За гранню видимого

Йому було дев'ять і от вже пішов другий рік, як його життя з коханою мамою, з якою йому було погано, змінилося на життя з чужими людьми. З якими теж було погано. До складностей з мамою він вже з часом якось пристосувався - знав, коли треба ховатися або зовсім не повернутися додому. Але в той же час він знав, що коли мама мовчки й тихо стоїть біля вікна, можно було тихесенько підійти до неї ззаду та ледь торкнутися її обвислої руки. Крізь довгі секунди мама обеталася і от тоді вона могла обійняти його. То було щастя. Він відчував себе потрібним та коханим. Але це в нього забрали і він не розумів, що ж саме він зробив не так - погано турбувався про маму? надто часто повертався додому? Чому йому не можна було продовжувати жити з нею? Тепер все стало ще гірше. Коли ставало погано, нікуди було ховатися і не можна було втікти. І ніхто не обіймав. Навіть якщо тихесенько торкнутися ззаду за обвислу руку.

Але за рік з хвостиком він вже якось прижився тут. Його вважали грубим забіякою та любителем псувати речі. Він не сперечався з усіма епітетами, що йшли разом, згоджувався з ними. Вони не надто зачіпали його. Навпаки, поведінка, яку звали жахливою та неприйнятною, була як раз реакцією на те, що безмірно спричиняло йому біль. Він люто ненавидів красиве. Все красиве - людей, тварин, речі, їжу. Абсолютно все. У відповідь на ці видовища, що настирливо йому пропонували, щоб милуватися та отримувати задоволення, в нього всередені здіймалася слабо контрольована хвиля відрази та люті. І тоді він починав це красиве трощити. Він перетворювався на маленьку розлючену дику тварину, силу й непередбачуваність якої було важко переоцінити. Він з криком та добірними матами стрілою кидався на яскраві книжки та з перекошеним злістю обличчям несамовито видирав сторінки. В їдальні він топтав варену моркву, якщо раптом вона була порізана акуратними кружечками, а не лежала на тарілці цілим холонучим шматком. Він крав ножиці, куди б від нього їх не ховали, та різав речі інших дітей, в яких ті виглядали якось особливо гарно. І всі покарання, здавалося, були йому дарма.

А коли в спальні на тридцять ліжок гасили на ніч світло, він тихо й довго плакав. Його вкривав з головою біль і відчай, начебто це не він весь день дебоширив, а всі ці страшні речі хтось робив з ним. Він часто засинав десь опівночі, йшов у півсні до танучої жіночої фігури у вікна, в якої безвільно звисали руки.