Танцi в повiтрi

                «Міналуш йде по траві
                На гнучких лапах своїх.
                Танцюй, Міналуш, танцюй…»
                (Вільям Батлер Єйтс)

Сплю я цієї весни погано. Навіть коли ввечері валюсь з ніг від дикої перевтоми, все одно прокидаюся з відчуттям того, що забув я щось дуже важливе – щось з мого сну (сниться завжди уривками). Це розхитані нерви: чим довше триває це божевілля війни, тим більше нерви нагадують струни, що ось-ось розірвуться.

Прокинувшись, я вдивлявся в темряву: бліде світло якогось тьмяного ліхтарика в кутку ледве вирізняло приміщення колишнього складу-ангару, де хаотично спали люди серед хаосу речей на імпровізованих ліжках. Люди спали важким сном змучених фізично і духовно. У цій застиглій густій напівтемряві я помітив рух: це між сплячих людей і речей (теж сплячих) стрибав Томас – стрибав нечутно, м’яко, гнучко, граціозно. Він зупинявся біля кожного сплячого, його очі виблискували в темряві. Раптом я зрозумів: Томас не стрибає, він танцює – танцює в повітрі темряви. І зупиняючись біля сплячих, він зазирає в їх сни, інколи проганяє зі скуйовджених, а інколи моторошних, снів темряву, і пускає світло своїми сяючими в темряві очиськами. Танцюй, Томасе, танцюй!

Томас відчув, що я не сплю, підійшов до мене, вмостився на мій спальник, тицьнувся мордою в мою руку і почав муркотати. Такої кудлатої і довгошерстої істоти я ще не бачив у своєму хаотичному житті.

Щоб не порушувати густу темну тишу, я почав говорити до нього пошепки: «Томасе, ти погано несеш службу: у таборі досі табунами бігають миші, особливо в їдальні. Кінчиться тим, що тебе звільнять з посади кота – примусять писати пояснювальну записку. А оскільки ти подібні цидулки не пишеш з принципу, то тебе позбавлять військового звання і нагород. Я вже мовчу про зарплату в вигляді консерв.» Томас абсолютно не зважив на мої слова і продовжував муркотіти. Добре, що є отаке тепле і пухнасте снодійне: завтра важкий день, купу солдат відправляють на передову, зі зброєю і технікою як завжди будуть проблеми…

Чим довше триває це божевілля війни, тим більше дивують мене тварини, які по злій сваволі фатуму опинились у цій «катавасії» - хто на службі як Томас, а хто просто німим свідком.

Пригадалось, як кілька днів тому ми сиділи в траншеях і бліндажах. День був чудовий і сонячний, степ пахнув квітучим молочаєм, над нами літали жайвори і виводили таку життєрадісну пісню, що не вірилось – йде віна, триває, і не видно їй ні кінця, ні краю…

Раптом сепаратисти почали нас обстрілювати, ми – стріляти у відповідь – з усього, що в нас було. Починалось пекло, а жайвори продовжували висіти в небі над цим божевіллям. І коли перестрілка вщухла, з неба знову залунала пісня, яку було не чути за цим гуркотом війни. Виявилося, що жайворонки не звертали уваги на вибухи, кулі, снаряди, міни, постріли, продовжували співати свою весняну пісню – вони були вище цього всього. Якщо і дивились на це все, то зверху – з висот своєї пісні.

Та найбільше мене вразило тоді не це. Якось у розпал бою, коли, здавалось, все навколо збожеволіло (не тільки люди) і повітря перетворилося на суцільний грім і вогонь, я помітив у небі лебедів – вони летіли низько на південь. Певно в напрямку лиманів. Мені навіть здалося, що це галюцинація, що це ті лебеді, що співають над загиблими воїнами останню пісню і несуть їхні душі у Валгалу – до її готичних палаців і бенкетів Одіна. Навіть здалося, що ці лебеді прилетіли за мною. Але потім я зрозумів, що птахи просто не зважають на людське божевілля: все минає, але вони вічні, як вічна краса.

Вранці один солдат серед суєти ранкових зборів підійшов до мене і запитав, чи давно я розмовляю з котами. Я відповів, що в нас в Ірландії котів вважають одухотвореними істотами і змалку вчаться вести з ними діалоги. Солдат якось дивно подивився на мене і більше нічого не запитував, сказав тільки, що забули завантажити сухі пайки на «шишарик». Але в розмову втрутився капітан С.:

- Ну, от, є такі люди, про щоб не почалась розмова, одразу: «Ми, ірландці…» Що зараз читаєш? Певно Джойса, Свіфта або Бернарда Шоу?
- А от і не вгадав! Я зараз читаю Дікенса. До речі, геніальний письменник – так мені спочатку здалося. Але потім я натрапив на кілька фраз, які мене досить сильно зачепили, і в Дікенсі розчарували….
- І які ж саме?
- Коли він пише про англійців, то трапляються фрази типу «у нього було чесне англійське обличчя». А коли про ірландців, то: «Це був поганий квартал, тут жили брудні ірландські покидьки.»
- Ну, і кого з нормальних чи порядних людей Дікенс цією фразою образив? Кого з джентльменів він цією фразою образив? Кромвель все таки був правий... Тільки ні в кого з його послідовників не вистачило хисту. А реставровані англійські королі були до тих рудих бестій-ірландців занадто ліберальні та терпимі…

Тут капітана С. понесло – з характерною знущальною посмішкою на обличчі. І про те, що ірландці не здатні були утворити нормальну державу, бо поняття не мали щодо цивілізованого суспільного ладу, і про те, що якщо хтось у казармі буде горлати серед ночі ірландські пісні, то він запустить берцами у напрямку безсоромної ірландської морди і таке інше у цьому ж стилі. Добре, що я давно на такі репліки не звертаю уваги… Я рушив до свого взводу, що вже вишикувався біля техніки – потріпані в боях солдати в шрамах на обличчі і з орденами на вицвілому камуфляжі…