В язень темряви

ЧАСТИНА ДРУГА


На світі без сонця усе пропада...
(Із пісні «Я бачив, як вітер берізку зломив»)



 

Світло і морок 
ЧАСТИНА ДРУГА. Світло і морок

1

Сільське весілля у розпалі. Молоді – наречений Петро Савчук та наречена  Іваненко Галина. Люди пережили голодний 1947 рік і на святкових столах уже не підбиралися дрібки їжі.  Деякі гості, перехиливши зайву чарку, розхитуючись на стільцях, у черговий раз, безуспішно, намагалися виголосити тост. Натомість, після невдалої спроби, махнувши рукою,  жебоніли  сусіду якісь глибоко закодовані, тільки їм відомі уривки фраз.
– Пе...т...чка...ло! –з натугою, витріщивши очі, підніс палець угору Потап.
– Нє, нє не пайдьоть! – заперечив більш тверезий Трохим.
– Марійко, горілочки чоловікам добав.
– Югасько, та й нашо. Їм уже по зав’язку.
Крізь гамір, шум полинув сумовитий голос:
Дивлюся на небо та й думку гадаю,
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені Боже, ти крила не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подалі від світу, –
Шукать собі долі, на горе привіту.
І ласки у сонця, у зірок прохать,
І в світлі їм яснім себе показать.
Чоловік зробив паузу і почав іншу:
Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Пісню враз підхопили інші:
Ой, очі, очі, очі дівочі,
Де ви навчились зводить людей?
Люди притихли за столами, думаючи кожен про своє...
– Ех, Несторе, – обізвався Трохим. – А ну давай веселіше.
Нестор почав:
Розпрягайте, хлопці, коней...
Дон нього приєдналися односельчани:
Та лягайте спочівать,
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.

Копав, копав криниченьку
У вишневому саду...
Чи не вийде дівчинонька
Рано-вранці по воду?
Тільки-но закінчили співати пісню, відразу розпочали іншу:
Дощик, дощик
Капає дрібненько.
Двоє чоловіків, заохочуючи краян, пустилися  у нестримний танок по колу.
Я ж думала, я ж думала –
Запорожець, ненько.

Дощик, дощик,
Аж із стріхи капотить, –
Розсердився мій миленький,
Аж ногами тупотить.
Засидівшись, більшість односельців враз створила невгамовно-веселу юрбу, яка ухала, ахала, розмазувала руками, тупотіла, дріботіла ногами.
– Ух, ах, ох, ох, – неслося в повітрі.
Галина спочатку намагалася посміхатися, але чим ближче було до весільної ночі, тим серйознішим, сумовитішим ставав вираз її обличчя.
– Забудь за нього, нема його. Він дезертир, – вертілося у голові нареченої.
– Галю, що з тобою? – поцікавився Петро.
– Та нічого, все добре.
– Ой люди! – викрикнув Трохим. – Солодке забрали, гірке подали. Гірко!
– Гірко, гірко, гірко! – викрикували звідусіль.
– Раз, два, три, чотири..., – рахували гості.
Цілуючись, Галина на якусь мить згадала Арсена, але подумки твердо вирішила: «А, будь що буде». Повернувши голову до Петра, промовила:
– Танцювати хочу.
…Пізно вночі не спала. Лежала з відкритими очима. На щоках застигли дві скупі сльозини. Поряд хропів кремезний Петро. Вона вкотре, до подробиць, пригадала зустріч з матір’ю Арсена:
– Тітко Павлино, ви щось знаєте про сина?
– Нє, Галю, не знаю.
– Ну скажіть мені правду?
– Нічого не знаю.
– Ну скажіть чого він на таке пішов?
– Галю, перестань плакати, нічого не знаю.
– Ой, тітонько, а що мені робить? Я ж любила його?
– Забудь, я тоже попоплакала. Може, десь на банду наскочив, чи що.
– Тітонько Павлино, ви мені правду кажете?
– Галю, а якби Арсен появився, то або посадили б, або розстріляли б. Забудь.
Галина, пригадуючи розмову з тіткою Павлиною, заснула тривожним сном аж під ранок.

2

Утікач опустився у густий підземний морок, поклав на дерев’яний стелаж матрац і, укрившись фуфайкою, заснув важким сном. Скільки спав – не пам’ятав, а коли прокинувся, то не відразу зрозумів, де він перебуває.
Широко відкритими очима намагався розгледіти оточуючий простір. Темне незрозуміле замкнене середовище навівало жах. Страх охопив його, зчавив немов лещатами, підступаючи до горла, опускаючись аж до п’ят. Чоловіка пересмикнуло. У наступну мить тремтячими руками почав гарячково обмацувати навколо себе. Враз рука торкнулася купи вологої картоплі.
– Я ж у льоху, – пробурмотів, заспокоюючись.
Майже відразу  посміхнувся. Пригадав свій сон на теплому черені печі. Прокинувся серед ночі від того, що йому закортіло на вулицю з природньої потреби. Поспішаючи, обмацуючи навколо себе руками, шукав вихід, – і скрізь натикався на стіни... Добре, що його нічне вовтузіння  почула мати. Після цього розхотілося на черінь – краще біля печі на тапчані.
Страх на деякий час полишив Арсена.
– Не найдуть. На ляді лежить оберемок дров. Надворі ще один льох, а про цей ніхто не знає, – утішав себе дезертир.
Очі поволі почали звикати, адаптуватися до суцільної темряви. Він почав розрізняти обриси картоплі, буряка, моркви. Ось і діжка квашеної капусти з огірками. Не втримавшись, засунув руку. У роті захрумтів тугий пружний овоч.
– Ах, хорошо, – та враз його обличчя спохмурніло. –  Що ж тут хорошого...
 
