2, 2 Героiка полiтична

                Героїка може бути: політичною (ідеологічною);  інтеррелігійною (ідеологічною та політичною, бо інтернаціональна релігія – теж політика, адже інтеррелігія не може бути створеною по законам Істини); та національною. Все, що породжено нацією, являється істинним, за виключенням національної агрессії (фашизм). В цьому розділі моєї книги мо розглянемо героїку комуністичну. Оттже:


                Донбас спішно готувався до окупації. Евакуювали все, що можна було евакуювати. Мінували й підривали все, що можна було підірвати. В офіційній російській історії героїчна компартія, героїчний російський народ і його героїчні державні служби завжди чинили відповідно - «героїчно».


                Шахту «Гігант» шахтарі підірвати не дали: «Ви відступите, а нам жити треба буде навіть в окупації». Військовий завод №144 теж з якихось причин не був підірваний. Зате цей завод був підірваний вже при німцях, коли він працював.


                У шахтарів була «бронь» - їх на фронт не брали. З шахтарів-добровольців в місті Сталіно почали формувати Шахтарську Дивізію. Зібрали дві сотні людей, бо більше бажаючих не було виявлено. Сформовану «дивізію» пішим ходом по залізниці провели від станції Мандрикіне до станції Доля, а звідти по залізничним шпалам провели до селища Караванна, де ця «дивізія» дислокувалася для поповнення чисельності. Протягом декількох днів зібрана «дивізія» розбіглася по своїх домівках. Фактично Шахтарську Дивізію сформувати вдалося вже в Сталінграді з шахтарів, котрі з різних причин відбували термін покарання в сибірських таборах.


                В місті Сталіно, на селиші Рутченково пройшли юні роки Микити Сергійовича Хрущова. Корольова, колишня подруга Хрущова, проводила на Рутченково бурхливу політичну діяльність. За декілька днів після початку війни Корольова прийшла до Олександра Бабіча:
                – Бабіч, вступай в партію. 
                – Не так давно я хотів бути комуністом, але ви не прийняли мене в партію, оскільки моя дружина з родини репресованих. Я тоді не потрібен був вам, а тепер не потрібні мені ви, - відповів Олександр.


                Івана Даниловича Явтуша теж не забули, бо його запросили в районний комітет комуністичної партії. Секретар райкому сказав Івану:
                – Ми эвакуйовуємся, а ти зі своїм родичем, Бабічем, по броні залишаєшся в тилу. Ви обидва безпартійні, але ми даємо вам партійне доручення - будете знищувати партійні архіви.


                Повернувшись з райкому, Іван Данилович сказав Олександру:
                – Сашко, в райкомі тобі та мені доручили знищувати партійні архіви, але нам зараз не до них, бо треба в першу чергу потурбуватися про себе. Адміністрація міста та партійні органи залишили Сталіно. У місті безвладдя. Вранці почнеться грабунок міста, якщо ще не почався. З мого ремісничого училища сьогодні на автомашинах вивезли всіх учнів. На скадах училища залишилося багато борошна, крупи, цукру та інших продуктів харчування. Треба зараз, негайно, запастися продуктами. Треба взяти стільки, скільки зможемо.


                Як тільки стемніло, Іван з Олександром пішли до училища, але харчів взяти вдалося зовсім мало, бо люди «не дрімали» і до училища прийшли майже одночасно з Іваном Даниловичем. Вони в лічені хвилини розхватали всі їстівні припаси. Івану Даниловичу і Олександру трохи вдалося винести продуктів зі складу, бо цих запасів їжі вистачило тільки до початку зими.


                Після поповнення їстівних припасів родини Івана Явтуша та Олександра Бабіча приступили до знищення партійних архівів, які три доби довелося спалювати в домашній печі. Це істинно так, Шановний Читачу, а тепер дай оцінку «героїчній компартії», котра залишила в подарунок німцям свої архіви.


                Червона Армія відступила, радянські та партійні органи евакуювалися, а німців в місті Сталіно все ще не було. Майже два тижні панував кримінальний рай – повальні вбивства, грабежі, розбої та мародерство. Люди боялися вийти з домівок, тому нічого дивного немає в тому, що місцеве населення зустрічало німців хлібом-сіллю. Порядок в місті Сталіно німці навели досить швидко, бо ніщо не переконує анархістів у повазі до закону так вагомо, як трупи мародерів і розбійників, що висять на телеграфних стовпах, та відрубані руки крадіїв.


                Впритул до селища №11, котре знаходиться біля Рутченківського Рудоремонтного заводу, був розташований цвинтар. В роки тотальної комуністичної колективізації на краю цвинтаря була огороджена високим парканом територія, нібито для випробування нової стрілецької зброї. Іноді за цим парканом було чути постріли з гвинтівок, а з початком війни постріли з гвинтівок та кулеметів майже не вщухали.


                За цвинтарем знаходилось величезне поле аеродрому ДТСААФ. Там паслися корови мешканців селища №11. Одного разу ввечері корова однієї господарки не повернулася зі стадом додому. Жінка з дитиною на руках чекала свою корову біля свого двору. З дитиною на руках вона і пішла шукати корову на аеродром. За годину корова прийшла додому сама, а жінка з дитиною безвісти пропала.


