Гра

- Ані руш!

Я повільно розвернувся і побачив у себе за спиною молодого поліцейського, що несміливо направив на мене пістолета. Хлопчина був зовсім юним, і вся його поведінка видавала нерішучість, але саме такі найчастіше й стріляють по переслідуваних. Зрештою, трохи далі з лісу вигулькнуло ще кілька його колег, тож спротив виглядав марним – я потраплю до в’язниці, або здоровим, або з простріленою ногою. Тікати ж не було куди – за моєю спиною розгортався фантастичний краєвид на Дніпро і на міст, яким я зовсім недавно промчав на «батьковій» машині, втікаючи від патруля.

Яскраве травневе сонце сліпило очі, відбиваючись від знаменитих хортицьких високовольтних опор і води десь далеко внизу, і зовсім не вірилося, що це я стою тут, на краю скелі, оточений поліцією. Кілька секунд я вагався, та швидко зрозумів, що шансів на нормальне життя вже нема. Тоді я підняв голову і, обвівши поглядом шеренгу правоохоронців, що вже встигла півколом вишикуватися довкола мене, зло посміхнувся.

- Та пішли ви всі!

В очах юнака, що першим мене наздогнав, промайнув жах, коли він зрозумів, що я занадто далеко відхиляюся назад. Відчуття польоту тривало коротку мить, а потім були біль та темрява.


Взагалі-то я нормальний хлопець. Єдине, чим я відрізняюся від однолітків – це те, що я не працюю, але маю достатньо грошей. Батьки вирішили, що після закінчення університету я маю право на один рік відпочинку, і запропонували мені побачити якщо не світ, то принаймні сусідні країни – це мало розширити мій світогляд. Втім, я так нікуди й не поїхав.

Батьки мої – люди досить заможні. Завдяки їм я ніколи не міг сказати, що мені не вистачає грошей – вони мене особливо не балували, але й не відмовляли в тому, що дійсно необхідно. Ми не належимо до мільйонерів, але точно не бідні. Я звик жити в просторому житлі в центрі міста, вдягатися зі смаком, і взагалі не боятися того, що гроші раптово закінчаться. Тим не менше, я ніколи не був типовим мажором – ще в ранньому дитинстві я зрозумів, що справжніх друзів за гроші не купиш, а фальшиві мені не потрібні. Через це я намагаюся особливо не виділятися серед інших людей. Батьки пропонували відіслати мене на навчання за кордон, але я категорично відмовився їхати навіть до Києва. З тієї ж причини в мене досі нема власної автівки, хоча водійське посвідчення я отримав досить давно.


Власне, це завжди було основною причиною моїх непорозумінь із батьками – я занадто сильно від них відрізняюся. Я ніколи не розумів батька, який не здобув вищої освіти, але більш ніж успішно робив гроші, при цьому майже змушуючи мене вступити до більш-менш пристойного університету. Навіщо мені те, без чого він нормально обходиться? Я інколи щиро дивувався, як йому вдається так просто триматися в бізнесі – кажуть, це дуже важко. Втім, мене ніколи особливо не цікавили ані великі статки, ані бізнесова кар’єра, і тямив я в цих справах не більше, аніж мої колишні одногрупники, у більшості з яких батьків-бізнесменів не було. Я й до університету пішов тільки за умови, що сам оберу собі спеціальність за смаком, і це точно не будуть фінанси чи щось таке. Батьки довго сварилися, але нічого вдіяти не змогли.


Більшість знайомих вважає мене диваком – за те, як я ставлюся до грошей і кар’єри. Насправді ж у мене є вагомі причини вважати, що багатство – не головне в житті.

Чого я ніколи не мав у своєму житті, так це повноцінної родини. Мій батько не був зайнятим цілими днями, адже більшістю його активів керували розумні менеджери, однак був досить пихатою людиною, і вважав, що єдина мета в житті – це урвати якомога більше. Таким він намагається зробити і мене, а ніщо інше, крім кар’єри, його не цікавить. Це цілеспрямована людина, що здатна, мабуть, піти по головах заради досягнення поставленої цілі.