3

Павлину Тасюк уже двічі турбували із-за сина. Якось вона побачила, як голова Сільради
Маркел Агапко і з ним іще двоє (один у цивільному, а інший у військові формі) навідались до її сусідів. Агапко був старостою і при німцях. Він доводив усім, що його призначили, що нічого поганого не робив, та із цим, крім радянської влади, погоджувались далеко не всі. Там вони довго про щось розпитували, а потім увійшли на подвір’я Павлини.
– Як поживаєш, небого? – забігали очі Маркела.
Голова Агапка поверталась повільно, але очі нишпорили крізь. Скрізь, але вони ніяк не бажали зустрічатися з очима жінки.
– Та й, як усі, – намагаючись не хвилюватися, відповіла Павлина. – Я тобі не небога.
Погляд її  спинився на двох інших, які, походжаючи по подвір’ю , заглядали у закутки.
Мінливе обличчя голови захвилювалось іще більше, відкрилися губи.
– Так де твій Арсен? Не знаєш?
– Не знаю, немає вісточки.
– А може дома сховався?
– Чого це дома?
– А ти не знаєш?
– А шо мені знати? Служить.
– Служить! – не витримує Маркел. – Дезертир він! Дезертир!
– Боже, за що ти мене караєш? – низько схилила голову жінка.
– Пішли, небого, може де у хаті сховала.
– Дивіться.
Вони зайшли у приміщення. Заглядали скрізь, навіть під тапчан. У Павлини похололо всередині: «Не дай, Боже, відсунуть дрова».
Маркел, у свою чергу, встиг заглянути і в комору, і на піч. Злазили і на горище, але там сіна та різного мотлоху було небагато, тому обшук перейшов у вирішальну стадію.
– Та й що, небого, кажеш немає вдома?
– Я вам казала.
– Твій дезертир воювати не хотів! Другі он, захищають, воюють.
– А ти сам, – промайнуло у голові жінки. – Люди гибіли в окопах. І тут був не мед, а ти примазався і до німців, і до наших.
– Та кажеш нема?
– Я вже казала.
– А ти знаєш, що якщо знайдемо, то і тобі попаде, за те, що переховувала?
– Знаю.
Вони відійшли, порадились між собою. Потім дістали папери.
– На, підпиши, а оце читай, щоб знала, що буде з тими, хто переховує.
Павлина повільно почала читати:

О членах семей изменников Родине.
Постановление государственного Комитета Обороны
№ ГОКО-1926 сс
24 июня 1942 г
1. Установить, что совершеннолетние члены семей лиц (военнослужащих и граждан) осуждённых судебными органами или Особым совещанием при НКВД СССР к высшей мере наказания по ст. 58-1 “а”  УК РСФСР и соответствующими статьями УК других союзных республик за шпионаж в пользу Германии и других воюющих с нами стран, за переход на сторону врага, предательство, за содействие немецким оккупантам, службу в карательных или административных органах немецких оккупантов на захваченной ими территории и за попытку измены Родине и изменческие намерения, подлежат аресту и ссылке в отдалённые местности СССР на срок в  пять лет.
2. Установить, что аресту и ссылке в отдалённые местности СССР на срок в пять лет подлежат также семьи лиц, заочно осуждённых к высшей мере наказания судебными органами или Особым совещанием при НКВД СССР за добровольный уход с оккупационными войсками при освобождении захваченной противником территории.
3. Применение репрессий в отношении членов семей, перечисленных в пунктах 1 и 2, производится органами НКВД на основании приговоров судебных органов или решений Особого совещания при НКВД СССР.
Членами семьи изменника Родине считаются: отец, мать, муж, жена, сыновья, дочери, братья и сёстры, если они жили совместно с изменником Родине или находились на его иждивении к моменту совершения преступления или к моменту мобилизации в армию в связи с началом войны.
4. Не подлежат аресту и ссылке семьи тех изменников Родине, в составе которых после должной проверки будет установлено наличие военнослужащих Красной Армии, партизан, лиц, оказавших в период оккупации содействие Красной Армии и партизанам, а также награждённых  орденами и медалями Советского Союза.

Директива  Прокурора СССР
№ 13/18580 с
12 октября 1942 г.

В соответствии с Постановлением Государственного Комитета Обороны за №2401 сс от 11 октября 1942 г. предлагаю руководствоваться  следующим:
1. Дизертиров из Красной Армии, занимающихся бандитизмом, вооружёнными грабежами и контрреволюционной повстанческой работой, заочно предавать суду военных трибуналов по ст. 58, ”6“ как изменников Родине.
2. Члены семей дизертиров, указанных в первом пункте, и осуждённых к высшей мере наказания, подлежат репрессированию как члены семей изменщиков Родины в соответствии с приказами НКВД  СССР и Прокурора СССР №215/51 с от 30 мая  1942 г. и № 252 от 27 июня 1942 г.
Павлина, прочитавши, повільно підняла голову.
– Син нікого, нікого не хотів вбивати, – губи її затрусилися і вона через силу додала. – Нехай дезертир, але не бандит.
– Як упіймаємо, то тоді розберемося. А ви, якщо будете переховувати, також отримаєте своє. Прочитали? –  підсумував чоловік у цивільному.
Присутні, забравши папери, вийшли із старої закіптюженої хатини, а жінка скам’яніло дивилася їм услід.
– Не прийняло мене село. Це все Чорний шлях, – і, трохи оговтавшись, додала. – Не віддам! Нікому не віддам свого сина! Ти один у мене залишився!
Їй пригадалась зима сорок четвертого року. Німці, відступаючи, створювали опорні пункти оборони. Саме один із таких пунктів мав пролягти через їхнє село. Загарбники, разом із поліцаями, виганяли на пекучий мороз усіх – від старого, до малого. Потім гнали до сусіднього  села. Павлині було дуже холодно, але ще більше за душу брав лемент дітей, галас жінок, скупі сльози дідів.
Жінка опинилася в сусідньому селі у хліві (разом із худобою). За постіль в неопалювальному приміщенні слугувала солома. Їжею, здебільшого, були сирі буряки та картопля. Інколи господарі із жалю (хоча самим було не менш сутужно) давали шматок хліба або яйце. Деякі хворі та діти спробували навіть молока.
Коли поверталися березневого дня у рідне село – жахнулися. Здавалося, страшний, велетенський звір пошматував, спалив усе пекучим драконським вогнем, шукаючи собі логово. Хатин, що вціліли,  можна було порахувати по пальцях. Якимось дивом зосталася і присадкувата, старенька хата Павлини. Від тієї, що будували з Назаром, і стіни якої допомогли підняти люди, залишилась напівзруйнована піч та напіврозвалені стіни від бомбардувань.

