Загадка Божественного св тла

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 


Чаплинський Володимир









Загадка  Божественного світла






















Київ – 2012

УДК 213
ББК 86.30
Ч 19


Чаплинський В.
Ч 19 Про Божественне світло (Зб. статей, проповідей). – К., 2012. – 144 с.







У статтях розглядаються актуальні проблеми виникнення світла у Всесвіті, фізичні явища світла, богословський аспект духовного світла. Розкривається взаємодія між Божественним світлом і духовним життям людини. Розробка її становить ін-терес для філософії і богослов’я. Робота виявляє зацікавле-ність науковців, богословів, викладачів, студентів.


               







                ;  В. Чаплинський, 2012







  Перший день творення

 

Буття 1:1–5








ЗМІСТ

Передмова  …………………….……………………………...   5

Особливості сучасного наукового образу світу  …………..    6
Християнський образ світу
у світлі наукових відкриттів  ……….………………  26 
Божественне об`явлення
як явище духовного світла в християнстві ....................   42
Феномен Божественного світла
і його вплив на духовне життя людини  ………..……..   48
Феномен світла  …...………………………….……………..   62
Містика світла  ………………………………….……...……   80
Феномен просвітлення в китайській, індуїстський,
ісламській та християнській філософії  .………..…...…  91
Про християнський світогляд
у творчості C.Л.Франка  …………………..……....   108
Організація Свідків Ієгови як сучасна релігійна течія:
    особливості віровчення  ………….……..…….……..  123
О бессмертии и новом теле  …………………………..……  131
Святость и любовь Божия  …..……………………………..  134

Проекты для про проповеди:
Оправдание Божие.  Римлянам 5:1–5  .………………  137
Бог примирил нас и спас.  Римлянам 5:6–11  ……….  142
Разумное служение Господу.  Римлянам 12:1–2  …...  138
Настал час пробудиться Римлянам 13:11-14………….139










ПЕРЕДМОВА

Світло – це окремішнє і поєднане явище. Світло знахо-диться в двох різних станах одночасно. Воно є явищем і влас-тивістю, що взаємно суперечить один одному. Одним з осно-вних відкриттів сучасної науки є те, що фізичне світло має дві природи. Іноді світло виявляє всі характеристики хвильового руху, в інших випадках воно більше нагадує потік часток. Світло, що випромінюється Сонцем, утворюється шляхом термоядерної реакції.
Ми можемо уявити світло, як  відчуття. Ми його відчуваємо своїми очима. Бачення світла можна ви-значити в такий спосіб: це щось таке, що входить в очі і за допомогою психічного руху обмацує навколишні предмети, що ми бачимо. Усі явища, що сприймаються нашими органами почуттів, такі як світло, звук, тепло, а також сама матерія – усього лише різні форми енергії. Усі вони у фізичному Всесвіті є енергія. Будь-яке явище також припускає енергетичний обмін. Поняття сили та енергії надзвичайно важливі в сучасній науці. Значення наукових термінів збігаються з їх біблійним значенням. Енергія – не зовсім речовина, субстанція, а здатність  матерії  виконувати корисну роботу. В Біблії Слово і сила Божия, як правило, тісно пов'язані. Вивчаючи Писання, ми виявляємо, що вплив Слова на серця людей часто порівнюється з фізичними явищами, у яких задіяні різні форми енергії. За дослідженнями вчених найфундаментальнішою формою енергії (поряд з темною енергією) є світлова. Світлова енергія – первинна форма енергії. У неї є духовна аналогія.Душу людини можно освітити Словом Божим.


ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО НАУКОВОГО
ОБРАЗУ СВІТУ

У даній роботі описані особливості сучасного наукового об-разу світу. Розглянуто вплив змін у науці на  уявлення про навколишню дійсность. Відзначені питання, які необхідно вирішити в сучасній фізиці і космології.

Ключові слова: фізика, теорія, філософія, релігія, Всесвіт, об-раз, єдність, реальність, дійсність.
Постановка питання: у сучасному науковому знанні відбува-ється процес якісних перетворень. Унаслідок чого змінюється релігійний і філософський світогляд. Важливо, щоб у цьому процесі збереглося цілісне уявлення про Всесвіт, при цьому потрібне безупинне узгодження висновків теоретичних роз-робок з об'єктивною реальністю.
Актуальність теми полягає в тому, що картина світобудови залишається незавершеною і цей процес нескінченно трива-лий. Відкриваються принципово нові умови для наукового експерименту. Наука не може претендувати на остаточну іс-тину. Наука завжди повинна бути відкрита для змін. Тому іс-нує перспектива подальшої розробки. В даний час існує мож-ливість формування нового способу мислення в результаті розкриття навколишньої реальності.
Мета роботи лежить у розкритті феномена існування Всесві-ту. Показати необхідність удосконалювання ієрархії природ-ничих наук шляхом дослідження рівнів метафізичного харак-теру.
Наукова новизна полягає в тому, що показано особливість су-часного образу світу – це аспект повернення до людини. Важ-ливо, що антропні принципи ми можемо спостерігати в теорії відносності і квантовій фізиці. Ці принципи підкреслюють важливу роль людини у Всесвіті.
Ступінь розробки проблеми. Простір для розвитку філософії був обмежений у рамках класичної фізики. Повного уявлення про реальність не давали емпіричні методи дослідження. Зна-чну роль у сучасному світогляді відіграє парадигма квантової механіки. Це існування світу, що виходить за межі чуттєво-емпіричного і раціонального способів пізнання. Сучасні нау-кові відкриття підтверджують факт нематеріальних явищ. Тут відкриваються нові умови для розвитку наукового світогляду. Сьогодні розвиток науки наповняє культуру новою духовніс-тю. Нова духовність сучасної наукової картини світу прислу-ховується до сильної релігійної думки.