По-моєму, матір мою він ніколи не любив. Принаймні, зараз цього не видно ніяк – навіть виходячи кудись у люди разом, вони майже не знаходять часу одне для одного, здебільшого розмовляючи по телефону з друзями, які в кожного чомусь окремі. Буває, я отак дивлюся на них, і ніяк не можу зрозуміти, що ж їх поєднало. Мою матір зовсім не зачіпає те, що чоловік до неї байдужий – вона так само байдужа до нього, як і до більшості оточуючих. Вийшовши заміж за перспективного підприємця, вона щиро зневажає людей небагатих. Коштовності та дорога косметика – от і все, що має для неї значення.

У мене ще є молодша сестра, що народилася на два роки пізніше. Вона не стала сперечатися з батьками і вступила за кордон на спеціальність, пов’язану з менеджментом. Мені здається, що насправді їй це не дуже цікаво, але і схильностей до чогось іншого я в неї не помічав. Вона виявляє певний інтерес до успадкування батьківських компаній, але робить це нечасто і якось поверхнево. Здебільшого вона виглядає якоюсь трохи втомленою і байдужою до всього.

Чи можу я в такій сім’ї думати про кар’єру? Мені не вистачає домашнього тепла, і саме зарозумілість та зверхність людей, повернутих на здобутті статків, я вважаю причиною наших сімейних негараздів. Гроші не роблять мене щасливим, а я, не відчуваючи в них гострої потреби, не вважаю за потрібне здобувати їх ще більше, ніж мій батько намагається силою віддати мені в спадок.


Єдине, що є дійсно радісним у моєму житті – це моя дівчина. Увесь свій вільний час, якого в мене повно, я намагаюся присвячувати їй. Батьки в неї звичайні, тому вона сумлінно й багато вчиться – не хоче в майбутньому залежати від мене. Це єдине, чим ми з нею відрізняємося, і так само це єдина причина, чому ми не бачимося щодня.

Минулої осені я порпався в одній із соцмереж і випадково натрапив на сторінку дівчини, що видалася мені гарною. Погортавши профайл, я зрозумів, що вона ще й розумна та цікава, і вирішив познайомитися. Після тижня жвавого спілкування в мережі ми зустрілися, і я був просто вражений її красою – в житті вона виявилася ще гарнішою, ніж на фотографіях. Я теж її відразу чимось привабив, а взаємна симпатія скоро переросла в кохання. Принаймні, на побаченнях із нею я почувався цілковито щасливим, що різко контрастувало з підкресленою холодністю вдома з сім’єю.


Холодний зимовий вечір потроху накриває місто за вікном тролейбуса, в якому я їду додому після чергового побачення. Сьогодні воно видалося коротшим, ніж я очікував – моя дівчина дуже змерзла дорогою в кафе, а гаряча кава, якою я намагався її відігріти, тільки спровокувала сильний нежить. Мені довелося відвести її додому значно раніше очікуваного, і тому я почуваюся особливо засмученим – ми й так бачилися не дуже часто через її завантаженість навчанням.

Замість душевного тепла, яке могло зігріти мене сьогодні, я просто повернуся додому. Не можу сказати, що там зовсім погано, але там я фактично на самоті. Батьки слідкують за тим, щоб у мене були гроші, але мій душевний стан їх зовсім не цікавить. До сестри, яка зараз, до речі, якраз удома на канікулах, вони ставляться трохи уважніше, бо вона послухалася їх і вступила «куди треба», а я – бунтар, і вони навряд чи колись зрозуміють, чому я віддаю перевагу теплоті стосунків і зневажаю блискучу кар’єру в бізнесі.

Я от інколи ламаю голову – як я міг народитися і вирости таким? Мені ближча творчість і душевні пориви, я впевнений, що зміг би віддати все заради якоїсь високої мети. Мої батьки так не зможуть, вони в принципі не розуміють, як то – віддати все. Мета їх життя – накопичувати, а не віддавати. Розумію, що то дурниці, але ми настільки різні, що мені інколи здається, що вони зовсім мені не батьки.


Сніг, падаючи з неба, боляче б’є в обличчя, але зараз мене турбує зовсім не це. Я не знаю, як розуміти те, що я сьогодні бачив – воно просто не вкладається в моїй голові. Це фарс, пояснення якому я знайти не можу.