4

Арсен позирав навколо себе. У льоху волого, суцільна темінь.
– Що тут хорошого, – промимрив сам собі.
Невидима владна примхлива доля вкотре пропонувала йому невеликий вибір: спогади, монологи та тривалі роздуми. Здебільшого усе це відбувалося подумки, але сьогодні чоловік не витримав, зірвався:
– Що тут хорошого!!!
Зарипіли завіси. Відкрилася лядя. У суцільну темряву полинуло світло.
– Сину, ти чого кричиш?! А як хто у хату зайде із сусідів, та почує?
– Мамо, за що мені так?!
– Перестань.
– Може я вилізу, побуду трохи наверху? Без світла страшно.
– До мене часто заходять сусіди і другі люди.
– Я недовго.
– Нє, бо двері на крючок не закриєш.
– Чого не закриєш?
– Перестань. Ти знаєш чого, – рішуче сказала Павлина і додала. – Їсти будеш тільки пізно увечері, без лампи.
– Чого без лампи?
– І сусіди бережуть керосин і я. Вони знають, що я її в темінь не засвічую.
Арсен задавав запитання і добре знав відповіді: і чому не можна наверх, і чому двері вдень не потрібно закривати на крючок, і чому увечері не потрібно користуватися лампою. Знав, та темне замкнене середовище доводило до відчаю. Виникало непереборне бажання поспілкуватися з матір’ю,  побачити світло, зробити коротку передишку...
– Так, все сину.
Зарипіли завіси. Заторохкотіли дрова зверху на ляді. Його оточила в’язка, густа темрява.
– Що тут хорошого, – намагаючись усе-таки виговоритися, бурмотів сам собі чоловік. Враз подумав – а бувало і гірше. В уяві постали шкільні роки.
... У Арсена піднесений настрій. Сьогодні у школі він не тільки отримав відмінно з кількох предметів, але і почув гарні слова про себе  від директора школи. Той відмітив, що якщо юнак і далі буде так вчитися, то його очікує велике майбутнє. Ці слова пролунали музикою для Тасюка на загальній шкільній лінійці. Сотні школярів сприйняли це по різному: частина з бажанням наслідувати, інші із заздрістю, а деякі з неприхованою злістю.
Після уроків юнак, який уже потроху оговтався від загибелі  старшого брата, допомігши по господарству матері, вирішив відпочити.
Незважаючи на те, що надворі володарювала осінь, холодів поки-що не було, хіба що вранці торкалася босих п’ят хлопчаків прохолодна роса. Але Арсен одягав на себе навіть у теплу пору року чимало одежі,  приховуючи від однолітків, особливо від дівчат, своє плоске тіло, довгі кістляві руки. Нерідко згинав перед дзеркалом руку у лікті, довго розглядав її – і зітхав.
Ось і сьогодні – на ньому ношена великувата Іванова куртка, латані штани та напіврозвалені парусинові штиблети.
Позаду контора колгоспу. Після пагорбу у долині відкрилося мінливе плесо ставка, масивна гребля з правого боку. Далі, на узвишші, розкішна, оксамитова Мар’янівка. Зарості акації, глоду оточували територію, яка всередині утворювала коло. Там частенько сіяли гречку (недалеко була  пасіка), а у період, коли вона дивувала людей своїм цвітом, разом із деревами, нагадувала  барвисту казкову шапку.
Хлопець підняв голову вгору – ані хмаринки, безмежна небесна блакить... Внизу жодного поруху вітру, жодного зайвого звуку.
– Десь тут має бути райська яблуня, – шепотів юнак. – Ага, ось вона!
Знявши торбинку з плеча, почав збирати невеликі червонуваті плоди. Пізніше здобиччю стали терпкі ягоди глоду.
– Здоров Аріко!
Повернувшись, Арсен побачив кількох небажаних гостей. Це були однокласники: кремезний Павло, жилавий Семен та довготелесий Микола.
У чорнявого Павла, який окликнув його, з обличчя не сходив агресивно-дурнуватий вигляд.
– Я не Аріко, – ледь не заїкаючись від страху, який миттєво оволодів ним,                промимрив Тасюк.
– А нам однаково хто ти, – сплюнув Семен. – Ач, гемба затрусилася. Боїся?
– Чого однаково? – машинально запитав і враз усвідомив, що ця зустріч добром не скінчиться. Хлопці вчилися погано, часто порушували дисципліну, влаштовували бійки.
– Аріко? А хто нам пудрив мозги: «А рік тому, а рік тому. Тепер ти Аріко», – єхидно зауважив Семен.
– Він не Аріко, а велетень. Це ж ти нам розказував про якихось велетнів. Казав, що вони живуть під землею як сторожі, а коли повертаються, то всякі там землетруси бувають. Вріжем ми тобі за брехню. Івана немає, ніхто не поможе, – підключився Микола.
– Я не велетень, – зіщулюється Арсен.
– Велетень Аріко, а ну покажи свої мускули! – озвався Павло.
– Га-га-га, го-го-го, – понеслося вдалину.
– Він не велетень Аріко, він засушений Геракл. – продовжив Микола.
– Га-га-га, го-го-го.
– А ну вріжем засушеному Гераклу, – наполіг Семен.
– Хлопці не тре.., – намагається закінчити фразу юнак і отримує блискавичний удар під око. – Ай!!!
Підніжка від Миколи, і вони налітають на нього неначе голодна,  хижа зграя...
– Хлопці, не треба!
– На, на, на! – сипались удари.
– Хлопці. Ай! Хлоп...
– На!
– Хло...
– Хватить, а то вб’єм. Ну шо, дохляк, получив? – на Арсена дивилось жорстоке, дурнувато-агресивне обличчя Павла.
– Хіба я винен, що в мене пам’ять така? Що я вам поганого зробив? На, бий, бий!
Павло підняв руку для удару, але побачив беззахисне, перелякане, спотворене обличчя – передумав.
– Пішли, хлопці, з нього хватить.
– Тварюки ви, звірі, – шепотіли розбиті губи юнака...