У сучасних дослідженнях про світ нагромадилася безліч теорій. Вони позначили своє право на існування. Разом із множенням систем вимірів існування втрачено знання про єдність істини. Коли відомий спосіб єдності, тоді можливе пізнання світу. Космологія займає особливе місце стосовно інших наук, тому що має цілісні концепції, уявлення про Всесвіт. Питання, на які шукає відповіді космологія наступні: Чому взагалі існує Всесвіт? Чому в природі присутні деякі закономірності? Чому ці закономірності і закони фізики отримали саме таку форму? На ці метафізичні питання космологія відповісти не може.
У ХХ столітті в науці відбулися якісні перетворення. Во-ни охопили наукові знання, що ґрунтувалися на поглядах Де-карта, Ньютона, інших дослідників епохи Просвіти. У зв'язку з цим з'явилися нові види наукового знання [1, 35]. Щоб усві-домити важливість змін, необхідно зрозуміти розходження наукового, релігійного і філософського знання. Треба відзна-чити невирішені проблеми у взаємозв'язках між цими видами знання. Загальним між наукою і релігією є те, що їхній пред-мет знання перевершує всі знання людини.
У ході розвитку наукового знання до початку ХХ ст. з'яв-илася думка, що наука цілком сформувалася. Сформувалася і раціоналістична філософія. Але незабаром усе наукове знання перетерпіло корінні зміни. Цьому передували наукові відк-риття, що змінили уявлення про світ. Так Карл Гаусс відкрив, що сума кутів у трикутнику може бути більше 180 градусів. З'ясувалося, що теорію відносності Ейнштейна не можна по-яснити за допомогою класичного раціоналізму. Дана теорія показала, що, в залежності від швидкості, відстані відносні. Якщо ми візьмемо швидкість, більшу за швидкість світла, то знайдемо, що маса предмета зростає, час сповільнюється, ро-зміри предметів коротшають. Досить серйозні зміни у фізиці відбулися з розвитком квантової механіки. Так, Нільс Бор по-казав, що на атомному рівні звичайні закони не застосовні. Макс Планк зробив відкриття у відношенні випромінювання, коли його кількість змінюється дискретними порціями. Ці порції він назвав квантами. Вивчаючи дане явище, учені при-йшли до висновку, що електронів не існує, а само явище яв-ляє собою квант енергії. Даний феномен називається курпус-кулярно-хвильовий дуалізм. Так, пропускаючи світло через два отвори на екран, ми знайдемо серію світлих і темних смуг. Такий ефект можна пояснити накладенням двох хвиль світла. Поряд з тим, що фотон є хвилею, він так само виявляє себе як частка. Заміняючи екран фотопластинкою, ми знайде-мо відповідні зміни. Такий результат можливий, коли фотон світла проходить через дві щілини одночасно. Отже, принцип додатковості Бора говорить, що квант це не хвиля і не частка, а існує можливість обох. У рамках раціонального мислення це незбагненно. Явне розходження між квантовою і класичною фізикою ми бачимо в принципі невизначеності Гейзенберга. Рух будь-якої частки класична механіка може зобразити гра-фічно. Вона може визначити її місце знаходження, швидкість і напрямок. Такий процес виміру в квантовій механіці не має місця, тому що при вимірі одного параметра спотворюється інший. У даному випадку важливу роль грає спостерігач. Світ у квантовій теорії вже не розуміється як сукупність об'єктів. За увесь час існування науки квантова механіка розвивається досить успішно. У рамках квантової теорії відбулося розумін-ня структури атома, радіоактивності, хімічних процесів. У ре-зультаті народилася загальна теорія матерії. Багато питань ще чекають свого розгляду. Одне з таких питань – це  реальність квантів. Крім того, піддається сумніву розумне існування Всесвіту і можливість його пізнання [2, 75]. Наука перестала базуватися на поняттях раціонального світу. Порушилася впевненість у тому, що він раціонально збагненний. Відбули-ся зміни в розумінні реального світу. Деякі вчені оголосили про нездатність людини пізнавати зовнішній світ. Такий пог-ляд на світ називається прагматизмом. Він так само має назву позитивізму чи інструменталізму. Такі вчені, як Фрітьоф Капр і Гарі Зукав шукають паралелі квантової невизначеності в східних традиціях. Розглядаючи азіатську традицію, Ян Бар-бур говорить про недиференційовану єдність світу, що харак-теризує нове поняття раціональності, яка виникла в сучасній науці. Але неадекватність квантового світу не означає його ірраціональності.
Простір для розвитку філософії був обмежений у рамках класичної фізики. Повного уявлення про реальність не давали емпіричні методи дослідження. Коли відбулися відкриття су-батомних часток, то була відзначена їхня непов'язаність, а та-кож симетрія взаємодій, що складаються в єдину картину сві-ту. Багато вчених пишуть про красу і розумність зовнішнього світу, а так само про роль релігії і філософії в їхній роботі. Наприклад, Вернер Гейзенберг вважав, що релігія відіграє важливу роль у житті суспільства. Тут віра розглядається як одна з форм пізнання. На основі спільності мови відбувається зближення світу науки і світу художньої творчості. Необхідно звернути увагу на той факт, що християнська традиція міс-тить багате вчення про цілісність світу [3, 98]. У ньому ми спостерігаємо глибоке розуміння співвідношення тілесного і душевного. Для вченого Полкінхорна матеріалізм не є світо-глядом. Щодо еволюції ментального, її він бачить у розвитку динамічної теорії хаосу, у дослідженнях розвитку складного від простого. Це передбачає визначену відкритість для вве-дення інформації ззовні. У Полкінхорна, як вченого і бого-слова, об'єкт пізнання стоїть на першому місці.
Серед безлічі образів світу, науковий заслуговує на увагу. До нього відносяться питання, поставлені в рамках конкрет-них наук. Є питання, на які відповіді ще не знайдені. Об'єкти-вність наукового образу світу теж далека від досконалості. Так само не зовсім об’єктивно оцінюються елементи образу світу за своєю виправданістю. Наука для багатьох учених ви-конує функції релігії, тобто дає визначальний мотив для жит-тя і створює етичні поняття. У зв'язку з цим культура суспіль-ства може формуватися і під впливом інтерпретацій досяг-нень науки на даний період. Так, наприклад, ті, хто в ХVІІІ – ХІХ вв. створювали наукові теорії, були прихильниками тих чи інших соціальних і релігійних цінностей. Дарвін, обґрун-товуючи свою теорію, запропонував наступне: має місце пос-туповий розвиток будь-якого органу чи інстинкту; органи й інстинкти проходять через зміни; серед живих організмів йде боротьба за існування. За даними висновками Дарвін пояс-нює, чому його теорія має перевагу перед моделлю “розділь-ного творіння”. Дарвін не один був прибічником подібних ідей. До нього вже були інші уявлення про еволюцію. Дані теорії використовувалися для створення політичних і соціа-льних концепцій. Так, Дарвін розглядав релігію, як основу  для етичного кодексу. Він вважав, що виникнення совісті бу-ло результатом розвитку соціальних інстинктів, і що релігія виникла через неправильне уявлення про походження совісті. Такий висновок могли зробити й інші вчені, які думали про відносність моральних цінностей, а такий висновок у свою чергу звільнив мораль від впливу богослов'я. Внаслідок цього в надуманому конфлікті між наукою і релігією теорія Дарвіна зазнала своєрідного забарвлення. Результати даної дискусії ввійшли до політичної і соціальної теорії. В залежності від розподілу політичної і церковної влади, теорія Дарвіна одер-жала в різних країнах відповідну прихильність. Необхідно відзначити, що теорія еволюції використовувалася для рішен-ня наступних богословських питань: про природу біблійного авторитету у світлі “високої критики”, про зміст “первород-ного гріха”, про зміст постійної божественної присутності у світі і про проблему страждання.
Для наукового образу світу необхідна сцена чи космоло-гічний каркас [4, 42]. Це його межі, у яких він працює. Сучас-ні моделі образу світу проходять численні професіональні ви-пробування. Нині ми можемо мати справу, наприклад, із Все-світом, як еволюційною системою. В ній, у свою чергу, має місце розширення, розбігання галактик.
Щоб зрозуміти сутність наукової картини світу, необхідно звернутися до наукового уявлення про навколишню дійсність. Антична космологія систематизувала релігійно-міфологічні уявлення про Всесвіт. Для грецьких філософів Всесвіт – це замкнутий, обмежений об'єкт. Усередині такої сфери космос має складну структуру. Цей грецький світ має однину. Усі матеріальні тіла в ньому підкоряються єдиному, універсальному принципу. У такому вигляді наукова картина світу проіснувала майже 1,5 тис. років. Потім відбулися якісні зміни. Вони зв'язані з Миколою Кузанським і Джордано Бруно. Їхня система поглядів просторової необмеженості застосовувалася до Бога, а так само і до матеріального світу. Космос уявлявся їм як універсум чи як “усеєдність”. Ці погляди виражають раціональний момент світу – єдність, а не естетичний погляд на світ, як його красу. Якщо в древніх греків космос представляється як упорядкована гармонія, то універсум є абстрактною стороною космосу, як єдність множинного. Одним з головних принципів тут є принцип матеріальної тотожності світу. Це означає, що Всесвіт просторово однорідний. У ньому переважає єдність і універсальність божественної присутності. У наступній космологічній картині світу збереглося поняття про “універсум”. Основою цього світобачення є просторова ево-люція Всесвіту. Наприкінці ХХ сторіччя ця картина світу за-знала парадоксів і протиріч.
У світобаченні ХХ ст. склалися уявлення, що нові струк-тури виникають у процесі космічної еволюції. На противагу детермінованій картині ХІХ ст. типова риса космології ХХ століття – це відкритість Всесвіту. Значну роль у пануючому світогляді є парадигма квантової механіки. У сучасній науці можна відзначити тенденцію до єдності, тобто велике об'єд-нання фізичних теорій, і тенденцію до холістичного погляду – це домінування динамічних систем, нелінійних ефектів у мо-делюванні природних сутностей [5, 125].
Ще одна особливість сучасного образу світу – це аспект повернення до людини. Антропні принципи ми спостері-гаємо в теорії відносності й особливо в квантовій фізиці. Ці принципи підкреслюють роль людини як для наукового методу, так і для усього Всесвіту.
Існують два підходи у формуванні картини світобудови. Перший говорить про те, що картина світобудови залишаєть-ся незавершеною і це процес нескінченно тривалий. Досяг-нення мети завжди потенційне, але ніколи не реальне. Спосіб пізнання в даному підході – чуттєво-емпіричний і раціональ-ний. В іншому – знання знаходяться за допомогою інтуїтив-ного і трансцендентного способів пізнання. Отже, ми маємо кілька способів пізнання – почуттєвий, емпіричний, раціона-льний, інтуїтивний і трансцендентний. Існування світу, що виходить за межі чуттєво-емпіричного і раціонального спосо-бів пізнання, приводить деяких дослідників до твердження, що свідомість є особлива форма матерії.
Сучасні наукові відкриття підтверджують факт нематері-альних явищ. Надприродну основу природних явищ підтвер-джує парадокс Эйнштейна-Подольского-Розена. Виявляється, що при розщепленні частки атома в сильному магнітному по-лі, скалки, що розлітаються, містять інформацію одне про од-ного. Крім того, між частками атома підтримується і зв'язок. Кожна частка “знає” про місце перебування і стан інших час-ток, що складали атом. Свідомість може бути засобом, який підтримує такий зв'язок [6, 43].
Фізика А. Ейнштейна так само відкриває нам надматеріа-льні феномени. Це існування полів тяжіння у Всесвіті, що ві-дірвалися від своїх матеріальних тіл, якими породилися, та існують якби самі по собі. Міркуючи над сутністю наукових відкриттів, Альберт Ейнштейн дійшов висновку, що вони не-змінно направляють нас до віри.
Під час індустріальної революції людство сподівалося на перемоги в матеріальній і соціальних галузях. З'явилася впев-неність у тому, що усьому можна знайти наукове пояснення. У результаті не було нестатку в надприродних явищах. Нау-кові відкриття розглядалися через призму теорії еволюції. Да-на філософія була прийнята багатьма вченими. Людські від-носини також виявилися під впливом еволюційного світогля-ду. Поступово накопичувалися факти, які суперечитли ідеям еволюції.
Через синтез речень, що пояснювали дані, отримані Эдві-ном Хабблом, виникла теорія “Великого вибуху”. Був відзна-чений характерний червоний зсув у багатьох зоряних спект-рах. Головне припущення стверджує, що це ефект Доплера. У результаті ці дані викликали невідповідності й безліч індиві-дуальних розбіжностей у параметрах загальної схеми. Перед-бачалося, що розглянуті властивості будуть пояснені в рамках теорії, але цього не відбулося.
Розглянемо, як наука приходить до розуміння відкриттів. У багатьох людей існує уявлення, що наукове відкриття – це наслідок зіставлення наукового проекту з результатами експе-риментів. Їхнє порівняння приводить до встановлення науко-вої істини. В дійсності справа набагато складніше. Насправді немає чіткої межі між теорією та експериментом. З наукового погляду цінні факти вже представляють визначену інтерпре-тацію. Дослідження поводження субатомних часток являє со-бою спалахи світла чи іскріння усередині детекторної апара-тури. При цьому у спостерігачів даного дослідження є свої уявлення про очікувані ними результати того, що вони спо-стерігають. Учені спостерігають світ так само з обраної ними точки зору. Експеримент проводиться в складних умовах, унаслідок чого знижується чіткість отримуваних даних, тобто того, що відбувається насправді. Реально буває важко описати явище, яке вчені хотіли побачити. Це називається “проблемою фона”. На чистоту експерименту впливає безліч ефектів. Це і тертя, чистота матеріалів, коливання температу-ри і т.д. Вони можуть спотворювати  результати досліджень. Накопичений вченими експериментальний досвід та інтуїтивне відчування теорії допомагають розпізнавати реальність досліджуваних явищ. Не можна з упевненістю сказати, що може відбутися під час експеримента. Ученому необхідно придбати вміння приймати самостійні рішення, в різних ситуаціях знаходити визначення ефектів і розраховувати погрішності. Не завжди ми можемо розраховувати на істинність наукових теорій, тому що, незважаючи на весь великий досвід людства, охопити різноманіття всіх можливостей він не може.
Наука не завжди розвивається на одному рівні. Час від часу проходять радикальні зміни. Тоді для неї відкриваються принципово нові умови для експеримента. У такий спосіб були зроблені відкриття ХХ ст. – квантова теорія і теорія відносності. Квантова теорія говорить, що при переході на атомний чи мікроскопічний рівень закони Ньютона не діють. Розглядаючи подібні зміни в науці, Томас Кун назвав такі явища “зміною парадигми” [7, 145].
Існує ньютоновська парадигма, де маса – це постійна ха-рактеристика визначеної кількості матерії. Існує ейнштейнів-ська парадигма, де маса – це характеристика, що залежить від визначеного стану руху матерії. Отже наука не може претен-дувати на остаточну істину, у результаті в ній відбуваються корінні зміни. Необхідно відзначити, що наука завжди повин-на бути відкрита для змін.
Наукові теорії подібні картам фізичного світу. Неможливо знайти карту, яка б точно відтворювала усе, що є на місцевос-ті. Будь-які зміни масштабу приводять до нових подробиць. Наука – це просто засіб опису результатів експерименту. У діалозі з Галілеем цю точку зору висловив кардинал Беллар-мін. Подібної думки притримуються сучасні емпіристи. Так, Бас ван Фрасен пропонує приймати науку, але не вірити їй.
Фізична реальність найчастіше суперечить нашим чекан-ням, тому науковий пошук не можна завжди пророчити. Бага-то філософів вважають, що наука вже тому виправдана, що  її теорії можна перевіріти на практиці. У цьому розумінні наука є синонімом прагматизму. Відкриття квантової теорії розши-рює уявлення про явища фізичних процесів. Квантова реаль-ність виявляє нам світ, повний несподіванок. Так, несподіван-кою виявилася дуалістичність квантового світу. Потім ми ро-зуміємо, що основний критерій реальності існування якогось явища не його об'єктивність, а принципова можливість для його розуміння [8, 94]. У квантовій теорії неможливо встано-вити універсальні критерії пізнаваності. Квантовий світ розу-міється в межах принципу невизначеності. Можна відзначити особливе місце, яке займає квантова теорія серед інших фун-даментальних фізичних теорій. Крім того, вона має перспек-тиву подальшої розробки. На даний час ще не існує способу мислення, що сформувався на її основі. У квантовій парадиг-мі ми маємо наступні універсальні квантові принципи: додат-ковості (Н.Бор), невизначеності (В.Гей¬зен¬берг), нелокальності (Д.Бом). Існує також ідея спостерігача й інтерпретатора, що характерно для антропоцентризму. Гейзенберг визначив у квантовій сфері існування дивного різновиду фізичної реаль-ності. Квантова механіка відкриває нам на¬ступ¬ну триєдність у світобудові: вищу і фізичну реальності і людську менталь-ність. Фізична реальність є вихідним об'єктом пізнання і, коли людина пізнає навколишній світ, вона створює модель фізич-ної реальності. Порівнюючи ментальні образи і фізичну реа-льність, можна помітити, що це співвідношення не йде далі наближеного й неповного.
Розглядаючи раціональну й ірраціональну дійсність і її пізнання можна знайти між ними визначене співвідношення, застосувавши узагальнений принцип додатковості Бора. Ана-логічно цьому співвідношенню ми знаходимо два протилеж-них додаткових джерела людського розуму, що мають пряме відношення до сфери пізнання – це мислення й уява. Крім то-го, взаємодоповнюючими шляхами пізнання, що знаходяться в рівновазі й органічно доповнюють один одного є наука і релігія, тобто логічне і нелогічне сприйняття реальності.
У квантовій парадигмі передбачається роль людини як спостерігача й інтерпретатора фізичної реальності. У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення фізичної реальності з образом світу людини. У ній – необхідна умова об'єктивності і вимога чіткої фіксації засобів спостереження, що взаємодіють з людиною. Спостереження і вимір відбувається в присутності  спостерігача чи приладу, побудованого спостерігачем для вимірів. У квантовій парадигмі вивчення світу починається з людини і потім цей образ співвідноситься з образом реального світу [9, 93].
Характерною рисою людини є її духовний розвиток. Він є рухом до цілісності і розкриття потенціалу особистості. Зада-ча філософії – досягти розуміння духовності в історії культу-ри. Структура духовної культури має дві складові – вертика-льну і горизонтальну. Вертикальна є відношенням людини до абсолюту, а горизонтальна – відношення людини до людини. Якщо розглянути співвідношення цих складових у структурі духовності  різних історичних епох, то ми помітимо, що дане співвідношення різне. У християнській культурі горизонталь-на складова є похідною від вертикальної.
Розглянемо, як може впливати наука на культуру в різні епохи. В епоху Просвітництва культура прийняла науковий раціоналізм. У результаті відбулися зміни в структурі духов-ності, у неї трансформувалася вертикальна складова. Горизо-нтальна ж складова увійшла в соціальну закономірність. Уна-слідок цього наука поховала релігійну систему духовності людини. Нині розвиток науки наповнює культуру новою ду-ховністю. Нова духовність сучасної наукової картини світу придбала сильну релігійну думку. З чим це пов'язано?  В опи-сі станів фізичної реальності за допомогою досягнень кванто-вої фізики відбулося усвідомлення відносності абстрактного поняття елемент. Раціоналізм припускає елементну будівлю свого об'єкта. Водночас з новим розумінням поняття “еле-мент”, прийшло і скептичне розуміння поняття концепції ра-ціоналізму.
Імовірності фізичної реальності не є випадковими. Будь-яка фізична система є не множиною, а одним цілим. У струк-турі системи ймовірності – елементи взаємозалежні. Цей вза-ємозв'язок є унікальною властивістю фізичного світу, що від-билося в тому, що він існує як неподільна одиниця. Ми мо-жемо спостерігати ефект двох квантових систем, які виходять з одного стану. Ми бачимо, що зміни однієї фізичної системи впливають на стан іншої. Ці зміни відбуваються миттєво, без передачі силового фізичного впливу, і викликають зміни в наборі ймовірностей іншої системи [10, 41]. Отже, при зміні однієї системи, змінюється інша, як далеко б вони не стояли одна від одної. Важко спостерігати й усвідомити наслідки від даного фізичного стану. Подальше вивчення фізичної реаль-ності дозволить виробити систему уявлень і цінностей, порів-няну з концепціями ідеалізму й духовності. В поєднанні лю-дини зі світом необхідна духовна складова. Вона здатна пере-творити буття людини з царства абсурду в духовний розви-ток. Це відбувається як результат розуміння образу світу.
Поняття “елемент” і “безліч” проясняє природу квантових імовірностей. Вони існують як неподільна цілісність, а не без-ліч. Таке уявлення відповідає квантовій картині світу. Кван-тові системи не можуть бути цілком розділені на безліч еле-ментів. Вони описуються в термінах відповідних імовірностей і потенційних можливостей реальної фізичної структури. Фізична реальність виявляється у властивості кінцевої нерозкладності системи на елементи і безліч – у цьому й полягає квантова властивість світу як неподільної одиниці. Керування світом потенційних можливостей квантової системи відбувається через дану властивість. Учені, вивчаючи теорію квантової механіки, прийшли до висновку, що неможливо встановити критерій пізнаваності.
Всесвіт, що складається з безлічі всіляких структур, міс-тить у собі одночасно і випадковість, і необхідність [11, 256]. Випадковість – це деяка подія, що відбулася так, і не інакше за волею випадку. Необхідність – це щось, що відбувається строго за законами природи. В історії Всесвіту випадковість і необхідність – нероздільні партнери. Якби існувала одна тіль-ки випадковість, то світ у цілому був би безсистемним, а не-обхідний світ був би однорідним. Необхідність – це контра-гент випадковості. Чутливість до умов середовища існування мають безліч систем у фізичному світі. При найменшій зміні їхнього середовища існування відбувається зміна їхньої пове-дінки. Явища таких надчуттєвих систем вивчаються теорією хаосу. Здавалося б, створюючи майбутнє за допомогою непе-редбачуваності подібних систем, треба очікувати, що воно буде виглядати, як випадковість. Але це не так. Прогнозуючи сукупність таких можливостей, учені прийшли до висновку, що вони знаходяться в межах так званого “дивного аттракто-ра”.
Моделями в теорії хаосу можна керувати за допомогою комп’ютера. Це де¬тер¬мініровані й “слухняні” рівняння. Най-менша неточність у вихідних дани¬х при¬зводить до зміни ре-зультатів. Якщо правильно визначити початкові умови, про-цес приведе до визначених унікальних подій. Залежність від навколишніх умов вимагає розгляду їх у даному контексті. У зв'язку із видимою непередбачуванністю поводження систем, теорією хаосу було запропоновано різні метафізичні інтерп-ретації комбінацій. В одній з них пропонується прийняти рів-няння на віру. Потім робиться висновок про те, що складне і зовні випадкове поводження знаходиться у внутрішній красі й детермінізмі. Теорія хаосу підтримує впевненість в існуванні реальності більш тонкої і гнучкої. Спостерігаючи фізичну реальність, можна помітити, що при зміні фаз порядок поступається місцем безладдю. У перехідних процесах невпорядкованість домінує над упорядкованістю. Хаос і порядок – поняття відносні. У законах розвитку природи і суспільства ми можемо спостерігати як прогресивні тенденції розвитку, так і рух до деградації, розпаду і хаосу. Другий початок термодинаміки на молекулярному рівні вказує шлях на перехід усякої енергії в теплову. Односпрямованість реакцій у хімії показує, що з'єднання прагнуть до мінімуму потенційної енергії і максимуму ентропії, хоча в живих, високої складності системах ця односпрямованість порушується. У зв'язку з відкриттям нейт-ронних зірок і чорних дір з'явилася імовірність гравітаційної смерті Всесвіту [12, 55]. Існують також й інші теорії, напри-клад, циклічності розгортання-згортання Всесвіту і т. ін.
Інформація – це явище, яке має місце на живому рівні матерії. Це категорія нематеріальна. За теорією ймовірності виник-нення простої словесної фрази неможливо. Незважаючи на нематеріальну природу, інформація підкоряється загальним законам буття, тобто вона не виникає сама собою і при тран-сформації або передачі на відстань має властивість до перек-ручування і зникнення. Людина, як спостерігач та ін¬тер-претатор, має свою ментальність, що виражається через мову, логіку. Коли людина намагається відобразити властивість вищої реальності, це можна зіставити з принципом невизна-ченості Гейзенберга. У результаті вона не має повного знання про світ. Дану неповноту можна виразити через теорію при-хованих змінних. Людина, осягаючи фізичну реальність своїм розумом, створює образи світу. Це говорить про те, що між фізичною реальністю і психікою людини існує визначений зв'язок. Такий зв'язок існує і між науками, що вивчають ці явища – фізикою і психологією.
Розглядаючи гіпотезу Ю.Вігнера, Е.Уокера, Дж.Сарфатті, Ч.Мьюзеса, у якій психіка має ключову роль у квантовій реа-льності, можна припустити, що  розум чи свідомість вплива-ють на матерію. Тут ми маємо уявлення про ототожнення буття світової цілісності з буттям свідомості. Можна відзна-чити, що в моделях абстрактної теорії відношення між об'єк-тами фізичної реальності і їхніми ментальними образами не йдуть далі приблизного і неповного.
Пізнаючи єдність світу, ми приходимо до пізнання істини. Основи такої єдності шукали Піфагор, Платон, Арістотель, Плотін, Оріген. Чи може істина існувати в роздрібленому ста-ні? Так стояло для них питання. Відповідь була наступна: ні, істина з'являється тільки в єдності. У людей критерії істини постійно змінюються, тому що змінюється буття її гранично-сті. Кінцевої істини не може бути у світі людей. Для людини повна істина існує в божественних вимірах. Істина древніх греків була пов'язана з формою існування. Вона лише відкри-вається в межах людського і божественного. Один зі способів рішення цієї проблеми Хома Аквінський знайшов у зоні бо-жественного. У ній збігаються істина й існування.
У сучасних дослідженнях про світ нагромадилася безліч теорій. Вони позначили своє право на існування в зоні визна-чених просторів і критеріїв. Така кількість викликає розгуб-леність, тому що разом із примноженням знань губиться кри-терій сенсу існування. Разом з тим  множенням системи вимі-рів існування зникло знання про єдність істини [13, 244]. Уся поле уявлень людини про світ заповнили форми, критерії і знання. Російський філософ В.Соловьов відзначив, як пору-шення єдності світу веде людину до втрати сенсу існування. Існує невизначеність у відповідності безлічі різних теорій ре-альному світу. Фізики-теоретики намагаються розв'язати про-блему поєднання мікро- і макросвіту, але ця проблема впира-ється у теорію великих чисел.
Кінцем визначеності назвав І.Пригожин сучасну наукову епоху. З погляду теорії пізнання дотепер ніхто не знає, що та-ке рух. Згідно Ейнштейну, рух будь-якої крапки відповідає визначеному простору у фізичному світі. Траєкторія її руху може бути описана як безупинний рух. Проблему руху не мо-гли вирішити вчені починаючи від Піфагора, Демокріта, Зе-нона й Арістотеля до Ейнштейна і Хокінга. Відбулася лише ідеалізація руху. Вона тепер виглядає в абсолютному вигляді. З'яви¬лася лише можливість одночасного уявлення двох кра-пок. Наука не в змозі поки що одночасно розглядати дві крап-ки у просторі. Знання водночас двох подій неможливо. Необ-хідним моментом, що пов'язує будь-які способи існування – це час. Принцип Гейзенберга говорить, що неможливо бачити одночасно і крапку, і її рух у цій крапці. Рух уявляється як світ некрапкових часток. Теорія розглядає їх як крапки у визначеному наближенні. Немає абсолютно точної відповідності між крапкою і її рухом, відповідно, між мисленням і реальністю, математикою і фізикою. Істина відкривається в єдності. Де немає структури, системи – там немає руху. Ми знаємо про єдність світу тоді, коли нам відомий принцип його зв’язності чи існування у внутрішньому русі. Коли відомий спосіб такої єдності, тоді можливе пізнання світу.
Людині необхідно реалізувати свій творчий потенціал [14, 3]. Щоб це відбулося, їй треба сформуватися як особистість. Творча особистість повинна мати планетарно-космічний тип мислення, а воно неможливе без знання свого минулого і сьо-годення. У космічній історії існування світу історія планети Земля є лише епізодом. Земні маштаби не обмежують світо-гляд людини майбутнього. Їй потрібно закласти у свій світо-гляд розуміння, що його життя – це складова частина життя цивілізації.
Сучасні моделі існування світу поділяються на дві групи. Одна з них формує модель уявлення про світ на основі теоло-гічних концепцій. Вона доповнюється результатами сучасних природонаукових досліджень. Однак рішення фундаменталь-них питань ґрунтується на дії надприродних сил. Інша група моделей уявлення Світобудови ґрунтується на наукових і фі-лософських розробках. Одна з таких моделей називається “Всесвітом, що еволюціонує”. Нині основу моделі “Всесвіт, що еволюціонує”, складають дві наукові теорії: загальна тео-рія відносності і квантова механіка. В еволюцію Всесвіту, ві-дповідно до закону Хазена, не входить поява живої і розумної матерії. У рамках природознавства, одночасно з розвитком фізико-математичної аргументації “Всесвіту, що еволюціо-нує”, з'явилися наукові узагальнення. Дані наукових узагаль-нень ми знаходимо в дослідженнях В.Вернадського в геології, геохімії і деяких інших областях. Мається на увазі вчення В.Вернадського про живу речовину. Якщо дані розробки екс-траполювати на масштаби космосу, то в результаті ми одер-жимо нову космологічну модель. Це нове розуміння існуван-ня світу. Тут народжується нова структура Світобудови. У новій моделі з первинного стану кісної матерії через перехід-ний стан утворюється жива матерія, як вторинний стан. Ево-люція живої речовини відбувається не тільки внутрішньост-руктурно, ієрархічно, а й у повній залежності від умов навко-лишнього середовища, під впливом космічного простору [15, 70].
Важливим питанням космології є проблема початкових умов. Починаються спроби її вирішення. Цікавою уявляється ідея Джеймса Хартла і Стівена Хокінга, яка пропонує зовсім іншу природу простору-часу на ранніх стадіях розвитку Всес-віту. Питання про виникнення у фізичному Всесвіті життя, особливо розумного, є суперечливим питанням космології. У людини існує багато вимірів. Якщо розглянути людину як функціональну систему, то вона є найбільш складно організо-ваною. Виникає питання: чому природа Всесвіту така, що до-пускає існування розумного життя? Проблема її виникнення зовсім не однозначна. Сам процес став можливим завдяки на-ступним факторам: сприятливі умови для життя, сприятлива дія фізичних законів, у т.ч. квантовомеханічних. Існує необ-хідність у силах і алгоритмах, що регулюють структуру атома й біологічну активність. Виникнення та існування будь-яких форм життя стане неможливим, якщо відбудуться зміни вище перерахованих факторів.
Щодо цього питання існують два  наукових погляди. Пе-рший називається антропним принципом – WAP (weak anthrоpic principle). Другий – це сильний антропний принцип SAP (strong anthropic principle). Перший антропний принцип вирішує наступну проблему: чому саме в цей час і в цьому місці. Проблема сильного антропного принципу полягає в питанні: чому взагалі могло виникнути розумне життя? На питання: чому ми там, де ми є, WAP припускає часткову, але цілком ясну відповідь. Фізичні закони, знаходячись у сфері своєї дії, не можуть відхилятися від значень, що спостеріга-ються. Внаслідок чого вони не можуть допустити виникнення й існування життя. У результаті чого WAP не здатний відповісти на запитання, чому умови складаються так, що допускають існування життя в принципі [16, 66]?
Відповідно до сильного антропного принципу розумне життя повинне існувати у Всесвіті. Це – безперечний факт. Науковою підставою для цього послужили відкриття кванто-вої теорії. Для такого твердження послужив аргумент, який можна сформувати в такий спосіб. Розумне життя було необ-хідним наслідком послідовності квантової механіки. Для ос-таточного обґрунтування даного наукового погляду необхідна була відповідна доказова база. На даний момент існує недолік даних, необхідних для перевірки результатів досліджень. Якщо ми поставимо запитання на серйозному науковому рівні: чому, з якої причини взагалі існує життя, то, здається, що науковий підхід нездатний дати відповідь на це питання. Незважаючи на незадовільні відповіді на це питання, існують альтернативні відповіді. Вони полягають у наступному: 1. випадковий шанс, 2. вища імовірність, 3. необхідність, 4. універсум, 5. задум.
Гіпотеза “випадковий шанс” розкриває можливість пояс-нення: чому і з якої причини існує життя. Вона обґрунтовує той факт, що умови для існування життя споконвічно виника-ли у Всесвіті чисто випадково, а потім уже форми життя ста-ли розвиватися за визначеними законами. Гіпотеза “високої ймовірності” полягає в наступному: незважаючи на малоймо-вірне утворення Всесвіту, насправді за різними причинами фізичного характеру воно ймовірне. Альтернативна відповідь гіпотези “необхідність” полягає в тому, що все повинно тра-питися, як і трапилося, інших альтернатив немає. Навіть якщо ми і досягнемо визначеного успіху в обґрунтуванні даної проблеми, то її неможливо буде перевірити. Концепція “уні-версалізму” припускає, що будь-які ймовірності можуть тра-питися. Реальністю може виявитися також і те, що існує не один, а кілька Всесвітів. У Всесвіті потрібний винят¬ковий збіг обставин і спільних дій законів і сил, щоб з'явилися явища симетрії і “тендітної” рівноваги. А це у свою чергу говорить про те, що подібний збіг може бути сприйнятий як результат цілеспрямованого задуму. У богослов'ї дане положення є фундаментальним. Але на відміну від богослов'я, у згаданій гіпотезі немає обґрунтування вищої реальності. З чисто наукової точки зору “теорія задуму” має такі побудови, які не перевіряються. Дедуктивним методом не можна вивести з тези про існування Бога хімічні  елементи чи щільність матерії у Всесвіті. Перед теорією задуму встає питання про її наукове підтвердження [17, 249]. Що стосується основних питань космології, то їхня характерна властивість – це неможливість перевірки. Існують й інші доказові дані на користь даної теорії. Вони зв’язані з досвідом в області моралі, естетики і релігії.