Я прийшов додому раніше без попередження, тож не здивувався, що на мене ніхто не чекає. Я майже ніколи не телефоную батькам – вони повністю заглиблені в себе та свої інтереси, нагодувати мене може й кухарка, гроші завжди знаходжу на своїй тумбочці, а в усьому іншому я дорослий і самостійний хлопчик. Тож і сьогодні, повернувшись із побачення раніше, я просто відімкнув двері будинку ключем, і вже зібрався пройти в кінець неосвітленого коридору до своєї кімнати, як раптом почув з батькового кабінету голоси, які змусили мене підійти до напіввідкритих дверей і заглянути всередину.

Голоси були незвичні. Точніше, я чув їх сотні разів – це були батько й сестра, але мене здивувала інтонація. Якось незвично тепло вони спілкувалися між собою, чого раніше я ніколи не помічав. Але те, що я побачив, шокувало мене до глибини душі.

Сестра, цілком доросла дівчина, сиділа в батька на колінах, а той щось показував їй на екрані ноутбука. Екрана від дверей не було видно, але обоє зацікавлено вдивлялися в нього і виглядали якось по незвичному, по-людськи щасливими. Батьківський кабінет, як і всі приміщення нашого будинку, був досить великим, тож вони не зауважили мене в темному коридорі за дверима.

Несподівано батько нахилився до сестри і поцілував її. Я би здивувався навіть тоді, якби він поцілував її в щоку, що є абсолютно нормальним у інших сім’ях, але тільки не в нашій. Проте він цілував її в губи! Поцілунок значно більше пасував би закоханій парі, і якби я не знав, хто ці люди одне одному, моя реакція на всю цю палкість і ніжність водночас була би іншою – але ж це мої батько й сестра! Кілька секунд я стояв на порозі кабінету, наче громом уражений, а потім прожогом кинувся до виходу з будинку. Вже виходячи на вулицю, я краєм ока побачив здивоване обличчя бабусі-кухарки, що саме поралася на кухні, розташованій ліворуч від виходу.


Трохи відійшовши від будинку, я зупинився під густим кущем, щоб віддихатися і ще раз оцінити ситуацію. Я ніяк не міг повірити, що таке можливо! Мене дивувало все – я взагалі не знав, що мій батько здатен виявляти до когось ніжність, а тут мова йшла про гидке явище, виправдання якому годі й шукати! А сестра? Не було схоже, що вона проти.

З іншого боку вулиці показалася наша автівка – певно, батьки кудись посилали чи просто відпускали водія в своїх справах. Дорога машина бізнес-класу під’їхала до подвір’я, а за хвилину на порозі будинку з’явилася матір.

Я не відразу зрозумів, що мене так збентежило. Лише потім до мене дійшло – стоп, так увесь цей час вона була вдома??! Скажімо, це я несподівано повернувся раніше, але ж вона будь-якої миті могла застати тих двох, що не спромоглися відгородитися від світу хоча би закритими дверима кабінету! Я вкотре засумнівався, чи мені це все не примарилося, і навіть доторкнувся рукою до лоба – якщо моя дівчина захворіла, то чи не могла і в мене піднятися температура? Лоб був холодним.
Мати сіла в машину, і водій скермував авто в тому ж напрямку, звідки й приїхав. Починався снігопад, але я, не знаючи, що й думати, пішов у протилежний від будинку бік – мені потрібен був час, щоб добряче подумати.


Сумнівів більше немає – мені не наснився дурний сон, і те, що я бачив, не є якоюсь випадковістю чи одноразовим явищем. Моїх батька і сестру дійсно пов’язує вкрай специфічна таємниця, хоча є в мене підозра, що в будинку про це знають усі. Дивує єдине – я можу зрозуміти, що мамі не потрібен її чоловік аж настільки, але ж у нього стосунки зі спільною донькою! Невже ж їй усе одно?!