5

Пройшло декілька років. Село поволі піднімалося з руїн. То в одному, то в іншому місці люди влаштовували толоку, будували хати. Колгоспу дали назву «Новий шлях». На його території розташувався машинно-тракторний парк, корівник, телятник, свинарник,  конюшня, колгоспна комора та інші приміщення.
Петро з раннього ранку до пізнього вечора працював у будівельній бригаді. Восени, в залежності  від того, який був урожай на полі, розраховувались з кожною людиною, беручи до уваги кількість робочих днів (трудоднів).
Галина працювала дояркою. Кожного дня, у будь-яку пору року, у будні чи свято, поспішала до тваринницького приміщення, де на неї очікували півтора десятка корів. У осіннє-зимовий період доїння відбувалося двічі на день, а у весняно-літній – тричі.
Прийшовши із вранішнього доїння, жінка вирішила зайнятися випічкою хліба. Пішла у комору, додала до пшеничної житньої муки, просіяла через сито, а потім занесла у хату, щоб прогрівалася. Житня мука, жито...
Присадибні ділянки селянам, у тому числі Петру та Галині, наділяли не більше 60 сотих.  Так звана інтелігенція (вчителі, медпрацівник і т.п.) отримувала 15 сотих.
 Савчуки та інші селяни з усієї площі 10-15 сотих відводили під жито. Потім ціпом молотили, відвозили зерно до млина. Пшеничну муку купували, або міняли на цукор чи картоплю.
Галина почала старанно вимішувати тісто у діжці, додавши закваски. Це вимагало немалих зусиль, але ось заміс почав відставати від рук.
– Оленко, дитино, не гупай, не мотайся. Я його накрию, і нехай воно собі потихенько піднімається, а мені потрібно розтопити піч.
–  Я на вулицю, коло хати, –  стрибаючи то на одній, то на другій нозі, швидко позбулася опіки матері дівчинка. – Коло хати, коло хати, – долинало знадвору.
Галина тільки посміхнулася і заходилася біля печі.
Посадивши хліб у піч тихенько, щоб не грюкнути дверима, вийшла на подвір’я.
Пройшло небагато часу – і вона вловила ледь чутний, слабкий духмяний аромат. У голову почали лізти спогади про голодомор...
...Село поставало похмурими вікнами, розшитими дахами. Крокви стирчали вгору у білий світ тоненькими ребрами. Зняті снопи селяни вимолочували вдруге, втретє, намагаючись знайти хоч трохи зерна. Навколо виднілись осиротілі будівлі, де повмирали цілі родини.
Попадались зарослі паркани, здичавілі поодинокі собаки з підібганими хвостами, яких іще не з’їли люди. Сновигали сірі постаті збайдужілих перехожих, які намагались знайти що-небудь їстівне.
Сім’я Галини виживала як могла. Дійшло до сирих буряків, навіть гнилих. Шукали на полях колосочків, але за них можна було потрапити до Сибіру. З листя кропиви, вишні, акації, а то і бур’яну, варили щось схоже на борщ. Віяло пусткою у льохах, погребах. Військові штрикали багнетами на подвір’ях, у хлівах, клунях – шукали, чи не приховано зерно. У сім’ї Іваненків було вісім душ, залишилось двоє – мати і вона.
Галина ніколи не забуде найменшого Андрія. Вона не забуде, як він віддав їй шматочок буряка, як винувато поглянув на неї блакитними розумними очима. Так само винувато, але трішки із жалем промайнула ледь помітна посмішка в куточках вуст. Виснажена дитина повернулася на ліжку до стіни... Другого дня його не стало... Погляд блакитних очей однокласника Арсена Тасюка був так схожий на погляд її найменшого братика...
По хаті почали поширюватися ні з чим незрівнянні пахощі свіжоспеченого хліба.
– Ах, Арсен, Арсен, – похитувала головою жінка, виймаючи хліб із печі та розкладаючи його на лавці.
Погляд цих очей глибоко запав їй у душу, а худорляве тіло юнака додавало жалю. Та коли узнала, що він дезертир, уся скам’яніла, заніміла.
– Ах, Арсен, Арсен, – шепотіли губи Галини, накриваючи хліб рушником на лавці.
– Мамо, я хочу шишку з хліба, я хочу шишку! – попрохала Оленка, заскочивши у приміщення.
– Нехай хоч трохи охолоне. Встигнеш. Умийся, он яка замурзана.
Оленка надимає губи, намагається заплакати.
– Перестань. Я просила не шуміти.
– Мамо, хочу мишку!
Галина поглянула на  благаючі очі дівчини і посміхнулася.
– Дитятко моє, хіба мені жалко. Хліб ще гарячий.
Оленка трохи заспокоїлась і почала походжати біля лавки, де лежав пахучий хліб.
– І коли він охолоне?
– Жди, скоро.
Дівча присіло навпроти і зітхнуло.
– Що, дитино, либонь терпець увірвався?
– Дай шишку.
– Ох і нетерпляча. На, держи.
Оленка вхопила ще теплий хлібний наріст і випурхнула з хати. Там вона дуже швидко покінчила із духмяними пахощами маминого дарунка.