Висновок
Існування свідомого життя у Всесвіті є унікальною особ-ливістю, що вимагає спеціального пояснення. При існуванні схем пояснення й організації життя, що переплітаються між собою, і причинних цілей, чи є можливість прийти до одного конкретного висновку? Головним питанням космології є категорія свідомого життя, хоча в масштабах фізики вона не має значення. Вчення про творення Всесвіту фізична космо-логія не в змозі належним чином обґрунтувати. Окрему відповідь пропонує квантова фізика. Без метафізичної надбудови фізична наука недосконала. Питання, на які шукає відповіді космологія, наступні: 1. Чому взагалі існує Всесвіт? 2. Чому в природі присутні деякі закономірності? 3. Чому ці закономірності і закони фізики мають саме таку форму?
На ці метафізичні питання наукова космологія відповісти не може. Відповіді на подібного роду питання лежать поза сферою наукового дослідження. Це – проблема існування, по-ходження і детермінованості унікальної природи законів фі-зики. Для дослідження такого роду питань застосовується ги-потетико-дедуктивний метод. Але якщо зібрати дані фізич-них, хімічних чи біологічних експериментів і спостережень, то не можна при цьому підтвердити чи спростувати запропо-новані гіпотези. Як відлік для наукових досліджень прийма-ються феномени існування Всесвіту і закони фізики. Не мо-жуть бути досліджувані самі лише фізичні засади.
Внаслідок недосконалості ієрархії природничих наук про-понуються рівні її удосконалювання – це рівні метафізичного характеру. Наука космологія не буде досконалою, якщо вона не бути містити в собі інтереси й цінності людини. Їй необ-хідно мати безпосередній зв'язок із вченням про природу, і так само їй потрібне джерело моральності. Необхідно взяти на озброєння богословську програму досліджень. У неї необхід-но включити гіпотезу про створення світу Богом з метою осо-бистих відносин із мислячими створіннями. Потрібно обґрун-тувати, що точна «надбудова» Всесвіту може мати також і «нестандартні» підтвердження. Космологія знаходиться в осо-бливому положенні стосовно інших наук, тому що в неї уяв-лення про Всесвіт є цілісним. Космологія має достовірні ві-домості лише тої частини свого предмета, яка доступна спо-стерігачеві, на відміну від того, що будь-яка інша наука може досліджувати свій предмет з усіх боків і в повному обсязі. Наукова картина світу не може перетворитися в строгу тео-рію, на відміну від приватних наукових гіпотез, тому що це була б теорія всієї дійсності, усіх мислимих астрономічних, біологічних і будь-яких інших явищ. Але дійсність невичерп-на, і процес її пізнання нескінченний. Космологія не зможе перейти в ранг чіткої й закінченої теорії, тому що є результа-том занадто далеких екстраполяцій. Ці екстраполяції можуть поширюватися на такі великі (нескінченні) обсяги невідомо-го, котрі можуть мати зовсім невідомі нам закони природи і форми самої матерії. І все це повинно ввійти в цілісне уяв-лення про Всесвіт. Але щоб вивчити ціле за його частинами потрібна безупинна інтеграція знань про предмет досліджен-ня з різних точок зору. Для цього також потрібно, щоб на ко-жному етапі його вивчення було безупинне узгодження ви-сновків теоретичних розробок з об'єктивною реальністю.


Annotation
Chaplinskiy V. G. The traits of the modern scientific way of life. In this work the traits of the modern scientific way of life are described. The influence of the changes in science on the change of the idea of the present-day surrounding reality has been considered. The issues, which should be solved in modern physics and cosmology, have mentioned.
Key words: physics, theory, philosophy, religion, world, Uneverse, way, unity, reality, truth.

Література
1. Жук Н. Космология. – Харьков, 2000.
2. Каприн А.В. Религия и наука: общее и особенное в виде-нии мира // Бюлетень. Українське релігієзнавство. – К., 1998.
3. John Polkinghorne, One World: The Interaction of Science and Theology (Princeton Univ. Press, 1987).
4. Хеллер М. Творческий конфликт. ББИ св. Ап. Андрея. – М., 2005.
5. Окороков В.Б. О единстве истины и границах существования мира в науке, философии и религии // Философия и космология. – Полтава. – 2009.
6. Филатов А.С. Наука и религия в формировании картины мира // Наука і культура. Вісник харківського... – Харків, 1998.
7. Ланцев И.А. Человек в мироздании. Концептуальный подход на основе квантовой парадигмы // Наука і культура. Вісник харківського... – Харків, 1998.
8. Капитон В.П. Космология и проблема объективности за-конов // Философия и космология. – Полтава, 2009.
9. Цехмистро И.З. Научная картина мира последних двадца-ти лет: коренное изменение антропологической перспективы // Наука и богословие. ББИ св. Ап. Андрея. – М., 2004.
10. Полкинхорн Д. Наука и богословие. ББИ св. ап. Андрея – М., 2004.
11. Брук Джон Хедли. Наука и религия. ББИ св. ап. Андрея. – М., 2004.
12. Алферов Т. Границы научного мышления в Богопозна-нии // Альманах. Человек и христианское мировоззрение. Вып. 3. – Симферополь, 1998.
13. Павленко А.Н. Европейская космология. – М., 1997.
14. Базалук О.А. Существование мира: современная модель “Эво¬люционирующая материя” // Философия и космология. – Полтава, 2009.
15. Гладышев Г.П. Жизнь – неотъемлемая составляющая эволюции материи // Фило¬софия и космология. Полтава,  2009.
16. Мерфи Н., Эллис Дж. О нравственной природе вселенной. Богословие, космология и этика. – М. ББИ св. ап. Андрея, 2004.
17. Барбур Иен. Религия и наука. ББИ св. ап. Андрея. – М., 2000.


ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОБРАЗ СВІТУ
У СВІТЛІ НАУКОВИХ ВІДКРИТТІВ

У статті розглядаються проблеми розуміння навколишньої дійсності. Проводиться порівняльний аналіз розуміння світу наукою і богослов'ям. Аналізується вплив наукових від-криттів на формування богослов'ям образа світу.
Ключові слова: картина, образ, світ, світогляд, фізика, теорія, богослов'я, наука.
Актуальність статті полягає в тому, що досягнення сучас-ної науки знаходять висвітлення в християнському богослов'ї. Це твердження про єдність і взаємозв'язок явищ.
Ціль статті: показати вплив наукових відкриттів на форму-вання богословських поглядів. Розглянути способи пізнання навколишнього світу наукою і богослов'ям і  вплив їхній на сучасне богослов'я.
Новизна статті полягає в розкритті нових шляхів духовного пошуку і подальшого духовного розвитку. Зміна світогляду сучасної людини пов'язана з відкриттями в різних областях науки, а вони свідчать про Божественний задум.

