В язень темряви

Леонід Луцюк






В’язень
темряви



















 
Леонід Луцюк






В’язень
темряви
















Соціально-психологічний
 роман
 











Історія вражає драматичністю, дивує протяжністю. Вона відбулася на Вінниччині у повоєнний період.
Автор порушує складні психологічні проблеми людини, яка провела двадцять дев’ять років у суцільному мороці підземного сховища. Про це та про багато іншого читач дізнається, розгорнувши книгу.
Імена, прізвища, деякі події, вчинки персонажів та назви населених пунктів змінено, збіги – випадкові.
Для широкого кола читачів.
 
«У ПЛАНЕТУ МИ ДО БОЛЮ ЗАКОХАЛИСЯ…»

Перші новели та оповідання Леоніда Луцюка, оприлюднені на сторінках районної та обласної періодики Чернігівщини, були позначені печаттю автобіографізму. Зрештою, нічого поганого в цьому немає, так починали сходження на літературний Олімп майже усі письменники світу: від опису конкретного факту, здебільшого приємного і дорогого авторові як пам’ять про зустріч із непересічною у певному сенсі особистістю, однак малоцікавого для читача.
Згодом під пером талановитого вчителя фізики, який до того ж захоплюється малюванням, всі оповідки, взяті з його життя, набули непідробного літературного статусу в невеличких книжечках «Проза, поезія», «Мости», «Срібні дзвони».
І ось – нова зустріч, цього разу з романом «В’язень темряви», присвяченим дуже непростій темі з нашої минувшини – темі людини зі страху, дезертирства. У читача твору мимоволі з’являється спокуса припустити, що в точному і свіжому прозовому малюнку з воєнної та повоєнної доби якоюсь мірою знову відбився особистий досвід письменника, його перебування на фронті і спілкування з реальними прототипами дезертира Оксена Стасюка. Однак це не так: автор «В’язня темряви» народився у післявоєнну добу. Отже, все визначив талант прозаїка, здатність увібрати в себе з найбільшою загущеністю згадки і розповіді очевидців, вміння побачити світ очима і серцем інших людей.
Тема дезертирства уже неодноразово розроблялась як зарубіжними, так і українськими авторами. Чи не першим у світовому мистецтві до неї звернувся французький композитор П’єр-Олександр Монсіне. Його комічна опера «Дезертир», лібрето до якої написав Мішель-Жан Сєден, побачила вогні рампи 6 березня 1769 року в Парижі. Сюжет опери доволі традиційний, не ускладнений карколомними фабульними перипетіями. Солдат Алекс заручений з Луїзою, яка морочить йому голову, вдаючи, що нібито збирається вийти заміж за Бертрана. Закоханий Алекс потрапляє на гачок і в розпачі тікає з армії. Його схопили і кинули до в’язниці – чекати страти. Луїза іде до короля, просить помилувати Алекса. Врешті-решт, усе закінчилося добре, коли король особисто звільнив Алекса.
У 1785 р. Жан Доберваль на музику опери поставив однойменний балет, і відтоді твір Монсіне, ідентифікований в жанрових формах двох близькоспоріднених видів мистецтва, продовжує своє трагікомічне втілення на сценах найвідоміших європейських театрів, а надто в Німеччині. Тема порятунку в останню мить перед стратою того чи іншого персонажа вплинула на становлення так званої опери порятунку.
Головним героєм романтичної поеми М. Лєрмонтова «Утікач» також є дезертир:
Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла
Бежал он в страхе с поля брани,
Где кровь черкесская текла;
Отец и два родные братья
За честь и вольность там легли,
И под пятой у супостата
Лежат их головы в пыли…
Гарунові відмовились надати прихисток і його вірний друг, і наречена, і навіть рідна матір через те, що він злякався і втік з поля битви, не помстився ворогам за смерть батька і двох своїх братів. Не витримавши ганьби, дезертир покінчив життя самогубством. Однак і після безславної смерті тінь Гаруна блукає в горах і донині, утікаючи від людського ока під покровом туману, як раніше він сам утікав від меча. Підзаголовок твору – «гірська легенда» вказує на зв’язок твору М. Лєрмонтова з кавказьким фольклором. Черкеська пісня про юнака, що повернувся в рідний аул з походу проти росіян, в якому загинули його товариші (за зраду був покараний вигнанням з країни), згадується в книзі Тетбу де Маріньї «Подорож в Черкесію» (Брюсель, 1821).
Розробляв тему дезертирства і український письменник Ю. Федькович, колишній офіцер цісарського війська, зокрема у багатьох поезіях та реалістичних поемах «Новобранчик» і «Дезертир», у новелі «Стефан Славич» та кількох інших творах.
З дезертирами зустрічається і головний герой сатиричного роману Я. Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» та ще й отримує від них окраєць хліба на дорогу. Вояк дев’яносто третього полку, Швейк у пошуках свого командира – обер-лейтената блукав усю ніч і тільки біля Путима  вирішив перепочити в стогу соломи, де, зрештою, і відбулась згадана вище зустріч літературних персонажів.
Життя дезертира Корнія Дізіка стало також предметом спостереження в імпресіоністичній новелі «В житах» українського прозаїка Григорія Косинки.
Всепланетарна трагедія Першої, а згодом і Другої світової війни спонукала кожного, хто фізично вижив, по-іншому подивитися на явища і процеси, що відбувались на фронтах у Європі і на теренах інших континентів, зрештою, переосмислити власну духовну шкалу цінностей на користь вічних святинь – Віри, Любові, Надії, Добротворення.
Проблема антипророднього існування людини на війні, а разом з тим і болюче питання дезертирства тією чи іншою мірою зачеплені у творах «Спір про товариша Грішу» С. Цвейга, «Вогонь» та «Ясність» Анрі Барбюса, «Жовтий Кром» О. Хакслі, «На Західному фронті без змін», «Повернення» і «Три товариші» Е.-М. Ремарка, в романах Е. Хемінгуея, в «лейтенантській» прозі В. Некрасова, Ю. Бондарева, Б. Васильєва та багатьох інших митців.
Український письменник Р. Андріяшик у соціально-психологічному романі «Люди зі страху» вперше в світовій літературі розробив екзистенційну концепцію страху – перед соціальним та національним гнобленням, нівеляцією особистості під тиском тоталітарного режиму, страху перед власною незахищеністю та безпорадністю в суперечливому світі з його постійним протиборством добра і зла. Проблема людей зі страху стала однією з центральних в його творчості. Такого концептуального бачення і художнього осмислення героїв, представників так званого втраченого покоління, не запропонував жодний західний літератор. Люди зі страху не можуть творити історію.
