Мирослава Которович. Меня закаляет успех

Мирослава Которович: «Мене загартовує успіх»

Шанувальників класичної музики, а особливо скрипки, захоплює не просто віртуозна технічно, але глибоко артистична, щира гра Мирослави Которович — достойної продовжувачки справи свого видатного батька — засновника української скрипкової школи Богодара Которовича. Сьогодні вона, окрім музичної діяльності, викладає в Національній музичній академії України.

Вже не перший рік відома українська скрипалька, лауреатка міжнародних конкурсів, солістка національного камерного ансамблю «Київські солісти» виступає на луганській сцені разом з колективами Луганського державного інституту культури і мистецтв. У жовтні цього року разом із заслуженим артистом Російської Федерації, альтистом Юрієм Ткановим Мирослава взяла участь у відкритті сезону молодіжного симфонічного оркестру. А вже в листопаді разом із солістом ансамблю «Київські солісти» Сергієм Топоренком (скрипка) і професором Брюсельської королівської консерваторії Хедвігом Швімбергом (кларнет) виступила у концерті камерного оркестру «Серенада». Також М. Которович є головою журі Всеукраїнського конкурсу молодих скрипалів імені Богодара Которовича, організованого ЛДІКМ.

Перебуваючи в Луганську, Мирослава погодилася розповісти про свою музичну династію і поділилася з нами думками про життя і творчість.

— Мирославо Богодарівно, коли Ви зрозуміли, що підете стопами свого батька? Чи був у Вас вибір: обрати скрипку або інший інструмент?

— Вибір у людини є завжди, але в моїй родині авторитет тата був беззаперечний. Звичайно, мала дитина хоче бути схожою на свого кумира, а моїм кумиром як тоді, так і тепер є батько. Тому я пішла династійним шляхом. Мені здається, так треба було зробити, і я відчуваю, що цей вибір правильний.

— Зазвичай у артистів дуже мало часу на сім’ю. Чи не заважала музична кар’єра Вашому батькові спілкуватися з сім’єю, чи вистачало Вам у дитинстві тієї уваги, яку він міг приділити?

— Звичайно, це «побічний ефект» у житті будь-якої знаменитої людини, не тільки артиста. Людина, яка досягла значних успіхів і присвячує багато часу своїй роботі, мусить чимось пожертвувати, як правило, особистим життям і родинними стосунками. Але тут є одна хитрість, завдяки якій я відчуваю, що в мене все-таки був тато як вихователь. Я маю на увазі якісне спілкування. Воно може бути не тривалим, але дуже насиченим. І завдяки цій насиченості я, слава Богу, мала батьківське виховання. У моєму серці назавжди залишилися і настанови, і приклад батька тому, що він вмів спілкуватися якісно. Це важливо для людини, щоб її оточували люди, які вміють цікаво спілкуватися.

— А чи вдається Вам приділяти увагу не тільки музичній кар’єрі, а й родині?

— У мене росте маленька донечка (три роки), і, звичайно, що в такому ніжному віці дитина вимагає постійної уваги. Не завжди я можу приділяти постійну увагу, тому знаходжу вихід, як і мій тато, в якісному спілкуванні. Коли я зі своєю дитиною, цей час належить тільки їй. Ми разом ходимо на плавання, у цей день я забираю її з садочку раніше, вона пишається, що такий день є. Коли вона звертається до мене, я завжди їй даю зрозуміти: «Дай мені 5 хвилин, щоб закінчити роботу, і я тобі приділю стільки уваги, скільки буде потрібно». Тобто не за принципом «зробити вигляд, що слухаєш», а обов’язково вникнути в суть, зрозуміти, що вона хоче сказати. Тому моя донька дуже швидко насичується спілкуванням і потім вже переключається на свої справи. Головне — не діяти поверхово. Так само й зі студентами: можна цілими днями з ними займатися — і вони будуть в розслабленому стані, а можна урок як феєрверк зробити — і людина буде пам’ятати те, про що йшлося, і отримає натхнення більше, ніж при постійній нудній роботі.

— Чи хотіли би Ви, щоб Ваша донька обов’язково теж стала скрипалькою?