Якщо розглядати картину світогляду, створену сучасною наукою, то можна побачити, що непізнаваними залишаються ті області, що лежать за межами фізичного простору. За всю соціальну історію людства розумін¬ня навколишньої дійсності не змінилося. Мінялися тільки параметри пізнаного наукою світу. Але все, що залишилося за межами пізнання, не стало меншим і не втратило своєї значимості.
Наукове пізнання досліджує зовнішній навколишній про-стір. У процесі досліджень виявляються загальні закономір-ності, що лежать в основі явищ. ХХ ст. змінило розуміння людиною світу. У зв'язку з цим з'явилися нові напрямки в на-уці. Це відноситься до квантової теорії і теорії відносності. Відкриття зробили перегляд таких понять як простір, час, ма-терія і т.ін. Характерною рисою відкриттів, зроблених у галузі квантової фізики є їхня парадоксальність. Наприклад, з'ясува-лося, що частки атома мають подвійну природу. Подібно при-роді світла, вони мають властивості як часток, так і хвиль. Ця обставина привела до перегляду механістичного світогляду і реальності матерії. У результаті відбулося порушення уявлень про незалежні об'єкти. Тепер Всесвіт розглядається, як мережа різних взаємодій і взаємин. Завдяки свідомості людини можливе бачення цілісності світу в його різноманітті відно-син. Аналізуючи досягнення сучасної фізики, ми приходимо до аналогічних тверджень, що містяться в християнському богослов'ї. Основні з них – це єдність і взаємозв'язок усіх явищ, а так само динамічна природа Всесвіту [1, 132].
Чи може богослов'я взяти до уваги сучасний образ світу?  Існують причини, важливість яких має значення. Однією з причин є та, що людина завжди мислить відповідно до певно-го образу світу. Культурний клімат і інтелектуальна атмосфе-ра кожної епохи пронизується відповідним образом світу. Бо-гослов'я, будучи частиною цього клімату, не може уникнути того, щоб не говорити сучасною мовою.
Наступною причиною є та обставина, що, якщо богослов не розглядає сучасний образ світу у своєму мисленні, то він може не явно звертатися до застарілої картини світу. Крім то-го, розглядаючи вчинки людей, можна помітити, що їхня зна-чна частина керується тією чи іншою моделлю світу. В цю модель входить узагальнений досвід і переконання людини. Модель виконує роль своєрідної ментальної картини. Маючи такий образ світу, людина звіряє з ним свої вчинки й орієнту-ється серед речей і подій реального життя. Що ми розуміємо під  образом чи картиною світу? Під цим варто розуміти те, що в науковій літературі називають терміном «світогляд» [2, 21].
Третя причина полягає в тому, що при використанні бого-словом застарілої картини світу, пастирська ефективність йо-го діяльності буде обмежена. Виходячи з вище сказаного, мо-жна зробити висновок про прийняття пануючого образа світу богослов'ям. При позитивному рішенні даного питання існує необхідність контролю над даним світоглядом. Богослов по-винний розрізняти, чи  має цей образ міцну теоретичну базу. Це накладає певну відповідальність на тих, хто займається богослов'ям.
Підставою для придбання наукового знання можуть стати біблійні орієнтири. У процесі пізнання людина використовує два основних способи. Їх умовно поділяють на інтуїтивний і раціональний. Кожен з цих способів має під собою різні підс-тави, а це у свою чергу має різне бачення світу.
У своїх працях Рене Декарт зробив поділ матерії і духу. Він виділив дві незалежні області – область свідомості й об-ласть матерії. Учені стали розглядати матерію як неживе і відділене від їхньої свідомості. Навколишній світ при цьому став уявлятися як величезний механізм. На основі такого сві-тогляду Ісаак Ньютон побудував свою механіку. Сучасна ж наука сформулювала своє бачення світу на підставі досягнень фізики. Положення сучасної фізики стали головними для нау-кового бачення світу. Коли ми порівнюємо релігійне і наукове бачення світу, то порівнюємо їхні методи пізнання, на які вони спираються. Відомо, що наука ґрунтується на раціональному знанні. В такому пізнанні важливу роль відіграє  інтелект чи розум. При цьому недоліком такого способу пізнання є абстрагування. Це означає, що в процесі дослідження відбувається ідеалізація рис розглянутих явищ. Природа не створює геометрично правильних гір і рік. Коли ми додаємо абстрактні властивості досліджуваним об'єктам, то скласти повну картину якого-небудь явища в цілому стає неможливим. Які методи пізнання світу пропонує релігія? Такі методи ми знаходимо, наприклад, у християнському богослов'ї. У даному випадку християнське богослов'я сприймає світ як єдине ціле. Це є прямою протилежністю раціональному дослідженню, що спричиняє необхідність поділу.
Ми можемо звернутися до методик медитації східної релі-гійної філософії. Тут ми бачимо, що навколишній світ розгля-дається в цілісності. Основною характерною ознакою медита-тивної свідомості є єдність із навколишнім світом. Для свідо-мості людини в даному випадку в такому стані не існує пере-шкод. Особливістю такого стану є прагнення пізнати сховану суть явищ і речей. Наукове ж пізнання спирається, насампе-ред, на дослідженні зовнішнього світу. Досліджуючи його, робиться висновок про загальну закономірність явищ. При цьому результати завжди будуть приблизними, тому що не-можливо врахувати всю безліч проявів. Подібно тому, як об'єктам наукового дослідження служить фізичний світ, об'єкт дослідження богослов'я – Бог. Бог – це реальність ін-шого роду. Богословська думка представляє Бога як Автора світобудови [3, 88]. Вона розглядає Бога, як учасника усього, що відбувається. Але можна помітити, що Він не завжди без-посередня причина того, що відбувається. Богослов'я вивчає події, у яких Бог виявляє Себе. Ці події є основним джерелом, де Бог виявляє акти Свого саморозкриття. Біблійне одкровен-ня – це оповідання про Божественні явища. Науковий біблій-ний підхід характеризується особистісним і ціннісним ви-вченням Божественних одкровень. Богослов'я зосереджується на розкритті внутрішнього відношення до світу. Воно розумі-ється як керівництво для громадського життя і думки. Крім того, богословська думка забезпечує суспільство моделлю іс-нування. Воно здійснює пошук істини у відношенні Божест-венної природи. Пошук правдоподібності чи наближення до істини в науці і богослов'ї – процес досить тонкий і здійсню-ється різними способами. Для обох дисциплін вірна теза кри-тичного реалізму. Такий пошук не виробляється за допомо-гою тільки однієї чітко сформульованої методики. Привілейо-ваним доступом до знання не володіє ні наука, ні богослов'я, не дивлячись на те що, вони вивчають різні сфери навколиш-нього світу. Сфера діяльності науки – матеріальний світ. Сфе-ра діяльності богослов'я – збагнення Бога. Нам необхідно ус-відомити розходження і подібності у сферах діяльності науки і богослов'я. Як тільки ці подібності і розходження будуть ус-відомлені, ми зможемо сприймати науку і богослов'я як парт-нерів. Якщо наука і богослов'я – дійсно партнери в спробі людства осягти реальність, то вони здатні до співпраці [4, 38].
Квантова теорія і теорія хаосу можуть бути ключем до ро-зуміння відкритості фізичних процесів. Була спроба зв'язати Божественну діяльність із квантовою невизначеністю. Якщо припустити, що Бог діє через квантові ефекти, ця діяльність буде не постійною, а від випадку до випадку. У богословів ідея такої Божественної діяльності викликає заперечення. Од-нак онтологічне пояснення теорії хаосу, може допомогти в збагненні людської і Божественної природи. Відношення фі-зичного і духовного можна побачити в понятті «активна ін-формація». Це розуміється як науковий еквівалент  внутріш-ньої роботи Божественного Духа в творінні. Божественний вплив у цьому випадку відповідає введенню чистої інформа-ції.
Досить цікавим є питання єдності в історичній перспекти-ві, починаючи з грецької філософії і до наших днів. З історич-ної точки зору єдність і пізнаваність світу має як грецькі, так і біблійні корені. Греки, а пізніше і римські стоїки розглядали Всесвіт, як єдину систему. У грецьких філософів ми знаходи-мо віру в силу розуму. Крім того, розглядаючи відношення християнства до даної проблеми, можна помітити, що біблій-на доктрина творіння внесла значний вклад у розвиток експе-риментальної науки.
Розглянемо співвідношення науки і богослов'я у Візантій-ській космології. Компоненти цього синтезу наступні: біблій-не вчення про твіріння з нічого; уявлення про Бога як Творця світу; античне вчення про чотири першоелементи-стихії, в яких формується навколишній світ; платонівське вчення про будову космосу й про ефір; геоцентризм і уявленняпро сфери. Можна помітити, що роль науки в даному вченні невелика. Науковому експерименту приділялося підлегле значення.
Образ світу в біблійному вченні про твіріння вказував на рішення таких питань, як початок творіння й еволюція пер-шоречовини;  про промисел Божий. В історичній перспективі Візантійське богослов'я представляло світ як простір. Приро-да в ньому – прекрасне й естетичне ціле. Світ створений зара-ди вищої мети, що досягається в ході світового процесу. У такий спосіб зважувалися питання у Візантійській космології. Вона розробляла християнські ідеї про творіння і була підсис-темою богослов'я. Щоб християнське світорозуміння мало стійкість і цілісність, у космологію ввели вчення платонізму. Це – теорія про матерію. Античне розуміння матерії виявило-ся зручним для опису первинного стану створеного Богом світу. Разом з тим еллінське вчення про існування Деміурга спростовується [5, 49]. За вченням апологетів – Бог створив неоформлену матерію. Іустин Мученик говорить, що з безфо-рмної матерії Бог створив на початку все суще. Перша ство-рена речовина – це матерія, потім відбулися її різновиди. Дру-гому етапу космогенеза відповідає поділ стихій, коли сила Божа прикрасила безвидну і неулаштовану речовину багатьма формами. Третій етап характерний тим, що безжиттєвій речо-вині даруєтся життя. Отже, платоновська теорія матерії й інші античні натурфілософські вчення, були сприйняті Візантійсь-кою космологією, і в такий спосіб  відкривався доступ у хрис-тиянство наукової інформації.
Оригінальна християнська космологія була створена в гу-ртку Великих Каппадокийців. Вона знайшла своє вираження в працях Григорія Ниського і «Шестидневах» Василя Ве-ликого. Космологія Василя Великого дотримується принципів, які встановили апологети. Світ створений прекрасним і гармонічним. Його досконалість відбиває премудрість Творця. Ідеї аристотелізму ми зустрічаємо в космології Григорія Богослова. Художник усього – Бог. Він створив матерію, що має форму. Потім вклав у світ закон, відповідно до якого все гармонійно рухається. Критиці у Григорія Богослова піддається платонізм. Вчення Григорія Ниського вважається одним із найбільш зрілих плодів Візантійської космології. Це теорія етапів (днів) творення, теорія матерії та її генезису, теорія збалансованості руху небесних тіл.
Іоанн Дамаскін та Михайло Пселл про космос писали більш докладно. Іоанн Дамаскін пропонує систему поглядів про устрій неба. Ми знаходимо у нього існування ефіру, як чистого елемента. Краса і порядок для Пселла – непорушні поняття. Він розуміє світ і тіло людини як складові з чотирьох елементів. Земля для нього є нерухомим центром усього. На-вколо неї відбувається круговий рух планет і зірок. Вогонь знаходиться у верхніх межах  світу [6, 12]. Він не притаман-ний іншим частинам Всесвіту. Свій порядок характерний для кожної із стихій. Відзначимо також вчення Григорія Палами. Він визначив місце для астрономії, філософії і науки.
Розвиток наук збігся з протестантською реформацією. Ко-смологічна географія, що більшість християнських богословів вважали самоочевидною, стала мінятися під впливом геліоце-нтричної астрономії Коперника. Рух Землі – не просте питан-ня. Тут не обійтися без пізнань у математиці й уяви. Характе-рною рисою старої космології було те, що в ній рай і пекло розташовувалися далеко одне від одного. Перший – за межа-ми зовнішньої сфери, другий – у глибинах Землі. Оскільки Земля є планетою серед безлічі таких утворень, то піднімалося питання про населеність планет у Всесвіті. Відкриття Ко-перника привели до створення нової космології. У ній людст-во позбавилося своєї ключової ролі у світі. У ході тривалого процесу примирення з новою системою були знайдені засоби, що заново наповняють фізичний світ духовним змістом.
Чи дійсно статус людства залежить від положення в кос-мосі? Чи є впевненість у тому, що Бог виявляє Свою турботу про людство поза залежністю від просторових координат? Щира мудрість бачить межі знання. Унікальність людини по-лягає в його інтелектуальному потенціалі. Це дає можливість для духовного пошуку. Положення ж у Всесвіті не впливає на розвиток духовності.
Коперник, Кеплер, Галілей відвели астрономії описову роль. Крім того, вони вийшли за традиційні межі між наука-ми. Об'єктом інтересу астрономів при Кеплере стали фізичні причини явищ. Зміна світогляду, що відбулося при Кеплере, виходило з подолання бар'єрів між двома дисциплінами. У той час фізика була більш престижна, чим астрономія. Чи бу-ло це характерною ознакою тільки для протестантів? Кепле-ровське богослов'я було протестантським. Фізична реальність, що відкрив Кеплер, визнавалася Галілеем, що був католиком.
Яку роль у становленні наукової системи Коперника зіг-рав розкол між католицьким і протестантським суспільства-ми? Католицька церква виробила програму захисту від проте-стантського впливу. Це у свою чергу змінило критерій істи-ни. У результаті чого науковий світ придбав визначені обмеження у своїй сфері. Вплив релігійної боротьби свідчить про випадковий характер цього відношення в конкретні епохи і у конкретних  країнах. Протестантське богослов'я сприяло розвитку технічного прогресу.
Реформістський і консервативний іудаїзм, католицька і православна церкви, більшість основних протестантських де-номенацій прийшли до висновку, що нам не слід ставити знак рівності між космологією і доктриною про твіріння [7, 55]. Наука і релігія займаються різними питаннями. Хоча перекази про творення у різних культурах розглядаються у визначеному співвідношенні з наукою. Вони  поміщають людське життя в рамки космічного порядку. Тут людське поводження ставиться в залежність від універсального порядку. В основному ми спостерігаємо, як відбувається боротьба творчих сил проти руйнування і хаосу.
Біблійна доктрина про твіріння і наукові космологічні мо-делі являють собою різні типи тверджень. Принципово  від-мінні одне від одного методи дослідження, що використову-ють астроном і богослов. Кожен спосіб дослідження вибор-чий і має свої обмеження. Мова науки і мова релігії досить сильно відрізняються одне від одного. Функції, що вони ви-конують у людському житті, також різні. Ціль науки складається у виявленні закономірних співвідношень між природними явищами. Релігія ж визначає спосіб життя в рамках більш значимої абсолютної структури.
Сучасні космологічні гіпотези дозволяють вести діалог між вченими і богословами з деяких питань. Так, доктрина про творіння доводить виникнення життя за допомогою розу-много задуму. В цьому випадку виключається поява життя випадково. Космологи, доводячи виникнення життя від заду-му, виходять з того, що навіть незначні зміни фізичних пос-тійних привели б до того, що Всесвіт був би ненаселений. Вважається, що з безлічі можливих Всесвітів, наш – один з таких, випадкові параметри якого допускають існування форм органічного життя. Фізичні константи припускають можливість життя як досить тонку надбудову. Але це – свідчення того, що життя і свідомість були серед цілей розумного Бога.
Джон Полкінхорн, фізик і богослов, вивчає пізнавальність світу з погляду теїзму. У нього ключем до розуміння фізично-го світу служить математика, винайдена людським Розумом [8, 24]. Бог – основа раціональності нашого розуму. Полкін-хорн звертається до ранньохристиянської концепції логосу. У ній сполучається грецька ідея раціонального принципу, що упорядковує, та ідея іудейського богослов'я – діяльного Слова Божого.
Яким чином наукова теорія еволюції співвідноситься з християнським вченням про сотворіння світу? Треба відзна-чити, що теорія еволюції і вчення про створення світу нале-жать до різних областей знання. Крім того, до конфлікту між теїзмом і матеріалізмом еволюція не має ніякого відношення. Ключовим, у розумінні сутності цих двох напрямків у науці є розгляд природи еволюційних теорій і вчення про створіння світу. Еволюціонізм являє собою не просто окрему теорію, але у свою чергу він є загальним методологічним підходом до пояснення явищ. Як відбувається обґрунтування еволюційної теорії?  В одному випадку  спостерігається зміна в часі [9, 11]. В іншому випадку переконання базується на  висновку, зроб-леному на підставі найкращого з наявних пояснень. Показни-ками добротності теорії є: здатність до пророкування подій, внутрішня зв’язність, простота, сумісність із всім іншим, що ми знаємо про світ, а також здатність до пояснення широкого кола явищ. Теорії, такі як механіка Ньютона і теорія еволюції, мають широку сферу застосування. Однак вони постійно зіш-товхуються з явищами, які не здатні пояснити. З вищесказа-ного випливає, що, продемонструвавши сутність і способи доказу еволюційної теорії – досить для того, щоб показати несуперечність теорії еволюції і вчення про сотворіння світу. Але теорія еволюції не має відносин до сучасної суперечки між прихильниками про створення світу і матеріалістами. Це можна пояснити тим, що всі еволюційні теорії є теоріями змін. Доктрина ж про створення світу, що розглядається он-тологично, є вченням про виникнення з нічого. Отже, ніяка теорія про виникнення з нічого не суперечить ніяким теоріям змін, і навпаки.
П.Оверхарге вважає, що Біблія не вирішує природничона-укових проблем. У її задачу не входить підтвердження теорій природознавства, зокрема вчення про еволюцію. У Біблії зва-жуються тільки «священно-історичні питання». У зв'язку з цим затверджується, що кінцева основа усіх видів неорганіч-ної й органічної матерії знаходиться в Бозі. Деякі християнсь-кі теологи розглядають історії творіння в книзі «Буття», як міф. Так, Н. Янг, вважає, що розповіді про творіння мають визначену інтерпретацію. Він думає, що біблійні історії – це звертання Автора і теологів Ізраїлю до його сучасників. Дж. Хік виражає таку ж думку, що біблійні історії творіння мають міфологічний характер. Він відзначає, що релігійні міфи все-таки працюють досить ефективно. Як вирішують представни-ки даних напрямків питання, зв'язані з трактуванням конкрет-них біблійних положень?  Найбільший інтерес тут представ-ляє трактування сучасними ідеологами християнства пробле-ми «днів творіння».
А. Хайєрд пропонує наступну класифікацію інтерпре-тацій днів. Сучасні богослови мають різне відношення до «днів творіння». Розглянемо деякі з них: 1.буквальні дні утвору (Г.Морріс); 2. буквальні дні ретворіння (А.Кастанс); 3. «дні», розглянуті як геологічні епохи (У.Гербер, В.Пірс); 4. переривчасті дні творіння – біблійна 24-годинна доба – дні (Р. Ньюмен); 5. біблійні «дні» – дні нетворення, а Божественного одкровення (П.Вайсман).
Як уже відзначено, що має місце різні підходи до біблій-них розповідей про творіння. Маємо так само і різні тракту-вання еволюції органічної природи. М.Морріс і А. Кастанс виступають проти еволюційного вчення. У.Гербер, В.Пірс намагаються сполучити теорію еволюції з релігійним пояс-ненням розвитку світу. Ідею про існування на початку світу простих форм, на основі яких потім з'явилися більш складні форми, В.Пірс вважає оманою. Ідея прогресивного розвитку через мутації, на думку Г.Морріса не має наукову доказову базу. У підсумку, на думку Г.Морріса, кінцевий результат не-минуче повинний бути зв'язаний із загальним погіршенням, а не з прогресом. Г.Морріс думав, що усі види були створені Богом незалежно одне від одного. Християнські теологи-антиеволюціоністи стверджують, що на природничонауковій основі не можна пояснити виникнення складних видів з більш простих [10, 59].
Відкриття Г.Менделя довели неможливість зміни власти-востей, закодованих у ДНК, через зовнішній вплив. Теорія випадкового виникнення високорозвинених видів, на думку В.Пірса, через помилкові дуплікації генів чи рекомбінації хромосом, абсолютно не відповідає дійсності. В.Пірс вважає, що ніякими природними причинами не можна пояснити ви-никнення механізмів розподілу клітки і репродукції. Усі ці механізми явно вказують на програмування з-поза нашої дій-сності. В.Пірс підкреслює, що для такого програмування був необхідний досить високий ступінь розумності. Розумність повинна бути більш високого порядку, тобто надприродної. Найбільш прийнятним поясненням тут, на думку В.Пірса, є теорія «космічного кодування – рекодурування». В.Пірс вва-жає, що потрібно звернутися за питанням виникнення висо-корозвинених організмів за межі світу, що спостерігаються. Код ДНК містить усі особливості живих істот. Оскільки він написаний однією «мовою», то очевидно, що для його утво-рення потрібний був вплив з одного джерела.
Якщо В.Пірс не згодний з тим, що розвиток світу можна назвати прогресивним, то А. Кастанс наявність прогресу у світовій еволюції вважає за необхідне. Він відзначає розхо-дження в погляді на світ між християнами і «натуралістами». Оскільки створення людини і поселення її на Землі входило в Божественний план, то розвиток різних форм життя є їхнім іспитом на придатність жити у даних умовах. Бог уводив на Землі нові види за ступенями їхньої складності, незалежно одне від одного.
Розглядаючи теорію еволюції в плані виникнення життя, християнські теологи-антиеволюціоністи вважають неможли-вим на цій підставі одержати уявлення про походження лю-дини. Рішення питання походження людини лежить за межа-ми можливостей теорії еволюції. Біблія учить про закінчене сотворіння і наступну деградацію. Отже, що є характерним для теїстичного антиеволюцінізма? Процес виникнення най-простіших організмів наука сьогодні не в змозі описати – та-кої думки дотримується В.Пірс. Г.Морріс стверджує, що в па-леонтологічному літописі спостерігаємо пустоти [11, 192]. У біології з приводу закономірностей макроскопічної еволюції теж далеко не все ясно. Тоді можна поставити запитання про розуміння цієї ситуації в сучасній науці. Наука виявляє межі властивих їй пізнавальних можливостей.
Що являє собою сучасний теїстичний еволюціонізм? Прихильники даного напрямку прагнуть довести, що доктри-ни християнства не суперечать науковим представленням про еволюцію. У такій теології еволюційне вчення і концепція Божественного творіння світу розвиваються, доповнюючи один одного. Представником теїстичного еволюціонізму є П.Тейяр де Шарден. Згідно І.Ілліеса, еволюціоністська біоло-гія і християнська теологія не повинні знаходитися в поло-женні сторін, що сперечаються. Він позитивно відноситься до проблеми синтезу теорії еволюції і теології. Визнання еволю-ційного розвитку, на думку теїстичного еволюціонізму не пе-решкоджає визнанню Бога, як Господа цього світу. За П.Оверхарге – у план Бога входив розвиток у часі від просто-го до складного. Отже, розвитком керує творча воля Божа. З погляду Е.Светлова, Бог направляв процес розвитку, вводячи в різні його періоди «творчу силу».
Можна знайти й інший погляд на світовий розвиток у ра-мках теїстичного еволюціонізму. Так, еволюцію світу не мо-жна розглядати, як визначений процес, думає А.Пікок, оскі-льки велику роль у ньому грає елемент випадку. Виникнення нових форм матерії в такому розумінні – це закономірний на-слідок випадкових подій. На думку А.Пікока Бог, як Творець світу, виступає в ролі експериментатора. Різні труднощі нау-кового пояснення ряду явищ сучасні християнські теологи намагаються інтерпретувати для пояснення своїх поглядів на становлення світу. Вони обґрунтовують концепції світових процесів на основі взаємодії випадковості і закономірності.
Роберт Рассел пропонує розмежувати глобальну, номоло-гічну і локальну ймовірність [12, 258]. Тут пропонується на-ступний поділ:
1. Імовірнісне існування. Чому щось існує?
2. Імовірнісні граничні умови. Нез'ясовність з наукового погляду початку світу.
3. Імовірнісні закони. Це означає неминучість законів імовірності в космології.
4. Імовірнісні події. Космос – це унікальна і незворотна послідовність подій.
До кожного з чотирьох перерахованих вище видів імовір-ності можна провести богословські паралелі. Оскільки немає відповіді на виникнення світу в космології, то перші два види імовірностей вважаються прикордонними питаннями. Дві ін-ші ймовірності співвідносяться з богослов'ям природи. До них застосовні наступні наукові теорії:
1. Імовірність існування співвідноситься з релігійним змістом утвору, тому що теорія створення затверджує трансцендентність, владу, волю і цілеспря¬мованість Бога, і нашу залежність від Нього.
2. Імовірність граничних умов є вираженням доктрини творення незалежно від проблеми абсолютного початку.
Хома Аквінський вважав, що існування початку є прикла-дом нашої залежності від Бога.
На екзистенціальному рівні кожний з нас зіштовхується з випадковістю подій індивідуального життя. Ми випробо-вуємо свою беззахисність перед непередбаченими подіями. Це такі події, як дії інших людей, природні катастрофи, хвороби і смерть. Наша воля обмежена подіями, які ми не можемо контролювати. У даному нам просторі й часі ми усвідомлюємо обмеженість, випробовуємо тривогу і беззахисність. Разом із тим перед обличчям цих імовірностей Божественна реальність не звільняє нас від страждань і втрат. Більш того, вона дає нам впевненість у тому, що Божа любов залишається з нами, не дивлячись на випадковості, що нас оточують.
Як представляють майбутнє наука і релігія?  Звернемо увагу на майбутнє космосу. Воно неминуче зв'язано з двома есхатологічними вимірами: майбутнім особистості і майбут-нім суспільства [13, 969]. Основний досвід, що містить есха-тологія – це спрямованість до майбутнього і потреба в надії. Люди шукають сенс перед обличчям страждань і смерті у всіх культурах. Смерть загострює проблему космічної справедли-вості.
Есхатологію можна розглядати як екстраполяцію в май-бутнє уявлень про нинішній космічний порядок. Багато куль-тур мають перекази про космічне майбутнє, як і космічне ми-нуле. Існують два основних типи есхатологічних переказів. Перший тип – це міфи про циклічне відродження. У них світ багаторазово руйнується і твориться заново. Час і історія яв-ляють собою цикли. Так, в індуїзмі цикл складається з чоти-рьох епох: творіння, відродження, руйнування і відтворення. Коло перероджень може бути розірване лише за допомогою просвітління і возз'єднання з Брахманом, усеосяжною єдніс-тю. Індуїзм передбачає нескінченну довжину простору і часу, що ріднить його із сучасною космологією.  Історичні події в індуїзмі не мають такого великого значення, як у християнст-ві. При повторенні космічних циклів не існує ні початку, ні кінця, ні історичного процесу. Це повна протилежність коро-ткому проміжку часу і геоцентричних поглядів, що ми спо-стерігаємо в Біблії.
Другий тип есхатологічних переказів – це історія про кі-нець часів. Такий погляд відображає лінійний і необоротний перебіг часу й історії. І іудаїзм, і християнство говорять про прийдешнє месіанське століття. Як розвивалися ідеї про кі-нець часу і як їх можна зрозуміти сьогодні? Для ізраїльського народу під час окупації іноземними арміями перспективи зві-льнення від них були нереальними. Залишалася надія на над-природне втручання. Апокаліптична література виражала на-дію на поразку гнобителів за допомогою Божественного втручання. Месія, що може відновити Царство Ізраїля, розг-лядається як надприродна істота. Таке прийдешнє Царство має надсвітові характеристики. Царство Боже було централь-ною темою вчення Христа [14, 161]. Він говорив про аспекти Царства: воно «серед вас» чи проростає як гірчичне насіння. Відзначалися так само і параметри його настання: воно при-йде раптово і зненацька. Після  смерті і воскресіння Ісуса, уч-ні очікують Його дотепер, тому що терміни Його повернення невідомі. Християни по-різному розуміють пришестя Царства Небесного. Деякі сприймають книгу Одкровення буквально. Вони очікують фінального конфлікту в недалекому майбут-ньому. Світові кризи і погроза ядерної катастрофи сприяє ро-звитку такого апокаліптичного мислення. Неортодоксальний і екзистенціальний напрямок богослов'я розглядають вчен¬ня Христа про настання Царства, як повсякденна покора Божест-венним постановам. Царство Небесне для них – це одна із змін досвіду в сьогоденні. Для ліберальних протестантів і прихильників богослов'я звільнення Царства Небесного рів-носильне моральному стану, тобто покорі Богу і придбанню соціальної справедливості.
Що можуть сказати вчені про майбутнє Всесвіту?  Астро-фізик Стівен Вайнберг думає, що людству немає аналогів у Всесвіті. Якщо Всесвіт відкритий, то він буде продовжувати розширюватися і охолоджуватися. Однак Фрімен Дайсон вва-жає, що біологічне життя зможе пристосуватися до цих умов. Пристосування людського організму до екстремальних умов може відбутися через використання генної інженерії. Подібні думки ми бачимо у Френка Тіплера. Він думає, що людський мозок представляє комп'ютер. У результаті швидкість поши-рення інформації й обсяг пам'яті збільшуються необмежено [15, 150]. Таке «продовження розуму» буде відбуватися, на-віть якщо людство припинить своє існування. Тоді комп'юте-ри будуть відтворювати себе самі. Такі пророкування не мо-жуть бути перевірені. Біблія ж розглядає людину як єдність тіла, розуму і духу. Тут людина не просто інтелект, у якого э здатність передавати й одержувати інформацію.


Висновок
Наші почуття придатні для орієнтування і адаптації в на-вколишньому світі. З їхньою допомогою ми можемо жити ці-лком благополучно. Їм властива обмеженість, але вони мають і свої достоїнства. Дивна властивість наших почуттів – їхній визначений спектр. Вони чуттєві в тій частині хвильових спе-ктрів, у яких створюється погоджена картина зовнішнього світу. Наші почуття не дозволяють нам проникнути в глибини дійсності, незважаючи на те, ми можемо їх зміцнити і продовжити за допомогою приладів та інструментів. Необхідно примиритися з фактом, що ми не в силах уявити  те, що не сприймано нашими почуттями. Наші уявлення не виходять за межі наших відчуттів. І все-таки, крізь картину світу, створену нашими почуттями, просвічує лик іншої дійсності. Користаючись почуттями, ми будуємо образ навколишнього світу і відшукуємо в ньому своє місце. Це називається розумінням. Почуттєві дані – це тільки вихідний матеріал, з якого складається ціле – наше бачення світу. Воно охоплює не тільки зовнішній вигляд матеріального світу, але простирається набагато ширше і глибше. Тільки людині присуща здатність накопичувати спостереження, аналізувати і групувати їх, відшукувати взаємозв'язок і взаємодію явищ, і з усього цього будувати нову, збагачену картину дійсності.
Головним знаряддям пошуку істини служить інтелект – здатність психіки до логічного мислення. Міркуючи, ми відо-кремлюємо важливе від неважливого. Розглядаємо предмет з різних боків. Випробовуємо свої теоретичні висновки на практиці і, зрештою, робимо остаточні логічні висновки. Ду-мка – найважливіший інструмент для наукових шукань. Крім логічного мислення, у розуму є й інший інструмент – інтуїція. Інтуїцією називають безпосереднє ведення істини. І художне, і релігійне натхнення породжується інтуїцією. Поряд з інтуї-цією існує збагнення вірою навколишньої дійсності, тобто здатність засвоювати істину, віруючи, а не прибігаючи до ло-гічного висновку. Віра – найпоширеніший спосіб пізнання. Ми щодня діємо і вирішуємо, керуючись вірою, куди частіше, ніж  доказами чи логічними висновками. Віра, інтуїція і думка доповнюють і врівноважують одне одного. Без такої рівноваги віра перетворилася б у марновірство, а думка висушила б у розумі всі людські почуття. Саме баланс пізнавальних сил зводить окремі сприйняття світу в єдине ціле.

The problems of the conception of the present-day reality are reviewed in the article. The comparative analysis of the comprehension of the world by the science and theology is being made. The influence of the scientific discoveries on the forming of the world image by the theology is analyzed.

Key worlds: picture, image, world, world view, physics, theology, science.