Проблему дезертирства і ширше – моральної зради Вітчизні не обійшов увагою білоруський прозаїк В. Биков. Так чи інакше вона порушена митцем чи не в усіх його романах і повістях про Другу світову війну. Зокрема, філософська повість «Сотников» не закінчується зі смертю головного героя. Письменникові важливо було показати шлях моральних мук, яким проходить людина, по суті, змертвіла вже тоді, коли дозволила собі зраду. Саме Рибак, живий, а не Сотников, що мужньо прийняв смерть, повинен усе своє подальше фізичне існування розплачуватися за ганебний вчинок, а це, ймовірно, набагато страшніше смерті – ось до якого висновку приводить Биков читачів. Ця проблема виникає завжди, як тільки мова заходить про необхідність збереження вірності своїм моральним принципам у ситуації, коли простіше від них відректися. А тому вона вічна.
Дезертиром вважають і рядового бійця Червоної Армії, головного героя роману-анекдоту В. Войновича «Життя та незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», хоча насправді він сумлінно виконував свій солдатський обов’язок: охороняв літак, що зазнав аварії в селі Червоному, за десятки кілометрів від місця дислокації авіаполку. З початком війни з фашистською Німеччиною про рядового Чонкіна просто забули.
Трагедія дезертира Андрія Гуськова стала епіцентром дослідження і в повісті-пересторозі В. Распутіна «Живи і пам’ятай». Герой твору пройшов випробування війною, не раз був поранений, контужений. Але, виписавшись із госпіталю, Андрій відправляється не у свою військову частину, а злодійкувато пробирається в рідне село, стає дезертиром.
У міфологічній повісті киргизького письменника Чінгіза Айтматова «Обличчям до обличчя» чоловік головної дійової особи – дезертир, що спричиняє її безкінечні роздуми, сумніви, розчарування, прагнення розібратися в своїх суперечливих почуттях до близької їй людини.
Як бачимо, жанрова типологія творів про дезертира, не кажучи вже про типологію ідейно-тематичну, сюжетно-образну чи, скажімо, ідіостилістичну, в зарубіжному і вітчизняному мистецтві досить розмаїта: комічна опера, трагікомічний балет, романтична поема, реалістична поема, імпресіоністична новела, сатиричний роман, соціально-психологічний роман, філософська повість, роман-анекдот, повість-пересторога, міфологічна повість тощо.
Однак «В’язень темряви» Леоніда Луцюка прикметний не стільки жанровою новацією чи оригінальністю вирішення традиційної вже на сьогодні теми в руслі комічного (іронічного, сатиричного, саркастичного, гротескного), драматичного або трагічного дискурсів, скільки вмінням заінтригувати читача, тримати його в напрузі упродовж усього калейдоскопу подій – відчуттям того, що все це відбувається безпосередньо з тобою. Читач справді «вже занудьгувався за реалістичними картинками, йому надокучили химери та фантасмагорії», як сказано в анотації до другої книжки письменника «Мости».
Стильовою домінантою твору Леоніда Луцюка є лірико-трагічна тональність. За нею відкривається широкий романний простір, у якому розкриття внутрішніх імпульсів, особливостей психіки героя руйнує псевдоепічну цілісність світу.
Специфічний фабульний матеріал для роману «В’язень темряви» дала Леонідові Луцюкові тоталітарна дійсність періоду Другої світової війни та повоєнного часу. Дезертирство було досить поширеним явищем у сталінській армії, особливо в червні-липні 1941 року, одразу після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Варто нагадати, що Й. Сталін, самоусунувшись від керівництва державою, перебуваючи у повній душевній прострації в перші дні й тижні після початку війни, виявився найтитулованішим дезертиром на теренах радянської імперії, вибудуваної генералісімусом на покорі і страхові заляканих мало не до смерті «вірнопідданих» громадян.
Сюжет роману однолінійний і концентричний, тобто події у творі розвиваються в причинно наслідкових зв’язках. Наявні всі сюжетні компоненти: пролог, експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка та епілог. Загалом сюжет розгортається з глибокою психологічною напруженістю, психологічними нюансами в душах героїв, за допомогою яких простежуються етапи деградації дезертира Оксена Тасюка, його прагнення будь-якою ціною фізично уціліти і, зрештою, подолати свій страх та вийти до людей. Якщо боягузові не вдалося судити себе на жертовнику власної совісті, то нехай це зроблять інші. Справжньою трагедією доби стає у творі понівечене людське життя.
Гнітюча атмосфера тоталітарної радянської дійсності другої половини 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст., що так яскраво постає перед читачем зі сторінок роману, з документів зізнань і слідств безневинно засуджених українців, з різноманітних інформаційних матеріалів, уведених автором в тканину твору, вражає. Це своєрідні «послання у вічність»: вони зафіксували для нащадків об’єктивне відображення сталінського виру беззаконня, в епіцентрі якого опинився увесь український народ. Ось чому нині ми повинні піклуватись про дбайливе збереження подібних реліквій доби і колись «досягнемо такого ступеня духовного розвитку, що видамо ці документи, як тепер видаємо класику, бо саме в дусі її благородства і людяності все це написано» (Г. Вервес).
Поділяю згадану тезу авторитетного літературознавця, тим паче, що в зарубіжній науці про письменство давно вже оприлюднені історії літератури, які не обмежуються тим, що звичайно прийнято називати художньою словесністю.
Для прикладу пошлюсь на «Cambridge History of European Literature» («Історію європейської літератури») в чотирнадцяти томах, видану в Кембріджі в 1907–1918 роках. У цій праці, поряд з письменством, бачимо науку й філософію, політику й економіку, парламентську красномовність і релігійні брошури, вуличні пісеньки, звіти про спорт, аж до домашніх нотаток, кулінарних рецептів і правил добропорядних манер, і, звичайно ж, приватні листи, щоденники пересічних громадян. Якщо в такому доборі і є певний перегин, то його, на мій погляд, виправдано, оскільки широко і яскраво відтворено літературну панораму кожної епохи.
Отож, і роман Леоніда Луцюка, що увібрав, мов губка, і спогади очевидців описаних у творі подій, і автобіографічні свідчення самого письменника про шкільні роки нібито Оксена Тасюка та його (своїх) однокласників (недаремно ж Г. Флобер щиро зізнавався, що Емма Боварі – це він сам), і інформаційні довідки з інтернетресурсів, зокрема матеріалів «Вікіпедії» та багатьох інших джерел, – все це доповнює наше уявлення про життя українського народу тоталітарної доби.
Письменник наділяє Оксена Тасюка ідеєю так званого «українського дводушшя» – у ньому поєднано душу тираноборця, риси прометеївського типу, але й душу невільника, раба, бранця темряви, усього чорного, що заважає людині бути власне людиною. Як все це актуально для нашого сьогодення…
В одній із поезій, написаних нещодавно, Леонід Луцюк так символічно узагальнив життєвий досвід свого покоління, народженого уже в післявоєнний час:

Розхитались роки, розгойдалися.
Вітри буйні загули.
Як давно ми з тобою побралися.
У тумані сивім береги.

Якщо жалі надходять раптом,
Не сумуй – підніми чоло!
Бачиш – молодь підхоплює прапор,
Створює те, що нам не вдалось.

Бачиш – птаха спинає крила
І летить у блакить небес!
Бачиш – природа чари відкрила.
Це, щоб кожен із нас воскрес!

Так підніми голову врешті!
Твори і кохай, люби свій народ!
Щоби не сказали прийдешні:
«Їх на землі не було!»

Розгойдались роки, розхиталися.
Вітри буйні загули.
У планету ми до болю закохалися,
Закохалися – як змогли…

Цікаво написаний твір Леоніда Луцюка дарує сучасному читачеві вічну красу рідної землі, безмежну щедрість душі українського народу, серце якого завжди відкрите для добра, всепрощення і любові, наділяє кожну особистість відчуттям планетарної відповідальності за завтрашній день усього людства, причетністю до творення кращого майбутнього для прийдешніх поколінь.

Володимир КУЗЬМЕНКО, доктор філологічних наук, професор.
 
ПРОЛОГ
Густа вереснева ніч, розправивши велетенські крила, опускалась на землю. Дерева та кущі бовваніли, неначе примари, раптово виникаючи на шляху у поодиноких перехожих, які, прискорюючи кроки, поспішали до хатин. Кінець вересня забирався під літній одяг, нагадуючи – не за горами люті холоди, пекучі морози. Вода, прагнучи зігрітися, сором’язливо прикривалася молочно-густим покривалом туману з химерними візерунками. Поступово стихав гомін люду, глухі, віддалені переклички дворових псів. Наступала нічна тиша у царині в’язкої, суцільної темряви...
Сільське подружжя Петро та Галина поспішали до своєї домівки. Раптом до чоловіка долинуло ледь чутне шарудіння від одного із дворів. Він прислухався.
– Галю, чуєш?
– Що?
– Та ні, наче не чути.
Шарудіння повторилося. Напружуючи зір, побачив – недалеко біля сусідського сарая щось ворухнулося. Переборюючи страх, крикнув:
– Хто там?
Мовчання, тільки ледь помітно хитнулася галузка дерева.
– Хто там, а то людей покличу?
– Це я, Арсен, – ледь чутно, в’яло долинуло з темряви.
– Який Ар..? – запитав чоловік і враз осікся – мозок обпекла блискавична думка. Повільно підходячи до людини, облизуючи пересохлі губи, тільки і спромігся видихнути:
– Ти?
– О, Боже, Арсене! – заломила руки Галина.
Квола, змарніла істота, намагаючись піднятися, прохрипіла:
–  Не можу більше. Іду здаватись.
Зіп’явшись на ноги, протягнув тремтячу, ослаблену руку. Петро з відразою відсахнувся – донісся важкий сморід давно немитого створіння.
– Та й куди ти підеш? Ніч, сільрада закрита, – нарешті, опанувавши себе, Петро з гіркотою в голосі продовжив: – Ех, однокласник, кореш. Он і Галя наша. Пішли, помиєшся. Завтра сходимо.
Ідучи слідом за чоловіками, Галина тільки хитала головою. Вона намагалася щось сказати, та у неї неначе відібрало мову.
У кімнаті при яскравому світлі Арсен ледь не осліп – сльози безупинно котилися по висохлому, сірому обличчю...
Скинувши ганчір’я, помившись у балії, одягнув на себе хоча і ношені, але чисті сорочку та штани. На мить розслабився та враз подумав про неминучість завтрашньої розв’язки. Вона не давала спокою, гнітила, і минуле життя постало перед ним, вимагаючи відповіді на безліч запитань...





ЧАСТИНА ПЕРША

Дай нам безсмертя, ми робили б здебільшого
пусті справи, перестали б по-справжньому мислити:
 нас не підганяв би час, холод останніх годин...




