Печальна моя пилина

Найбільші руйнування у житті дістаються тобі від тієї людини, яку все ж таки сильно кохаєш. Від якої будуєш мури і незламні, невидимі стіни, ховаєшься за ними та потайки рвешься відчути її тепле в ночі: "Надобраніч". І скільки б не мудрувати собі забобонів, не читати якісну массову літературу "Про правельність поведінки у шлюбі" та " Як вдало вийти заміж" ...інколи дивуєшься с посміхом..Навіщо мені це?
Простіше не кроїти себе наново, а зробити крок,піддатись тому чуттєвому поштовху всередині і падати чи в обійми, чи то в прірву. Падати в кохані руки і розквітати полем фіалок по землі...чи то падати і губитися в безлічі  переломів, піддаючись докорам власного глузду і слухати кожного, хто бажає хорошого лиш собі, а потім не знати на якій бік повернутись на одинці сам із собою, щоб нарешті заснути.
Думки все тянуться глибше і глибше, плекають повітря в кімнаті, а ти все оцінюєш свою ситуацію через призму сучасності, моди, егоїзму; а ти все дивишься і зважуєш, що тут добре, а що не так як тобі хотілось, та забуєш, що пропускаєш все через власний досвід. Де щире, тверезе розуміння? Ми ж всі так тягнемося до дорослого життя, а із часом чомусь лиш гриму більше наносимо на обличчя, і все більше собі на думці.
Тявкаємо, гавкаємо, тільки б за своє за живе не чіпляли, тільки б правди не чути...а потім знову на одинці все зализуємо, варимо сказане, і дивуємось: "Де ж та увага? Де ж ті посмішки на прощання, де той погляд, що наче обійми, де те велике, таке нереальне, кохання? "
І навіть все зрозумівши, нічого не скажеш..мовчиш і тобі мовчать. І навіть сто раз оговташись від власних, дурних тарганів, чомусь в горлі застрягне один і не дасть тобі щирості, честності, вміння прощати.
Падає з ока чорна перлина власного егоїзму лиш зовсім пізно, коли ти вже нічим не зарадиш.