6

Тасюк важко звикав до існування без світла, без спілкування з людьми. Його гнітили невидимі пута замкненого середовища. Особливо болісно сприймав усе це у перші дні, перший місяць перебування під землею. Організм не витримав і дав збої. Він пригадав, що трапилось тоді у лабетах підземного мороку...
Якось Арсен відчув слабкість у тілі, тремтіння шкіри. Непереборно тягнуло на рвоту. Облизавши спраглі, пересохлі  вуста, крикнув: «Мамо». Крикнув і злякався – він майже не почув власного голосу. Якийсь хриплий шепіт. Спробував ще і ще, та зрозумів –  мати не почує. Льох у довжину був близько трьох метрів.
– Доберусь, постукаю у лядю.
Та уже після першого метра пересування у суцільному мороці зрозумів – сили його катастрофічно тануть. Думка про те, що усе негадано може скінчитися саме зараз, навівала жах, додавала сил. Якось рвучко, конвульсивно  рухався до мети. Добравшись, тремтячими руками постукав. Тиша. Мати, мабуть, була на подвір’ї. Спробував підняти, та кришка ледь подалася – на ляді лежали дрова. Крім того, бракувало сил. Стукав ще і ще. Відсапуючись, робив передишку і знову гамселив. Раптом почув кроки.
– Ти чого там, сину?
Він з останніх сил заторохкотів по кришці отвору.
– Мамо, – жебоніли вуста.
Зарипіли завіси. Полинуло м’яке денне світло.
– О, Боже, сину! – і, торкнувшись лоба, додала. – Та ти гарячий!
– Ма.., – намагався щось вимовити Арсен – і втратив свідомість...
… До тями прийшов у мороці, але тепло, яке зігрівало його тіло знизу, дало усвідомити – він на теплому черені печі.
Побоюючись, що у будинку, крім матері, може перебувати іще хто-небудь, прислухався.  По кімнаті було чути нечасті кроки однієї людини.
– Якби хтось був, то говорили б, – подумав Тасюк і неголосно окликнув:
– Мамо.
Павлина наблизилась до сина і подала кварту.
– На пий. Тута відвар.
Пив жадібно, захлинаючись, без передишки. Мати торкнулась його лоба. Він був уже не такий гарячий.
– Бог дасть, поправишся, сину, – вона перехрестилась і додала: – Дві доби до тями не приходив.
– Мамо, а як хто зайде, а я на печі?
– Не можна тобі зараз назад – пропадеш. Пару днів побудеш тут.
– Мамо…, – намагався щось додати син, та Павлина відчула – плаче.
– Перестань, –  і, відчуваючи що і сама може розплакатися, додала. – Не висовуйся. Будь подалі на печі – у кутку. Скоро дам їсти.
 Незабаром Арсен уже куштував смажену яєчню з картоплею. Мати подала гарячого молока.
– На, пий! У сусідки беру. Тепер, сину, у багатьох людей є корівки. Тримають і свинину, а курей, качок або гусей можна побачити у кожному дворі, – вона хотіла додати те, що тримають там, де є чоловіки, або діти, але вчасно спохватилася.
– Павлино, ти де! – брязнула клямка дверей і у хату увійшла сусідка – Югаська Лозинська.
У Тасюка похололо всередині. Він миттєво відсунувся подалі (аж у куток череня) і причаївся.
– Заходь, кума, сідай на лавку, – не розгубилася Павлина. – Шо там нового.
– Та шо там. Оце тільки договорились за коняку. Треба виорати.
– А хто буде орати?
– Хотілося, щоб Трохим.
– Який Трохим, Горпини?
– Та нє, Катьчин. Ти шо не знала?
– А, мені казали! От уже, оре так оре. Відкопувати лопатою після оранки не треба.
– Та то ти, Павлино, загнула. Треба відкопувати, но мало.
– І як воно в нього получається, Югасю?
– А ти подумай.
– Не знаю.
– А я тобі, кумонько, скажу. Він як оре, то широку борозну не бере. І не повзе, як муха по гною, а швиденько, швиденько. То як плуг іде швиденько, то і земля буде розсипатися.
– Ти права. Трохим ще сильний, у руках крепкий. Я бачила, як він коняку водить та плуга закидає.
– А ти, Павлино, коли будеш орати?
Арсен, боячись ворухнутися, прислухався до розмови. Несподівано виникло непереборне бажання кашлянути. Повітря почало розпирати тіло зсередини. Обличчя  від напруги почервоніло. Він ледь стримався, притиснувши вуста обома руками.
– Хух, пронесло, – подумки констатував чоловік, і до нього долинув голос матері.
– Коли буду орати? Трохи пізніше.
– А чого?
– Югасько, мені треба між яблунями скопати, а це сотих шість буде. Тобі легше – є кому допомогти.
– Ой, Павлино, мені і попитати тебе невдобно. Не чути нічого про Арсена?
– Нічого, кумо, – намагаючись не дивитися у вічі Югаськи, відповіла жінка.
– Я чула у сільраді, що можуть навідуватися,  перевіряти.
– Чого їм ходити? Були вже.
– Казали, шо якщо живий, то все одно додому явиться.
– Нехай ідуть. З хати не вижену. Нема сина, – намагаючись бути якомога спокійнішою, підтримує розмову господарка.
– Як твій примус, Павлино? – переводить розмову на інше Лозинська.
– Слава Богу, нічого. Ото єврей буває їздить конякою. Возить усяку всячину і міняє на яйця, сало, м’ясо. Так я в нього голку, мила взяла за яйця. Прочистила форсунку у примусі і нормально.
– А ти карасін давно брала?
– Треба буде взяти каністру. Югасю, а коли вони привезуть його у ту цистерну, шо біля магазину?
– Не знаю, Павлино, може у цей понеділок.
– Не мішало б і в магазин сходити.
– А шо там в тому магазині, Павлино? Хліб черствий, трохи консервів, тюлька та цукерки. Ну, ше закурити, горілка.
– Югасю, ти знаєш, шо у нас не одна людина гонить самогонку. Як шо привезти, чи які гості – не накупися магазинної горілки.
– Ти права, Павлино, та і за шо купляти. У нас, як не вкрадеш, то не проживеш. Де ті гроші? Одні трудодні, а за них, як Бог дасть...
Жінки посиділи, помовчали.
– Павлино, – знову озвалася сусідка. – Ти казала за єврея. Мої хлопці наміняли в нього гачків на рибу. Кажуть на коропа.
– Дивись, Югасько, бо охраннік піймає – оштрафують.
– Казала не раз. Но це ж лобуряки, та ше і без батька. Ти ж, кумонько, знаєш, шо мій не вернувся з війни, – змахнула сльозу гостя.
– А як у школі вчаться?
– Не дуже. Їм би ото по ровах воєнних лазити, гільзи, патрони шукати. Коло полуторки крутяться. Хвасталися, шо Мішка дав обом у кабіні посидіти та на кузові прокататися.
– Твої хлопці, Югасю, більше до техніки. А у бібліотеку ходять?
– Нє, а яйця з дому тягнуть і здають на кіно. Но ти знаєш, я не жалію, нехай ходять. Я б оце сама про Чапаєва, про Котовського іще раз подивилася.
– А скільки разів буває оця машина, що показує фільми?
– Як коли, но спочатку чіпляють біля клубу афішу розмальовану. Вони її потім забирають. Кажуть художник з Козятина фарбами малює. Там такий портрет Чапаєва! А ти, Павлино, ходила в кіно?
– Один раз, немає коли, – опускаючи голову, відповіла жінка, а сама собі подумала: «Дитя моє так мучиться, страждає, а я буду по кінах ходити?»
– Добре, Павлино, я пішла. Бувай здорова.