— Я спробую все-таки прислухатись до її бажань, та бачу, що вона вже виявляє цікавість до музики. Як я раніше ставилася до тата, так і в неї вже складається певний образ мами-скрипальки. Звісно, більшість знайомих запитує, коли вже я почну вчити дитину грати на скрипці. Усі чекають від мене такого кроку. Однак думаю, що пришвидшувати процес недоречно. Дитина має захотіти взяти до рук інструмент. Напевне, цей час скоро настане.

— Богодар Которович вважав музику Моцарта втіленням ідеалу. Ви розділяєте його переконання?

— Мій тато дуже гарно сказав, що музика Моцарта — це небесна музика. Я повністю згодна з цією думкою. Додам, що Моцарт для мене є в духовному і фізичному плані цілителем (не лікарем, а власне цілителем). Його музика справді гармонізує все навколо, обов’язково гармонізує самого виконавця, особливо коли граєш чисто, криштально, не привносячи власних красот, тому що у Моцарта всі красоти вже існують. Тож треба грати так, щоб не сильно додавати себе.

— Що важливіше: бути гарним музикантом чи гарною людиною і чому?

— Дякую за запитання, тому що воно мене дуже цікавить. Оце поєднання: людина і митець… Остаточної відповіді поки що я не знаю, шукаю її. Досить часто перед творчими людьми виникає дилема: «Я в музиці або музика в мені». Як правило, «я в музиці» визначає, яка людина, а «музика в мені» визначає музиканта. Поки це все, що я можу сказати з цього приводу.

— Едвард Гріг казав, що слава залишає від людини лахміття, наче сильний вітер від тканини. Що потрібно, щоб з нею впоратися?

— Бути повністю байдужим до слави, мені здається, нереально. Звичайно, людина може уявляти, що їй байдуже, чи люблять її, чи ні, особливо коли справді є визнання. Але я не знаю, як така людина поведе себе, коли раптом це визнання зникне. Легко бути щедрим і опікати всіх, коли сам багатий. А коли в журбі… То я не дивуюсь, що багато людей озлоблюються. Це не значить, що вони погані, просто сприйняття життя ними власне таке. Людей, які не дуже багаті матеріально, але багаті душею, напевно, можна назвати святими. Адже коли маєш матеріальне багатство, бути багатим душею значно легше. Так само й слава. Коли її маєш, є вибір: зазнаватись чи залишатися собою, приймати це як належне або не звертати на визнання уваги. Проте навіть коли визнання немає, перед людиною постають не менш складні внутрішні питання.

— Що загартувало Богодара Антоновича як особистість?

— Бути визнаним лідером — це нелегко. Тому що треба підтримувати цей авторитет, постійно нагадувати про себе, підтверджувати своє мистецтво, свою особливість. Яким чином це вдавалося моєму батькові — це знають тільки близькі й Господь Бог. Не треба забувати, у який час він зростав. Він народився в перший рік війни, його сім’я жила фактично в голоді, але він постійно займався скрипкою, вдосконалював свою майстерність, тому що це був єдиний шлях: або будеш кращим, або не буде що їсти. То я не знаю, коли в нього найскладніший був шлях, чи коли він маленький ту скрипку днями й ночами пилив, чи коли він втратив маму у віці 12 років, чи коли він потрапив до Москви в клас Янкелевича, чи коли треба було підіймати скрипкову школу на Україні, і він став одним із її засновників і дотепер є ним. Так що в нього життя було дуже насичене й цікаве, різноманітне, але в постійній боротьбі, постійному тонусі. Мені запам’яталася одна з татових настанов: «Ти не забувай, Миросю, що лідер завжди один. Не дивуйся, коли не так багато підтримки. Чим вище людина піднімається над землею, тим менше однодумців її оточують».

— А що загартовує Вас?

— Те саме. Постійно треба переконувати себе й довколишній світ, що я варта того, щоб грати на скрипці, що моя гра варта того, щоб лунати в кращих концертних залах. Я думаю, що ці сумніви притаманні кожній думаючій людині. А ще мене загартовує успіх. Успіх — це така пастка для саморозвитку. До нього треба ставитись стримано, інакше є небезпека зупинитись, розслабитись. Але успіх є необхідним для артиста, як повітря. Саме успіх підтримує людину, надихає, і ми, артисти, щасливі, що у нас є зворотній зв’язок. Ті оплески, що ми отримуємо — це нагорода за нашу роботу, за години, дні й місяці нашої праці. Я маю на увазі працю не тільки руками, пальцями й смичком, а працю духовну, глибоку, внутрішню. Тому що торкатися музики — це вже дуже відповідально, це складна внутрішня робота. Я говорю про справжніх музикантів, а не про музику як ремесло.

