План захоплення Вашингтону. Уривки. Частина XIV

Це така спокуса піти простим шляхом, знаєш. Мало хто втримається. Та, майже, ніхто. Піти простим шляхом, адже вгору так важко, душевна робота, робота внутрішня – це так обтяжує, а відпустити усе – й гайда униз, легко й приємно. Коли тобі на твоєму роздоріжжі стає легко й зрозуміло, необтяжливо й вільно – ти або досяг нірвани або котишся униз. І твоє падіння буде стрімким, дуже стрімким. Бо то у горах, на якій-не якій висоті, тримають виступи. Ти чіпляєшся, важко, так, дертися незрозуміло куди, а, може, й незрозуміло нащо. Та ти робиш ще один крок, твоя душа веде тебе, це вона шепоче тобі з глибини: "Тільки не полишай, хай важко, тільки зроби ще один крок". І ти робиш. Тобі пощастило навчитися чути її голос та не сплутати з голосами інших. Голосом Его, голосом совісті. Ти чіпляєшся – і виступ тримає. Тримає від падіння, береже сили.      
Ми розучилися відмовлятися від чогось, чого нам, як здається, прагнеться у даний момент, заради більшого. Власне, вся система сучасного світу вчить нас не відмовлятися. Жити моментом. Щастя зараз, задоволення зараз – і хай все котиться під три чорти. Ми не здатні відмовитися від солодкого щастя щоденних тістечок заради примарної, ще й не зрозуміло чи досяжної мети - бути стрункою. Кому потрібною, колись досяжною. А тістечко, воно - зараз. Осяжне задоволення, зрозуміле щастя.

 
* * *
 
Істина у тому, що речі та події насправді мають не таке вже й велике значення. Правота чи неправота інших, чи твоя правота. Має значення лиш те, як почувають із тобою і взагалі ті, хто близькі тобі. Плачуть вони чи всміхаються. І я прошу всі сили, всі сили, які є у цьому світі, яким щось підвладне, берегти мене лиш від одного.
Не від кулі, не від бідності і навіть не від смерті.
Я прошу берегти мене від того, що я колись причиню хоч найменьший біль тим, хто мені близький. Хай я заклякну на місті, перетворюсь на попіл і на порох, зникну з цього світу – якщо зроблю боляче тим, хто у моєму серці.
Тим, хто близький.
І лиш це, віриш, має значення.
Бо інше, зрештою, такий дріб'язок.


* * *

Писати – то є абсолютне щастя, народжувати речення у своїй голові – ейфорія й блаженство. Головне якоюсь миттю не незчутися й не почати писати гарно й правильно. Писати недоконано. Перегортаючи з ніг на голову усі „правильно”. Так само, як і жити.

* * *

Силу дають речі, які назавше. Чи, принаймні, надовго. Весна, вітер, небо, зорі. Сонце й полонини. Не-вічності віднімають силу, вічність дарує. Навіть якщо ті вічності з розряду не дуже приємних, як то осінні вітри чи примхи сніжного січня. З'явиться, вдарить – з порогу, - жбурне льодом в обличчя, скує морозами.  Знання, що на зміну йому є інша вічність-весна - подарує витривалість, й віру, й морозостійкість.