За півтора місяці після того, як мені все стало відомо, я дуже змінився. Перш за все, я повністю переглянув своє ставлення до власного розкладу. Не працюючи, я мав досить вільного часу, і намагався проводити його переважно поза домом, але тепер я став несподівано з’являтися вдома раніше, ніж мене очікували. Головна складність полягала в тому, щоб мене ніхто не помітив, адже не криючись, я би інформації не здобув. У мене виникала думка задати пряме питання батькові чи сестрі, але довірливих стосунків у сім’ї в нас і так не було, тож мені навряд чи щось стали би пояснювати. Я не знаю, як це зупинити, тому бажаю хоча б дізнатися якомога більше. Виникала думка розпитати й кухарку, яка мене бачила того першого дня – я не відразу про неї згадав. Але що вона знає? І чи стане вона розкривати компромат на людину, яка платить їй пристойні гроші? Тож я обрав тактику несподіваних появ.

Виявилося, що батько з сестрою взагалі люблять проводити час у його кабінеті, і хоча нічого більшого за поцілунки я так і не помітив, але відірватися від спостереження я вже не міг.


Вчора мене кинула дівчина. Я так і не пояснив їй, чому так змінився, і не сказав, куди постійно зникаю в останні два з половиною місяці. Не міг же я їй розповісти про всю цю ситуацію! Я розумію, що ображав її таким ставленням, але причина в мене дуже неординарна. Я не радий тому, що вона пішла, але трохи здивований тим, наскільки спокійно я це сприйняв. Схоже, я починаю зациклюватися на домашніх проблемах - уперше в житті.

Обміркувавши ситуацію, я навіть вирішив, що у нашому розставанні є певний плюс. Я давно хотів постежити ще й за мамою – стало цікаво, як же розважається вона, тим більше, що сестра по закінченні канікул повернулася у свій закордонний університет. Мій батько виявився зовсім не тією людиною, якою здавався, то хіба не можливо таке, що й вона не є тією, ким здається?

Просто неймовірно, як незвичайна ситуація може змінити людину, адже ще кілька місяців тому я був цілковито закоханим, а тепер – хіба що трохи засмутився через розрив.


У мене їде дах. Увесь квітень я стежив за мамою, і з’ясував, що вона також проводить свій час цілком непогано. Не знаю, хто наймав нашого водія, але, думаю, мати була не проти такого вибору. До всіх цих подій я не задумувався, куди вона їздить – зрештою, з її ставленням до життя постійне перебування в салонах краси та бутіках вимагає наявності власного водія. Втім, я пару разів бачив їх разом у дорогих ресторанах. Одного разу вони зайшли в готель – просидівши під ним дві години, я просто пішов додому, а вона повернулася ще за пару годин.

Певно, зараз би я багато дав за те, щоб усе було, як раніше. Ніколи не почувався вдома у власному будинку, але такого гидкого відчуття в мене раніше не було. Навіщо це все блюзнірство? Чому мати просто не піде? Батько й сестра – то взагалі окрема тема. Що далі, то менше я розумію в цій ситуації.

А вони всі, схоже, вже щось підозрюють. Не виключаю, що мене в моєму стеженні помітили. Тепер вони намагаються бути обережнішими, а ще вони трохи улесливіше зі мною спілкуються. Не бажаєш кудись поїхати відпочити? Тебе кинула дівчина, тобі треба розвіятися. Звідколи їх турбує мій душевний стан?


Я вже майже не сумніваюся, що мене викрито. Прямо вони цього не кажуть, але ходять увесь час знервовані, і дивляться на мене косо. Атмосфера в будинку досягла пікової напруги, коли одне необережне слово може призвести до неочікуваних наслідків. Логічна частина моєї свідомості переконує, що треба поменше з ними говорити, аби випадково не прохопитися про свою обізнаність, а емоційна вимагає негайно з’ясувати стосунки.

Я постійно себе накручую. Мій дивний спокій попередніх місяців змінився на суміш депресії з агресією. Я не можу і не хочу так жити. Але що я вдію? Зрештою, власних грошей у мене нема, а сварка з батьком, певно, залишить мене без засобів до існування. Крім того, цікавість все ще тримає мене тут.


Я ненормальний, але іншого способу вигадати я не зміг. Невідомість і дикість ситуації буквально змушує мене шукати способів отримання інформації, навіть якщо такий пошук суперечить усім нормам здорового глузду. На порозуміння і нормальну бесіду з членами цієї сімейки я не розраховую, тож діятиму інакше, але не менш рішуче.