Література
1. Окороков В.Б. О единстве истины и о границах сущест-вования мира в науке, философии и религии. / В.Б.Окороков // Віснник Харьківського державного універ-ситету. – 1998. – № 400/6.
2. Тарароев Я.В. Космология как базис мировоззрения че-ловека / Я.В.Тарароев // Вісник Харьківського державного університету. – 1998. – № 406/6.
3. Форлайнс Ф. Библейская систематика. – СПб., 1996.
4. Хеллер М. Творческий конфликт. ББИ св. ап. Андрея. – М., 2005.
5. Павленко А.Н. Европейская космология: основания эпистемологического поворота. – М., : Институт философии РАН, 1997.
6. Макаров Д.И. Антропология и космология св. Григория Паламы. СПб., 2003.
7. Девятова С.В. Религия и наука: шаг к примирению? М., Издательство Московского университета. – 1993.
8. Полкинхорн Д. Наука и богословие. ББИ св. ап. Андрея. – М., 2004.
9. Вайт Д., Комнінеллис Н. Крах Дарвина. – Черкаси, 2001.
10. Хамфис Д. Звездный свет и время. – Сімферополь, 2009.
11. Моррис Г. Библейские основания современной науки. СПб., “Библия для всех”,  1995.
12. Барбур И. Религия и наука. ББИ св. ап. Андрея. – М., 2000.
13. Эриксон М. Христианское богословие. СПб., “Библия для всех”, 1999.
14. Стагг Ф. Богословие Нового Завета. К., 1999.
15. Ответственность религии и науки в современном мире / Под ред. Г. Гунтера – М., ББИ св. ап. Андрея, 2007.







БОЖЕСТВЕННЕ ОБ;ЯВЛЕННЯ 
ЯК ЯВИЩЕ ДУХОВНОГО СВІТЛА В ХРИСТИЯНСТВІ

У статті проведений аналіз місць Святого Письма, де ду-ховне світло, на відміну від сонячного світла, розкриває для людини надприродний світ християнства.
Ключові слова: світло, життя, шлях, сяйво, слава, вічність.
Актуальність теми полягає у тому, що у фізичному світі лю-дина стикається з неземним явищем – духовним світлом, яке відкриває людям надприродну природу Бога.
Мета статті полягає в розкритті природи духовного світла і його взаємодії з людиною.

Християнство – це релігія духовного світла. Про це світло можна прочитати в багатьох уривках Святого Письма. Наприклад, в книзі Дії Апостолів (26, 13) написано: «то опівдні, о царю, на дорозі побачив я світло із неба, ясніше від світлості сонця, що осяяло мене та тих, хто разом за мною йшов!». Апостол Павло говорить, що зіткнувся з чимось неземним, небаченим і немислимим. Він опинився в потоці чудового світла, не порівняного з світлом сонця.
Писання говорить, що Господь Бог через Свого Сина Ісу-са Христа перетворив Своє світло в образ і явище. Якщо осмислити внутрішній зв'язок понять: Слово, світло, життя і Бог, то стане набагато зрозумілішим все різноманіття значень «світло», яке часто зустрічається в Біблії ;1, 70;.
Без фізичних джерел енергії не можливе людське життя. Без світла неможливий зір і орієнтація в просторі. Фізичне світло освітлює наше пересування по землі, воді, повітрю. Сонячне світло дозволяє побачити всі предмети в природі фі-зичній. Воно має здатність дезинфекції, тобто очищає, вбиває бактерії. Багато рослин, живі організми мають явно виражені світловодні канали. Людина – не виключення. У неї так само є подібні канали. На підставі досліджень взаємодії концент-рованого сонячного світла з речовинами різної природи про-понується методика лікування тіла людини і його внутрішніх органів, так звана метамерна геліотерапія ;2, 53;.
Без сонячного світла ми не маємо продовження своєї дія-льності. Кожна клітинка людського організму не може жити без енергії сонця. Втрата енергії постійно заповнюється. Без сонця клітина людського організму може згаснути, як свічка, тому вона поповнює свій власний запас енергії. Всі рослини і тварини є відкритими системами, які поглинають енергію ззовні і з виділенням її назовні. Тому життєдайну, рушійну силу, необхідну для підтримки життя, будь-який організм може одержувати лише за умови витрачання її.  Життя завжди супроводжується повільною витратою енергії і її заповненням ззовні.
Але сонце, як і живі організми не є в цьому фізичному світі постійними величинами. Святе Письмо говорить, що слава Божа освітить місце перебування віруючих у Христа людей і світильник їхній буде Він. Ми читаємо в пророка Ісаї про це: «І підуть народи за світлом Твоїм, а царі – до ясністю сяйва Твого» (Іс.60.3).
Сяйво слави невіддільно від Божественної Трійці. Зі сла-вою зв'язані такі поняття, як велич, честь, багатство, прослав-ляння, добро, щастя, благоденство, блиск, сяйво, яскравість [3, 419].  Скрізь, де виявлена Божественна Трійця, там є при-сутнім неперевершене для людей, ангелів, всесвіту і мудрість, і сила, і творчість і будь-який інший прояв Божий. Бог відк-риває нам Свою славу, як у Собі, в утворі і спокуті людини. Христос завжди був, є і буде сяйвом слави Бога. Він виявив славу Бога, створивши Всесвіт. Це з'явилося й у фарбах, у му-зиці, красі, добірності творіння.
Через Мойсея і його закон нам повідано, що Господь – є Бог морального порядку і чистоти, праведності і святості. Ісус Христос у власному Своєму втіленні, у Своїй смерті, воскре-сінні і піднесенні Він відкрив славу Отця. «Слово сталося ті-лом і перебувало між нами повне благодаті та правди», – го-ворить апостол Іоанн, – «і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця» (Іоанн. 1:14). Він – сяйво слави Божої. Один раз перед Ісаєю був відкритий престол Господа високий і звеличений, і краї риз Його наповнили весь храм. Серафіми закривали обличчя і ноги свої, волаючи: «Святий, святий, святий Господь Саваот…» (Іс. 6:3). Коли Мойсей сто-яв у розпадині скелі – Господь провів перед ним усю славу Свою (Вих. 33:17–23). Він бачив Того, Хто потім  прийшов на землю, як Ісус Христос. Він є сяйвом слави Божої. Вона є су-купність величі, могутності і досконалості. Ісус подібний променям сонця, будучи і самою природою його.
У Старому Завіті слава Господня проявилася у видимому сяйві на Синаї (Вих. 24:16). Так само ми читаємо: «…і слава Господня наповняла скинію». (Вих. 40:34)
Іудеї вчили, що на обличчі Адама до гріхопадіння сіяла слава Божа. Після гріхопадіння слава Божа зникла з обличчя Адама. Коли наступить епоха Месії, тоді слава Божа знову світитиме тим, хто потрапить в Його Царство.
У всьому процесі порятунку людства ми бачимо вічну славу Божію. Весь цей процес осяє сяюча слава Господа Ісуса Христа: славою Його божественності, Його людської мужно-сті, Його священицького служіння і жертовності, Його неод-мінного повернення. Він увінчаний славою і честю, оскільки прийняв мученицьку смерть. Хрест і страждання замість того, щоб бути помилкою і трагічною випадковістю, стали для Ме-сії вінчанням слави. Його страждання – це джерело слави.
У 1-ому посланні до Тимофія (3:16) апостол Павло пояс-нює прояв Божої могутності, слави, величі у всій повноті в Ісусі Христі таким чином: Бог «…в тілі з'явився.., виправда-ний   Духом.., янголам показався, проповіданий був між наро-дами... Він у славі вознісся!». Це сяйво слави і сяйво пишнос-ті Бога виявилося Ісусом Христом у такій мірі, що Він, «…будучи сяйво слави Отця», очистив нас від гріхів.
Коли Мойсей прийняв закон Божий на горі Синай – об-личчя його знайшло таке сяйво, що люди боялися підійти до нього. З цієї причини він надягав на обличчя покривало. На-далі ми бачимо, що слава Божа, проявлена в Мойсеї згасла, як і Заповіт з ізраїльським народом. Бог-Отець уклав Новий За-повіт Ісуса Христа, Який приніс Себе в жертву за гріх на Гол-гофськім хресті, щоб врятувати нас від вічної загибелі. Тому слава Божа, проявлена в Мойсеї, опинилася вогником свічки при світлі сонця. Апостол Павло про це говорив: «бо коли славне те, що минає, то багато більш у славі те, що триває!» (2 Кор. 3, 11).
Господь сяйвом духовного світла освітлює наші серця. Світло благодаті Божої невимовно благе і велике. Світло бла-годаті Божої може просвітити собою будь-яку людину. Нерід-ко це світло на зразок блискавки вражає серце людини, засте-рігаючи його від погибелі. У посланні апостола Павла до Ефесян (5, 14) ми читаємо наступні слова: «Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, – і Христос освітлить тебе!». Господь сяйвом духовного світла освітлює наші серця. Світло душі людини приходить в сяйво і блиск від Божого світла ;4, 266;. Він світить серед пітьми людського неуцтва, розпусти і нена-висті. Це світло віри і світло всіх християнських чеснот. Про Божественне світло цар Давид говорить наступне: «бо Ти сві-тиш мого світильника, Господь – Бог мій, освітлює Він мою темряву!» (Пс. 17:29).
У світлі сяйва слави Божої в особі Ісуса Христа люди пі-знають цю славу. Апостол Павло говорить про це наступне: «...Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях на-ших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої – в Особі Христовій» (2 Кор. 4:6). Він, Своїм невичерпним світлом, си-лою Своєю відганяє пітьму. Світло Божої слави рятує життя людей від хаосу. Він висвітлює шлях кожного віруючого лю-дини. Він додає цього життя щирий зміст і ціль. Час сумнівів, непевності і хитань проходить. Життєвий шлях стає освітле-ним духовним світлом. За всіх часів світло означало чистоту, шляхетність і моральну досконалість. Немов червона нитка, образ світла проходить через усю Біблію [5, 89].
Святе Письмо  ясно говорить на предмет того, що чоловік один, у відриві від Божественного втручання приречений на те, щоб залишатися глухим і сліпим до краси світу духовного. Тільки Бог може «відкрити наші очі» щоб бачити і тільки Бог може «дати нам вуха», щоб чути. Отже, що ж мав на увазі ав-тор Псалма 118, 18, коли говорив: «Відкрий  мої очі, і хай чу-да Закону Твого я побачу!».
Слово «відкрий», що ужито в цьому вірші означає «вида-лення перешкоди», той же термін вживається в книзі Чисел (22, 31), де ми читаємо: «І відкрив Господь очі Валаамові, і побачив він Господнього Янгола, що стоїть на дорозі…». Цей термін вживається й в інших місцях, де він описує, як Бог да-рує людям розуміння Його одкровення [6, 39].
Висновок
Бог робить щось надприродне, що усуває в людей завісу, що  закриває їхні очі. І наділяє здатністю розпізнати духовну істину. У нашого слуху з'являється здатність чути окрім звуків фізичних, ще й звуки духовної сфери. Бог бере очі, які не могли раніше бачити духовного, і знімає з них перешкоду, яка створює гріх, і очам цим відкривається абсолютно новий світ. Несподівано предмети і поняття, які раніше не мали ніякого значення, раптом починають вводити  душу людини в трепет, у міру відкриття духовного світу. Він відкриває перед нами скарбницю Божого слова і показує нам мир, про існування якого ми раніше і не підозрювали.
Першим етапом придбання духовного зору є видалення перешкоди з очей людини. Другий етап означає побачити щось, раніше недоступне. Слово «відкрити» означає видален-ня перешкоди, з тим, щоб відновити або поліпшити зір, щоб людина могла побачити пишність духовного світу. Слово «побачити» означає набагато більше, ніж просто кинути пог-ляд або навіть спостерігати, не надаючи значення. Це означає дивитися, вивчаючи, усвідомлюючи побачене. Мається на увазі цілеспрямований, пильний погляд, від якого очікується набагато більше, ніж при збіглому, поверхневому огляді. Цей погляд повинен бути довгим. Тривалим настільки, щоб встиг-нути полічити зірки. Цей погляд повинен бути повним очіку-вання. Протилежність цьому значенню погляду може бути погляд випадковий, недбалий, безтурботний. Коли людина просить Бога розплющити йому очі духовні, щоб побачити Його чудеса, то він просить побачити Його надприродну при-роду. 

The article will analyze the Bible verses, where spiritual light, in contrast to sunlight, uncovers the supernatural world of Christianity.

Key words: light, way, truth, shining, glory, eternity



Література
1. Нильсен ОДД Рогнар. Свет и время, 1993.
2. Дверняков В.С. Загадки солнечного света – фундамент теории творения. – Полтава, 2008.
3. Библейский словарь // Изданіе пастора Б. Геце. – Wydawnictwo Religine B. G;tze. – Warzawa I, Polna 64, 1938.
4. МакАртур Джон Ф., младший. Толкование послания к Ефесянам / Союз ЕХБ Украины. – К., 1993.
5. Дуглас Албан. Сто библейских уроков: Пер. с англ., 1995.
6. Райри Чарльз. Основы богословия. // Ассоциация «Духов-ное возрождение»  – Москва, 2000.


ФЕНОМЕН БОЖЕСТВЕННОГО СВІТЛА
І ЙОГО ВПЛИВ НА ДУХОВНЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

У статті розглядається парадигма світла. Виникнення сві-тла у Всесвіті. Фізичні явища світла, богословський аспект духовного світла. Проведено паралелі між фізичною приро-дою світла і його духовною аналогією. Розкривається взаємо-дія між Божественним світлом і духовним життям людини.
Ключові слова: світло, духовність, Всесвіт, енергія, Слово Бо-же.
Актуальність теми полягає у тому, що це питання недостат-ньо вивчене на даний час. Розробка його становить інтерес для філософії й богослов'я.
Ціль статті полягає в тому, щоб розкрити духовну власти-вість Божественного світла.

