Уривок з пов ст характерники

Рудий

Розділ перший

Мальовничо розкинувся невеликий український хутір на високому березі Ворскли. Гарнесенькі білі хатинки, немов дорогоцінні перлини, виглядали з-поміж хвилястого зеленого моря – чепурних садочків, баштанів, городів та луків. Сонце піднялося високо, та снодійна червнева спека покривалом солодкої дрімоти лягла на природний і людський світи. Стояла дивна полуднева тиша, яка інколи тільки порушувалася коров’ячим невдоволеним миканням або гудінням якогось великого жука у киселі перегрітого повітря.
На широкому подвір’ї старого Миколи Соболя також панувало сонне царство. Все тут немов вимерло. Навіть галасливі гуси, що ліниво копирсалися у великій калюжі на прогалині перед тином, не могли видавити з себе бодай жодного звуку.
Роздався гуркіт казанів  з веранди. То Соболиха нарешті прокинулася та взялася до справи. Трохи погримівши казанами, вона почала за звичаєм лаятися. Спочатку дісталося, як водиться, чоловіку, який за півтори тижні не спромігся полагодити тин на межі з сусідами. Потім прийнялася за сусідських курей, які вчора ввечері несподівано завітали на баштан. Потім настала черга Петра – сина старого Соболя.
- Де цей навіжений пройдисвіт, хотіла б я знати! – роздратовано бубоніла Соболиха, перекладаючи з одного місця на інше різноманітний крам у величезній, обитій залізом, скрині, яка займала майже третину невеликої світлиці, - чи він і в вус не дує, що худобу потрібно поїти?
- У нього вусів ще немає, - пожартував старий Соболь, перевертаючись з одного боку на інший. Бурмотіння Соболихи розбудило  його ще тоді, коли вона переймалася сусідськими курями на її баштані. Про тин він, звісно, не почув, або просто не захотів чути. Щебпак! Лагодити тин – неодмінно зіткнешся з Ваньком Кожемятьком, сусідом, а старий Соболь не дуже полюбляв його за те, що той нишком, немов  жид, займався лихварством та якшався з ляхами.
- І тобі нема діла, що корівки наші від спраги ляжуть?! – накинулася Соболиха на чоловіка, – нарешті з’явилися вільні вуха, - чи тобі повилазило, стара трухлява колода, що цей бовдур останнім часом зовсім від рук відбився. Не хоче слухати, що йому добрі люди кажуть?! Тільки й знає, як по дівкам на вечорниці бігати!
- Йому б на Січ… - подав голос Соболь і замріяно зітхнув, - нехай  продовжував би справу свого брата. Не залишатися ж ляхам без помсти…
У відповідь Соболиха залишила свій крам і дико витріщала очі на чоловіка.
- Ти що, зовсім розум втратив, - загриміла вона. Соболь пожалкував, що завів мову про Січ, - що ти верзеш, каліка безсоромна?! Мало того, що на цій триклятій Січі ти руку залишив, мало тобі, телепню безмозгий, що син твій старший Микита, загинув від шаблі бусурманської, так ти ще й Миколу туди тягнеш!
- Вгамуйся, стара, - підвищив голос Соболь, - тобі, аби сиділи твої сини під твоєю широкою спідницею та хвости коровам крутили. А те що ляхи з бусурманами народ наш православний гноблять, добро наше відбирають, дочок наших у неволю уводять, до цього тобі й діла нема. Одне слово – баба.
З цими словами Соболь підвівся та звичним рухом лівої руки заткнув пустий рукав сорочки правої за широкий червоний козацький пояс, - краще ніж базікати про те, в чому не тямиш ані біса, зайнялася би справою та зварила щось поїсти. Зранку крихти в роті не було.
Соболиха чи не з хвилину дивилася на чоловіка так, немов чорта побачила. Потім відкрила рот і набрала у груди побільше повітря, щоб дати достойну відсіч, але в цю мить знадвору донісся кінський тупіт. Соболиха, почувши те, забула про сварку та плеснула руками:
- Невже ляхи…, - тільки вимовила вона.
Соболь виглянув у маленьке віконечко, що виходило надвір, але нічого не побачив. Тупіт тим часом стих.
- Казала тобі, стара колодо, - знову накинулася Соболиха на старого козака, - замирися з Кожемятьком, бо буде нам лихо.  Тепер, коли він ляхів наслав на нас, що робити будеш?
