Магiя Часу Простору

Ти знаєш природу речей. Дао топчеш босоніж. Пірнаєш в минуле, як в чан з холодцем або в майбутнє, як у казан з молоком гарячим. Сьогодні ти молодик, а завтра старець незрячий: обмацуєш лики, личини, обличчя вічно живих і тих, що померли не народившись.

Ти зависаєш в просторі, де немає часу, а отже немає руху. І ти його створюєш у собі щоб падати вгору, летіти вниз, закручуватися у спіралі та робити ще якісь штуки. Ти потрапляєш в поле абстракцій, у квантовий світ, де бінарним кодом годі щось записати. Залишається сподіватися на слова і на те, що їх можна колись зрозуміти.

А можна навіть не так: взяти ефірні струни, налаштувати їх на октаву в шістнадцять нот (ладів може бути стільки завгодно) і зіграти для Всесвіту сонату Ре Бемоль Мажор по партитурі, яка сама себе пише.

Але закінчується це завше так: "Овва! Валю, а що це ти тут робиш?". Великі бабусині руки: теплі, жорсткі втягають тебе з піщаного шанцю, де ти зі своїм військом циновим від ворогів сховався.

Закінчилась гра. Та завтра вона буде якась інша. Крізь зітлілий падолист пробиваються перші цьогоріч квіти. Пахне тих і вологі кущі безу. В твоєму світі всі ще живі. Навіть дід Антон і братик Юрко.