Астроном Весто Слайфера в 1914 році знайшов, що шви-дкість віддалення Галактики Андромеда (туманність Андро-меди) складає 700 тисяч миль на годину. Дослідження продо-вжувалися, і до 1925 року було зареєстровано 42 галактики, що віддаляються від Землі, маючи величезну швидкість [1, 316]. Зміни проводилися, ґрунтуючись на ефекті зсуву в спек-трах зірок і галактик. Коли віддалені від Землі зірки й галак-тики віддаляються, їхні лінії спектрів показують зсув у бік червоної частини спектра. Це говорить про процес розширен-ня Всесвіту. А якщо Всесвіт розширюється,  то був початок  розширення, і його причина. Говорячи про початок розши-рення, то можна уявити концентрацію Всесвіту в якомусь до-сить малому обсязі – у своєрідному «зародку». Причиною ро-зширення  був вибух цього «зародка», а його фрагменти про-довжують віддалятися і сьогодні. Учені спостерігають астро-номічні об'єкти, що мають швидкість віддалення близькі до швидкості світла [2, 17].
Речовина Всесвіту після вибуху була щільною і мала ве-личезну температуру. Температура могла досягати багатьох мільярдів градусів. Розпечена речовина, як відомо, випромі-нює світло. Так виник цілий «океан світла», що поглинався й випромінювався розпеченою речовиною. Остигання «океану світла» супроводжувалося зміною його кольору. Він слабшав і «червонів», і випромінювання його ставало довгохвильовим. Надалі речовина Всесвіту перестала випромінювати, тому що відбулося її охолодження. В результаті «океан світла» знайшов незалежне існування від самої речовини. Світло більше не підтримувалося речовиною, поглиналося нею, розсіювалося, продовжувало “червоніти”. Вчені розрахували, що «первісне світло» повинно ще існувати у вигляді слабкого мікрохвильового випромінювання. Його назвали реліктовим [3, 135].
У 1965 році Арно Пензіас і Роберт Уілсон знайшли релік-тове випромінювання. Спочатку було зареєстроване невідоме шумове тло. Потім визначили, що його джерело перебуває за межами нашої планети. Частота і потужність сигналу не за-лежали від напрямку прийому. Виявилося, що дане фонове випромінювання однакове в будь-якій точці Всесвіту. Це ви-промінювання ще називають фотонним газом (фотони – част-ки світла). Він однорідний за усіма своїми характеристиками.
У Біблії ми зустрічаємо оповідання про виникнення світ-ла. Написано: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло» (Бут. 1:3). У своєму початку Всесвіт був пронизаний «океаном світла» і це підтверджує наука. Далі, порівнюючи інфляційну модель розвитку Всесвіту й оповідання про тво-ріння у книзі Буття, ми знаходимо, що світло відокремилося від речовини. Ми читаємо: «І побачив Бог світло, що добре воно, – і Бог відділив світло від темряви». (Бут. 1:4).
До «Гамовского поділу», світло й речовина знаходилися в термодинамічній рівновазі. Світло поглиналося й випроміню-валося розпеченою речовиною. Звідси можна зробити висно-вок, що етапи становлення Всесвіту, описані в Біблії, підтвер-джуються наукою. Про справедливість наукової думки можна судити тільки по детальному математичному аналізу різних моделей Великого Вибуху. Однак аналіз ситуації з Великим Вибухом показує, що ймовірність випадкового виникнення Всесвіту у результаті Вибуху нескінченно мала, тому що існує твердий взаємозв'язок основних параметрів Великого Вибуху з константами Всесвіту, що спостерігається [4, 47]. Тоді можна зробити висновок, виходячи з вищесказаного, що ні про який випадковий характер Великого  Вибуху мова йти не може [5, 141].
Будь-яке явище у Всесвіті припускає енергетичний обмін, тобто у Всесвіті все являє собою енергію. Світло, звук, тепло, сама матерія – це різні форми енергії. Ми можемо сприймати такі властивості енергії своїми органами почуттів. Процеси, що відбуваються в природі, припускають використання тієї чи іншої форми енергії. Енергія виміряється здатністю робити механічну роботу, тобто – це робота, зроблена за одиницю часу.
Поняття енергії ми зустрічаємо в Біблії. Біблійний Бог є Джерелом енергії. Енергія полягає в роботі Бога (Євр. 1:3). Енергією володіє Слово Боже і таку енергію можна асоціюва-ти з фізичною силою. Будь-яке повідомлення, передане за до-помогою Слова людині Богом, являє собою роботу. Голос, бачення, думка у свідомості людини може бути впливом Сло-ва Божого. Синонім сили в Новому Завіті є грецьке слово energes («енергія»), що переводиться як «сила» чи «влада». У посланні до Євреїв 4:12 Слово Боже назване «живе та діяль-не». Це означає, що Слово Боже наповнене енергією, напов-няє енергією, робить роботу за допомогою власної енергії [6, 212].
У сучасній науці значення енергії дуже важливе. Потрібно відзначити, що значення енергії у наукових термінах із їхнім біблійним значенням збігаються. Отже, продовжимо розгляд значення слова «енергія». Це не речовина, а здатність чи ма-терії, чи явища виконувати корисну роботу, переміщувати щось на визначену відстань. При здійсненні якої-небудь робо-ти кількість витраченої енергії чисельно дорівнює кількості зробленої роботи. Тут поняття «робота» майже еквівалентно терміну «енергія». Слово й сила Божа в Біблії тісно зв'язані. Самі різноманітні форми енергії задіяні, коли Слово Боже впливає на серця людей. Такий вплив можна порівнювати з фізичними явищами. Біблія говорить, що Слово Боже не мо-жна ні доповнити, ні скоротити (Об`яв. 22:18–19). Якщо по-дивитися на природу енергії у її загальному значенні, то мож-на відзначити її властивості – її не можна ні знищити, ні збі-льшити.
Для енергії фундаментальною формою є світлова, до якої відносяться не тільки енергія видимого світла, але і всі інші форми випромінювання. Світлова енергія є первинною фор-мою  енергії і поширюється вона хвилеподібно з великою швидкістю.
Слово Боже, володіючи енергією, може освітити душу людини. Надалі освітлена душу може виявляти інші форми енергії. У Псалмі 118:130 говориться: «Вхід у слова Твої світ-ло дає, недосвідчених мудрими робить». У 2-м посланні до Коринтян 4:6 написано: «Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої – в Особі Христовій».
Найперше веління Бога в Біблії відносилося до виникнення світла. Написано: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!». (Бут. 1:3). Про світло, що ми спостерігаємо на землі, було сказано в Бутті (1:17). Сонце, місяць і зірки були призначені для того, щоб світити на Землю. Практично вся земна енергія, одержу-вана нею від Сонця, є джерелом практично всієї земної енер-гії, завдяки якій відбуваються всі природні процеси і саме життя на Землі. Тобто, за винятком енергії обертання Землі навколо своєї осі, атомної енергії, уся земна енергія походить від Сонця.
Якщо визначити всі енергетичні запаси Землі, що виділя-ють енергію при розпаді – це вугілля, нафта, газ, деревина й інші речовини, то ця кількість енергії дорівнює кількості ене-ргії Сонця отриманою Землею усього за три дні [7, 186]. Зна-чення Сонця для фізичних явищ і біологічного життя на Землі величезна. Фізично Сонце – це основне джерело фізичного життя на Землі. Духовне ж світло виходить від Бога. Віруюча людина одержує від Цього джерела енергію й силу. Також Священне Писання, назване джерелом світла і з Нього люди-на поповнює свою духовну енергію. Написане: «Для моєї но-ги Твоє слово – світильник, то світло для стежки моєї» (Пс. 118:105).
Не випадково ми зустрічаємо численні паралелі між духо-вною силою Слова Божого й різних форм фізичної енергії. Біблія говорить про Слово Боже, як Джерело фізичної енергії Всесвіту. Словом Божим користується все існуюче на Землі. Кіль¬кість енергії у Всесвіті незмінне. Про це говорить закон збереження енергії. Крім того, Всесвіт старіє й зношується. Це підтверджує закон ентропії. Властивості ж Слова Божого мають протилежні характеристики. Воно нескінченно і не має границь. Воно вічно і не піддається старінню й розкладанню. Ми читаємо про це: «Небо й земля минуться, але не минуться слова  Мої» (Мф. 24:35).
Для доказу існування Бога неможливо вибудувати сувору систему доказів. Існують філософські доводи, що спростову-ють існування Бога. Наука заснована на спостереженні, а Бог не може бути «спостереженим» із фізичної точки зору. Тому безпідставно говорити, що існування Бога є ненауковим. Не-можливість доказу існування Бога науковим шляхом не озна-чає, що його нема. Так як доказ Його небуття це справа ще більш важка. «Загальну відсутність» також не можна довести.
Базовим науковим методом є закон причинності. Його застосовують у всіх науках і галузях людського життя. Закон причинно-наслідкового зв'язку є закон універсальний. Але він не може вказати на існування Бога. Починалися спроби саме цим способом спростувати надприродне в Біблії. Уявити дійсність за допомогою нескінченного ланцюга похідних причин не легко. Передбачуваний нескінченний ланцюг кінцевих ланок може сам розглядатися, як наслідок. Оскільки кожна ланка ланцюга є кінцевий наслідок, то і весь ряд є наслідком. А якщо кількість ланок нескінченна, виходить, їхня причина також повинна бути нескінченною. Але, якщо ніщо не може бути «нескінченним» самої нескінченності, ця причина з послідовності і повинна бути первинною причиною – нескінченною причиною. Тільки Бог Біблії може бути такою першопричиною [8, 30].
Всесвіт має незбагненні запаси енергії. Земля ж одержує енергію для усіх своїх фізичних і біологічних процесів від Сонця. Але використовується Землею тільки нескінченно ма-ла частина енергії, що одержується від Сонця. Сонце у свою чергу випромінює енергію, що утворюється шляхом термоя-дерної реакції, у процесі якої матерія переходить в енергію. Щоб зв'язати матерію з іншими формами енергії, використо-вується формула Ейнштейна: Е=мс;. У Всесвіті швидкість сві-тла вважається найбільш припустимою швидкістю. Вона пос-тійна при будь-яких умовах. Тому з цим рухом співвідносить-ся всякий інший рух. Явища, позначені в загальному виді, як енергія, що відбуваються в просторі й часі, можна описати як світло. Світло – це явище фізичного світу. Але, щоб зрозуміти духовний світ, фізичний ототожнюється з ним у деяких випа-дках. Так із світлом, фізичним ототожнюється Сам Бог. В Іван. 1:9 ми читаємо: «Світлом правдивим був Той, Хто про-свічує кожну людину, що приходить на світ».
Нині наука відкрила, що фізичне світло має дві природи. В одних випадках світло являє собою хвильовий рух, в інших – виявляє себе як потік часток [9, 77]. У властивостях світла відбивається єдність двох сутностей. Богослов'я у свою чергу відкриває нам Того, Хто є духовним світлом світу. Це духов-не світло яке взаємодіє з природою людини. Ми маємо дві ре-альності, різні за характером, але за суттю –  це взаємодіюча єдність.
Розглядаючи акт утвору, описаний у книзі Буття, ми зу-стрічаємо спочатку створення фізичного Всесвіту, включаючи час, простір і матерію. Ми читаємо: «На початку Бог створив  небо та землю» (Бут. 1:1). Створення життя – це другий етап: «І створив Бог ...всяку душу живу, плазуючу» (Бут. 1:21). На відміну від фізико-хімічних явищ у світі було створено все щось рухливе, живе. І це живе має душу. Слово «тварина» (євр. nephesh) переводиться як «життя» чи «душа». Далі ми читаємо: «І Бог на Свій образ людину створив...» (Бут. 1:27). Бог створив людину за образом Своїм. Це був третій і останній акт творіння.
Важливу роль у християнстві з самого початку грало уяв-лення про Бога, як про «світло». Ми зустрічаємо характерис-тику Бога як світла в 1-м Посланні Івана (1:5), де говориться, що Бог є світло і немає в Ньому ніякої пітьми. Світлом світу називає Себе Ісус Христос (Іван. 8:12) і посилає Своїх учнів, щоб вони були світлом перед людьми. У християнській музи-чній творчості Бог часто оспівується як світло. Оповідання Старого і Нового Завітів відкривають нам явища Божествен-ної присутності світла  в Божественних одкровеннях.
Молячись, афонські монахи-ісіхасти, досягали бачення Божественного світла. Це світло розглядалося ними не як тва-рний символ божественної слави, але як нетварна благодать і Божественна енергія. Про цей містичний досвід говорить Григорій Палама: «Божественне світло не має алегоричного чи абстрактного знання: він – реальність, дана в містичному досвіді» [10, 151; 448В]. Супротивники ісіхазма вважали, що в богослов'ї світла стирається межа між творінням і Богом. Григорій Палама у свою чергу доводив, що є тонка відмін-ність між сутністю Господа й енергіями, що виходять із  Ньо-го і впливають на світ.
Ми не можемо пізнати Божественну сутність до кінця. Так, наприклад, говорячи про три особистості Святої Трійці, ми можемо зробити висновок про Їхню однакову  сутність, але зрозуміти глибину цієї природи немає можливості.  Якщо подивитися на енергію Бога, що осягає нас у вигляді світла, то можна сказати, що вона доступна для людини. Вона може бути доступна в такому виді, коли в нашому розумі й серці залишається менше мирських турбот, що заглушають сприй-няття Божественних сигналів. Світ, не зливаючись із Богом (незбагненним, по суті), завдяки «Божественним енергіям», з'єднується з Ним і може нескінченно зростати в близькості з Ним. Божественні сигнали стають зримою реальністю для тих, хто просунувся в аскетичній практиці. Так вважали мо-нахи-ісіхасти. За допомогою надприродного світла, подібного тому, що побачили апостол Петро, Іван і Яков на горі Фавор у момент перетворення, ченці ісіхасти з'єднуються з Богом не шляхом абстрактних умовиводів, не «філософськи», а онтоло-гично, за допомогою надприродного світла.
Григорій Палама обґрунтував проблему природи Божест-венного світла. Опонент Григорія Палами Варлаам, з цього питання стверджував, що фаворске світло має тварну природу і подібне оптичному світлу, що виходить від небесних світил. Дискусія з Варлаамом для Палами була надзвичайно важлива. Тому що, якщо погодиться з Варлаамом, виходить, що Господь звертається до людини на її земній мові, вважаючи, що нічого вищого, що виходить за рамки мови, людина сприйняти не може. Палама проголосив нетварність, нематеріальність фаворского світла. Отже, у доктрині про Божественне світло нам відкривається природа людини, що здатна при відповідній підготовці доторкнутися до Божественних енергій. Це звеличує людину і дає можливість перебувати в непереривному зв'язку з Богом. Константинопольський собор 1341 року прийняв навчання Палами і засудив Варлаама, як єретика.
У Пролозі Євангелія від Іоанна оповідується про Логос, як про Світло, через яке «світ почав бути». У православному богослов'ї Логос передує тварному світу. Про це сказано в Євангелії від Івана: «Усе через Нього повстало, і ніщо, що по-встало без Нього» (Іван. 1:3). По навчанню св. Максима Спо-відника Божественний Логос «породжує» логоси усіх тварних речей світу. Де розміщуються логоси, залишається не зовсім зрозуміло. Надалі багато ідей Візантійських отців Церкви були узагальнені російськими богословами, такими як В.Лос¬кий, прот. Георгій Флоровский, арх. Купріян (Керн) і прот. Іоан Мейендорф. В.Лоский у «Нарисі містичного богослов'я Східної церкви» говорить, що «природа» логосів у навчанні преп. Максима практично тотожна Божественним нетварним енергіям. Божественне світло є причиною існування тварного світу, і його промені пронизують цей фізичний світ.
Щось особистісне ми знаходимо в розумінні Світла, напи-саного з великої букви. Про це говориться в Євангелії від Іо-анна (1:8): «Він тим Світлом не був, але свідчити мав він про Світло». Через Божественне світло в цей світ було виявлено і Божественне життя. Пророк Ісая про це пророкував: «Засяє тоді, мов досвітня зоря, Твоє світло…» (Іс. 58:8). У цьому ві-рші ми зустрічаємо бачення пророка Ісаї про Божественне джерело існування світу, усякого життя і духовної освіти.
Як і культура, духовне життя людини відрізняє його від іншої природи. Ця властивість людини носить у суспільному житті соціальний характер. Феномен духовного життя дає можливість зрозуміти людині навколишній світ зовсім в іншій якості. Тут виробляється більш глибоке й тонке відношення до усвідомлення явищ, які трапляються у цьому світі. Духовне життя людини вирішальним чином впливає на процес пі-знання її самої себе. Людина приходить до розуміння сенсу життя і свого призначення. Спостерігаючи всю історію люд-ського життя, ми бачимо, наскільки різноманітно виявляється людський дух. Він здатний на зльоти й падіння, втрати й зна-ходження, трагізм і величезний потенціал. Людству сьогодні, як ніколи раніше, необхідно вирішити  проблему виживання, надійного забезпечення життя. Для людини важливо стійкий розвиток її особистості й суспільства, у якому вона живе. У цих питаннях духовний фактор відіграє важливу роль. Він є тонким інструментом рішення таких задач. Сьогодення і май-бутнє залежить від того, як людина реалізує свій потенціал духовності.
Що являє собою духовність? Щоб уявити значення цього терміна, недостатньо зрозуміти, що таке розум, раціональ-ність, культура мислення, рівень і якість знань. Освіта також не може дати повної відповіді, що таке духовність. Без пере-рахованого вище не може бути духовності. Але для визначен-ня духовності не досить  раціоналізму. Духовна сфера набага-то ширше по обсягу, й по змісту багатша за те, що являє со-бою раціоналізм.
Треба відзначити складність поняття духовність. Ми зна-ходимо використання цього терміна в релігійній та ідеалісти-чній філософії. Тут духовність представлена як самостійна духовна субстанція. Творіння, визначення долі світу й людст-ва входить у її функцію. Психологія, досліджуючи психічну й свідому діяльність людини, поняття духовність практично не використовує. Цей термін для даної науки «неопераціональ-ний». Крім того, термін духовність можуть застосовувати в концепції «духовного відродження», а також використовують його, досліджуючи «духовне виробництво», «духовну куль-туру» і т.ін. Дотепер визначення духовності залишається дис-кусійним. Релігійна свідомість людини звертається до катего-рій трансцендентного, позамежного, надприродного. Це являє собою прагнення людей до освоєння навколишнього світу, шляхом звертання до вищих вимірів, що має людський дух. Це виходить за межі існування людини, її емпіричного буття. Людина, сприймаючи духовність, знаходить у ній суперечливість: з одного боку – надія на краще життя, з іншого – відчуття незахищеності. З одного боку людину захоплює перспектива майбутнього, але з іншого – вона залишається на самоті, переживає різні тривоги й по-боювання.
У буденному житті духовний розвиток особистості зу-стрічається з брутальністю й неосвіченістю. Ідеали моралі в суспільстві являють собою скоріше розумові конструкції, ніж духовні істини. Авторитетні теорії різних систем етики мо-жуть затверджувати абсолютні стандарти. Однак на практиці результати, на які вони претендують, не досягаються. Божес-твенне, духовне так і залишається вище нашої розумової й моральної свідомості. Необхідний результат може бути дося-гнуто тільки в тому випадку, коли ми стикаємося з духовним Божественним світлом.
Духовна свідомість відрізняється від розумової. Духовна свідомість не виражається в інтелектуальності, в ідеалізмі, не в етиці й чистій  моралі  чи аскетизмі. Це не релігійність і не емоційний підйом духу. Це навіть не суміш прекрасних ре-чей. Це усе являє цінність для розумової свідомості й життя людини. Але духовність, по суті, є пробудженням внутрішньої дійсності нашої істоти. Божественне світло, досягаючи серця людини, будить його до нового духовного життя. Щоб зрозуміти такий стан, необхідно людині мати до цього внутрішнє устремління, пізнати цю реальність, відчути й ототожнити себе з нею.  «Я» людини реалізує себе через те, що дає перше місце Богу. Божественне світло і його сила діє усередині людини, з'єднуючи вічне із земним.
Духовна людина не вирішує свої проблеми через розумові принципи, а створює духовні основи для життя. Духовна лю-дина знаходить себе в житті суспільства, не стоїть осторонь від його проблем. Для нього важлива любов до ближнього. Тому духовна проблема не зважується зовнішніми засобами. Вона зважується внутрішнім відродженням людської приро-ди.
Духовний початок впливає на життя людини безпосеред-ньо духовними засобами. Політичні, соціальні чи інші спосо-би, що застосовує людський розум, остаточно не розв'язують проблеми людства. Світ змінюється, але людина залишається тою, ким вона була за своєю природою. У такій ситуації пер-ша необхідність людини – відкрити образ Божий у самій собі. Людині необхідно створити основу, що може сприйняти вічну духовну істину. Філософи можуть нескінченно дискутувати з різних питаннь, не приходячи до якогось рі-шення [11, 214]. Релігійна діяльність може зустріти нетерпимість, що не вирішить яку-небудь проблему. Для духовного розвитку людини необхідна зміна свідомості. Духовне перетворення визначається за результатами, коли людина приносить корисні духовні плоди, прагнучи при цьому до добра й праведності. Тільки це має в духовній природі значення й цінність. Божественне світло, відображаючись у людині, накладає відбиток на її інтелект. Одухотворена людина вступає у світ істинного буття. Розум її здобуває мудрість Божу. Серце виступає місцем зустрічі Божественного й земного. Це місце повинне бути очищеним, наповненим Божественним світлом, мати любов, духовну красу. Коли Божественне світло досягає людини і спри-ймається нею, Божественна воля робить Своє керівництво. Вона направляє людину Своїм світлом і облагороджує приро-ду людини. Відбувається приплив Божественної енергії. Усві-домлення вічності, єдності й гармонії стають реальністю. Ду-ховне світло, просвічуючи свідомість людини, робить його духовною істотою. Божественна дійсність виявляє Себе у творчості й освіті. Для матеріального світу необхідне матері-альне світло. Духовне переродження людської природи може бути досягнуто лише тоді, коли сутність людини буде перей-нята духовним початком.
Як життєві процеси прагнуть до розвитку своїх сил, так розум шукає світла для відкриття знань. Духовне життя людини прагне до творчості, радості, любові й краси. Ріст духовного життя полягає  в постійно зростаючій свідомості присутності Бога і Його духовного світла. Духовне світло робить  дію на з'єднання духовного й матеріального. Дух і тіло внаслідок перетворення матеріальної природи приходять у нове співвідношення. Це співвідношення припускає гармонію в співіснуванні двох сутностей. Духовне світло створює повноту в людині, що відповідає вічному життю.
Отже, Божественне світло усередині нас визначає нашу природу. Воно визначає усі форми, деталі й обставини нашо-го життя. У людській природі відбувається життя Божествен-ного світла. Людина не може цілком усвідомити цей процес, тому що таке життя перевершує її розумовий потенціал. Зба-гачені духовним світлом люди живуть, як духовні особистос-ті. Головна характеристика таких людей – це те, що вони жи-вуть не для себе. Вони прагнуть збагатити себе духовно, щоб цим надбанням поділитися з іншими.
Одна з якостей духовного життя – це любов. Що ми нази-ваємо любов'ю в житті людини? Це вираження плотських устремлінь. Проблема духу й тіла саме і виявляється в людсь-кій любові. І мова не йде, щоб розділити дух і плоть, розлучи-ти їх у різні сторони, а навпаки, – якимсь способом з'єднати їх. Це з'єднання двох протилежних сутностей відбувається не для того, щоб вирішити цю проблему «раз і назавжди», а щоб дати новий імпульс для їхного руху й розвитку у взаємозв'яз-ку. Про рішення взаємин духу й тіла Томас Нагель говорить, що сьогодні «ні в кого немає правдивої відповіді на проблему духу й тіла» [12, 101]. Поняття духу далеко не охоплює наша свідомість, а його зв'язок із тілом до кінця «не є для нас зро-зумілим» [13, 107].
Проблема оптимізації взаємин духу й плоті ускладнюєть-ся ще і тим, що останнє не просто «реагує» на дух, а взаємодіє з ним. Крім того, можна відзначити той факт, що тіло на са-мому початку має дух у собі, і є його вмістищем. Відносячи до великих формотворчих сил, любов не виникає з нічого і не зникає у ніщо. Вона є рушійною силою в житті людини. У любові сконцентрована енергія творчого пориву людини. Це те почуття, що може з'єднатися з Божою любов'ю і свідомо втілити в життя заповідь Божу «любові до ближнього».
У системі філософських категорій стосовно людини лю-бов є іншим (після самого життя) найбільш загальним понят-тям. В одному випадку любов випереджає життя і стає його зачатком, а в іншому – здіймається над життям і вбирає в себе її живильну силу. Надалі любов виконує функцію відроджен-ня життя у всій її повноті й силі. Любов до життя є вищий, повний і завершений зміст цього слова [14, 203]. Містика людської любові припускає естетичне сприйняття об'єкта лю-бові, що піднімає його над повсякденністю. Це почуття ро-бить людину неземною, як би ідеально зробленою. Але об'єк-тивне бажання «ідеалу» передбачає наявність бажання до нього доторкнутися. У цьому проглядається зв'язок між духо-вним і матеріальним. Тому любов залишається метафізичною за своєю природою, але її потреба в красі, зрештою, вимагає матеріалізації.
Чим же відрізняється Божественна любов від земної? Го-ловною рисою її є те, що, вона заснована на самопожертві се-бе заради інших. Божественна любов, жертвуючи собою, не приносить нічого тимчасового. Дотик Божественної любові будить у людині усе, що є прекрасного і шляхетного. Це мо-жна порівняти тільки з дотиком Божественного світла. Не ві-дроджений Божественним світлом матеріальний світ у сво¬єму неуцтві не знає Божу любов, її милість і благодать. Він знахо-диться в темряві і як би спить. Можливість увійти в духовний світ може відбутися тільки з духовним пробудженням. Поки Божественне світло не прийшло у світ і любов Божа не про-кинулася в людському серці, світ був духовно мертвий. Те-пер, коли Божественне світло перетворило природу людини, він може відповісти у свою чергу на любов Бога своєю любо-в'ю. Ми входимо в новий світ, де відбувається корінна зміна і народжується нове серце, нова свідомість, нове життя.