— Яким був підхід Богодара Антоновича як педагога? Чи використовуєте Ви його методи в роботі зі студентами?

— Звичайно, використовую, було би дивно відмовлятися від чудового стилю тата. Хоча повністю його стиль перейняти навряд чи комусь вдасться. Треба бути ним, щоб так викладати. Якщо на людині є відмітина Божа, то це не може бути штамповка, це обов’язково буде свій стиль. А тато був особливою людиною. Навіть ті люди, які ніколи не знали його і вступали вперше до консерваторії, спочатку боялися грати, але як тільки чули від нього одну-дві фрази, починали грати краще, ніж взагалі вони вміли. Як йому це вдавалося — це чудо якесь. По-перше, його викладання було дуже образним, одразу зрозуміло, про що йдеться. Музика не обмежувалася технічними засобами, вона набирала художніх обертів, і людина навіть забувала, як в неї це виходить, вона просто розчинювалася в музиці. Отже, головне — образність мислення, а не просто руку підняти, палець загнути. І ще. Тато ніколи не міняв нічого, навіть якщо воно неправильно. Тобто він давав досить багато свободи для студента. Студент, відчуваючи свободу, розкривається. Це — його «коньок», особливість викладання. До речі, він сам на заняттях практично не грав і не показував, як треба грати, але робив все для того, щоб студент винайшов свій власний спосіб гри. Тато ніколи не ставив поміток в ноти, якими пальцями грати, якими частинами смичка, і за це я йому дуже вдячна. Як не дивно, саме це спонукає мене бути гарним викладачем. Тому що все, що я викладаю, беру зі свого особистого досвіду, а не просто те, що мені вбили в голову. Я вважаю, що я достойний викладач, хоча б тому, що вмію налаштуватися на різних студентів, які по-різному навчені. Я не хочу їх робити маленькими которовичами, а намагаюся розкрити, як і мій тато, у кожному студентові його особистий потенціал, вишукую, так би мовити, «діамант».

— З музичними інструментами часто пов’язані містичні історії. Чи стикалися Ви чи Ваш тато з такою містикою?

— Відома історія про скрипку Паганіні, на якій грав тато. Він був єдиним, хто грав на ній двічі, її спеціально привозили до України з Генуї, спецрейсом у броньованому ящику з вартою, у супроводженні мера Генуї. Після гри на цій скрипці тато казав, що було враження, ніби хтось ззаду стоїть і підіграє. Навіть він повернувся на концерті, думав, що хтось бавиться. А людина, яка супроводжувала цю скрипку, казала, що де б цей інструмент не був, завжди навколо нього кружляють три мухи. Містика містикою, але після цієї скрипки у тата почав боліти палець. Він довгий час про це взагалі не розповідав, і лише потім, коли давав інтерв’ю, все-таки зв’язав це зі своєю грою на знаменитому інструменті. Так що, можливо, і навіть стопроцентно, якусь енергетику майстра, а також людей, які тримали цей інструмент у руках, скрипка зберігає і передає нам як спадок. Слава Богу, я зустрічалася лише з позитивними інструментами.

— У вас є музично-театральні проекти. Над чим Ви працюєте в цьому плані зараз?

— Не знаю, чи варто казати на майбутнє, це тільки в планах… Є один цікавий проект, який спеціально для мене пише відома композиторка Вікторія Польова, у цьому році вона стала запрошеною композиторкою на фестивалі Ґідона Кремера в Локенхаузі (Австрія). Вікторія сучасна, дуже талановита, визнана за кордоном композиторка. Нині вона пише новий твір про те, як один відомий художник малює ширму з зображенням Страшного суду. Цей сюжет взятий з японської міфологічної історії «Муки пекла». На сцені сюжет розгортатиметься завдяки музиці й театральним втіленням. Я думаю, що це буде досить нове слово, у всякому разі, сподіваюсь, що цей проект вдасться і матиме успіх.

— Яка ваша найбільша мрія чи бажання?

— Я зараз вертаюся до того, щоб згадати, як це — мріяти. Був період, коли я просто-таки забула, що це таке. І тепер моє бажання — відновити свої мрії.


Було надруковано у виданні Луганської обласної ради "Наша газета", 8.12.2011 р.