Роздiл 4 Львiвський дощ

Розділ 4Львiвський дощ

Ранковий туман ніжним серпанком огорнув сонне місто, яке вже пахло кавою.
Цього дня у Марії, було надзвичайно клопітке  завдання на її роботі. Дівчина повинна була прийняти товар у магазині.
Вона стрімголов мчала на роботу і не помічала загадкової краси міста, у якому жила вже більше 15 років. Бо навіщо? Навіщо розглядати старенькі вулики і незвичайної краси будинки, вони нікуди не подінуться і завтра, тай після завтра, і навіть через тиждень. 

Львів для неї друга домівка, після Тернополя, у якому жила разом із бабусею та дідусем, поки батьки, як прокляті працювали, на двох роботах, та ще й умудрялись по вихідних "ходити до Польщі".
Так 90-ті у цій сім'ї були, як у всіх. - тяжкі та незрозумілі.
Але хвала Господу, у 1 клас, дівчинка вже пішла у Львові.
Ніхто не знав, як її батьки тяжко гарували на власне житло, і вважали, Марію норовливою багатійкою. Але дівчина не подавала виду, що глузування друзів доводять її до сказу. Завжди ще змалечку - сміялась ворогам у обличчя. Бо навіщо? Навіщо, виливати душу, тим хто за її спиною ладен її стерти у порошок.
Це все загартувало її, і у свої 20-ть Марія, вчилась у Університеті, та ще й працювала продавцем консультантом, деколи проводила ігрові екскурсії для дітей знайомих, або займалась виготовленням прикрас чи вишивкою. Так вона могла покладатись лише на себе, адже що року у її родині ставались такі події, що могли вже давно зламати слабкодуху людину, але якщо вже вдаватись у депресивний стан, то для чого жити? За будь-яку ціну, Марі, мала подолати всі сім кіл пекла, які одне за одним вривались буревіями у її стомлену душу.
Ви скажете, та ясно, заочниця... а от і ні. Дівчина працювала у маминої подруги, підмінним продавцем - у вихідні чи свята, чи тоді коли не було пар. Вона старалась здавати заліки екстерном, за підсумком семестру, і тому виходило, що мала, якраз вільні дні для її роботи. Хоч і заробляла вона копійки. Адже що з тих 400-500 грн у сучасному світі, коли 1 похід за покупками, може вкластись у ті кошти. Марі, це все розуміла, але за допомогою, деяких важливих продуктів, які дівчині передавали батьки із села, вона, старалась, хочаб частково не брати у них великі суми на своє існування. Так у місяць докладаючи всі свої знання й вміння наче у велику скриню, дівчина врезультаті, отримувала від 1000 до 1500 грн. А це вже невеличка, але свобода й її власна Незалежність.
Прийшовши на роботу, Марія, зустріла свою начальницю Лесю Іванівно.
- Доброго Вам дня! - стримано із повагою сказала Марічка.
- Доброго дня! - суворо відповіла пані Леся
"О... сьогодні хтось не вдусі... краще мовчати..." -подумала дівчина, адже характер у її начальниці був м'якокажучи тяжкий. Але то не завжди, насправді Леся Іванівна, просто намагалася контролювати свій маленький бізнес, тому вона мала час від часу, чітко давати зрозуміти, що перш за все вона є роботодавець, а вже тоді, щира, й добродушна жінка.
У нас час, якщо будеш м'якосердечним - станеш ганчіркою, якою захочуть усі витирати порох...
- Маріє! Твій вчорашній звіт з продажів - досить непоганий... - вже лагідніше промовила начальниця, - якщо так піде і надалі, то матимеш +10% до зарплати...
"Що? Як +10%... ех... але краще ніж нічого..." подумала вона і додала вже вголос - Я старатимусь, але на наступний тиждень у мене сесія, а Іра просила її підмінити, а я не знаю, які заліки здала екстерном, у нас там таке твориться, що жах...
- Що багачі, бігають за п'ятірками, а старанним студентам залишаються 4 та 3...?
- Здебільшого так і є...
- Як я вчилась,теж таке було.
Леся Іванівна пішла у складське приміщення і як крикне:
- Ого! Невже? Марійко!
Марія швидко підбігла і каже стривоженим голосом:
- Лесю Іванівно, що сталось?
