Казка старого раба

РАБСЬКА  КАЗОЧКА ПРО РАБСЬКІ МРІЄЧКИ
(наслідування кирило-мефодіївським баладочкам)

Жили собі господарі й раби
в палацах, в халабудах – так собі.
І у рабів були труди та мрії:
пожити, вижити і дітям дать надію.

Та де б то? Лямка щільно облягла,
не те що руки – горло сповила.
І тільки серце б’ється, не мовчить –
і вірить: мо’, колись, і будем жить?

А у господарів, наїжених по горло,
були прикажчики освічені й проворні.
І поки ситі хазяї тупіли -
прикажчики їх скинуть захотіли:

є начебто хороші перспективи
Та де ж ото узяти стільки сили?
І от за спинами господарів тупих
вони загнобили до  краю тих рабів,

наказами безжально заганяли,
зі шкурою податки драли й брали
(воно й собі налипло по кишенях,
й господарів знеславили скажено).

І вже як люди, бідні ті раби,
побивши і долоні, і горби,
від відчаю кричати почали
і закордон з торбами потяглись,

їм  трохи обіцяли волі дати,
якщо… господарів-безбожників прогнати.
І тут народ, як будь-який народ,
таки повстав, усіх взяв в оборот,

і рвав ту лямку, що оповила,
не те що руки – горло облягла.
Бо серце ж кличе , вірить, не мовчить –
Не ми самі, то діти будуть жить?!

І раб господаря прогнав і розвінчав!
Прикажчикам ледь боки не пом’яв!
Але зненацька - добре помилився:
один із другим раб пересварився.

Один на волі захотів направо,
А інший тільки зліва бачив славу.
І поки билися й галасували,
в нове ярмо таки ізнов попали.

Прикажчикам, щоб стати за царів,
не варт було мирити злидарів.
Вони їх розізлили, розбратали,
отих на інших хитро нацькували.

І поки хлоп із холопа чуба драв,
уже і пан новий не бідував...
Спаси нас Боже рабського корита.
Хоч з тим, хоч з іншим паном пика бита.

І знов та лямка руки сповила,
уже і горло й душу облягла.
Не битись серцю, тільки мерехтіти,
і плакати, й себе самих винити

Коли вже ми не будемо рабами?
Мабуть, коли почуємось братами.
Коли припинимо кивати і судити,
Лише тоді і зможем вільно жити.
                (2016р, до дня Соборності)