Висновок
Проводячи паралель між різними теоріями виникнення Всесвіту і Священним Писанням можна відзначити, що наука підтверджує те, що сказано про створення світла. Наука гово-рить про виникнення “океану світла” у результаті випроміню-вання його розпеченою речовиною, а потім відділення його від останнього. Біблія говорить про це так: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!» (Бут. 1:3). Далі ми знаходимо, що Бі-блія говорить про відділення світла  від речовини. Ми читає-мо про це: «...Бог відділив світло від темряви» (Бут. 1:4).
Якщо у фізична дія світла має значення для життя тварин і рослин, то в духовному плані духовне світло є основою ду-ховного життя людини. Джерелом фізичного й духовного життя є світлова енергія. Духовна енергія виходить від Само-го Бога.
Духовна людина не розв'язує своїх проблем через розумо-ві принципи. Вона створює для цього духовні основи. Духов-на проблема не вирішується зовнішніми засобами, а вирішу-ється внутрішнім відродженням людської природи. Духовне світло, просвіщаючи свідомість людини, робить його духов-ним. Він визначає усі форми, деталі й обставини нашого жит-тя. У людській природі відбувається життя Божественного світла. Однією з якостей духовного життя є любов. Можли-вість увійти в духовний світ відбувається тільки з духовним пробудженням. Якщо немає Божественного світла в серце людини, то і Божій любові не перебувати там. Божественне світло робить корінну зміну в природі людини.

In the article we consider the paradigm of light, the origin of light in the Universe, the physical phenomenon of light, the theological aspect of spiritual light. We draw a parallel between physical nature of light and the spiritual analogy of light. We uncover the interaction between Godly light and spiritual life of human.
Key words: liht, spirituality, universe, energy, the Word of God.


Література
1. Цыпин Леонид: Вселенная, космос, жизнь – три Дня тво-рения. – К., 2006.
2. Гуревич Л. Э., Чернин А.Д. Происхождение галактик и звезд. – М., 1987.
3. Физическая энциклопедия [Под ред. А.М. Прохорова] // Советская энциклопедия. – Т. 2. – М., 1988.
4. Петренко О. Уверение Фомы. – М., 1996.
5. Дэвис П. Случайная Вселенная. – М., 1985.
6. Моррис, Генри. Библейские основания современной нау-ки // «Библия для всех». – СПб, 1995.
7. Eugene Ayres and Charles A Scarlott, Energy Sources. – NY, 1952.
8. Моррис, Генри. Библейские основания современной нау-ки // Зазнач. твір.
9. Heilman H. What is the E. M. Spectrum? – Science Digest 57 (June 1965).
10. Григорий Палама. Свт. Слово на Преображение // PG 151, 448 B.
11. Мамардашвили М. О сознании // Мамардашвили М., Нео-бходимость себя: Лекции. Статьи. Философские заметки. – М., 1994.
12. Нагель Т. Мыслимость невозможного и проблема духа и тела // Вопросы философии. – 2001, №8.
13. Там само.
14. Зиммель Г. Фрагмент о любви: Зиммель Г. Избранное. –  В 2-х томах. – Т . 2. – М., 1966.



ФЕНОМЕН СВІТЛА

У даній роботі досліджуються дія Божественного світла. У звязку з цим висвітлюєтся ряд аспектів, за допомогою яких можна уявити це унікальне явище. Розкриваються проблеми дослідження фізичного світла і виникнення Всесвіту. Проана-лізовано поняття «істина», «пізнання», поняття духовного у філософії, богослов`ї, этнології, культурології. Були показані проблеми взаємодії духовного і плотського, рішення цієї ді-леми на основі категорія «любов». Проведена паралель між різними теоріями виникнення Всесвіту й Священним Писан-ням. Визначено, яким чином відбувається народження духов-ного життя в людині і значення Божественного світла в цьому процесі.
Ключові слова: світло, духовне, пізнання, свідомість, дійс-ність, істина, любов, енергія, тілесне, життя, серце, природа, феномен.
Постановка проблеми. Центральним і всеосяжним феноме-ном навколишнього світу є світло. Ґрунтуючись на звичайних міркуваннях, неможливо скласти уявлення про світло. Це ви-ходить за рамки нашого розуміння. З одного боку, світло яв-ляє собою явище фізичного світу, з іншого – світло ототож-нюється, як ми читаємо в Біблії, з Самим Богом. Люди через духовний досвід відкривають істину без яких-небудь науко-вих доказів [1, 65–80]. Тут ми маємо справу з феноменами ду-ховного світу, які не можна визначити за допомогою науки. Це актуально, тому що неможливо зрозуміти чи визначити те, що існує, і що не можна обґрунтувати за допомогою всіх за-собів сучасної науки. Актуальність уявлень про духовний світ ми знаходимо у Святому Письмі. Тут Бог розуміється, як Аб-солют і має особистісні риси.
Актуальність теми полягає в тому, що людина зіштовхується з неземним явищем – духовним світлом, що відкриває людям надприродну природу Бога. Нині це питання ще недостатньо вивчене. Розробка його становить інтерес для філософії і бо-гослов'я.
Мета статті: розкрити духовні властивості Божественного світла, показати його вплив на людину, і яким чином це від-бувається. Відповідно до мети дослідження сформульовані наступні завдання:
• дослідити парадигму фізичного світла:
• дослідити проблему виникнення світла у Всесвіті;
• дослідити поняття  «істина», «свідомість», «пізнання»;
• дослідити поняття «духовне»;
• проаналізувати взаємодію духовного світла з людсь-кою природою.

Ступінь розробки проблеми. Активне вивчення уявлень лю-дини про духовне, про душу і дух ми зустрічаємо як в історії культури, етнології, так і філософії. Так, учений етнолог і ку-льтуролог Тайлор систематизував вірування народів світу про духовні явища [2, 27–45]. Це навчання він назвав анімізмом. У систему античної думки входили уявлення про душу і дух. Середньовічна релігійна філософія визначає «дух» як  творчу енергію, що знаходиться в Богові. Тут дух породжує все і зві-льнює від матеріальної залежності. В епоху Відродження ха-рактерною рисою духовного світу є особисте, індивідуальне в людині. В епоху Нового часу вчені і філософи досліджували свідому діяльність душі, як особливу духовну субстанцію, зв'язану певним чином з тілом.
Скептично поставився до категорії духу Шопенгауер, і надалі наука втратила інтерес до поняття дух. Поняття дух, духовне, душу стали розуміти як явища людської психіки, які частково охоплюються свідомістю і можна назвати словом «духовне». Еквівалентом значенню «духовне» є термін «мен-тальне». Це комплекс значень: розум, мислення, структура думок, характер, душевний склад, свідомість, совість, думка, уявлення. У питанні про природу свідомості наука поки що не знайшла нічого нового. Можливо з'явиться нова науково-дослідна ніша чи це буде історико-філософський інтерес. Сві-домість, феноменами якої вважаються всі властиві людині ментальні процеси з ХVІІ ст. і до наших днів, були проблема-тичними у філософії. У ХХ ст. виникла тенденція взагалі зня-ти проблему свідомості для філософії. Істотною темою релі-гійного пізнання є уявлення про досконале. Воно не досяга-ється науково-технічним розумом.
У Священному Писанні слово «душа» означає «життя». «Душа» – це атрибут людини, але не можна сказати, що дух – це людина. Можна сказати, що людина має дух. Дух є центром особистості. У Священному Писанні зустрічається ще термін, який означає фізичне і психічне життя людини. Це серце, що представляє внутрішній світ людини.
Важливу роль у християнстві із самого початку грало уяв-лення про Бога, як про «світло». Аспект Божественного світла досліджували монахи-ісіхасти. Григорій Палама обґрунтував проблему Божественного світла. Містичне богослов'я досліджувало онтологічні проблеми простору нетварного світла. Східне богослов'я і містичний досвід відзначали зміну людської природи під впливом Божественного світла. У протестантському богослов`ї ми зустрічаємо розвиток Божественного світла як сяяння слави Божої. Католицьке богослов'я має свої відмітні риси уявленняпро Божественне світло в «теології серця». У розробці даної теми були вивчені наступні роботи: Морісс Г. Біблійні підстави сучасної науки; Ципін Л. Всесвіт, космос, життя – три Дні творіння; Гуревич Л.Э., Чернін А.Д. Походження галактик і зірок; Петренко О. Запевнення Хоми; Мамардашвілі Г. Про свідомість; Нагель Т. Мислимість не-можливого і проблема духу й тіла; Нільсон Одд Рогнар. Світ-ло і час; Дверняков В.С. Загадки сонячного світла і фунда-мент теорії творіння і багато інших.
Наукова новизна. Коли ми розглядаємо категорію «світло», виникає ряд аспектів, за допомогою яких можна уявити це унікальне явище. Це і фізичні параметри світла, і питання ви-никнення його у Всесвіті, проблеми пізнання, духовний ас-пект взаємодії його з людським організмом. Усі ці моменти розглядаються в аспекті феномена духовного світла. Новизна даної роботи полягає в комплексному розгляді даної пробле-ми.

