Та, що прийшла

Одного разу в дитбудинок прийшла дівчинка років так п'ятнадцяти. Несміливо постукала у двері. На ній була геть зношена стара куртка, надто легка для осені у розпалі, та у кімнатних шкарпетках на голу ногу. Сказала: "Я можу пожити у вас?" і розповіла про трьох молодших братиків та свою неймовірну втому від догляду за ними. Розповіла про маму, що п'є, та про її нестриманий секс поряд з дітьми, що спали. Тобто намагалися спати. В теплу пору року вона, як старша, забирала братів до сараю, спати на старих ганчірках. Там було не чути пьяних криків та сексуальних вигуків. А зараз було холодно, майже завжди сп'яніла мама часом гнала втришиї їх всіх з дому. І ось вже пару тижнів, як двоє її братів не з'являлися вдома. Мабуть, пішли бродяжити. А в неї вже не стало сил навіть на себе, не говорячи вже про маму та братика, що залишився вдома. І тому вона пішла. В її внутрішньому світі бродяжництво уводило її кудись зовсім в іншу сторону від своєї власної майбутньої сім'ї, про яку вона так мріяла.

Вона стояла перед керівництвом та старшим персоналом дитбудинку і розповідала про все це тримтячим голосом. А вони суворо, але тихо перемовлялися між собою про те, що так не прийнято. Зазвичай дітей до них привозили якісь державні служби, але щоб ось так...

Вона підняла на них тільки-но скорені долу очі. Мовила:

- А ще в мене... воші... - й гірко розплакалася.

Її все ж взяли в дитбудинок. Ніч, друга, третя... Стало зрозумілим, що вона геть відрізняється від дітей, які дитдомівськими були вже досить довго. Вона майже інстинктивно кидалася з турботою до молодших - слідкувала, щоб всі все доїли, почистили зуби й були добре вкриті на ніч. Щоб на прогулянку всі йшли з добре закритими шиями та не лізли, граючись, в клумби, що розмокли до бруду. Вихователькі раділи, що в них з'явилась така гарна помічниця. А їй самій було все це непереносно важко. Тут не було п'яної мами, холоду та голоду. Але були ті ж нескінченні трботи про молодших. І не було поряд нікого, хто б міг сказати, що їй не обов'язково це робити. Тільки якщо захоче. А вона не хотіла, давно вже не хотіла. Цим молодшим, про яких вона турбувалася (чи то брати, чи то дитдомівські діти) добряче діставалося від неї. Бо в неї не було ні сил, ні тонких навичок в догляді та вихованні молодших. Робила, як вміла, за натхненням. І в той же час вона сама була дитиною, що відчайдушно потребувала того ж самого, що намагалася дати іншим. Але ніхто не бачив цього. Вихователям була важлива така помічниця і їх не турбували її зриви на молодших. Тут це було майже нормою.

А вона ледь витримувала цю чергову форму зневільнення. Параллельно з її життям там, на волі, розглядалася справа про позбавлення батьківських прав її матері. Вона й хотіла, й не хотіла цього. Це звільнювало її від тяжких для неї обов'язків. Але в той же час вона майже кожного дня плакала про те, що от-от вона припинить бути маминою донею і стане "державною", тобто нічиєю. Цього боялися вся дитдомівські діти. Це було найстрашнішим лаянням та прокляттям одне одному. Саме ці слова били їх в саме серце більш за несправедливі крики виховательок, неухильного режиму та решіток на вікнах. Їм не вистачало приналежності. Їх усіх охоплював страх, якого вони навіть не могли назвати. Мало хто з них все ще мріяв про сім'ю, але бути законним членом дитячого суспільства було для них дуже важливо.

Ось і вона хотіла б до дорослості затриматися хоча б тут. Не тому, що це місце їй подобалось, а тому, що вона більш не була вже готова до непередбачуваних та хворобливих змін, кожна з яких так і не скорочувала відстань до  такої омріяної їю сім'ї.