7

Більшість селян піднімалася ще за схід сонця. Вони вовтузились біля печей, порались по господарству. Частина людей готувала невибагливі страви на примусі, керогазі. Усе виконувалось досить швидко, аби встигнути вранці на наряд у колгоспі. Малеча залишалася вдома, а старші прямували до школи. Немало у школі було так званих «переростків» (їхнє навчання у свій час припинила війна).
Сьогодні  сімнадцятирічні Іван Старчук та Анатолій Долинський вирішили знову обминути приміщення школи.
– Только, чувак, давай сходимо на поле, – запропонував білобрисий Іван.
– А в школу? – якось невпевнено спробував заперечити Анатолій.
– Ти шо, учьоним будеш? Грамотій, кінчаєш сім класів і у колгосп – трудодні зароблять!
– Слухай-но, я хотів десь у город виїхати. Може на шахти?
– Ага, Только, виїдеш, – скривившись, сплюнув Іван. – Паспорта не дадуть.
– А може якось без паспорта? – знову несміло пропонує Долинський.
– Ну ти дайош! Без паспорта ти ніхто.
– А шо там на полі? – нагадує однокласник.
Іван наблизився до співрозмовника і, витримавши паузу, зашепотів на вухо: «Я найшов там міну».
– Тобі мало попало від директора?
– За шо, Только?
– Як за шо? За те, шо заставляв малих на дерево лізти і дивитися, коли дерік Іван Іванович з дому вийде. За те, шо уроки зриваєш. За те, шо на покотках поїхали парти із свічками в наших руках прямо на молоду вчительку.
– Хорошо, Только. Ти зрозумій, мені не хочеться вчитися із шмаркачами, яким по чотирнадцять, п’ятнадцять років.
– А, думаєш, мені хочеться? Ладно, пішли. Тільки давай акуратно з міною.
– Обіжаєш, чувак, пішли.
Душі неповнолітніх краян, обпалених війною, ніяк не могли заспокоїтися. Багато хто з їхніх батьків поліг на безмежних просторах Вітчизни, або прийшов скаліченим. І дітей також тягнуло до зброї... Із страшним, жорстоким велетенським звіром війни було покінчено. Із ним було покінчено, але не з його жахливими припасами... У першій повоєнній весні, мов іграшки, на полях заблищали міни. Люди бідкались, як їм орати. І тоді підлітки і юнаки почали викручувати запали з мін і кидати їх до яру. Вони вибухали з такою силою, що гуркіт було чути у їхньому райцентрі – Махнівці.
Юнаки спустилися з пагорба. Здавалось, нічого не віщувало біди: безмежна блакить неба, чисте прохолодне повітря, дзвінкі пташині співи.
– Іван, скоро вже. Де те місце?
– Ти, чувак, не спіши. Он за тим невеликим кущем.
Попереду йшов Старчук, за ним – Долинський. І раптом – жахливо-приречений крик: «Ой!!!»
Напівсвідоме блискавичне падіння Анатолія відбулося за якусь долю секунди, під час якого він намагався втиснутися у землю, але гаряча, потужна хвиля киданула людину вбік...
...Прийшовши до тями, почув дзвін у вухах, біль у тілі.
– Іван, ти де! – пролунало у зловісній тиші.
Повернувши голову, обімлів – навколо розкидане скривавлене ганчір’я.
– Ваня!!! – різанув повітря голос Долинського.
Не пам’ятаючи себе, не розбираючи дороги, біг, а в голові лунало:
– Ваня, Ваня!
Пройшов не один рік, як закінчилася страхітлива війна, але громами вибухів вона вкотре нагадувала про себе – караючи неспокійну, енергійну молодь каліцтвом, а то і забираючи найдорожче – їхнє життя...
Сапери, які прибули на місце події, знайшли ще не один «подарунок» війни.  Іван Старчук, який рухався до своєї «знахідки», наступив на іншу замасковану міну...