- От що це таке? - пані Леся показала на відкладені 4-ри дорогезні сукні, на чохлах яких Марійка, прикріпила записку: "Продано... заберуть у суботу. Передоплата 35 %"...
- Учора - почала розповідь дівчина - до нас приходили дві наші постійні клієнтки і обрали ці сукні. Я їх відклала. Гроші поклала у сейф у Вашому кабінеті...
- А я то думаю, що то за 4 000. грн., там лежать... Ти молодець. Але треба було мені вчора подзвонити і сказати...
- Коли я до Вас дзвонила, я казала, що передоплата у сейфі? Чи ні... - з якимось сумнівом спитала дівчина.
- Може і казала, але не пояснила нічого...
- Тут така ситуація, що он до цієї чорної сукні, Іра на нашому сайті, для краси намисто викладала і та пані, хоче сукню із цим намистом.
- Так-так, пам'ятаю - привабити клієнтів у будь-який спосіб... Але у чому проблема?
- Справа у тому, що це моє власне намисто, і ...
- І ти, це сказала клієнтці, ти їй пояснила?
- Так звісно, але я у ньому була вчора і вона його бачила на мені... А коли дізналась, що це власне моя авторська робота, то сказала, що без цього намиста, сукні не купуватиме...
- Он як? - трохи обурливо сказала начальниця... - і що ти їй відповіла...?
- Я їй сказала, що зроблю для неї схоже намисто. Адже клієнт завжди правий.
- Але Марійко, це тобі не магазин твоїх цяцьок... Я працювала довго над його створенням...
- Я все розумію, мені насправді дуже незручно перед Вами, але ж що я могла зробити...
- Ну добре, молодець, що вмовила її купити навіть своє намисто - промовила із ноткою іронії у голосі Леся Іванівна.- то хто та заможна клієнтка? - додала пані Леся.
- Пані Євгенія Ємець. - швидко промовила дівчина, - Ще раз пробачте. Старатимусь більше Вас, не соромити.
- Добре йди вже працюй... робочий день, вже 10 хв, як почався.
"Це так номер, мала викинула... Моїй клієнтці, майже свасі, тай свій непотріб запропонувати... Якби ж ти старанно не працювала, гналаб я тебе, звідси за таке... Хмм, але мабуть, це Софія, намовила Євгенію, на такі обновки." - насуплено думала начальниця
Марічка цілий день так і не змогла заспокоїтись, і переживала, через вчорашнє індивідуальне замовлення від матері, так би мовити, її подруги...
Ввечері Леся Іванівна знову приїхала у магазин, щоб провести моніторинг у документах.
- Маріє, підійди сюди, коли завершиш опис звіту. - зверхньо промовила.
- Можу вже підійти, я вже написала опис.
Дівчина йшла у кабінет начальниці, і у неї дуже стукотіло серце.
Опинившись віч-на-віч із шефинею, вона вся зблідла й їй запаморочилось перед очима.
- Сідай,- з-під лоба промовила пані Леся, - сьогодні в обід мені телефонувала пані Євгенія, і питалась, чи ти, можеш вислати їй ескізи 2-ох чи 3-ох твоїх намист, вона б собі ще щось підібрала, адже таке зараз у моді. Я навіть не знала, що їй відповісти...
- Так звісно - боязко відповіла Марія.
- Ну о і чудово...
- Я можу іти додому?
- Так ти вільна.
- До побачення.
- До завтра...
Марія жила ці кілька днів у великій цікавості. Їй дуже вже хотілось дізнатись, які із запропонованих нею намист обере, та поважна пані Євгенія Даріївна Ємець, з донькою якої вони більш-менш ще спілкувались. Але Софія, все ж була кращою коліжанкою Ані, а Марійка, за останні 2 місяці, віддалилась і від Ані тай від Софії. Крім того, ходили чутки,що брат Ані, Іван, почав зустрічатись із Софією, коли повернувся із Туреччини.
Настала субота. Дівчина, із емоційним піднесенням прийшла на роботу та чекала зустріч із пані Євгенією та Софі. Хоча на передодні у вечері, відтанцювала у ресторані, де підробляла танцівницею східних танців. Але її втому, як рукою зняло. У ній вирувала ціла буря емоції!
У двері магазину поважно зайшла Євгенія Даріївна із донькою Софією. До них улесливо заворкотала напарниця Марії, Ірина:
- Доброго ранку, шановні пані! Чи можу я запропонувати Вам, чай чи каву...