 



Провісниця долі 
ЧАСТИНА ПЕРША. Провісниця долі

1

Сонячні промені ковзнули по солом’яних дахах, клунях, сараях, затанцювали по скельцях водойм, віддзеркалюючись осяйними смарагдовими відблисками,  застрибали по чорно-синіх, неначе вороняче крило, чорноземах, заглянули у довгі запашні виярки, долини, пірнули у глибокий яр, зупинились на невисокій, дещо сухорлявій постаті. Приглядівшись, можна було побачити блакитні, але трохи сумні очі з ледь піднятими бровами, довгі, тонкі пальці рук. Та що там пальці! Проходила якась мить і, здавалось, що все його єство, кожна клітина – це надчутлива антена, радар, які сприймають загадковий, тривожний світ...
Час від часу хлопець нахилявся, розглядаючи розмаїття трав, пелюстки лугових квітів і дивувався: «Боже, це ж треба! Он яка вона, природа!» Та ось обличчя Арсена спохмурніло:
– І брат Іван, і хлопці сказали б, що я не мужик.
Його погляд ковзнув уверх. Безліч хмарин, повільно рухаючись, постійно змінювали свої обриси. Одна з них нагадала Тасюку силует людини з піднятою рукою та характерно стуленими пальцями. Її почала закривати темна, зловісна хмара. Юнак аж мимоволі здригнувся.
– Арсене!
Оглянувшись, угледів за пагорбом у царині села постать сусіда.
– Івана кінь вдарив! Біжи додому!
Біг, не тямлячи себе, не розбираючи дороги, а в вухах дзвеніло: «Ваня, Ваня, братік!»
Ось і подвір’я. Біля хати розступаються мовчазні люди. Ноги враз стали ватними, серце шалено калатало.
– Ваню, сину мій! – розірвав тишу голос матері...
Івана ховали другого дня. А трапилось ось що: втомлений чоловік, забувши про обережність, низько нахилився і намагався дістати віжки з-під задніх ніг коня. Удар тварини, що злякалася, прийшовся прямісінько в голову...
Проходив час, а хлопець ніяк не міг прийти до тями. Іван був для нього не просто старшим братом. Це була його опора, захисник, порадник.
– От тобі і чорна хмара, – переймався юнак, їдучи мимо колодязя. Біля нього зупинились дві молоді жінки.
– Марійко, ти бач, що робиться у Павлини? Га? Дитя у неї було? Було. Померло від причинки. Чоловіка по доносу забрали у тридцять сьомому? Забрали. Більше ніхто його не бачив. Івана, хазяїна такого, коняка вбила? Вбила, – заглядаючи в очі подрузі, загинаючи пальці на руці, перераховувала Катерина.
– Катько, люди кажуть, шо на чоловіків їхнього роду послано прокляття до сьомого коліна. Та і Арсен, хіба то мужик буде? Ні риба, ні м’ясо, – шепотіла подрузі Марія.
– Ти права. Якийсь він кволенький, хирлявенький – абищо. Ні косить, ні дівчат не носить, – грайливо хитнула стегнами Катерина, наливаючи воду у відро, а з цямрини колодязя, неначе заперечуючи, падали краплі жалю... 

2

Цього року юнак закінчував сьомий клас. Навчався легко. З усіх предметів, крім фізкультури, отримував тільки п’ятірки. Рахівницею майже не користувався, подумки перемножуючи двохзначні та трьохзначні числа. Особливо цікавився тим, що робиться у світі. І, хоча вчителі запевняли учнів, що Німеччина не нападе на Радянський Союз, бо є договір, у Арсена на душі було дуже тривожно. Ось і сьогодні – розпочався урок фізкультури, а хлопець відволікся на роздуми.
– Тасюк, к перекладінє, – пролунало від учителя.
У довгій шерензі прокотився єхидний смішок.
–  Адставіть, что єто такоє?
–  Сам сільський, а чтокаєт і какаєт, – шепотіли сміливіші хлопці.
Арсен, підійшовши до турніка, ухопився за перекладку, намагаючись підтягнутися. Хлопець старався з усієї сили – натомість звивався  тілом, дригав ногами. Знову почувся сміх.
– Адставіть, Тасюк, вам нада многа занімацца. Стать в строй! Слєдующій!
Юнак від сорому боявся підняти голову. Коли ж усе-таки поглянув, то побачив іронічні, глузливі, а то й презирливі погляди – окрім двох. Це були погляди Галини та Петра – погляди співчуття. На душі стало легше.
– І чого воно так? У руках, у кисті я міцний, а підтягнутися не можу, – роздумовував пригнічений юнак.
Дома, попоївши картоплі в мундирах, запивши молоком, узявся за уроки. Мати довго не наважувалася, а потім усе-таки промовила:
– Арсене, сину, Івана нема, – жінка змахнула сльозу. – Може, підеш покосиш, а уроки пізніше доробиш?
– Добре, мамо, –винувато, обізвався Арсен. – Та й я допіру майже все вивчив.
Після кількох помахів косою, скривився.
– Ну і косар з мене! Не даром про мене кажуть, що я не мужик.
Надвечір, повернувшись додому, боявся показати матері свої руки – стерті у кількох місцях долоні, червоно-сині мозолі.
– Мамо, я накосив. Трохи втомився, – промимрив юнак, вкладаючись спати.
Павлина промовчала, а коли син заснув, присіла біля ліжка.
– Ну копія мого. І Ваня такий був. Тільки ж ти, моя кровинушка, слабкіший від них. Як же тобі буде? Боже, за що ти мене караєш? – бідкалася, похитуючи головою, жінка.
Дмухнувши на слабке полум’я каганця, пішла відпочивати, та сон не приходив.
– Не прийняло мене село, обминула мене доля...
Пригадалася рідна Херсонщина... Зустрівши якось майбутнього чоловіка Назара, покохала його. Швидко побралися. Хатина в чоловіка була дуже стара – схожа на сарай. Люди на кутку відгукнулися і незабаром пара коней, ходячи по колу, місили глину. Потім жінки, які сідали навколо, додавали рубану солому, скручували «вальки». Чоловіки носилками підносили їх тим, хто викладав стіни. І, хоча хатина була невеличка, виконували тільки половину роботи, щоб  сира стіна не подалась. Через два-три тижні, коли глина підсихала, завершували справу.
– Сутужно жили, але з вірою. А то ж почалося, – шепотіли губи жінки. – Це Чорний шлях дає. Назар стільки про нього розказував...
 Кряжисто, запеченим рубцем після січей, простягся з Перекопу до Карпат цей, знаний з глибини століть, моторошний наскоками татарських орд шлях-перестріч. Споконвіку витоптували нападники  копитами баских огирів  травостої на пагористому  вододілі, пускали з димом хліборобські оселі, вели на арканах до чорноморських узбереж забраних у полон. Дорогою плачів і ґвалту, страждань і погибелі відкарбувався в людській пам’яті жахний  своєю моровицею Чорний шлях. Десь на межі Київщини з Поділлям у середохрещі узбічних путівців, де биті крутосхили сягали мало не хмаровиння, заякорилося в тутешніх краях село з такою ж, як і на Валдаї позначкою – в 163 сажні над рівнем моря, що майже на сімдесят метрів вище дзвіниці Києво-Печерської Лаври. А звідтіля, недалеко, побіля одного з витоків Гнилоп’яті й осіли дружно козаки – народ невпокорений, безстрашний, затятий.
Це було село Павлини Тасюк, яке чомусь не прийняло їхню сім'ю, їхню родину...