                На другий чи на третій день після захоплення міста німці почали зганяти людей до цвинтаря біля 11-го селища. Люди злякалися - «будуть розстрілювати?». Але, почувши «дещо», вони самі стали спішно туди добиратися.


                Паркан в тому місці, де були при радянській владі чутні постріли, німці розібрали. Очам людей відкрилися величезні траншеї, заповнені трупами людей. Трупи були пересипані сухим гашеним вапном. Там лежали розстріляні поранені червоноармійці з Макіївського госпіталю. Таким методом НКВС «евакуювало» поранених червоноармійців.


                В траншеї лежала і жінка з грудною дитиною, яка знайшла не корову, а власну смерть. Ймовірно, вона стала мимовільним свідком того, що ретельно приховувалося від населення. Тут лежали і 300 розстріляних учнів гірничопромислового училища.
                – Ось вони, мої рідні, - сказав Іван Данилович. – Ось куди юнаків евакуювали.
                Всі ремісники були вихідцями з західних областей України. Українці - «брати» росіянам. Росіяни і висловили досить відверто свою «братерську» любов до поневоленого народу. Люди, які побачили без гриму «любов» московщини до «братів-українців», не без підстави допомагали німцям очищати місто від братів-комуністів, яких скидали в штольні непрацюючих шахт – взаємність, перш за все.


                Майже в центрі міста Сталіно, навколо ДК імені Леніна, в парку, де знаходиться нині Донецький телецентр, німці зробили концтабір. Кожного  дня городяни ходили навколо паркану з колючого дроту. Городяни кидали через паркан полоненим їжу та вишукували серед полонених своїх знайомих і родичів, щоб потім звільнити їх з полону. Якщо городянин серед військовополонених знаходив свого родича, тоді німці такого бранця відпускали на свободу. Багато жителів міста цим скористалися. Кинувши через паркан записку та змовившись з яким-небудь полоненим, оголошували німцям, що знайшли родича і забирали його до себе.


                Принесли записку з концтабору Ганні та Ївзі. Павло Гузь, старший син брата Захара, просив людей розшукати сестер свого батька, Ганну або Ївгу, і передати від нього записку. У записці він просив виручити його з концтабору. Ганна з Ївгою вирушили до концтабору. Вони ходили вздовж паркану голосно вигукуючи ім'я та прізвище Павла Гузя. Військовополонені крикнули жінкам:
                – Ідіть звідси негайно! Вас можуть заарештувати, бо ваш Павло з чотирма хлопцями втік з концтабору!
                Жінки повернулися додому, задоволені тим, що Павло на волі. Павло Гузь загине в бою з німцями, визволяючи Чехословаччину.


                В повоєнні часи почала формувалася фальшива доля деяких майбутніх «героїв-ветеранів» брежнєвської закваски. Справжня історія для інтернаціональних формувань неприйнятна, як неприйнятна справжня біографія для байстрюка. Знову і знову переписується історія народів і націй в спотворених варіантах – брехливо і фальшиво. На фальшивій історії минулого будується фальшиве існуюче буття люде та фальшиве людське майбутнє. Як зграї ворон в холодну осінню пору з'являються фальшиві герої праці і вітчизни, зате потрібні таким же фальшивим антигуманним можновладцям.


                За тридцять років після закінчення Другої Всесвітньої війни до стіни середньої школи, яка знаходиться поруч з палацом культури імені Івана Франка в Кіровському районі міста Донецька, прикріплять пам'ятну дошку з написом «В цій школі навчалися дві комсомолки (П… та .Б…), котрі в роки війни визволили з концтабору (зазначено тризначне число) радянських військовополонених». Ці комсомолки, майбутні брежнєвські «герої-підпільники», організовували будівельні артілі, потім з концтабору під виглядом родичів набирали собі робочу силу і використовували їх як рабів, не виплачуючи їм ні копійки. Гроші за них «герої-ветерани» розподіляли по своїх кишенях. Досить швидко німці про ці махінації дізналися і деяких «героїв-артільників» розстріляли.


                В селищі 29-ї шахти Петровського району міста Сталіно два тринадцятирічних підлітка побачили протягнутий між дерев німецький телефонний кабель і вирізали з нього двадцять метрів. Шматок кабелю розрізали на дві частини і віднесли своїм матерям. Радісні жінки, не зволікаючи ні хвилини, у своїх дворах розтягнули і підвісили чудовий білизняний шнур. Не минуло й години, як німецькі зв'язківці розшукали пропажу. І тут же, під «білизняними» шнурами, в присутності матерів відшмагали шомполами підлітків.


                За тридцять років по закінченню війни ці хлопці стануть вже «героями-диверсантами», радянськими «підпільниками». Цю історію мені довелося почути безпосередньо з вуст самих «героїв-диверсантів» за святковим столом. Дивно те, що в Росії не знайшлося в даний час ні одного живого «героя-ветерана» Куликовської битви. Якщо б таке сталося, я б не здивувався. А може, все ж таки знайдете? Пошукайте – ви ж «русскіє ...».