8

Петро Савчук виглядав кремезним чоловіком, але постійний великий об’єм різноманітних будівельних робіт втомлював, виснажував молодий організм.
Сьогодні чоловік подумав про те, що завтра, у неділю, можна буде відпочити.
– Петю, – озвалася Галина. – Поки стоїть на погоді, то, може, скосиш мішанку?
Савчук і сам добре знав, що прийшов час виконати цю роботу. Хотів щось заперечити дружині, але натомість, махнувши рукою, відповів:
– Треба, Галю. Збудиш на всякий случай. Тобі ж на ферму?
– Та на ферму. Ні вихідних, ні прохідних, – трохи невдоволено відповіла дружина.
– Подоїш, прийдеш, посидиш, – пропонує чоловік, хоча добре знає, що після ферми на неї чекатиме домашня робота.
Петро пішов у сарай, дістав косу.
– Клепати не треба. Кльоп нормальний, – відмітив господар.
Поклав у торбину молоток, брусок. Поглянув на кісся і криво посміхнувся:
– Ач, яка вироблена, яке тонке лезо. Скільки ж ти перекосила? Нічого, мантачкою трішки поправлю – тільки шелестітимеш.
Людині забажалося заглянути у хлів. Коли він відкрив двері, то тварина, повернувши голову від ясел, нашорошивши вуха, уважно поглянула у його сторону.
– Ну шо, Квітка? Запасемося на зиму сіном? А з города будуть ще гарбузи, бураки.
Та, здавалось, розуміла людську мову, дивлячись на нього великими круглими очима.
Літня ранкова пора. Подвір’я Савчуків. Галині, яка уже прокинулася, зовсім не хотілося будити чоловіка, але пригадавши, що можна втратити погожу годину, наважилась:
– Петь, вставай. Пора.
Поглянув на будильник – четверта ранку.
– Треба вставати, само не викоситься.
Піднявшись, вийшов на подвір’я до умивальника.
– Галю, злий води.
Ранкова прохолода, холодна вода обпікала, торкалася тисячами маленьких голок.
– Ех! – вигукує чоловік і очі світяться впевненістю, силою.
Дружина не витримує і, сміючись, бризкає водою прямо в обличчя.
– Ти шо? – сміється чоловік і пробує наздогнати її.
Та ухиляється, а потім, відсапуючись, уточнює:
– Ти їсти зараз будеш?
– Рано, Галю.
– Я наладную, а наша Оленка тобі принесе. Вона у нас розумниця.
– Добре, я пішов.
Ділянка була недалеко і через півгодини на ній, з краю у край, виднілись два покоси.
– Фіть, фіть, фіть, – тихенько співає, шелестить Петрова коса.
– До норми ще треба потрудитись, – подумав чоловік і тут же посміхнувся. – Яка норма, хто для мене її придумав?
Він зупинився на мить, роздумовуючи: «А може косарку? Ні, не ухвачу, та і дорого. А косити треба – момент».
Ранкова прохолода поступово зникає, даючи дорогу спекотному літньому дню.  Внизу волога ще є, а у верхній частині стебел її уже немає.
Савчук трохи втомився та все-таки додає в роботі. І ось, нарешті, рівними рядами низько вклоняються господареві запашні покоси.
– Тату!
Повернувшись, побачив дівчатко, яке немов на крилах летіло до батька, а позаду, сміючись, йшла з вузликом їжі Галина.
– Донечко, сонечко! – вигукнув косар.
Вони посиділи на межі. Галина дивилася на сильні, мозолисті руки, на Оленку, яка притулилася до батька, і відчувала себе щасливою, впевненою, захищеною...
– Тай нашо було стільки брати? А ну, помагайте їсти, бо сам не справлюсь.
На скатертині хліб, сало, круто зварені яйця, картопля. Петро помітив, що у нього тремтять руки, тіло налилося, обважніло.
– Ти дивись, у будівельній бригаді такого не було, – подумки здивувався чоловік, а вголос попросив. – Галю, п’ятдесят грам є?
Випивши, потягнувся до води, та передумав:
– Не буду воду у жару дудлити. Легше буде.
Коли попоїли, притулились до Петра з обох сторін. Десь недалеко у густій траві сюрчав коник, легенький свіжий подих вітру  доносив пахощі скошеного сіна.
А день поступово вступав у свої права, розсипаючись навкруги дзвінким різноголоссям. Сюрчали невгамовні коники, здалеку долітали голоси людей, скрипіння возів, спів, щебетання птахів, а в небесній блакиті заливався співом тендітний жайвір, радіючи літньому, сонячному дню...
Подружжя не намагалося порушити казкову гармонію початку літнього дня та усе-таки Петро промовив:
– Ех, нам би техніки побільше!

9

Сільськогосподарські комбайни
До Російської імперії перший комбайн було завезено фірмою «Holt» в 1913 році на Київську сільськогосподарську виставку. Це була дерев’яна конструкція на однострічковому гусеничному ходу з 14-футовим захопленням ріжучого апарата і з бензиновим мотором для одночасного приведення в дію механізмом і пересування самої машини. Комбайн випробовувався на Якимівській машинодослідній станції, дав хороші показники роботи. Але застосування в умовах сільського господарства Російській імперії не знайшов – в 1914 почалася Перша світова війна.
Знову до комбайну повертаються вже в СРСР.
У зв’язку з організацією великого товарного виробництва у зернових радгоспах СРСР у період з 1929 по 1931 організує масовий імпорт комбайнів із США. Перші американські комбайни в радгоспі «Гігант» блискуче витримали випробування. Одночасно з імпортом розгортається власне виробництво. На початку 1930 року первісток радянського комбайнобудування завод «Комунар» в Запоріжжі випустив перших 10 комбайнів, під кінець року загальна кількість вироблених комбайнів досягла 347. З 1931 року почав випуск комбайнів Ростовський завод імені Сталіна «Ростсільмаш» (комбайн «Сталінець»), в 1932 році приступив до виробництва завод ім. Шеболдаєва у Саратові (СКЗ – «Саркомбайн», нині Саратовский авіаційний завод), які були однотипними і працювали за єдиним принципом, в той же час у «сталінці» було більше робоче захоплення (6,1 м) і деякі конструктивні відмінності. На «Комунар» і «СКЗ» ставився бензиновий двигун автомобільного типу ГАЗ, пристосований для роботи на комбайнах НАТІ, що мав назву ФОРД-Нати, потужність мотора 28 к. с. На «Сталінець» встановлювався гасовий  двигун тракторів СТЗ та ХТЗ потужністю 30 к.с. Пересування полем здійснювалося за допомогою тракторів СТЗ, ХТЗ і «Сталінець» Челябінського тракторного заводу. З тракторами «Сталінець» ЧТЗ комбайни працювали по 2 в зчепленні.
Всі вони були не пристосовані для вологого прибирання хліба, у зв’язку з цим в 1936 році Люберецкий завод імені Ухтомського приступив до випуску північного комбайну конструкції радянських винахідників Ю. Я. Анвельта і М. І. Григор’єва. – Скаго-5-А (північний К. Анвельта-Григор’єва 5-ї моделі), який був пристосований до вологого прибирання хліба на невеликих площах.
Виробництво комбайнів в СРСР і наявність в МТС і радгоспах.
Роки Виробництво МТС
Радгоспах НКСГ