3

Арсен намагався бути не забобонним, не марновірним, але всевладний час, який зібрав усі події докупи і запропонував йому не найкращі з них, спочатку насторожив, а потім ошелешив юнака своєю жорстокістю, байдужістю, додаючи відчаю, страху, страждань, зневіри... Люди усе частіше вели мову про те, що може розпочатись війна. Ходили чутки про пійманих німецьких шпигунів.
Коли хлопець закінчив сім класів та розпочав працювати у колгоспі, як грім серед ясного неба, з динаміка біля контори пролунав тривожний голос диктора Левітана про початок війни. Люди були приголомшені, не хотіли вірити почутому, та довелось...
А далі як жахні швидкоплинні кадри кіно: мобілізація населення в армію, ворожі бомбардування, окупація території фашистами, розстріляні односельчани, спалені дотла хатини, понівечені долі, відправка молоді на каторжні роботи в Німеччину...
Як недавній мрійник не прагнув уникнути майбутнього рабства, але і йому довелось зазнати це у повній мірі, а дванадцять молодих односельчан, які відмовилися їхати – розстріляли.
Можливо декому на далекій ворожій чужині було ненабагато легше, але Арсен разом із іншими опинився за колючим дротом, де довелось виконувати важкі, виснажливі роботи. Перед очима юнака стояли розстріляні однокласники, їхні перелякані очі. Хлопець дав собі слово: ніколи не брати зброю у руки, не вбивати людей. Дуже болісно переживав приниження ворогів-завойовників. Якось на обличчі у нього появилась квола посмішка.
– А я то думав, що знущання в школі – це щось страшне, – зупинився на мить з важкою тачкою піску.
– Шнель, шнель, русіше швайн. Піф-паф! – скалив зуби німець, націлюючись автоматом

4

Первісно компанія по набору остарбайтерів була запущена на територіях, захоплених Німеччиною, в січні 1942 року. Відповідальний за її проведення був комісар у справах робочої сили Фріц Зацкель. Оголошення, подане у друк представниками цієї кампанії, пропонувало:

«Украинские мужчины и женщины!
Большевистские комиссары разрушили ваши фабрики и рабочие места и таким образом лишили вас зарплаты и хлеба.
Германия предоставляет вам возможность для полезной и хорошо оплачиваемой работы. 28 января первый транспортный поезд отправляется в Германию. Во время переезда вы будете получать хорошее снабжение, кроме того, в Киеве, Здолбунове и Перемышле – горячую пищу.
В Германии вы будете хорошо обеспечены и найдёте хорошие жилищные условия. Плата также будет хорошей: вы будете получать деньги по тарифу и производительности труда.
О ваших семьях будут заботиться всё время, пока вы будете работать в Германии.
Рабочие и работницы всех профессий – предпочтительно металлисты в возратсе от 17 до 50 лет, добровольно желающие поехать в Германию, должны объявиться на БИРЖЕ ТРУДА В КИЕВЕ ежедневно с 8 до 15 часов.
Мы ждём, что украинцы немедленно объявятся для получения работы в Германии. 
                Генерал-комиссар И.КВИТЦРАУ, С.А. Бригадефюрер»

Значно пізніше, на сайтах Інтернету відносно остарбайтерів зазначалось:

«Остарбайтеры, в большинстве своём, были вывезены с территории Рейхскомиссариата Украина. Украинцы составляли основную часть этих огромных групп людей,  среди которых также было много белорусов, русских и поляков, в меньшем количестве – татар. Евреям и цыганам даже теоретически в этом статусе было отказано. Национальность имела серьёзное значение и при отборе девушек: в помощь немецким домохозяйкам лучше всего подходили украинки.
В большинстве, вывозу подвергались молодые и сильные подростки (в возрасте около       16 лет), люди старше этого возраста, как правило, принимались в меньших количествах.            30 % остарбайтеров было отобрано в возрасте от 12 до 14 лет. К ноябрю 1943 года возрастное ограничение по набору остарбайтеров было снижено до порога в 10 лет. 50 % остарбайтеров, забранных с территории Украины, были женского пола.
Остарбайтеры из Рейхскомиссариата Украина были обязаны носить вышивку тёмно-голубого и белого цветов с надписью «OST», которая сообщала немцам, что этот человек – работник с Востока, и понижала их в правах. Принуждены были жить в специальных лагерях, обнесенных колючей проволокой и находящихся под охраной. Были постоянной мишенью для проявлений жестокости и античеловечности со стороны гестапо и использовались немцами в качестве бесплатной рабочей силы. 
С приходом на территорию Рейхскомиссариата Украина вестей о том, что условия для остарбайтеров в Германии далеки от человеческих, поток добровольцев скоро иссяк. Как результат, немцы начали прибегать к массовому силовому захвату людей, часто используя в качестве подходящего предлога для акций депортации массовое скопление людей, пришедших на церковные службы или на спортивные соревнования. Целые толпы людей под прицелом автоматов шли к грузовикам, которые доставляли их к формирующимся эшелонам, увозящим их в Третий рейх. Фактически, эти признаки косвенно указывали на тот факт, что минимум          40 тысяч остарбайтеров умирали по тем или иным причинам каждый месяц.
Рейхскомиссар Эрих Кох  получил приказ – обеспечить приток с территории Украины   450 тысяч новых работников в год любым методом. Немецкие документы свидетельствуют о том, что украинский остарбайтер должен быть принуждён «работать до смерти». Во всех главных украинских городах немецкая армия захватывала на улицах молодых людей и девушек и отправляла их в Германию. Одним из стремлений немецкой администрации было постоянное снижение численности населения захваченных городов, что достигалось путём голода и депортации.
От 2/3  до 3/4  всех остарбайтеров были украинцами. Профессор  Кондюфор  опубликовал цифры его исследований, согласно которым, во время Второй мировой войны  2 млн. 244 тысяч украинцев были депортированы в рабство в Германию. Другая статистика оперирует цифрой 2 млн. 196 тысяч 166 человек украинской национальности (Dallin,  p.452).
В обвинительном заключении Нюрнбергского процесса по делу главных немецких преступников указывалось, что из Советского Союза германские оккупационные власти принудительно вывезли 4 млн. 979 тыс. человек гражданского населения.
В целом, различные официальные  советские оценки колеблются вокруг общей цифры в    6,7-7,0 миллионов человек, в том числе военнопленных – порядка 2 миллиона (что на 1,1 млн. ниже, чем по немецким данным), а гражданских лиц – от 4,8 до 5 млн. человек.
В конце войны 5 млн. 500 тыс. остарбайтеров вернулись в СССР».

5

5 травня 1945 року Тасюк разом із багатьма іншими був звільнений з фашистської неволі. Пройшовши принизливу процедуру встановлення особистості у фільтраціонному таборі Кемптена (зона окупації союзників) був мобілізований у ряди Радянської Армії. Коли видавали зброю, у чоловіка помітно трусилися руки.  Старшина  фронтовик Носков засміявся:
– Чево калотишься! Дадім самураям жару!
Арсен якимось пригніченим, збайдужілим поглядом поглянув на командира – коренаста, обвітрена, енергійна людина, – а в нього перед очима пропливли страхітливо-жахливі кадри бомбардувань, перелякані очі земляків-однокласників перед дулами автоматів есесівців, повільна смерть багатьох виснажених остарбайтерів за колючим дротом...
– Я не зможу вбивати людей. Я нікого не хочу вбивати, – ледь ворушились губи новоспеченого воїна.
Раптом обличчя його змінилося. Він спробував відігнати від себе крамольну думку, та вона, постаючи примарою, знущаючись з нього, усе частіше нагадувала про себе.
– Втечу, – прошепотів несміло. І  тут же подумав: – Піймають – посадять або розстріляють. Ні, не буду.
Та думка, що він не зможе вбивати, у поєднанні із тим, що і його можуть убити, вже не відпускала, нагадувала, підштовхувала людину на подальші дії.
В армійській частині Арсена не припинялась прискорена військова підготовка. Коли хтось із молодих солдатів запитав старшину, куди їх направлять, то він майже по складах видихнув:
– Куда нада! – шия, обличчя чоловіка побагровіли. – Мвр удержать нада! Разруха кругом! Банди недобітиє! Єщо і самураі!
Невдовзі, під час польового навчання, старшина оголосив короткий привал. Носков присів на траву, дістав касет, насипав махорки на клаптик паперу і, послинивши краї, скрутив цигарку. Його дружно обсіли молоді бійці. Вони знали – наразі почують одну з бойових історій.
– Так от, слушайтє, синкі.
Пройшло кілька хвилин – і всі, навіть вартовий, захоплено слухали. Усі, крім Арсена.
– Пора, – бухало у скронях. Серце, здавалось, вискочить з грудей. – Он і ліс недалеко.
– Таварищ старшіна! Разрешітє по нуждє. Я бистра.
– Рядавой Тасюк, нє апаздивать.
Чоловік, ледь-ледь прискорюючи ходу, не оглядаючись, опинився біля лісу. Потім, повернувшись і переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, поволі поклав автомат на видному місці. Задкуючи, зробив кілька кроків, а далі, не тямлячи себе, кинувся тікати. Арсен  біг, не дивлячись під ноги. Перечепившись, упав. Коли піднявся – відчув біль, і тут же до нього донеслись глухі, віддалені крики, постріли...
– Тікати, тікати, – гупало у скронях.
Пересилюючи біль, рвонувся уперед по торішній глиці, зарості папоротника, перескакуючи через трухляві останки дерев, пеньків, сухі галузки. Після лісового пагорба, у вибалку, перед ним увсебіч простяглося болото. Стишив хід. У грудях було нічим дихати. Рвонув за комірець гімнастерки так, що аж ґудзик відлетів, і обережно, по купинах, почав перебиратися через несподівану перепону. Він уже майже був на іншій стороні, та, втративши на мить обережність, опинився у болотній твані. На щастя – до суші було недалеко і поряд знаходилася інша чимала купина, до якої людина потягнулася з останніх сил...
Ледь відпочивши, намагався зчистити з себе кавалки бруду.
– Тікати, тікати, піймають.
Страх підштовхував його, та бігти Тасюк уже не міг. Скільки рухався – не пам’ятав, а навкруги обширом слугував неозорий Чорний ліс. З кожним наступним кроком тіло усе більше наливалось свинцевою втомою, ноги відмовлялись рухатися. Намагаючись зробити черговий крок, –  повалився на м’яку запашну траву...
Прокинувшись, прислухався – погоні не чутно. Поглянув назад і зрозумів – він інстинктивно рухається до свого дому.
– Але ж я дезертир! Мені не можна бути серед людей!
І враз його осінило – чоловік пригадав, що у старій, напіврозваленій хатині був погреб.
– Якщо доберусь – сховаюсь. Там мене не знайдуть.
Уже майже тиждень дезертир, долаючи десятки кілометрів, рухався до мети. Організм був виснажений одними тільки лісовими ягодами.
Одного разу його ніздрі вловили ледь чутні пахощі їжі, а вуха – віддалені поодинокі голоси людей, звуки тварин. Арсен проковтнув слину – йому несила було більше стримуватися. Він обережно почав наближатися до селища. 