- Так не старайся, ми замовляли сукні он в тої дівчини... - відрізала Софія.
- Крім того Марія, виготовила для нас ексклюзивні автентичні прикраси. - додала Єагенія Даріївна. - тому вона нас обслужить.
- Добре пані, як Вам, буде завгодно, - Іру неначе ошпарили, її давно так не упускали...
"О це так. От і на тебе знайшлась управа" - думала собі Марія.
- Доброго Вам дня - сказала дівчина підійшовши до матері із донькою.
- Привіт Марі, - защебетала Софія - давай показуй, наші сукні і свої намиста будемо ще раз усе приміряти.
- Так звісно-звісно. Прошу проходьте у примірочну...
- Маріє, я ще просила, твою шефову, знайти мені спідницю - сказала пані Євгенія.

- Усе вже біля дзеркал. Ви міряйте, а я принесу свої намиста.
- Тільки не довго... - вигукнула Софія.
- 5 хв... і я біля Вас. - лагідно відповіла Марічка.
За деякий час пані Євгенія та її донька, вже були одягнені у свої вечірні сукні.
У дзеркальній залі, на них чекала Марія, із її намистами та кавою...
- Пані Євгеніє, я до Вашої синьої сукні, підібрала ось цей комплект із намиста та сережок, а для перламутрової коктельної сукні Софії, підійде ось цей браслет. - дівчина приклала вироби здаля до суконь, що висіли на вішаках.
- Мені подобається, досить мило - сказала Софія - а це що? Брош?
- Так, це немов комплектик браслет і маленька брошка, яка неначе і є, але не дуже помітна. Також її можна заколоти у волосся. Вийде літній варіант. Але, от щодо сьогоднішніх Ваших суконь, я гублюся, що Вам запропонувати.
- Показуй що ти там ще маєш.
- Ось прошу вибирайте.
І перед цими двома панями, які заявили, що золото та діаманти, їм осточортіли, їм би "поближче до народу", Марія розклала 10 своїх найкращих комплектів із різної всячини.
Там були і вироби із бісеру, та напів – дорогоцінного каміння і навіть стікляшечки і новомодні вироби із різноманітних фактурних мереживних тканин.
- Мамо, як мені з оцим синеньким намистом?
- Софіє, воно тобі не підійде по кольору. - відрізала Євгенія. - це намисто буде краще дивитись до моєї сукні, а для тебе підійде - ось це - і пані Євгенія приклала до шиї доньки простеньке намисто із звичайного бісеру, в якому звісно була своя родзинка, але його простота губилась на тонкій шиї, дівчини.
- А можливо ось це? - Марійка відкрила останню коробочку, у якій лежало невимовної краси намисто.
- Яка краса... Я його беру. - промовила першою Софія,
- Так гарне - лише встигла сказати Євгенія Даріївна.
Софія у "повній бойовій готовності" красувалась перед дзеркалами. Її біляве волосся, було вкладено хвилями і зашпилене з боків, так, неначе невагомі хмаринки, невимовно легко пливуть по небу. Голубуваті очі, були підкреслені гарним макіяжем, який гармоніював із золотавою сукнею, що огортала її худеньке тіло. Ох, якби не сукня, мабуть усі ребра було видно. Коли Софія одягла намисто, у голові дівчини промайнула думка, що воно її повнить й  її шия, виглядає неначе грубезнакришталева ваза.
- Може воно за важке? У мене не буде другого підборіддя?
- Ні,ні. Намисто, якраз для тебе. - Сказала пані Євгенія, підійшовши і собі до дзеркал.
- Ну, доню, як я, тобі, із цим ґерданом? Стильненько чи не так?
- Так мамо. Та Ви, справжня україночка у такому луці*...
Марія спостерігала за цими двома збоку і думала про вигляд Софії.
"Мабуть Софі, стала, анорексичкою. Одна шкіра та кості. Де її модна матуся дивиться? Так і у могилу скоро. Свят-свят-свят..."
Хід її думок перервала Євгенія Даріївна.
- Маріє, ми беремо ось ці два набори, що ти, підготувала і намиста, що зараз на нас.
- Вам їх упакувати?
- Набори до суконь - упакуй. А до намист давай по коробочці.
- Добре, як скажете.
Коли ці дивні жінки, оплачували свої сукні, Софія пожартувала із Марії:
- А вартість прикрас, входить вже у ціну суконь?
