цей холодний щит віддзеркалення. Цівка крові упала кудись униз: в невідоме. А саме свічадо прикрашав лише мій кривавий доторк.
Я пам'ятаю, як звисав з пустих рамок над безоднею. Пам'ятаю, як моя кров орошала твердь десь далеко унизу. Як сил у мені не залишалось навіть щоб дихати. А в голові раз за разом пульсувало: "Чи змінив я щось?". А я й не знав. Й ніколи не мав знати.