У двері постукали. Соболиха перехрестилася та пошепки забурмотіла молитву, дивлячись на двері немов на привід.
- Чого стоїш, дурна бабо, йди спитай хто! – шикнув Соболь та кинувся до припічку, за яким ховав шаблю і пістоль. 
- Сам іди, - огризнулася Соболиха пошепки, - це ти накликав біду на наш дім. За що тільки така кара на мою голову?!
В двері знову постукали гучніше.
- Хазяїн вдома, чи вимерли тут усі? - вигукнув непроханий гість.
- Щоб ти у пеклі горів, триклятий лях…, - тільки мовила Соболиха і почала ще хуткіше хреститися.
Соболь кинув посеред хати зброю і кинувся до дверей відчиняти:
- Сама ти згірше ляха, стара бабо! – весело вигукнув він, - злякаєш своїм базіканням кого завгодно. Це ж Іван Рудий завітав до мене, старого телепня!
На порозі виросла кремезна постать вже немолодого козака, на дві голови вище Соболя. Зодягнений він був у широкі малинові  шаровари. Сорочка була вся покрита пилюкою та прилипла до спітнілого тіла. На перев’язі висіла добра шаблюка, за поясом стирчали два пістоля.  Два козака тієї ж миті обнялися.
- Бачу, Соболе, перетворився ти під бабською спідницею у справжню галушку: живіт, немов у свині, відростив, харю наїв он яку! – пожартував гість.
Старий тільки махнув рукою та запросив його за стіл, що стояв біля хати під солом’яним навісом.
- Бабо, - гукнув він у хату, - винеси доброго меду для доброго гостя!
- Цей гість гірше за ляха, - відказала Соболиха  упівголоса, але пішла виконувати наказ чоловіка.
- Так, не ті часи зараз, не те, що раніше, - мовив Соболь, - ще за десяток років тому славно ми турків рубали. Та вже я не той, Ваню, брате мій, - з цими словами Соболь смикнув за пустий рукав, - кляті бусурмани відібрали руку…
- Е-е! – протягнув козак, - ти я бачу зовсім скис серед своїх баштанів та корів. Чи то не твій молодший худобу додому гонив на дорозі?
- Мабуть він, - понуро відповів Соболь.
- То ж я бачу на старшого Микитку схожий як дві краплі води, - сказав Іван, - але долю для нього ти вибрав зовсім іншу, - говорячи це козак, уважно слідкував за парубком, що гнав до дому трьох корів на водопій. То був молодший син старого Соболя – Петро, - що ж, крутити хвости коровам та чистити з-під них навоз – непогане життя сина славетного козака…
- Колишнього козака, Іване, колишнього, - відказав Соболь.
Вечоріло. Два товариша понуро сиділи за столом, посмоктуючи добрий мед з великих чарок.
- Колишніх козаків не буває, - поміркувавши, відповів козак, - ось ти кажеш про ті часи, коли ми с тобою пліч о пліч рубали бусурманів і ляхів. Так, було діло, але й зараз часи не змінилися. Ворог все ще дивиться на землі дідів наших неситим оком, щоб загарбати їх. Невже ти з тих, хто дозволить йому робити його нечисту справу?
- Тож не можу я вимахувати шаблею як раніше, Іване…
- Можеш, Соболе, можеш, - обірвав товариша Рудий, - твоя шаблюка в руці Петра може зробити багато доброго для твого народу.
- То чого ж ти все це кажеш мені? – роздратовано спитав Соболь, - спитай у нього. Чи ти думаєш, що я його силою на Січ гнатиму?
Іван Рудий задумливо покрутив кінчик оселедця.
- Можливо, ти й правий, - мовив він, - спитаю завтра ж. Ти не проти, якщо я трохи поживу в тебе? Сірко послав мене по справах у твої краї, ось я і вирішив завітати до тебе. Бачу, що твоя жінка на мене недобрим оком дивиться…
- Чи ти не козак вже, що на бабу зважаєш, - зрадів Соболь, - живи скільки треба! Невже Сірко до сих пір в отаманах ходить?
- Авжеж! – самовдоволено посміхнувся Іван,- ніхто до нього краще бусурманів не бив!
Соболю дуже хотілося дізнатися, у яких справах завітав Рудий. Він навіть відкрив рота, щоб спитати, але зустрівшись поглядом з козаком, тієї ж миті його закрив, зрозумівши, що розмова про це зараз недоречна.
- Живе Січ, - тихо мовив Соболь, дивлячись, як вечірні тіні покривають хутір.
- І буде жити, Соболе, буде, - відповів Рудий.
Козаки знову наповнили келихи…