Ставка Г. Г. Манро

– Ронні для мене є великим випробуванням, – сказала пані Аттрей сумно. – Минулого лютого йому виповнилося лише вісімнадцять років, а він вже є закоренілим азартним гравцем. Я впевнена, що не знаю, від кого він це успадкував; його батько ніколи не торкався гральних карт, і ви знаєте, як мало я граю – партія в бридж щосереди після обіду взимку, по три пенса на сотню, та навіть цього б не було, якщо б не ця Едіт, якій завжди потрібен четвертий гравець, і яка, напевно, запрошувала б цю огидну жінку Дженкіхем, якщо б їй не вдалося здобути мене. З більшим задоволенням я сиділа б й розмовляла будь-якого дня, ніж грала в бридж; карти це таке марнування часу, на мою думку. Але, що стосується Ронні, бридж, бакара та покер-пасьянс  –  це, безумовно, все, про що він може думати. Звісно, я зробила все, що було в моїх силах, щоб припинити це; я попросила родину Норрідрам не дозволяти йому грати в карти, коли він у них гостює, але з таким же успіхом ви могли б попросити Атлантичний океан не штормити поки ви його перетинаєте, як й очікувати від цієї родини уваги до природних материнських хвилювань.
– Чому ви дозволяєте йому ходити до них? – запитала Елеонора Сакселбі.
–  Люба моя, – відповіла пані Аттрей, – я не хочу їх ображати. Зрештою, вони мої орендодавці, і я мушу звертатися до них, коли мені потрібно щось зробити в домівці; вони були дуже люб’язні щодо нового даху для будиночка орхідей. До того ж, вони позичають мені одну зі своїх автівок, коли моя не працює; ви ж знаєте, як часто вона виходить з ладу.
– Я не знаю, наскільки часто, – відповіла Елеонор, – але ж це, напевно, відбувається майже постійно. Кожного разу, коли я прошу вас підвезти мене куди-небудь у вашій автівці, я постійно чую, що з нею щось не так, чи водій захворів на невралгію, і ви не хочете просити його виїжджати.
– Він дуже часто страждає на невралгію, – квапливо сказала пані Аттрей. – У будь-якому разі, – продовжувала вона, – ви ж розумієте, що я не хочу ображати родину Норрідрам. Їхнє господарство є найбільш безладним в графстві, припускаю, що нікому ніколи невідомо достеменно коли, та яка саме страва з'явиться на столі, чи з чого вона буде складатися, коли дійсно з'явиться.
Елеонора Сакселбі здригнулася. Їй подобалось, щоб її страви подавалися у певні години та в гарантованих пропорціях.
– Крім того, – продовжувала пані Аттрей, – яким би не було їхнє домашнє життя, як орендодавці та сусіди вони  турботливі та люб'язні, так що я не хочу сперечатися з ними. До того ж, якщо б Ронні не грав в карти там, він грав би десь в іншому місці.
– Ні, якщо б ви були з ним рішучою, – відповіла Елеонор, – я вірю в силу рішучості.
– Рішучою? Я – рішуча, – вигукнула пані Аттрей. – Я більш, ніж рішуча,  я –  далекоглядна. Я зробила все, що було в моїх силах, щоб запобігти тому, щоб Ронні грав на гроші. Я припинила його забезпечення кишеньковими грошима до кінця року, таким чином він не в змозі грати навіть в кредит, також я пожертвувала церкві одноразово виплачувану суму грошей від його імені замість того, щоб давати йому чергові внески невеличким сріблом, щоб було що покласти в торбу у неділю. Я навіть не дозволила йому мати гроші, щоб дати "на чай" слугам на полюванні, але надіслала їх грошовим поштовим переказом. Він неймовірно образився, але я нагадала йому про те, що трапилося з тими десятьма шилінгами, що я дала йому для "Тижня самозречення", який проводила Ліга прагнень молодих джентльменів.
– Що з ними трапилось? – запитала Елеонор.
– Ну, Ронні зробив деякі підготовчі кроки у зв'язку з перегонами  "Гранд нэшнл", цілком самостійно. Якщо б в нього все вийшло, як він висловився, він би віддав 25 шилінгів на Лігу та отримав би пристойні комісійні; але, сталося так, що ті десять шилінгів виявилися однією з речей, в яких Лізі довелося собі відмовити. З того часу я дуже обережна, піклуючись про те, щоб жоден пенні не потрапив до його рук.
– Він знайде спосіб оминати це певним чином, – сказала Елеонор з тихою впевненістю. – Він почне продавати речі.
– Люба моя, він вже зробив усе, що можна було зробити в цьому напрямку. Він позбувся свого наручного годинника, мисливської фляги та обох портсигарів, і я не здивуюся, якщо він носить фальшиві золоті запонки замість тих, що тітка Рода подарувала йому на його сімнадцятий день народження. Звичайно, він не може продати свій одяг, за винятком свого зимового пальто, та я замкнула його у шафі з камфорою під приводом збереження від молі. Я дійсно не розумію, з чого ще він може вишукувати гроші. Вважаю, що я була як рішучою так й далекоглядною.