У Марічки, очі стали квадратні...
- Ні. - м'яко та тихо сказала вона.
- Розслабся, то я жартую. То скільки з нас за прикраси?
- Набори кожен по 100 грн., а намиста по 200... - гордо заявила Марія.
- Трошки дорогувато, однак... - огризалась Євгенія Даріївна.
- Мамо, це не Вернісаж** - це унікальні речі. Воно того вартує.
Софія витягнула із гаманця 650 грн і поклала на стіл перед Марією.
- А це тобі на чай, дякуємо за чудове обслуговування. Мої подружки, всі в захваті, он за 15 хв. 121 вподобайка у інстаграмі. Навіть питають де я це купую... Наївні, я їм не признаюсь. Скажу, що купляла у Мілані...
- Дякую Вам.
- Марія, спідниця мені не підійшла, я заїду через тиждень і підберу, щось інше, просто часу зараз приміряти не маю.
- Так, звісно Євгеніє Дарієвно, будемо на Вас чекати.
- Чао - сказала Софія. - і дзвони частіше, бо я скоро забуду, як Ви, з Анею виглядаєте.
- Добре, подзвоню на днях...
- Тільки не так, як Аня... "привіт, у мене все ок, папа..." Я вже не згадаю, коли ми разом кудись ходили.
- Я обіцяю, що зателефоную й ми, поговоримо.
- Па, Сонце - сказала Софі.
- Бувай - відповіла Марійка.
"Сонце? Це ж Вані слівце... Точно у них роман..." подума, Марічка.
Софі, із матір'ю покинули магазин, щасливими, а це означало, що на
Марію чекала премія, і дівчина цьому неабияк раділа. Але радість, затьмарювала, одно чорна й холодна хмара,на ім'я Іра, яка літала по магазину і просто благала покупців, купляти у неї. Бо вона ніби найкращий продавець-консультант. Але з тої її показовою доброти, нічого не виходило. Навіть старенька жінка, яка купляла сертифікат у подарунок внучці, і та пішла до Марії:
- Дівчино, мені будь-ласка подарунковий сертифікат - на 500 грн.
- Добре, я зараз його пошукаю.
Марія обшукала шухлядку із сертифікатами, але на потрібну суму, таки не знайшла.
- Ірино, у нас закінчились сертифікати, є лише на 200 грн та на 1000.
- Ти, знаєш, здається, що їх немає навіть у підсобці, тому не затримуй жіночку. - буркотіла Іра.
- Пані, а якщо, Ви, візьмете сертифікат на тисячу, його можна буде використати двічі. Ми запишемо у комп'ютері його номер, і купивши, щось одне решта збережеться ще на наступну покупку.
- Знаєте, це подарунок онучці, я не дуже тямлю /розуміюсь/, у сучасній моді, а вона у мене модниця. Я навіть не знаю. - жінка задумалась.
Іра згадала, де ще є сертифікати на 500 та 800 грн., але так, як не долюблювала Марію, змовчала. "Масти собі голову сама. Кар'єристка".
Марію, осяйнула думка: "Стоп є ж 3 акційні по 200, "
- Перепрошую, а якщо я Вам, запропоную 2 сертифікати по 200 грн.? Або навіть 3...
- Було б чудово, дитино... А то я так змучилась ходити по ТЦ, і вибирати подарунки, а так буде клопоту менше.
- То 2, чи 3.
- Давай 3... Два онуці, а третій невістці, нехай і собі щось прикупить.
Марійка швидко оформила усе, і віддала жінці сертифікати.
- До побачення, заходьте до нас ще.
- Дякую дитинко... - сказала жінка, виходячи із магазину.

Марічка швидко виконала паперову роботу, і написавши звіт збиралась іти, але на вулиці почався страшний проливний дощ.
- Ой, який дощисько... а я парасолі не маю, та щей телефон сів, таксі не викличу...
- А мені добре, мене заберуть машиною... Шкода, що їду з коханим у інший бік, а то б ми, тебе підкинули, до трамваю... – єхидно проворкотіла Іра.
- Нічого... я на таксі. Добре, що ще магазин не закрили. Почекай 2 хв. Я таксі викличу.
- Ой, Маруся, я спішу...
