24. Караул iменi Омара Хайяма

                «Хутчіш вина несіть, бо я загину,
                Хай щоки запалають мов рубіни!
                Якщо помру – вином мене омийте
                Й лозою перевийте домовину!»
                (Омар Хайям)

Різні бували караули в N-ській військовій частині совітської армії на точці «Пира». Різні. Проте один запам’ятався всім надовго. Став легендарним. Я назвав його «Караул імені Омара Хайяма» - мені його учасники видались філософами і математиками.

Спочатку все йшло банально: зима, мороз під сорок, снігу намело. Прапорщика П. і солдат посадили на машину – бувалий в бувальцях "газик". І поїхали вони, потрясло їх, похитало, погойдало ямами -  спочатку асфальтними, а потім по лісовим дорогам крізь заметілі на «точку» - там кілька бункерів серед тайги, радіостанція, антена, караулка, польова кухня і склади. Ще колючка і ліхтарі. Як же в часи совка та без колючого дроту! І сніги – нескінченні, глибокі і білі-білі. Як… Як… Як смерть сама! Як наречена! Смерть і наречена вдягаються в біле. Бо такі вони.

Старий караул, як і належить, зрадів приїзду зміни, розповів страшну історію, як на вартового минулої ночі напала зграя голодних вовків, і він відстрілювався, посварились трохи за сирі дрова (а де їх візьмеш сухих? Всі сухі сосни та берези в діаметрі дві милі вже були попиляні ще за царя Гороха!), і так би мовити «зміну здали – зміну прийняли». Почалась звичайна караульна нудьга – холодно, тоскно, огидно. На «Пирі» це відчувалось особливо - зелена безпросвітна нудьга, яка буває тільки в глибинах Московщини.

Проте начальник караулу прапорщик П. вирішив, що нудьга – це не для нього. З собою він взяв невелику валізку. Солдати наївно думали, що там у нього сховано томик Маркса, книжечка Леніна, п’єси Лопе де Вега та статут збройних сил Совітського Союзу. Нічого подібного! Прапорщик розкрив валізку і якось радісно посміхнувся, хоч і наперед знав що він там побачить – бо сам же пакував. Там лежали, як немовлята в колисці, пляшечки з прозорою як сльоза рідиною вітчизняного виробництва. Та чарочка об’ємом триста мілілітрів з гранями на зовнішній стороні. Таку чарочку прапорщики називали «гранчак». І не відкладаючи справу в довгий ящик бойовий командир почав шукати істину – сховану десь там на дні келиха.

Проте, чи шлях пошуку був обраний невірно, чи баланс між тверезістю й cп’янінням був порушений, але чарочка за чарочкою, пляшечка за пляшечкою – і командир впав зі стільця на підлогу і поринув у таємничий світ марень і видінь.

Солдати помітивши, що бойовий командир без свідомості, прийняли командування на себе - командування перейшло до ради солдатських депутатів караулу "Пира". Після короткої наради було прийняте доленосне та відважне рішення пробиватися крізь заметілі до села Пира, що було в кількох кілометрах від караулки. Вони знали: там живе в одній хатинці бабка-чаклунка, що виготовляє таємничий напій забуття. Понишпорили по кишенях, знайшли кілька кольорових папірців з портретом Леніна і відправили гінця. Можете уявити собі з яким нетерпінням вони його чекали! Як переживали: а раптом впаде і розіб'є бутлю з дорогоцінною рідиною! Але він прийшов! Прийшов! І приніс кілька пляшечок з досить таки прозорим напоєм. Покликали вартового: «Колян! Йди сюди! Досить там стовбичити і витрішки продавати! У нас тут є дещо!»

Через деякий час в караулці валялися на підлозі вже не тільки прапорщик, але і весь караул у непритомному стані. По караулці були розкидані автомати, багнети, магазини з патронами. Коротше, бенкет удався на славу.

І все було б нормально, проспались би до наступної зміни і далі знову – свідомість як скло і на службу. Але сталось непередбачуване. Як на зло саме в цей день і саме в цей час принесло на «Пиру» перевірку з гарнізону. Приїхали полковник і генерал. В караулці тим часом один із солдатів приходив потрохи до тями, ще не зовсім розуміючи де він, куди потрапив і чим би опохмелитися. Він почув звуки мотору автомобіля, зрозумів, що тут щось не так як завжди, схопив автомат і бігом на пост навіть не зачинивши двері до караулки (бо зачинялись вони тільки з середини). На посту він почав репетувати як ненормальний «Стій, хто йде!!! Стій стріляти буду!!! Стій не підходити!!!» (остання фраза зовсім не по статуту, але він боявся, що від нього почують характерний аромат). Можна подумати, що запах самогону не було чути від нього за сто метрів. Але то байка. У караулці перевіряючи побачили досить колоритну картину. О, де старина Хайям! Він міг це зрозуміти, міг би це оспівати. Але полковник з генералом були далекі від персидської поезії, далекі від ідей суфізму…

Караул в повному складі повантажили на машину - все той же потріпаний "газік", що приїхав незабаром, і відвезли в гарнізонну гауптвахту. Скандал був – ще той. Але все минулося - до тюрми нікого не посадили. Все якось владналося. Старий добрий звичай вшанування Діоніса – бога лози та келихів і далі тривав…

(Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років)