– Чи він відвідував родину Норрідрам останнім часом? – запитала Елеонор.
– Він був там вчора після обіду й залишився на вечерю, – відповіла пані Аттрей. – Я не знаю точно, коли він прийшов додому, але, здається, це було пізно.
– Тоді, будьте впевнені, він грав в карти на гроші, – сказала Елеонор з упевненим виглядом людини, яка,  маючи небагато ідей, вміє використовувати їх як найкраще. – Пізні години в провінції завжди означають гру в азартні ігри.
 – Він не може грати, якщо в нього немає ані грошей ані шансів їх отримати, – заперечила пані Аттрей. – Навіть, якщо людина грає невеличкими ставками, вона мусить мати гідні перспективи оплачувати свої програші.
– Він міг продати декілька курчат діамантових фазанів, –  припустила Елеонор. – Насмілюся сказати, що вони можуть принести десять чи дванадцять шилінгів  кожне.
– Ронні не став би робити подібні речі, – відповіла пані Аттрей. – Та як би там ні було, я сходила та перелічила їх сьогодні вранці, вони всі на місці. Ні, – продовжувала вона з тихим задоволенням, що походило з почуття ретельного та заслуженого досягнення, – припускаю, що останньої ночі Ронні мав задовольнятися роллю глядача, якщо це стосувалося карткового столу.
– Цей годинник вірний? – запитала Елеонор, яка вже протягом якогось часу кидала тривожні погляди на полицю каміна, – у вашій домівці, зазвичай, вельми пунктуальні, коли йдеться про сніданок.
– Три хвилини тому пробило півгодини! – вигукнула пані Аттрей, – Кухарка, напевно, готує щось надзвичайно розкішне на вашу честь. Я не посвячена у цю таємницю; мене не було дома увесь ранок, ви ж знаєте.
Елеонор поблажливо посміхнулася. На особливі старання кухарки пані Аттрей варто було почекати декілька хвилин.
Насправді, страви цього сніданку, коли їх, нарешті з запізненням подали, помітно не відповідали тієї репутації, що збудувала собі слушно вельми шанована кухарка. Одного лише супу вистачило б, щоб затьмарити будь-яку страву, якій він передував, і ніщо з того, що подавали після нього, вже було не в змозі це виправити.
Елеонор майже нічого не сказала, але коли вона почала говорити, в її голосі відчувалися сльози, що було красномовніше ніж відверте осудження, й навіть безтурботний Рональд посмутнів, скуштувавши нирок Saltikoff.
– Це не найкращий сніданок з усіх, що мені доводилося з насолодою коштувати в вашій домівці, – нарешті, сказала Елеонор, коли її остання надія згасла разом з останньою гострою стравою наприкінці сніданку.
– Люба моя, це найгірша їжа з усіх, що мене доводилося коштувати протягом багатьох років, – відповіла господиня дому. – Ця остання страва мала смак, переважно, червоного перцю та сирої грінки. Мені дуже шкода. На кухні щось трапилось, Пеллін? – запитала вона служницю, що обслуговувала їх за столом.
– Ну, мем, новій кухарці ледь вистачило часу, щоб прослідкувати за всім як слід, вона з'явилася так раптово, – розпочала пояснювати Пеллін.
– Нова кухарка! – заверещала пані Аттрей.
– Кухарка полковника Норрідрама, мем, – сказала Пеллін.
– Що ти, скажи на милість, маєш на увазі? Що кухарка полковника Норрідрама робить на моїй кухні, та де моя кухарка?
– Можливо, я можу пояснити краще за Пеллін, – поспішно сказав Рональд. – Річ у тому, що вчора я вечеряв з родиною Норрідрам, й вони воліли отримати таку шикарну кухарку, як твоя, лише на сьогодні й назавтра, поки в них гостює один гурман: їх власна кухарка не вельми гарна, – ну, ти сама бачила, що вона наробила, бувши схвильованою. Так що я подумав, що це буде доволі забавно зіграти з ними в бакару на позичання нашої кухарки проти їх грошової  ставки, та я програв, це й усе. Весь цей рік мені не щастить в бакару.
Решта його пояснень щодо того, як він запевнив кухарок в тому, що це тимчасове переведення узгоджене з матір’ю, та як він вивів одну й привів в дім іншу, коли матері не було дома, потонуло в голосних вигуках обурених докорів.
–  Якби я продав цю жінку в рабство, не могло б бути більшої  метушні за цю, – зізнавався він Берті Норрідраму пізніше, – та Елеонор Сакселбі  шаленіла й лютувала  найголосніше з них двох. Знаєш, що я тобі скажу, я ставлю двох діамантових фазанів проти твоїх п’яти шилінгів, що вона відмовиться грати зі мною в парі в змаганні в крокет. За жеребкуванням ми маємо грати з нею разом.
Цього разу він виграв парі.