Про дощ

  Здавалося, дощ не припинявся вже з тиждень. Н визирала у вікно і бачила лише намоклі плями на сірому асфальті. Парасольки кружляли вздовж вулиць, витанцьовуючи сумний вальс дощу. Залізні монстри продовжували свій рух. Вони не зважали на непогоду і прямували в невідомість.
 

   Лише багатоповерхові будинки стояли непорушно, мов паперові титани, які чекають на лагідні дотики сонця. Вони з радістю дадуть відповідь білій зірці блиском скляних вікон, але наразі бачаться лише буденні стіни.


   Двері, ліфт, вулиця. Ковток повітря у легені. Серце почало роботу, а до того, ти наче і не жив. Гадаєш, що крок за кроком і ти вирушаєш у вирій подій, але то лише гучне метро із натовпом недоумків, які постійно ходять по ногах. Старі пісні у навушниках вже набридли, бо хочеться якоїсь природності.

 
   Йду натовпом, бачу хлопця із бандурою і думки йдуть далі…А все лишається на місці. Щось казково-сумне вібрує інструмент, але я вже прямую до берегів Дніпра. Тут затишно. Теплий вітерець колише моє волосся і я ледве-ледве стримую насолоду на вустах, хочеться співати пісні і бути частиною чарівного пейзажу. Поодинокі човники, розгойдуючи каламутну воду, пливуть у спокійному сні. Ми нібито робимо суміжну працю, яку навіть не помічаємо. Я бачу крізь скло своє продовгувате обличчя, запалі очі від надлишку сну у моїх теплих подушках, ці пухкі губи, які хочуть щось сказати, але не можуть під тяжкістю сірих руйнуючих людську особистість каменів, не можуть промовити ані слова під кривавими мотузками брехні.


    Наближалася гроза. Ось одна крапля, а вже і друга торкнулися моєї блідої щоки. Якась невимовна легкість опанувала мої тяжкі заповнені димом легені. Заплющую очі і я біля океану. Хвилі сильні, а душі у ньому замало. Кити пливуть своїм маршрутом. Спокійні великі тварини мудріші за людей. Вони не роблять жодного галасу, вони лише співають сумні дивовижні містичні пісні, мабуть у цьому  секрет їхнього довгого життя. Вії потрохи здіймаються вгору і мальовнича ріка перетворилася на хвилясті кружечки. Дощ все йшов, люди гналися за спокоєм, а я ставала все меншою, танула в обіймах п’янкого аромату теплої води. Дійшла до кав’ярні, зупинилася на сходах, подивилася крізь скло на сірі обличчя у кутках і пішла у себе. Можливо я трохи перепочину у скелястому храмі і продовжу подорож.