Магiя Почайни

Щекавиця. Тане сніг. Капотять стріхи. Росте трава. Первоцвіт пробився крізь загублену рукавицю і подекуди уже виглянув чистотіл. У низу Поділ шумить. У трубі тече Глибочиця і впадає в таку ж підземну Почайну. Незвичайну річку, вже майже забуту, стриножену, убиту.

Іноді хочеться вити, кричати, волати. Спис об камінний мур поламати. І забути навіки оцю Русь-Україну волхвами прокляту. Дременути туди, де сіверко баранці у фйордах здіймає. Де тиша і мир в заповідних лісах не потривожені. Де люди уміють прислухатися до тих, що приходять у сни дорогами, оповитими густими туманами. Де саги живуть в кожній хаті. А в спорожнілих церквах поселились старі чародії. Там скелі міцні, як віра, а дерево тверде, як камінь і шашіль часу його не вгризе.

Але я тут. Слухаю, як росте трава, як оживають підземні ріки, як сині кристали штовхають їх нагору. Бо так тому бути. Гравітаційні хвилі кохання такі непомітні, але могутні. І, якщо ти п'єш свій чай в насолоді, то знай, що Почайна тече в Славутич, а значить у Чорне Море. Її не спинити. І серце волхва м'якне і лагідь його заливає. І мору хмара блідне, зникає.

Залишайся тут, живи з миром, з любов'ю!