План шалений. Бабуся-кухарка живе у нас постійно, оскільки власної сім’ї не має, тому повинна щось знати. Треба тільки вловити момент, коли нікого не буде вдома, і допитати її. Просто так вона нічого не видасть, тому я залякаю її ножем. Нічого поганого мені вона не робила, тому зла їй я не бажаю – я просто хочу знати, що відбувається, і чому.


Нагода видалася досить скоро. Сестра за кордоном на навчанні і повернеться лише за кілька тижнів, батько з самого ранку вирушив по справах, а мати вкотре зникла в невідомому напрямку з водієм. Набиратися рішучості мені не треба – сьогодні я будь-що розберуся в цій ситуації.

Ви колись погрожували людині ножем? Я ніколи не забуду вираз обличчя старенької, яка щиро перелякалася і дивилася на мене, наче на антихриста. І хоча я дійсно не збирався її різати, відчуття в мене було специфічне.

Моя вистава перервалася дуже несподівано – появою сестри, яка, виявляється, домовилася в університеті і здала сесію раніше, зробивши сюрприз батькам – ага, ще скажи, що обом. Вперше я бачив, щоб вона виявляла якісь емоції – не рахуючи побачень із батьком, але то ж таємниця. Я зрозумів, що гра заходить занадто далеко, але відступати було пізно. Я заявив, що все знаю, і зажадав пояснень від сестри. Вона, також помітно налякана, погодилася, але попросила відпустити бабцю і пройти з нею до її кімнати. Я погодився, але ножа на кухні не лишив, щоб не показувати слабкість.


Що далі я слухав розповідь сестри, яка насправді зовсім не була моєю сестрою, то більше мене охоплювала пекуча суміш ненависті, люті, відчаю та глибокого нерозуміння того, як узагалі можна було вигадати таке. Втім, інших логічних пояснень усього того, що відбувалося довкола мене, я не знаходив.

Наддержави часів Холодної війни активно брали участь у перегонах між собою, демонструючи постійне впровадження нових технологій – у першу чергу, в оборонно-військовому та аерокосмічному секторі. Я багато чув про те, що деякі експерименти проводилися в умовах суворої секретності, а про невдалі результати не повідомлялося ніколи, адже державна машина не могла продемонструвати крах. Тим більше, що інколи експерименти виходили за рамки моралі.

В усі часи існування радянської імперії значною проблемою для уряду було інакомислення. Дисиденти та інші сумнівні елементи суспільства старанно знищувалися – вони зникали безвісти й загадково гинули, примусово відправлялися до божевілень і саджалися до в’язниць. В останніх двох випадках їх могли використовувати як робочу силу або навіть піддослідний матеріал.

Мої справжні батьки стали учасниками проекту, що розроблявся спецпідрозділами та вченими-психологами для повного придушення інакомислення. Автори ідеї хотіли перевірити, чи передається «ген вільнодумства» у спадок, чи людину можна перевиховати, вчасно давши їй якусь принципово іншу мету. Треба було тільки знайти дитину, що народилася в сім’ї яскравих дисидентів.

Сестра розповідала, збиваючись, але я слухав, затамувавши подих. Мій батько – мій справжній батько – був музикантом, і завжди відрізнявся антирадянською позицією, інколи висловлюючи її прямо в текстах, за що неодноразово мав проблеми з законом. Мама була на кілька років молодшою, захоплювалася творчістю майбутнього чоловіка і писала вірші. Так вони й познайомилися – одного разу після концерту вона просто підійшла до нього і тицьнула йому зошита зі своїми творами.

Стосунки їхні стрімко розвивалися, і вони були щиро раді близькому розпаду імперії, що вже буквально відчувався у повітрі. Втім, їхня позиція не дозволяла просто чекати, тому вони брали активну участь у різноманітних акціях протесту. Перед самим розпадом держави їх обох затримали після масової сутички з міліцією.
Мабуть, в іншому разі їх би просто відпустили, але поки мама була у в’язниці, з’ясувалося, що вона вагітна мною. Це було саме те, що потрібно державній машині, тому навіть зникнення старої і утворення нової, демократичної держави, що відбулося за лічені місяці, не допомогло – на посадах у міліції та науково-дослідницьких інститутах лишилися ті самі люди, які не планували зізнаватися в старих гріхах. Експеримент тривав.

