Зап знилася...

Я тривалий час не вміла жалкувати.  Не важливо, чого це стосувалося. Зіпсованої кофтини, вкраденого печива, чи зламаного велосипеда. Не жалкувала навіть коли покинула універ. Я не вважала це провалом. Я не вважала це вагомим.
Але зараз.. Зараз все трохи змінилася.
Важко і боляче. Сльози ледве висохли. Не знаю, чи на довго. Руки тремтять. Усі сигареті скурені. Сумні пісні улюбленої групи заслухані до дірок. Реальність втекла з під моїх ніг. Лише слух загострений – розум чекає, що ти ще прийдеш. Задзвониш у домофон, скажеш «це Я». Підіймешся на 8й поверх. Зайдеш у квартиру. Роздягнешся і зайдеш у кімнату. Привітаєшся і подаруєш обійми, ніч, себе… Але єдине, що зараз стукає – вітер за вікном. Єдине, що ходить по квартирі – сусідка та самотність. Єдине, що обіймає ночами – ковдра. А єдине, що гріє – ноут на іншому боці ліжка.
Не вистачає кисню! Не вистачає тебе! Не вистачає нас… ти завчасно поставив на нас крапку, замість коми. Нехай би це була твоя маніпуляція! Нехай би це був твій урок від тебе! Я психологічна мазохістка. Я б витримала. Я цього чекала!
Але нажаль, все набагато суворіше. Немає нас. Є ти. Є я. Є пустота і біль. Є безсонні ночі, бо жоден з нас не може заснути наодинці.
Якби в мене був би шанс (помріяти – єдине, що залишилося), я б зробила все, аби не втратити тебе. Я б згадала, що я вмію бути нормальною дівчиною. Просто забула..
Раніше я ні про що не жалкувала. А тепер більше не буде про що.