- Алло, таксі, а можна замовити машину?  (-так). Чудово. (-Адреса),  ТЦ...записали. Чекатиму. (-як приїде машина ми, вам, пере телефонуємо), -  Ні, ні телефон сів, тому будь-ласка не запізнюйтесь. Я з бутіка "WestRose". - Марія поклала слухавку - усе ходи закриватись, я почекаю у холі, а ти, їдь.
- Давай швиденько, мій вже 2 рази телефонував - скрекотала Ірина.
Закривши магазин, Марічка, відразуж попрощалась із Ірою, та зайшла ще у продуктовий. Скупившись вона направилась до виходу.
- Таксі, хто замовляв із бутіка "WestRose" - питав таксист у холі...
- Це я... - добігала Марійка - ой, візьміть будь-ласка сумку, бо тут слизько, а я на підборах, боюсь, впаду...
- Давай сюди. -промовив водій таксі, - Так обережно, бо і справді дощ намочив плитку і тут слизько.
Марія, сіла у авто і за 20 хв. була вже у дома.
У її холодній львівській квартирі ніхто її не чекав. Батьки, рідко бували у Львові, адже жили у Тернополі.
Марічці, телефонувала Яна:
- Привіт, ти, вже вдома - допитувалась та.
- Так, щойно зайшла. Ви, щось хотіли.
- Знаєш, це не телефонна розмова, але добре я скажу. Отже, ми, з Назаром, вирішили, що ти, поїдеш на конкурс із белі-денсу у Єгипет, адже Марічко, ти, краща танцівниця, нашого закладу. - ласкаво говорила Яна.
- Та перестаньте... та яка я там краща... - сором'язливо відповіла Марі.
- Ти, не переживай, переліт ми, тобі оплатимо, ти, наш скарб, який приваблює відвідувачів - заохочувала дівчину компліментами Яна.
- Щиро вдячна, за високу оцінку. Мені подобається танцювати у вашому ресторані. Я прийду у п'ятницю і ви, мені все розкажете, про конкурс. А тепер перепрошую, я йду сушитись, бо вся промокла. Боюсь підхопити застуду.
- Добре ми, ще про це поговоримо. - сказала Яна, - добраніч.
- І вам, добраніч.
Яна, поклавши слухавку, єхидно усміхнулась і сказала до свого чоловіка:
- Вона поїде, телефонуй Зейну в Каїр, й кажи  що цього разу, товар, коштує в 2-і більше.
- Добре, кохана. Я зараз йому зателефоную.
Назар зв'язався із відомим работорговцем Зейном, й повідомив, що за місяць часу, до волинянки Уляни, приєднається, ще одна красуня.
Арабу сподобалась, фотографія дівчини, яку Назар, відправив йому, й він, сказав, щоб його "бізнес-друг", був акуратним, бо за таку дівчину, вони отримають, значно більше, ніж за ті дві, які Назар та Яна, встигли переправити у країну фараонів. Назар, заявив, що доставить її цілою та неушкодженою, адже дівчина поїде на конкурс з східних танців, добровільно. Ця трійця дуже раділа, адже їм здавалось, що зеленоока красуня, вже в їхніх руках й вони зможуть у легальній поїздці, викрасти Марічку, так само, як це було зроблено вже із двома її попередницями.
Марічка не підозрюючи біди й підступу від  на перший погляд, чуйної сімейної пари, почала проглядати, свої сценічні костюми. "Мабуть візьму ці три", з блиском в очах думала вона.
Окрилена чудовою новиною, Марі, включила телевізор, й побачила сюжет, із Благодійного Балу. На здивування дівчини, у сюжеті йшлося про новий роман між нащадками сімей Ємець та Ониськевич, адже на цей захід Софія Ємець прийшла під ручку із Іваном Ониськевичем. А коли журналістка спитала їх чи вони пара, Іван, заявив, що він та Софія, зустрічаються вже деякий час.
"Отакої, класно. Вони підходять одне одному. Може хоч Софі, перетворить, цього бабія на вірного й люблячого чоловіка" - думала Марічка.
На Благодійному Балу, Іван ні на крок, не відходив від Софії. Бо для всіх оточуючих він мав бути її коханим, хоча самому хлопцю Софі лише подобалась, але не більше. А цей цирк із стосунками він розпочав на прохання мами, яка прекрасно розуміла, що таку багату невістку, їй втрачати не можна. А Софі? А що Софі, вона ще із 15 років була закохана у брата своєї кращої подруги, і коли він запропонував разом гуляти й просто дружити, вона погодилась. А тепер, цей усміхнений красунчик, заявив усім, що вони пара. Вона була щасливою, адже думала, що Іван, кохає її, так само, як і вона його.