Подальша доля моїх батьків «сестрі» невідома, але навряд чи зараз, через два з половиною десятиліття після початку експерименту, вони досі живі – скоріше за все, система просто прибрала непотрібних свідків і мимовільних учасників. Єдиним, хто вижив, лишився я – мене «усиновив» куратор проекту разом зі своєю колегою, хоча одруженими вони насправді ніколи не були.

Я запитав, хто ж тоді вона – та, що видає мене за свою сестру, і звідки вона все це знає, адже вона молодша за мене. Вона сказала, що «батько» розповів їй усе, коли їй було шістнадцять. Вона – просто прийомна дитина з дитячого будинку, оскільки я вже в ранньому дитинстві виявляв непокору і явно не вписувався у вибраний для експерименту образ людей, зацікавлених виключно фінансами. Планувалося, що друга дитина, м’яка та слухняна, стане додатковим зразком для маленького бунтівника і допоможе досягти результату – затерти риси характеру від справжніх батьків і нав’язати нові, що були їм не властиві. Я був ще малим, тому не пам’ятаю моменту всиновлення «сестри», їй же було приблизно три роки, тобто обирали її свідомо – як таку, що не опиратиметься волі «батьків».

Вона би теж нічого цього не пам’ятала, але «батько», який раніше майже ніколи не бував удома, продовжуючи працювати в інституті, до нової «доньки» так і не звик. Лише коли вона виросла і стала молодою дівчиною, він нарешті звернув на неї увагу – але вже зовсім по-іншому, не по-батьківськи. Розказавши правду, він зумів умовити її тримати таємницю і продовжувати експеримент уже свідомо. Таємниця зблизила їх, а «батько», який насправді має зовсім інший характер, не зав’язаний лише на грошах, і чудову освіту професійного психолога, зумів причарувати «доньку», що також не звикла до нього, як до батька.


Розповідь закінчилася, але слова досі лунали у моїх вухах. Я думав, що найбільш шокуючі речі я вже знаю, але дізнався про них лише тепер.

Отже, все стає на свої місця. Усе моє життя – це лише величезний театр, нелюдська гра, що ламає долі! Я не схожий на інших членів своєї родини, бо мене з ними не пов’язують родинні стосунки – я прийомний, і я – інший. Узагалі немає ніякої родини – мене виховали двоє психологів, схибнутих на своїй професії, здатних зруйнувати кілька життів, аби перевірити ту чи іншу гіпотезу. От чому немає тепла – йдучи на експеримент, ці люди не розуміли, що не зможуть гідно грати роль сім’ї протягом десятиліть, але хотіли контролювати розвиток подій постійно! Усе, на що вони спромоглися – це імітація людей, повністю заглиблених у фінанси! І ніякий мій «батько» не бізнесмен! Вони обоє отримують зарплату в інституті – от чому такий серйозний підприємець не живе в столиці! А вдома він останнім часом постійно не тому, що спромігся найняти менеджерів, просто його основна робота – у нього вдома!!

Титанічна робота, «батьку»! Але експеримент провалено – чи то характер людини є вродженим, чи то панове науковці так і не зрозуміли, що без тепла й уваги до душі, яких я так потребував, достукатися до мене неможливо. Я потрапив у принципово інше середовище, ніж те, в якому жили мої батьки, але зберіг їхні риси!

У коридорі грюкнули двері і почулися голоси кухарки та цих двох виродків, що знищили моїх батьків, і, певно, щойно повернулися додому. Лють затуманила мою свідомість, я вхопив ножа, якого так і не лишив на кухні, і вибіг із кімнати «сестри».


Водій не зробив мені нічого поганого, але в цій ситуації він би мене в машину просто не пустив, та й мені він там не був потрібен. Я пам’ятаю його здивований погляд, коли він почув із будинку дикий жіночий зойк і побачив мене, що рішуче крокував до нього зі скривавленим ножем у правій руці. З дивною ясністю свідомості, як у повільному повторі я вдарив його ножем у стегно – нехай живе, адже він міг узагалі нічого не знати.

