Ella and Forest

               
Колюча гілка вдарила її по обличчю, залишивши червоний розчерк. Яскраве світло, що сліпить очі і проникає немилосердним промінням в скований заціпенінням мозок. Над минулим темрява, над теперішнім сиза димка, майбутнього немає.
Елла пробирається через густий ліс. Корінню ніби кортить оплести твої ноги, здійнятися вище пагонами і забрати до себе донизу, між пожухле сіре листя, що прийме в своє обійми як рідна мати. Уже й не скажеш, скільки часу вона тут пробула – оце сіре, затягнене хмарами небо весь час виситься над головою, прорізаючись гострими бритвами проміння, і знову квапливо затягуючись, ніби поспішаючи знову повернутись з моменту в вічність.
Тіні кусаються як рій розлючених бджіл, кружляють навколо, і знову доводиться бігти, допоки не відчепляться, залишаться позаду, між покручених химерних переплетінь гілок. Чіпляються за руки, вплітаються в волосся, й найбільший острах – впасти, розчинитись і пропасти в нетанучій імлі під ногами. Стій. Зупинилась, переводячи подих. Що з цим Лісом не так?
Погляд назад – лісова стежка розчинилась між деревами та сон-травою. Десь там, за краєм погляду, який відчуваєш не зором, проте якимось шостим чуттям, заварюється темрява. Не літні сутінки, і навіть не осіння, напоєна світлого суму передчуттям тінь, але чорна і безпробудна глибина зимової ночі.
«Я вже бачила такі тіні», подумає вона. Сама тканина реальності як непевна, мерехтлива вуаль, де закони логіки та здорового глузду можливі у якості побажань,  можливих, та зовсім не обов’язкових гостей.
В тінях позаду з’являються очі. Живі та непосидючі як пара вогняних іскор, вони вилиті цілком з первобутнього жаху, що ховається у твоїх венах, подиху і нутрощах, скільки не випалюй. Це той, котрий в глибині душі завжди хотілось погладити по загривку, хоч і знаєш, що після цього від тебе залишаться лише рожевуваті кістки.
Тому не дивишся. Йдеш далі, заледве стримуючись від бігу.
Мерехтливий вогник попереду наче примара, оманливе потерча, що грає зі зневіреним подорожнім. Проте йдеш на це світло, до якого не наблизитись блідим тіням, непевним кроком, торкаючись руками дерев, що тягнуться кронами до того вогню разом з тобою.
Створіння біля цього багаття не назвеш «древнім», для цього потрібна певна відправна часова точка серед застиглої миті лісу, яскравих вогняних язиків, що здіймаються гордими бастіонами, зміями, неясними танцюючими силуетами неможливих істот. Воно сидить біля самого вогню, вирізаючи щось кістяним ножем. Сиве волосся завішує обличчя, темна обвітрена шкіра не носить на собі слідів чи міток раси та віку. Маленька фігура вирізняється як об’ємна картина у плоскості неявно, проте відчутно.
Сідаєш разом із Еллою з відчуттям, що тут на вас чекають уже давно. На відстані секунди темрява розстелила своє покривало, прояснила небо, проте страху уже немає. У вогні виринають звірі, тягнуться  до ніг, міняють свої личини, і – знову це просто стихія.
- Перестань бігти, свічко. Твій вогник ось-ось погасне, ти бачиш у цьому спасіння, відраду і життя. Проте хащам не знайти кінця, як немає краю і тіням, що лякають тебе між дерев. Від їх зубів ти прийшла сховатись до цього вогню?
Дивний транс ніби на мить перервався, і зляканим поглядом дівчина метнулась між дерев, де всюдисущі очі принесли з собою нові і старі страхи. Примерзнувши до місця, напружено повернулась до жінки.
- Що мені потрібно для цього? Трохи сміливості, підозрюю, - нервово осміхнувшись, Елла підсунулась до вогнища. Він не викликав стільки остраху як дивна жінка і лячне марево тіней.
Піднявши голову, та розсміялась тріскучим, людським старечим сміхом, повернувши трохи більше дійсності в поляну. Тіні подовжились, стали набувати об’єму та життя. Відсміявшись, та продовжила роботу над чимось маленьким в своїх руках.
- Підходь ближче, не соромся. Невже таку сміливу маленьку свічку злякає подув вітру чи відблиск полум’я?
Від цього місця, не чекаючи ні правди, ні відповідей, на таку іронічну мову слова ледь чи не по своїй волі зірвались з язика.
- Хто ти така, і що тобі від мене треба? Що це за дивне місце?
Жінка похитала головою. Ніби вбираючи у себе все більше життя, з’являлись нові деталі, її дивне вбрання носило слід містерій та обрядів, не відкидаючи тіні. Відклавши в сторону завершену річ, та протягла руку.
- Плутаєшся в питаннях. Що тобі потрібно тут, і хто ти така, ось що є набагато важливішим.
Плин часу, здавалось, як після довгого сну, вдихаючи повні легені секунд і хвилин, знов починав свій спринт в нікуди.
Часу зовсім мало. Ця думка збентеженим ритмом вистукувала в голові, штовхаючи на безрозсудність, через острах і сумнів, до протягнутої руки.
Заглянувши в два темні провалля очей, весь інший світ розпався для неї на кольорові фрагменти, обривки снів, образів і світла. Шматки розбитого дзеркала. 


Елла відкрила очі. Стеля палати була неприродно білою.