По той бik вiд лiтер

Їх об'єднувала досить близька кровна спорідненість і вони стояли одна від одної через покоління. Вони жили не разом і навіть зовсім не поряд, але часом бували одна в одної в гостях. Вони обидві любили ці зустрічі та завжди
чекали на них. Вони перетнулися життями, коли одна з них була вже на пенсії, а друга лише пізнавала навколишній світ.

Старша все життя була листоношею, розносячи по ближнім селам новини - в газетах та листах. Молодша вже не застала їі в роботі, але завжди зачаровувалася бабусиною величезною рудою сумкою з тих часів. Вона не була шкіряною, але її, маленьку, по-дівчачому захоплювала частково перфорована штучна шкіра, що імітувала мереживо. В цьому було щось чарівне та неможливо-жіночне. Вона намагалася роздивитися це в своїй бабусі - сьогоденній пенсіонерці, ласкавій та добрій жінці. І кожного разу в таку мить її власна уява народжувала неясно-чуттєві картини романтичних майже подорожей полями та селами з цією самою сумкою. В цьому було щось про важливість цієї нехитрої праці, що була в її дитячому сприйнятті схожою на дії казкової феї, що виконує бажання. Адже її скрізь і завжди чекали! Бо вона була у ті часи вісником для людей, далеко не кожен з яких мав в себе радіо та телевізор.

Вони сумували одна за одною на відстані, що лише підкреслювало їх взаємну важливість. І одного разу від цієї позаканікульної нездоланності відстані, що розділяла їх, вони знайшли одна одну в листах.

Вже стало давньою історією, хто перший з них знайшов цей спосіб бути разом. Відкрив його знову, як відкривали всі ті, що колись черпали щось таке щемливе, що ледь виносили його. Те, що вривалося в них з нерівних строчок на лінованому папері, складеному вчетверо.

Їх взаємні листи стали для обох відкриттям. Молодша вечорами з усіх ніг бігла до поштової скриньки, жадібно вишукуючі між газетними сторінками білий конверт листа, що був адресований їй особисто. Вона обережно розкривала його та нетерпляче занурювалася в текст. Все більш сповільнюючись, затамовуючи дихання, вона поринала в добрі прості слова, що майоріли помилками. Вана сама вже писала грамотніше і тому була спроможна цю недосконалість бачити в бабусиних листах. Але вона ніколи не ставилась до цього як до її недоліку. В неї не виникало сорому за бабусину неграмотність та необхідності внутрішнє прощати їй це. Навпаки. Ці слова з помилками були сповнені ніжністю та бескінечною турботою. В них була якась особливість, що своєю чарівністю знов кликала її гнучку уяву в далекі бабусині часи. І ця чуттєвість була частиною їх сумісної повсякденності, що вони створювали одна для одної в своих листах.

То був цілий світ, прихований від сторонніх очей. Часом їй здавалося, що ніхто з тих, що жив поряд, не міг, не вмів так невимовно ніжно торкатися їі спраглої дорослишаючої душі, як обведена бабусина долоня, що чекала її в кінці кожного листа. Колись давно, побачивши її вперше, вона завмерла. Дивилась широко відкритими очима на цей символічний відбиток і їй здавалося, що ще трохи і вона зможе вдихнути, відчути запах бабусиної долоні. Завичай вона мала запах свіжого хлібу та свіжих газет. Дівчинка всміхнулася, перевела дихання, що збилося, та обережно торкнулася намальованого відбитку бабусиної долоні своєю. Вона була помітно меншою - більш вузька дитяча кисть руки з тонкими пальцями легко вміщалася всередені контурів бабусиної руки. Там можно було навіть поворушити пальцями, що вона й зробила, мрійливо спостерігаючи за своїми рухами, й солодко йшла в обійми своїх почуттів до бабусі.

В бабусиних листах ніколи не було ніякого глибокого, недосяжного сенсу, але з поза нерівних строк щось безкінечно важливе сипалося на довірливо розкриті долоні онучки. Вона згрібала жменями цю майже безіменну дорогоцінність й забирала з собою в життя. Жила з нею, дорослішала, забарвлювала в неї все, чого торкалася своїм ставленням.

Відправляючі бабусі у відповідь свою маленьку долоньку наприкінці листа, вона начебто закріплювала їх зв'язок, увічнювала всередині себе те, що залишалося невпізнаним для тих, кто дивився на це листування ззовні. Вона йшла, підстрибуючи, по своєму дитячому життю, спираючись на літерно-ніжну сходинку, що збудувала для неї бабуся. І навряд чи вона до кінця розуміла, що своїми листами вона й бабусі давала ні з чим незрівнянне відчуття важливості свого власного життя, можливості бути впізнаною більш витончено, чим так неймовірно рідко хтось цікавився.