Не треба драмгуртків, давай тверезо.
Вже забагато в голосах металу.
Твої слова заточені, мов лезо
Грабіжника з бандитського кварталу.
Кохання – шулерська, нечесна, дивна гра.
Життя – смугаста, чорно-біла зебра.
Ось ти, що буцімто з’явилася з ребра,
Тепер зсередини мені ламаєш ребра.
Самотність – це смуток далеких зірок.
У цій безпорадності винні обоє ми.
Я тисну на скроні – як тиснуть курок,
І пам’ять у мозок стріляє набоями.
Повітряні замки підірвані нами власнОруч,
Реальність, мов токар, затисне нас та відшліфує.
У світі не знайдеш ти фото, щоб ми були поруч,
Та в моїх думках окремо нас вже не існує.
Не треба драмгурткiв, давай тверезо
© Copyright: Андрей Кд Лаврик, 2016
Свидетельство о публикации №216012700988
Свидетельство о публикации №216012700988
Рецензии