Ключ був на місці – лишалося завести машину і їхати. Насправді мені не було куди їхати, але й лишатися тут я би не став нізащо. Щойно виїхавши на одну з головних вулиць, я побачив патруль з увімкненою мигалкою і повернув у протилежний бік, але тепер у мене з’явився «хвіст».

Не знаю, хто саме телефонував у поліцію, але схоже, що вони знають про мене щось особливе. Мене переслідували, голосно волаючи сиренами, вже дві патрульні машини, а далеко попереду раптом вигулькнула третя, і поїхала мені назустріч. Чи буває стільки уваги до людини через подвійне вбивство і напад на ще одну жертву, чи все-таки я особливо небезпечний з огляду на те, як до мене поставилася держава? Мені не хотілося цього перевіряти, тому довелося різко звертати ліворуч.
Дорога вивела мене на міст, що вів на Хортицю. Серце шалено калатало, я не розумів, куди їду, і як узагалі вийти з цієї ситуації, а єдине, чого я хотів – це не потрапити до рук правоохоронців. У голові пульсувала думка про те, що я – це лише експеримент, який був би неможливим, якби мої батьки не потрапили до в’язниці.

Проминути острів мені не вдалося – на перехресті з двох боків вигулькнули ще два патрулі, і я зрозумів, що мене оточено. Лишалося тікати хіба що в ліс, тому я швидко зупинився, відчинив дверцята і побіг. За спиною було чутно погоню і крики.
Дивно, що вони не стріляють. Хоча що тут дивного – в цьому лісі завжди повно туристів, тим більше – сонячного травневого дня, тож вони просто бояться когось зачепити.

Чудово розуміючи, що тікати нікуди, я гнав уперед із наполегливістю пораненого звіра, не розбираючи дороги. Одна лісова стежина змінювалася іншою, і досить скоро сталося те, що мало статися – я вибіг на відкриту місцевість і побачив унизу Дніпро. Місцина була добре мені знайома, раніше ми не раз приходили сюди з дівчиною. Якщо зараз повернути направо, то можна спуститися на рівні, як стіл, камені, що виходять до самої води – тут любить проводити час молодь. Над цією місциною нависла стрімка і висока, зо два десятки метрів у вишину, скеля з трьома червоно-білими опорами для високовольтних електромереж на вершині. Повернувши зараз наліво, я би якраз піднявся до цих опор – звідти відкривався чудовий вид на річку, і це було ще одне місце, де я любив бувати.

Справа, від води, було чутно веселі голоси – схоже, там людно, як завжди. Я інстинктивно повернув ліворуч. Пройшло менше хвилини, і от я вже на вершині. Яскраве травневе сонце сліпило очі, відбиваючись від знаменитих хортицьких високовольтних опор і води десь далеко внизу, і зовсім не вірилося, що це я стою тут, на краю скелі, оточений поліцією. За спиною почулися швидкі кроки.

- Ані руш!

Я повільно розвернувся і побачив у себе за спиною молодого поліцейського, що несміливо направив на мене пістолета. Хлопчина був зовсім юним, і вся його поведінка видавала нерішучість, але саме такі найчастіше й стріляють по переслідуваних. Зрештою, трохи далі з лісу вигулькнуло ще кілька його колег, тож спротив виглядав марним – я потраплю до в’язниці, або здоровим, або з простріленою ногою. Тікати ж не було куди – за моєю спиною розгортався фантастичний краєвид на Дніпро і на міст, яким я зовсім недавно промчав на «батьковій» машині, втікаючи від патруля.

Кілька секунд я вагався, та швидко зрозумів, що шансів на нормальне життя вже нема. Тоді я підняв голову і, обвівши поглядом шеренгу правоохоронців, що вже встигла півколом вишикуватися довкола мене, зло посміхнувся.

- Та пішли ви всі!

В очах юнака, що першим мене наздогнав, промайнув жах, коли він зрозумів, що я занадто далеко відхиляюся назад. Відчуття польоту тривало коротку мить, а потім були біль та темрява.