Анна, поспівчувала Софії, адже її брат був ще тим вар'ятом та бабієм.
- Він біля мене зовсім інший - хизувалась Софі, перед подругою.
- Сподіваюсь на це.
Але Анні, було начхати на життя її брата, вона цілий вечір, пила коктейлі та витанцьовувала із одним симпатичним хлопцем. Коли її кавалер зрозумів, що дівчина п'яна, то сказав їй:
- Красуне, давай проїдемось?
- Окей, ходімо. - сказала із неохотою дівчина.- але куди?
Парубок ніжно поцілував її й прошепотів:
- У мій палац... кохання та тепла.
Аня не очікувала, на такий поворот, засміялась:
- А ти веселун... Окей, поїхали.
Хлопець посадив її у свою машину й кудись повіз.

У той самий вечір у Стамбулі, Джемкаль Караоглу, посварився із своїм племінником Алі-Онуром, адже хлопець намагався дізнатись причину, чому перед смертю дідусі, прагнув залишити родинний бізнес його батькові, а не старшому синові Джемалю.
Але, кого б він не розпитував у родині, ніхто нічого не знав. Хоча Алі-Онуру, здавалось, що дружина дядька, все ж щось знає, і хлопець вирішив, задобрити тітку. Він наказав своєму шоферу, доставити тітці Ясмін, букет тюльпанів білосніжного кольору, які вона любила. Жінка звісно, що була розчулена увагою юнака. Дядькові така повага до його дружини з боку братового сина, не сподобалась, і він розлючено викинув квіти через вікно, а на дружину насварив. Коли Алі, дізнався про цей не приємний інцидент, він зателефонував тітці.
- Тітонько, як ви? - спитав Алі,
- Ой, синку, твій дядько, зведе мене з розуму - тремтячим голосом промовила жінка, - він такий зараз розгніваний, що аж кричить на усіх слуг у домі.
- Це в стилі нашого Джемаля. - намагався заспокоїти й розрадити бідну жінку Алі-Онур, - Якщо він не заспокоїться, то приїжджайте до нас, ми, вам завжди раді, тай мамі й сестрі буде веселіше.
- О ні дитино, я не можу так повестися, адже Джемаль вчинить великий скандал.
- То може хоча б на каву з мамою завтра сходите?
- А оце можна. Але прошу не розказуй нікому, про нашу розмову, бо Джемаль скаже, що я язика не можу втримати за зубами.
- Тітонько Ясмін, про що ви? Кому мені щось казати.
- Онурчику, передай мамі, що я її чекатиму у нашому улюбленому кафе, завтра об 12 дня.
- Усе передам. Спокійної Вам, ночі.
Молодому Караоглу не дуже подобалось витягувати, потрібну інформацію у тітки. але нажаль він не бачив іншого виходу. Хлопець повідомим мамі, що вона завтра зустрічається із Ясмін, й попросив її підтримати тітку, адже він  передчуває, що дядько міг підкупити нотаріуса, чи ще когось, щоб затримали оформлення нового заповіту дідуся.
А у Львові, після перегляду новин, Марічка, вийшла на балкон і жадно вдивлялась у силуети таких відомих їй будинків. Місто яке сіяло, у сузір'ї ліхтарів, спокійнісінько спало. Лише було чути, як вітер ніжно колише дерева у такт дощу, який вибивав чіткий ритм об дахи будинків. І навіть урбаністичний краєвид, що постав перед її очима,  все ж, нагадував молодиці, усі чарівні закутки міста, в якому вона стала вже своєю. 
"Неймовірно! Яка яскрава ніч. І цей теплий дощ. Мій рідний львівський дощ" - подумалось дівчині.

*Лук - образ. Модне слово, яке вживають багатії, замість слова - вигляд.
**Гердан - стародавня прикраса із бісеру.
***Вернісаж – базарчик автентичних прикрас, що знаходиться за театром М.Заньковецької у м. Львові.
****Коліжанка - чисто львівське поняття. Тобто подруга.

редакція від 16.02.2016 р.
(С) Оксана Олійник
/ #БОМ /