з книги снiв

~ ґудзик ~

коли ти заплющиш очі – потрапиш в мою країну:
там ходять сріблясті рисі, полюють блакитні тигри,
лоскочуть засмаглі плечі, цілують мене у груди,
неначе прозорі сукні, потягнеш за ґудзик – Бруно
віднайде забуту кару, зійде на свою планету,
де зорі співають хмарі про всесвіти без вендети,
де чорні птахи збирають пожухлі від часу сльози –
несуть обважнілий камінь у море, де буде кожен.

ти бачиш: хрести у небі? – розп’яли опале листя,
і палять слова і палять – веселки, колись барвисті,
врожаї, які поснули – воскресли в жнива дощами,
коли ти заплющиш очі – не згадуй, не пробачай, не

тримайся за все, що буде –  іди за сріблястим тигром,
він впаде тобі на груди, до мене полине риссю
твоє заблукале – чуєш? – і я промовчу, напевно, –
вишневий розквітне ґудзик – і сукня злетить на землю.

~ в першому сні ~

в першому сні – ти торкаєшся літер,
що сплять на високих деревах:
відриваєш достигле “ми будемо” –
вишні сумні розбігаються в крові
твоїй і моїй – недаремно?

бачиш в “м” закодована я
чи розрізнене “ми”,
чуєш в кісточці “б” подих господа,
”у ”– стогін лева
загортає  в беззахисне “де” –
“д” шматує на розпач луна:
де ми будемо? де ті стежки? –
розсипаються в сонці –

крізь повіки пташки –  чи щасливі, чи то голосні?
проголошують день, де поховані всі охоронці

наших снів:

у прозорому війську вишневих дерев
перший сон прикидається  гілкою,
кублиться в хмарах –
лінькувато лежить на перетині променів лев,
випасає несказаних слів веселкові отари.

~ пiсня другого сну ~

після другого сну ти відчуєш, як пахне вона –
неспроможність тримати у пальцях огублені звуки,
як на серці лежить неоплакана вдосталь вина,
що заснула під ранок, згорнулася поруч – торкнути
не наважила, зникла в закінченнях перших осіб –
незворотних осіб, що заповнені вдосталь мовчанням,
після другого сну ти дізнаєшся запах “болить”
і запеклу скоринку під подихом “я – пробачаю”.

не шукай в собі смерті усьому, що з ранком пішло,
не полюй на сріблясті гачки овдовілої ночі,
після другого – важко та можна прожити на зло
галасливим хвилинам, що вічне безсоння пророчать.

~ беззмістовне ~

в обіймах моста зіштовхнемося в третьому сні –
такому вузькому, що варто ставати єдиним.
твої голосні перестрінуть мої голосні –
й зірвуться у спів, скам’янілий у царстві ундини:

в смарагдових косах заплутані смертні слова,
шепочуться мушлі, розгойдують крилами хвилі…
допоки ми разом – мовчання між нами сплива
й затоплює вщент помережане сонцем безсилля.


2015