6

Ой на горі та женці жнуть,
А попід горою,
Яром-долиною
Козаки йдуть.

Гей, долиною,
Гей широкою
Козаки йдуть...

Із-за дерева Арсен спостерігав, як у одному дворі, недалеко біля лісу, за поставленими у ряд столами, сиділи люди. Там було переважно жіноче зібрання. Недалеко крутилася невгамовна дітвора. Але  були там і чоловіки, на гімнастерках яких виблискували ордени й медалі. Вони знаходились в оточенні молодиць, розпашілі обличчя та погляди яких направлялись тільки у бік військових.
– Маню, Варка, добавте бараболі. І горілочки мало, он там, біля Юхима.
– Де той Йосип, що горілку носить. Кузьма, наливай, – піднявся із-за столу один із військових. – За Пабєду, за Сталіна!
Більшість перехиляла чарки і, охаючи та ахаючи, закушувала квашеними огірками, капустою, картоплею з печі. Деінде  на столах виднілись останки курей.
– Ей, гармоніст, давай нашу, фронтовую!
Усі враз притихли і над подільськими просторами полинула пісня:
Бьётся в тесной печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза.
И поёт мне в землянке гармонь
Про улыбку твою и глаза.

О тебе мне шептали кусты
В белоснежных полях под Москвой.
Я хочу, чтобы слышала ты,
Как тоскует мой голос живой.
– Ех, зємлякі, хватит гаревать! Налівать и танцевать! Давай плясавую!
Присутні, один по одному, полишали столи і пускались у нестримний танок.
– Ех, ех, ех, – викидаючи по черзі уперед ноги, носився навприсядки один із військових. Від нього намагались не відставати двоє інших.
– Ох, ох, ох, – вигинаючи шиї, помахуючи хустинками, плавно рухались у центрі кола молоді жінки.
Тасюк поглянув на себе: випрана у лісовому озері одежа, давно не змащуванні чоботи. Та  пахощі їжі притягували, а голод нестримно штовхав до людей…
– А, будь що буде. Скажу, що йду мимо у сусіднє село.
Арсен вийшов із-за схованки і, вдаючи, що йому байдуже, вирушив мимо натовпу.
– Ей, служивий, ти куди? – почулися голоси.
– Та мені треба у сусіднє село. Відпустили ненадовго.
– Успієш, соколику, а ну до нас, – потягла за рукав одна із дорідних молодиць. – Налийте йому, і нехай закусить.
Тасюк, пересилюючи неприємний запах, перехилив чарку. Він відчув, як хміль миттєво ударив у голову, а рідина спочатку обпекла, а потім почала зігрівати тіло.
– Я п’янію, – гарячково думав чоловік, налягаючи на картоплю.
Жінка, що запросила його до столу, зауважила подрузі:
– Видно давненько не їв.
– Ага, твій гість наче з голодного краю, аж жалко.
– Маню, а ти пожалій його.
– І пожалію, не твоє діло.
– Пожалій, пожалій його.
– Знаєш  що, Катре!
– А що, а що, – відчувши недобре, захвилювалась Катерина.
– Поцілуй мене туди, де скрипить, рипить і не замерзає!
Жінки намагалися продовжити словесну перепалку, та їх перебив гармоніст і кілька жіночих голосів:
Ой піду я до млина,
До дірявого,
Чи не найду Василя
Кучерявого.
Навколо шуміло, співало, тряслось, сміялось...
– Петро, – за п...а...б...є...д...у, – намагається скласти звуки докупи п’яний Юхим.
Ой піду я до млина,
До дрантивого,
Чи не найду Василя
Чорнобривого.
– Варко, Варко, добав людям горілочки.
– Служивий, – перед Арсеном несподівано появилась молодиця. – Поможи  копицю сіна зложити. Мужиків нема. Мого на війні вбили, – і, побачивши нерішучість чоловіка, додала. – Це ненадовго. Успієш до своїх. Підсоби вдові.
– Мене звати Арсен, – несміливо пробурмотів Тасюк.
– Пішли, Арсене.
Вони поволі рушили, а услід їм лунало:
Борозенкою ішла,
Заросилася...
Вже я з своїм Василем
Посварилася.
Вони танули у нічній імлі, а услід їм неслось:
За пустеє, за пусте,
За густесеньке,
Та й за теє яблучко
Червонесеньке.
Подвір’я Марії розкинулось неподалік. Повернувшись до жінки, здивовано зауважив:
– Так копиця теє – нормальна.
– Не кричи, дурачок. Ми зараз перевіримо, чи нормально вона зложена, чи нє, – її тремтячі пальці торкнулися його обличчя.
– Маню, ти чог…
Та несподівано обвила руками його шию, почала гаряче цілувати в губи. Потім враз обм’якла, затремтіла і почала осідати, нестримно ваблячи тілом Арсена...
...Вони довго лежали в пахучому сіні.
– Ти думаєш, що я гуляща?
Тасюк поволі повернув голову. Марія, хоч надворі було літо, уся тремтіла, а на очах блищали сльози.
– Ваню мого забрали в сорок першому, а півроку назад прийшла похоронка, – схлипувала жінка. – Оставайся у мене за чоловіка. Чуєш? Оставайся!
Арсен мовчав. Обличчя наче скам’яніло. Він подумав, що можна було і залишитися – вона ненабагато старша за нього і йому було так чудово з нею.
– Але рано чи пізно узнають, – пронеслося у голові.
– Прости мені, Маню. Дезертир я. Мені тікати треба, – повільно вимовив чоловік.
Та аж відсахнулася, оторопіло, приголомшено дивлячись на нього.
– Ти дезертир?
– Три роки був за колючою проволокою у німців. Надивився, – чоловік скривився і продовжив далі. – Наші освободили і призвали в армію, а я не хочу, не можу вбивати! Не можу!!!
Арсен підвівся. На вечірньому небосхилі, ледь зблискуючи, появлялись зорі. Вони були схожі на скупі гарячі сльози молодої жінки.
  – Тікати мені треба. Прости.
Та якось відсторонено, збайдужіло протягнула вузлик з їжею, підготовлений на побачення.
– Маню, не видай мене. Піду я.
– Бог тобі суддя.
Вона скам’яніло дивилась услід чоловічій постаті, яка швидко зменшувалася у розмірах, а потім і зовсім розтанула у вечірній імлі...
7