1930 347 – –
1931 3548 7 1741
1932 10010 109 6343
1933 8578 2244 11886
1934 8289 10531 13434
1935 20169 15207 15522
1936 42545 29861 29900
1937 44000 67683 33740
Завдяки власному виробництву вже до 1935 року зернові радгоспи прибирали комбайнами 97,1% площ. У жнивну кампанію 1937 року в СРСР було близько 120 тисяч комбайнів які зібрали 39,2% зернових, забезпечивши тим самим значне зниження втрат при збиранні яка сягала до 25% при використанні лобогрійок, навіть незважаючи на численні обмеження у роботі та наявність конструктивних недоліків.
Після Другої світової війни в СРСР були проведені великі наукові дослідження, що суттєво збагатили теорію зернозбирального комбайна. Зокрема була детально досліджена роль відбійного бітера і соломотряса в процесі сепарації зерна, що дозволило істотно підвищити ефективність роботи зазначених вузлів. Були проведені дослідження аеродинамічних властивостей грубого вороху, що дозволило суттєво покращити ефективність очищення зерна. На підставі зазначених досягнень в 60-і роки були розроблені проекти високопродуктивних (для тих років) типів комбайнів СК-5 і СК-6.
З 1970 року заводом «Ростсільмаш» випускається комбайн СК-5 «Нива», а Таганрозьким комбайновим заводом комбайн СК-6-II «Колос».
«Лобогрійка» – проста скошувальна машина, яка призначалась для прибирання основних зернових культур (жито, пшениця, овес, ячмінь), але могла бути використана для косіння трав після невеликого переобладнання.
Вона забезпечує зрізання стебел і вкладає їх на платформу. Скидання зрізаного хліба з платформи проводиться вручну, що вимагає великого фізичного зусилля  від робітника, який виконує цю операцію. Звідси машина отримала свою назву «лобогрійка».
Агрегат обслуговується двома робітниками. Один із них керує кіньми з переднього сидіння і в випадку необхідності змінює нахил платформи. Другий робітник із заднього сидіння відсовує вилами скошений хліб від різального апарату і укладає  його на додаткову платформу, з якої певними порціями скидає на землю. Втрати зернових при прибиранні досягали 20-30% .


Шлях розвитку тракторної індустрії по рокам:
1930 р. – заснований Харківський тракторний завод.
1931 р. – колесний тягач  на базі трактора СХТЗ-15/30
1937 р. – перший гусеничний трактор СХТЗ-НАТИ
1944 р. – відроджений з руїн ХТЗ.
1949 р. –перший дизельний трактор ДТ-54.
1950 р. – садово-городний трактор ХТЗ-7.
1954 р. – 100-тисячний трактор ДТ-54.
1955 р. – перший дизельний садово-городний трактор ДТ-14.
1962 р. – гусеничний трактор Т-74.
1973 р. – трактор Т-150К.
1983 р. – гусеничний трактор Т-150.
1989 р. – міні-трактор Т-08, Т-010, Т-012.
1991 р. – 57 промислових підприємств СССР комплектовали
                обладнанням базовий тракор Т-150.
1993 р. – трактор ХТЗ-121, Т-25Ф.
1998 р. – трактор ХТЗ-16131, ХТЗ-170, ХТЗ-181.
2001 р. – трактор ХТЗ-21041, ХТЗ-18040, ХТЗ-100, тягач 10НК.
2008 р. – промисловий трактор ТС-10.
2009 р. – трактор ХТЗ-22021.
2010 р. – модернізація трактора ХТЗ-170.

Основні довоєнні, воєнні і післявоєнні вантажні автомобілі.
ГАЗ-АА – «полуторка», «газік», «полундра».Перший серійний ГАЗ-АА зійшов з конвеєра Нижегородського автозаводу (НАЗ) 29 січня 1932 року. До кінця року завод, вслід за містом, перейменований в Горківський автомобільний, випускав по 60 автомобілів за добу.  На відміну від американського форда моделі АА на радянському був підсилений картер зчеплення, рульовий механізм, встановлений повітряний фільтр. 
В 1938 р. автомобіль був модернізований і отримав 50-сильний двигун Газ-ММ (його модернізація ГАЗ-М встановлювалась на легковий автомобіль ГАЗ-МІ «Молотовец-1», відомий як «Емка»). Останні ГАЗ-ММ зійшов з Горьківського конвеєра 10 жовтня 1949 року. Було випущено 985 тис. екземплярів ГАЗ-АА,ГАЗ-ММ, в тому числі на протязі 1941-1945 рр. – 138 600.
Особливості конструкції автомобіля
Завдяки низькому ступіню зжимання (4,25:1) невибагливі двигуни ГАЗ-АА і ГАЗ-ММ могли експлуатуватися на самих низьких сортах палива, включаючи лігроїн і навіть керосин і низькоякісні промислові масла (автол, нігрол). Низьким ресурсом відрізнялись дефіцитні стартер з акумулятором (рідко експлуатувались більше півроку), тому автомобіль часто заводили «кривим стартером», тобто рукояткою.
Основні характеристики
Вантажопідйомність – 1 500 кг.
Максимальна швидкість – 70 км/год.
Витрата палива – 19,5 л. на 100 км.
Агрегати ГАЗ-АА і ГАЗ-ММ широко застосовувались при створенні воєнних автомобілів, включаючи легкі танки, бронеавтомобілі серії БА-6 і БА-10, самохідні установки СУ-12 з 76,2 мм. полковою пушкою, артилерійні тягачі, «катюші» БМ-8-48 і іншу техніку.

Основні вантажні автомобілі (період 1946-1975 рр.)

Марка Роки виробництва Загальна кількість
ГАЗ-51 1946-1975 3 480 000
ЗІС-150 1947-1957 747 000
МАЗ-200 1951-1965 230 000