Коли у печі домлівається борщ,
в духовці печуться коржі, голубці і налисники,
я мрію про той добовий дощ, що напуватиме яблуні, верби й тополі.
На полі, на луках, в ярах, байраках: в калюжах, струмках і потоках
цей Всесвіт безмежний купає первісточку, наше життя:
конечне, дотульне і неймовірно безмірне.
І хто б в цей колодязь не заглядав,
і хто б не гукав у надії почути відлуння,
нічого не звідає, не розбере. У нього лиш можна пірнути,
зануритись в чисту любов і випірнуть десь на окільній планеті.
Там хвилі лоскочуть коріння трави,
там пальми обвиті плющем золотавим
Там косять отаву якісь трударі:
невтомні, усміхнені, мабуть щасливі.
Виходжу на вулицю: падає дощ, крупа, пролітають сніжинки.
То мрії збуваються?
Очевидно, що так.
Помріймо і ми про майбутні обжинки.
108 -обжинки-
© Copyright: Валентин Лученко, 2015
Свидетельство о публикации №215122801282
Свидетельство о публикации №215122801282
Рецензии