Як Тасюк не економив їжу, та вузлик незабаром спорожнів. Голод, відпихаючи страх, спочатку знову нагадав про себе, а потім  повністю заволодів чоловіком.
Його шлях пролягав лісом – околицями сіл,  манівцями давно не хожених доріг. Надвечір появилися обриси подільського села. Чоловік стишив хід, прислухався.
– Треба напорпати картоплі.
Перемігши нерішучість, крадучись, наблизився до ділянки.
– Швидше, швидше, – шепотів сам собі, длубаючи шматком загостреної палиці. Незабаром вузлик перетворився на чималий, важкий клунок.
Вночі, у глибині лісу, ледь не обпікаючи пальці, поласував печеною картоплею. Вогонь добував із кресала. Подумки позаздрив одному із остарбайтерів, у якого була саморобна запальничка із гвинтівочної гільзи.
Шлях виснажував втікача, відбирав сили.
– А що як трохи поїздом? – промайнула думка у стомленої людини.
Паровоз, подаючи раз за разом гудки, гуркочучи, чмихаючи, збирався на затяжний підйом.  Люди ущерть заповнили потяг, намагаючись прилаштувати клунки, корзини, чемодани. Безбілетні тулилися між вагонами, у тамбурах, навіть на дахах, не забуваючи, що можуть бути висадженими на черговій станції. Арсен, примостившись між буферами, трохи заспокоївся. Раптом він помітив, як зверху, граючись ножем, почав спускатися зарослий, кремезний чолов’яга.  Повернувши голову в інший бік, угледів іще одного, який всівшись на даху вагона, позирав на його клунок.
– Порішать, – промайнуло в голові .
Вдихнувши повітря,  міцно притиснувши вузол з їжею, стрибонув  під укіс залізничної колії...
Накульгуючи, внаслідок невдалого приземлення, чоловік продовжував рух. Другого дня йому вдалося підслухати розмову двох пастухів. Виявилося, що він знаходиться біля села  Мончинці.
– Та це ж недалеко від нас, – пронеслося у голові неймовірно зраділої людини.
І ось перед його зором відкрилися до болю знайомі місця... Знайомі, але такі обпалені, сплюндровані, понівечені війною: порубані дерева під бліндажі та землянки, закіптюжені димарі й печі замість хат, курені . Де-не-де  сиротливо виглядали вцілілі солом’яні будівлі. Сховавшись у кущах на царині села, він важким, скам’янілим поглядом обвів довкілля.
– Дочекаюсь ночі, а то побачать.
Час для Арсена неначе зупинився, натомість погода почала змінюватися.
Уже кілька днів вітерець жодного разу не приносив довгоочікувану прохолоду, а тепер чоловік відчув цей подих разом із далеким, неясним звуком. Прислухався. До нього донісся ледь-ледь вловимий гуркіт. Тривожно поглянув на обрій. Там на небі появилася невеличка лілова хмарина. Повітря, здавалося, застигло неначе скло. До горла підступила ядуха. 
Арсен зиркав на небо, а там, поряд і з першою, появилася інша – зловісно-чорна хмара. Вона, змішуючись з ліловою,  почала швидко поширюватися по небосхилу. Вдалині  рвучко загойдалися кущі, затріщали дерева, полетіли галузки. Надворі зашуміло і враз потемніло. Наступної миті сяйвом блискавки вихопило скоцюрбленого Тасюка...
– Трах-тарах-тах-тах, – покотилося ярами, долинами, принишклими полями.
– Господи, помилуй. Господи, помилуй, – трусилося тіло Арсена.
Він зримо уявив себе беззахисною піщинкою: перед царицею Природою, від якої йому нікуди сховатись, перед односельчанами-краянами, у яких йому немає місця...
Пізно вночі Павлина почула легенький стукіт у вікно. Боязко наблизилась до шибки.
– Арсене, – і не почула свого голосу.
Слухаючи розповідь переодітого у суху одежу сина, який жадібно накинувся на їжу, тільки хитала головою.
– Не прийняло нас село. Це все Чорний шлях, – роїлося в голові матері.
Піднявшись, твердо промовила: «Сховаю тебе. Будь, що буде». Відсунула оберемок дров біля тапчана. Підняла лядю у льох. Мовчки подала Арсену зношений матрац, фуфайку.
– Лізь.
– Мамо, я трохи...
– Лізь!
Зарипіли завіси. Людину оточив важкий підземний морок...