Аналізуючи питання фізичного світла, його виникнення, його пізнання, а також духовний аспект світла і його взаємо-дію з людиною, можна спостерігати невирішені на сьогодні-шній день проблеми. Якщо розглядати проблему фізичного світла, то ми бачимо дві його природи. Ґрунтуючись на зви-чайних міркуваннях, немож¬ливо скласти уявлення про світло, як про хвилю і потік заряджених часток разом узятих. Щодо питання виникнення світла, то ми можемо спостерігати про-тиріччя між, наприклад, інфляційною моделлю розвитку Все-світу й креоціоністською. У сфері осягнення людиною дійс-ності перед нами встає низка проблем. Так, наприклад, ми зустрічаємо дві складові осягнення дійсності: знання і віру [3, 123]. Коли ми намагаємося уявити дійсність, необхідний кри-терій істини, якому повинні відповідати наші думки. У хрис-тиянстві критерій істини є різним для ліберальних богословів, римсько-католицької церкви, православних і євангельських християн. Для філософів – світ пізнаваний чи непізнаваний. Феномен свідомості має проблему для філософії в аспекті психічного і фізичного. Нині рішення питання про природу свідомості очікує прориву на новий рівень. Духовний аспект містить у собі питання, що торкаються самої суті буття. Вірою людина досягає невидиму і невловиму реальність, що знахо-диться за цим світом. Ця реальність виявляє себе через феномен духовного світла, що сприймається через духовний досвід людини. Життя ж самої людини, містить у собі сполу-чення несумісних протилежних тенденцій. Гармонія в людині сполучає в соіе протилежність духу і плоті.
Прояв духовності полягає в тому, що Божественне світло, досягаючи серця людини, будить його до нового життя. Ду-ховність є пробудженням внутрішньої дійсності людської іс-тоти. Божественне, духовне залишається вище розумової і моральної свідомості. У цьому полягає новизна дослідження даного питання.
Як наука визначає поняття світла? Світло – це окреме і цільне явище. Знаходиться воно в двох різних станах одноча-сно. Світло є явищем і властивістю, “взаємосуперечних” одне одному. Фізичне світло має дві природи. Іноді світло виявляє всі характеристики хвильового руху, а в інших –  більше на-гадує потік часток. І проте, світло являє собою і хвилі, і част-ки одночасно, чи щось вище і більше, у чому сполучаються властивості обох. Світло – це окреме і загадкове явище. Воно є переносником потоків енергії у всьому Всесвіту, першодже-релом перетворення усіх видів енергій.
Через весь спектр уявлень, створених нашими почуттями про навколишній світ, проходить взаємовідношення з духов-ним середовищем, що органічно входить у дійсність життя людини. Коли ми намагаємося уявити дійсність, то бачимо необхідність співвідношення критерію істини наших думок. Тому критерій істини є найважливішим питанням не тільки гносеології, але й богослов'я. Християнство – це релігія духо-вного світла. Святе Письмо про це говорить досить ясно, що чоловік один, у відриві від Божественного втручання, прире-чений на те, щоб залишатися глухим і сліпим до краси світу духовного. Бог робить щось надприродне, що усуває в людей завісу, яка закриває їхній зір і наділяє їх здатністю розпізнати духовну істину.
Людині необхідно у своєму житті дати відповіді на грани-чні питання свого існування. Не вирішивши їх, людина не може  орієнтуватися як у зовнішньому світі, так і у світі влас-ної душі. Це питання сенсу життя, пізнаваності самого себе і навколишньої дійсності, про устрій Всесвіту, його виникнен-ня і т. ін. Отже, збагнення дійсності може бути вирішено, спи-ра¬ючись на розум, тобто за допомогою філософії  чи спираю-чись на віру, тобто за допомогою релігії. Вірою людина дося-гає невидиму і невловиму реальність, що знаходиться за цим світом. Вона виявляє себе через феномен духовного світла. Ця надчуттєва реальність представлена людині шляхом проникнення в його видимий і чуттєвий світ.
Світло, що випромінюється Сонцем, утворюється шляхом термоядерної реакції. Задамо собі питання: чим є сонячне сві-тло для людини? З одного боку це – природне явище, з іншого – життєво важливе, без якого неможливе протікання процесів життєдіяльності.
Ми можемо визначити світло, як зорове відчуття. Всі явища, які сприймаються нашими органами почуттів – світло, звук, тепло, а також сама матерія – це усього лише різні форми енергії. Усе у фізичному Всесвіті є енергія, а будь-яке явище припускає енергетичний обмін. Поняття сили, чи енер¬гії, надзвичайно важливе у сучасної науці. Ми знаходимо, що значення наукових термінів збіга¬ються з біблійним  значен-ням. Так, наприклад, енергія – поняття, що означає здат¬ність матерії чи явища виконувати корисну роботу. У Біблії Слово і сила Божа, як правило, тісно зв'язані. Розглядаючи різні фор-ми енергії і їх вплив на різні види сутностей, ми спо¬сте¬ріга-ємо так само і вплив Слова Божого на природу людини. Цей вплив може порівнюватися і з фізичними явищами. У цьому важливе значення має духовна енергія.
Найфундаментальніша форма енергії – світлова. До неї від¬но¬сяться не тільки енергія видимого світла, але й усі форми випромінювання. Світлова енергія – це первинна фор-ма енергії. У неї є духовна аналогія. Душу людини можна осві¬тити Словом Божим. У свою чергу душа людини може виявляти інші форми енергії. Отже, духовний світ тісно пов'я-заний з такою енергією, як світло, і це ми знаходимо у Священному Писанні.
  Збагнення дійсності може бути  вирішене, чи спираючись на розум, тобто за допомогою  філософії,  чи спираючись на віру, тобто за допомогою релігії. Головне джерело для релігії – це досвід, почуття і думки. Його можна назвати і духовним  досвідом чи духовним баченням. Люди із самого початку сво-го існування відкривали істину без наукових досліджень. Пи-тання пізнання навколишньої дійсності проходить через всі етапи еволюції духовного життя в людському суспільстві.
Класична концепція істини була сформульована Платоном і Арістотелем, інші концепції не суперечать їй, а враховують її і намагаються удосконалити. Тут необхідно привести роботи наступних авторів: Л.Стросса, Е.Канта, В.Джеймса й ін. У християнстві вищий критерій істини – Сам Бог. Але в різних напрямах християнства ми зустрічаємо критерій істини як су-б'єктивний, так і об'єктивний.
Категорія духовного і розуміння цієї категорії людиною протягом всіх історичних періодів існування включала в себе наступне: систематизацію Тайлором вірувань народів світу про духовні явища; античне уявлення про душу і дух; визна-чення середньовічною релігійною філософією категорії «дух»; пізнавальну діяльність душі в епоху Відродження і Нового часу і поняття дух, духовне; поняття душа в даний час.
Значення категорій «душа» і «дух» ми зустрічаємо у Свя-щенному Писанні. Навчання Святого Писання про трисут-ність людини відрізняється від понять про це в давньогрець-кій філософії. Людина має матеріальну і духовну субстанцію, що володіє внутрішнім різноманіттям, розходженнями, влас-тивостями, функціями. Але це не окремі складові частини, а грані єдиного цілого. У Священному Писанні зустрічається ще термін, який означає фізичне і психічне життя людини. Це серце, що представляє внутрішній світ людини.
По відношенню до проблеми “духовне як свідомість” ми бачимо, що вчені по даному питанню мають кілька різних думок [4, 214]. Декарт вважав, що мислення – це здатність душі. Мальбранш, Лейбніц, а також С.Пріст і К.Поппер диви-лися на теорію свідомості з дуалістичної точки зору. Спіноза відкинув дуалістичне пояснення природи. Рассел намагався уникнути дилеми «психічне – фізичне», «свідомість – мате-рія». Далі ми бачимо розходження між матеріалізмом та ідеа-лізмом. Скептик  Д.Юм щодо сприйнять людиною дійсності говорить, що вона не зрозуміла для  розуму [5, 50].
Визначити, як ми пізнаємо, є проблематичним. Скепти-цизм і агностицизм ставлять визначені межі нашому пізнан-ню. К.Маркс відгукнувся позитивно на проблему пізнаваності світу, визначивши пізнання як практичну діяльність. Серед видів пізнання, таких, як повсякденне, наукове, релігійне, художньо-естетичне, ми приділяємо увагу релігійному пізнанню. Релігійне пізнання відрізняється переконанням в існуванні надприродної реальності. Вона виявляється через одкровення Бога у свідченнях про особливі контакти з надприродними силами. Основа, на якій ґрунтується релігійне знання – віра.
На поняття “дух” і “плоть” мають різні погляди різні релі-гійно-філософські традиції. Антична та іудейська традиції мають свої уявлення в розробці даних ключових понять. У античної традиції розвивалися, насамперед, поняття людсько-го духу і логосу як його продукту. В Іудеї предметом уважно-го аналізу було уявлення про плоть та її здатність до дії. Ідеа-лістична філософія практично зайнята проблемою духу, без зв'язку з тілесністю. Представники її вважають, що особис-тість може реалізувати себе одними лише зусиллями інтелек-ту. Але якщо між духом і плоттю взаємодія все-таки допуска-ється, це виглядає, як вплив духу на тіло. Нерозуміння потреб тіла приводить до того, що їх просто відкидають. Ідеалізм ві-дкриває на рівні людської особистості підлеглу роль плоті. У свою чергу взаємини духу і тіла визначають спосіб вхо-дження людини у світ. Потреби й інтереси тіла служать джерелом розвитку людини. Це є в свою чергу стимулом духовного росту. Отже, ми бачимо два начала, що знахо-дяться в межах єдиної людської сутності і це передбачає між ними динамічну рівновагу. Плоть подає імпульси для розвитку духу. Дух же стимулює плоть шляхом обмеження її діяльності через визначені стандарти. Тим самим дух живе в тілі і через нього діє.
Можливості душі реалізуються тоді, коли вони пов'язані з тілом. Тільки специфічний зв'язок з тілом змушує цю першу любити й страждати. Дух органічно входить у тіло, як поча-ток його життя і розвиваючись, повідомляє йому ту чи іншу форму. Ідея, що поселилася в тілі, оживляє його і поступово формує його із середини.
У релігійній доктрині дух і плоть не стоять у ворожих та-борах і не приречені на вічний конфлікт. Душа, як конкретне втілення Духа, не може відокремитися від  тіла і жити поза ним. Вона обумовлена станом тіла і виражає його можливості, крім того, має зняту потребу виходу за його межі. Однак без  власних інтересів тіла не було б розвитку і росту в духовній сфері. Душа, будучи специфічним проявом духу в плоті конкретної людини, робить її унікальною і неповторною.
Необхідну мотивацію для життя людини забезпечує лю-бов. Духовні компоненти любові пронизують прагнення лю-дини і впливають на формування  пізнання. В аспекті любові відбуваються зустріч духовного і тілесного і їх синтез. Любов, присутня в природі людини, знаходячись у залежності від її тілесності, залишається чимось ірраціональним, неконтрольо-ваним [6, 101ё Тут з'являється можливість співвіднести інди-відуальне життя людини з її організацією в цілому космосі. Любов виникає в результаті роздвоєння єдиного з наступним збігом його частин. Покликання любові – це привести буття до цілісності і гармонії, але вона сама суперечлива у своїй сутності, несумісні контрасти буття представлені в ній у не-розривній єдності.
Любов земна і божественна є відправною крапкою само-реалізації. Це передбачає любов не тільки до «ближнього», але і до «далекого». Вона виражається в потребі виявляти се-бе, заявляти про себе, звертати на себе увагу з боку об'єкта любові, викликати в нього позитивні емоції. Любов працює в незвичайно широкому діапазоні. Вона діяльна і передбачає вихід за свої межі. Людина, маючи почуття любові, підніма-ється понад повсякденністю і має стимул доторкнутися до ду-ховного. Це почуття, залишаючись метафізичним за своєю природою, вимагає матеріалізації.
Нам необхідно проаналізувати категорію “життя” [7, 53]. Вона може визначатися як «теорія динамічних систем», «тео-рія складних систем», «глибока екологія» чи «екосистемна гіпотеза». Абсолютно всі життєві процеси залежать від пово-дження багатьох інших, взаємозалежні, тобто будь-яку систе-му не можна зрозуміти аналітично. Властивості частин не є їх внутрішніми властивостями, але можуть бути осмислені в контексті більш великого цілого. Тому наука переходить до системного мислення, що контекстуально і протилежно аналі-тичному. Системне мислення – це вміщення чого-небудь у більш великий контекст цілого.
Ще в 20-і роки ХХ сторіччя квантова теорія відкрила, що на субатомному рівні матеріальні об'єкти розкладаються на хвилеподібні ймовірнісні паттерни, що являють собою не ймовірності об'єктів, а можливості взаємозв'язків. Паттерн – це конфігурація взаємин між компонентами (елементами, ор-ганами, клітками, атомами і т.ін.) організму, речовини, екоси-стеми і т.ін. Субатомні частки беззмістовні як ізольовані сут-ності: вони можуть бути зрозумілі лише як взаємозв'язки, чи кореляції між різними процесами спостереження і виміру.
Мережні моделі взаємодії на всіх системних рівнях розг-лядають організми як сіті клітин, органів і систем органів. Та-кий погляд на живі організми, системи допомагає по-новому побачити так звані ієрархії природи (від рослин, комах до лю-дини). Оскільки кожна система від клітини до людини являє собою сітки, ми повин¬ні розглядати павутину життя як живі системи (сітки), які взаємодіють за мережовим принципом з іншими системами (мережами).
Якщо спробувати зобразити схематично екосистему, то вона буде у вигляді сітки з безліччю вузлів. Обмін енергією і ресурсами в екосистемі зміцнюється безупинним співробіт-ництвом. Партнерство, тенденція поєднуватися, встановлювати зв'язок, жити одне з одним у співпраці – в цьому й полягає еволюція в природі. Павутина життя – це гнучка постійно флуктуюча мережа. І чим більше змінних уведені в коливальні чи пульсуючі процеси, тим система більш динамічна, тим більше розвинута її здатність адаптуватися до умов, що змінюються. Інформація, ідеї вільно пересуваються по всій сетці, збагачуючи все співробітництво в цілому.
Центральним і всеосяжним феноменом навколишнього світу є світло. Світло – це окреме, цільне і загадкове явище. Воно є переносником потоків енергії у всьому Всесвіті, пер-шоджерелом перетворення усіх видів енергій, використовува-них на землі. Екосистемний підхід розглядає матерію, енер-гію, силові поля, хвилі, коливання як щось тісно зв'язане вза-ємообумовлене, що постійно змінюється. У цієї сеті взаємоз-в'язків і взаємин покладена межа нашим знанням і нашим зді-бностям. І крізь вигляд світу, створений нашими почуттями ми знаходимо деяке духовне середовище, що органічно вхо-дить у реальність світу і сприймається як взаємозв'язок і вза-ємозалежність людської особистості з Богом.
Світло розділяється на дві супідрядні сутності: світло ду-ховне і світло фізичне. Що ми бачимо при сонячному світлі, доступне нашим органам почуттів. Але те, що ми сприймаємо завдяки Божественному світлу, доступне породженим до ду-ховного життя людям. Наші очі влаштовані так, що ми бачи-мо тільки результат взаємодії сонячного світла з речовинами, предметами й усім, що нас оточує, тобто ми все бачимо тільки у відбитому світлі. Духовної сутності світла бачити нам не дано. Вивчення і дослідження схованої сили променів світло-вого спектра відкриває нові шляхи в пізнанні сил і таємниць життя.
Божественне одкровення як явище духовного світла в християнстві відкриває нам скарбницю Божого слова і пока-зує нам світ, про існування якого ми і не підозрювали [8]. Християнство – це релігія духовного світла. Про це світло можна прочитати в багатьох уривках Святого Письма. Так апостол Павло говорить, що зіштовхнувся з чимось неземним, небаченим і немислимим. Він виявився в потоці чудесного світла незрівнянного зі світлом сонця. Писання говорить, що Господь Бог через Свого Сина Ісуса Христа перетворив Своє світло в образ і явище. Якщо вникнуть у внутрішній зв'язок понять Слово, світло, життя і Бог, то стане набагато зрозумі-ліше все різноманіття значення слова «світло», яке часто зу-стрічається в Біблії.
Без сонячного світла ми не маємо продовження своєї дія-льності. Кожна клітина людського організму не може жити без енергії сонця. Втрата енергії заповнюється. Без сонця клі-тка людського організму може згаснуть, як свіча, тому вона заповнює свій власний запас енергії. Усі рослини і тварини є відкритими системами, що поглинають енергію ззовні і виді-ляють її назовні. Тому життєдайну, рушійну силу, необхідну для підтримки життя будь-який організм може одержувати лише за умови її витрати. Життя завжди супроводжується по-вільною витратою енергії і її заповненням ззовні. Але сонце, як і живі організми не є в цьому світі постійними величинами. Святе Письмо говорить, що Слава Божа освітить місце перебування віруючих у Христа людей і світильник їх буде Господь.
Сяйво Слави невіддільно от Божественної Трійці. Зі сла-вою зв'язані такі поняття як велич, честь, багатство, прослав-ляння, добро, щастя, благоденство, блиск, сяйво, яскравість. Скрізь, де виявлена Божественна Трійця, там є присутнім не-перевершене для людей, ангелів, Всесвіту і мудрість, і сила, і творчість, і будь-який інший прояв Божий. Христос завжди був, є і буде сяйвом слави Бога. Він виявив славу Бога, ство-ривши Всесвіт. Це проявилося й у фарбах, і в музиці, красі, досконалості творіння. Господь сяйвом духовного світла ви-світлює наші серця. Світло душі людини приходить у сяйво і блиск від Божого світла. Святе Письмо ясно говорить про те, що людина одна, у відриві від Божественного втручання, при-речена на те, щоб залишатися глухою і сліпою до краси світу духовного.
Духовне світло таємничим чином впливає на природу людини. У духовному житті ми входимо в нематеріальний світ. На відміну від матеріального, цей світ лежить за межами почуттєвих складових людини. До розуміння такого світу ми не можемо підійти з раціональною логікою [9, 80–81]. Ця дійсність лежить у надприродному світі. Він осягається нами за принципом додатковості. Люди прагнуть створити цілісність, що охоплює і відоме, і невідоме. Для створення цілісного світу у людини є три напрямки пізнання: це природничі науки, філософське пізнання і релігійний досвід. Цим арсеналом пізнань люди хочуть охопити і відоме, і невідоме. Але той, хто проникає за межі почуттєвого, осягає дослідні дані вірою. На релігійному чи метафізичному рівні такий досвід є суб'єктивним.
У дохристову епоху поняття світла пов'язували з культом Сонця. Специфічними були вірування давнього народу ацте-ки. У древньому Єгипті також мало місце поклоніння Сонцю. Вплив Сходу не залишило також і Древній Рим без поклонін-ня Сонцю. Під час гунського вторгнення на давню територію України, китайська солярна міфологія ввійшла в слов'янську культуру. За научанням православної церкви Ісус Христос є внутрішнім («розумним») сонцем. Отже, місце сонця – панів-не – у слов'ян зайняв Ісус Христос. Тема «світла» у містиці має особливе значення. Його властивість – загоряння і вга-сання – має інтерпретацію в таких поняттях як осяяння і за-тьмарення. Людина реагує на вплив світла чи пітьми. У ньому є божественна іскра, відповідно існує і темниця плоті. Сюди відносяться такі стани людини, як гріх і безгрішність. Ми спостерігаємо в людині два суперечливих джерела: добро і зло. Це не може не відбитися на її духовному стані. Ніби не-можливе існування двох начал в одній особистості. Але філо-лофсько-релігійна категорія “воля” цілком розв'язує цю про-блему. Святість і гріх, їхнє протиборство є шлях вільного ви-бору. Людина, роблячи що-небудь, обов'язково має вибір. Ка-тегорія волі пояснює факт гріхопадіння. Її не можна обґрун-тувати, але ми її присутність відчуваємо на своєму досвіді. Дія світла, що просвітлює «кожну людину, прийдешню у світ» є вільна дія. У містиці вплив світла визначається шляхом самопізнання. Самопізнання саме по собі представляє хо-лодне і чисте світло, що не містить у собі ні почуттів, ні при-страстей, ні вражень. Воно піднімається над добром і злом. Пізнаючи себе, ми можемо знайти, крім споглядання ідей, ще й творчий порив, красу, любов. Серце людини – це орган, що виявляє у собі єдність волі й світла. Глибина збагнення сер-цем навколишнього виходить за межі пізнання в науковій об-ласті. Тому тема «серця» має значення в містиці народів світу.
Тема світла пронизує Священне Писання. Світло в Слові Божому – це чистота, шляхетність і моральна досконалість. Світло Боже виявляється в Біблії в образ і явище Ісуса Христа. Бог через Ісус Христа дає людському зору можливість споглядати Божественне світло. Властивість Божественного світла, що виявляється в людині, і робить його світлом для навколишніх його людей. Виявившись у потоці Божественно-го світла, апостол Павло зіштовхнувся з чимось надприрод-ним. Це світло було незрівнянне із світлом Сонця.
Нам необхідно дослідити тлумачення іконографічного простору в аспекті феномена нетварного світла [10, 57]. Це образ духовного і божественного прояву. Ікони періоду ісіха-зма варто розглядати як можливість творчого дотику і набли-ження образотворчого мистецтва до відображення світлового образа Слави Божої. Це образ духовного і Божественного прояву. У просторі ікони відображаються події Божественно-го порядку. Через ікону людина уявляє явища духовного світу в просторі подвійного світла, містичний досвід духовного спілкування. Містика нетварного світла пронизує християн-ське мистецтво, що є змістовною складовою православної ку-льтури, християнської філософії і богослов'я.
До нас дійшли зразки образотворчого мистецтва, фреско-вого живопису, прийоми іконописців, що демонструють, кон-стантинопольську школу. Тут ми бачимо унікальні елементи особливої техніки листа золотом по золоту. Такий досвід пи-сь¬ма створює враження оберту у сильному напруженому на-порі енергійних дисків. Це зразки пучків світла, що рухають-ся, передаючи містичне переміщення Божественного світло-вого простору в реальний світ. Обертові золоті диски в іконо-писі передають Божественне світло і Його світлове поле. Во-ни також передають безпосередню присутність Божественної Трійці і її прояв у світловому образі. Дослідженням сутності Божественних енергій і їхнього впливу, як і природи прос-тору слова, займалися о.Павло Флоренський, В.Н.Лоський, о.Олек¬сандр Шліман, А.Ф.Лосєв, о.Олександр Геронімус, Ме鬬є¬¬н¬¬¬дорф. Феномен слова, одиниці духовного повідомлення і дії, яка відгукується на духовну реальність, розвинув німецький вчений Вільгельм фон Гумбольт.
У східному богорозумінні, чим далі особистість рухається по шляху поєднання з Богом, тим свідомішою вона стає. І та-ка свідомість у духовному житті називається в східних аске-тичних авторів пізнанням, що цілком виявляється на вищих ступенях містичного шляху.
Досліджуючи феномен Божественного світла, ми знахо-димо, як Божественне світло усередині нас визначає нашу природу. Воно визначає усі форми, деталі й обставини нашо-го життя. У людській природі вирує життя Божественного світла. Людина не може цілком усвідомити цей процес, тому що таке життя перевершує її розумовий потенціал [11, 147–192]. Збагачені духовним світлом, люди живуть, як духовні особистості. Головна характеристика таких людей – це те, що вони живуть не для себе. Вони прагнуть збагатити себе духо-вно, щоб цим надбанням поділитися з іншими.
Одна з якостей духовного життя – це любов. Як ми зазви-чай розуміємо любов в житті людини? Як вираження плотсь-ких устремлінь. Проблема духу і тіла саме і виявляється в людській любові. І мова не йде, щоб розділити дух і плоть, розлучити їх у різні сторони, а навпаки, – якимось способом з'єднати їх. Проблема оптимізації взаємин духу й плоті ускла-днюється ще й тим, що остання не просто «реагує» на дух, а й взаємодіє з ним. Крім того, можна відзначити той факт, що тіло на самому початку має в собі дух, і є його вмістилищем. Віднесена до великих формоутворюючих сил, любов з нічого не виникає і не зникає безвісти. Вона є рушійною силою в житті людини. Це те почуття, що може з'єднатися з Божою любов'ю і свідомо втілити в життя Божу заповідь «любові до ближнього». У системі філософських категорій життя, любов є другим (після життя) найбільш загальним поняттям. Надалі любов виконує функцію відтворення життя у всій його повноті і силі. Дотик Божественної любові будить у людині усе, що є прекрасним і шляхетним. Це можна порівняти тільки з дотиком Божественного світла. Не відроджений Божественним світлом, матеріальний світ, у своєму неуцтві, не знає Божу любов. Можливість увійти в духовний світ може відбутися тільки з духовним пробудженням. Ми вхо-димо в новий світ, де відбувається корінна зміна і народжується нове серце, нова свідомість, нове життя.
Духовне життя людини відрізняє його від іншої природи. Це властивість у людині носить у суспільному житті соціаль-ний характер. Феномен духовного життя дає можливість зро-зуміти людині навколишній світ зовсім у іншій якості. Тут виробляється більш глибоке й тонке відношення до усвідом-лення явищ, які трапляються в цьому світі. Духовне життя людини вирішальним чином впливає на процес пізнання нею самої себе. Людина приходить до розуміння сенсу життя й свого призначення. Спостерігаючи всю історію людського життя, ми бачимо, наскільки різноманітно виявляється люд-ський дух. Людству сьогодні, як ніколи раніш, необхідно ви-рішити проблему виживання, надійного ресурсного забезпе-чення життя. У цих питаннях духовний фактор відіграє важ-ливу роль. Він є тонким інструментом рішення таких задач. Сьогодення і майбутнє залежить от  того, як людина реалізує свій потенціал духовності.

Висновoк
У роботі був проаналізований феномен духовного світла, що впливає на природу людини. До визначення такого явища ми не можемо підійти з усім сучасним потенціалом наукових знань. У результаті було охоплене коло невирішених проблем у сфері розуміння даного аспекту. Так само було відзначено, що це має безпосереднє значення в усвідомленні явищ, що трапляються у цьому світі, й що фактор духовного світла впливає на проблему самого життя людини.
1. У зв'язку з тим, що феномен духовного світла до кінця ще не вивчений, можна констатувати наявність проблеми в питанні свідомості категорії духовного. Якщо розглядати життя людини протягом усіх періодів життя, то можна від-значити різноманіття уявлень про категорію духовного. Про-ходила визначена еволюція знань про це як у науковому пла-ні, так і в релігійному. Наука в питанні свідомості, як і пі-знанні дійсності, має кілька різних думок. Релігійні погляди в проблемі духовного так само мають не один підхід. Феномен духовного світла – проблема для філософії в аспекті психіч-ного і фізичного. В аспекті богословського вивчення цього питання можна сподіватися на його подальший глибокий роз-гляд.
2. У проблемі взаємин духу і тіла ми можемо привести слова Томаса Нагеля, що сьогодні «ні в кого немає правдивої відповіді на проблему духу і тіла». Поняття духу далеко не охоплює наша свідомість, а його зв'язок з тілом до кінця «не є для нас зрозумілим». Проблема оптимізації взаємини духу й плоті ускладнюється ще і тим, що остання не просто «реагує» на дух, а взаємодіє з ним. У свою чергу взаємини духу і тіла визначають спосіб входження людини у світ. Дух органічно входить у тіло, як початок його життя, і, розвиваючись, пові-домляє йому ту чи іншу форму. Ця ідея, що поселяється в тілі, оживляє його і поступово формує його із середини.
Вищу єдність душі й плоті ми знаходимо, аналізуючи ка-тегорію «любов». Вона забезпечує людині мотивацію для життя. Любов, присутня в природі людини, знаходячись у за-лежності від її тілесності, залишається чимось ірраціональним, неконтрольованим і некерованим. Сходження особистості до досконалості неможливе без виховання бажань тіла й почуттів. Людина, маючи почуття любові, піднімається над повсякденністю і має стимул доторкнутися до духовного.
3. Якщо говорити про фізичну природу світла, то в даний час розуміння її знаходиться на рівні курпускулярно-хвильо-вого дуалізму. Аналізуючи інфляційну модель виникнення Всесвіту, виходячи з параметрів взаємозв'язку Великого Ви-буху з константами спостереження Всесвіту, вчені зробили висновок, що ймовірність випадкового виникнення Всесвіту нескінченно мала. Отже, першопричиною виникнення Всесвіту є Бог. Деякі вчені дійшли висновку, що, виходячи з закону причинно-наслідкового зв'язку, можна спростувати існування Його. З іншого боку існують дані, що спростовують існування Бога, засновані на спостереженні. Наука заснована на спостереженні, а Бог «спостерігатися» з фізичної точки зору не може. Отже, ніщо не може бути «нескінченніше» самої нескінченності, тобто причина послідовності й повинна бути першопричиною. Безпідставно говорити, що існування Бога є ненауковим. Неможливість доказу існування Бога науковим шляхом не може відповідати доказу Його небуття. А довести «загальну відсутність» так само не уявляється можливим.
Проводячи паралель між різними теоріями виникнення Всесвіту і Священним Писанням, можна відзначити, що наука підтверджує те, що сказано про створення світла. Наука говорить про виникнення «океану світла» у результаті випромінювання його розпеченою речовиною, а потім відділення його від останньої. Біблія говорить про це так: «І сказав Бог: “Хай станеться світло. І сталося світло» (Бут. 1:3). Далі ми знаходимо, що Біблія говорить про відділення світла від речовини. Ми читаємо про це: «…і Бог відділив  світло від темряви» (Бут. 1:4).
Якщо у фізичній природі значення світла має значення для життя тварин і рослин, то в духовному плані духовне сві-тло є основою духовного життя людини.
Джерелом фізичного і духовного життя є світлова енергія. Духовна енергія виходить від Самого Бога. Духовна людина не розв'язує своїх проблем тільки через розумові принципи. Вона створює для цього духовні основи. Духовна проблема не зважується зовнішніми засобами, а зважується внутрішнім відродженням людської природи. Духовне світло, просвічую-чи свідомість людини, робить його духовним. Воно визначає усі форми й обставини життя.
У системі філософських категорій життя, любов є одним (після самого життя) найбільш загальним поняттям. Любов випереджає життя і стає його початком. Любов виконує фун-кцію відродження життя у всій його повноті і силі. Чим відрі-зняється Божественна любов від інших видів? Головною ри-сою її є те, що вона заснована на самопожертві себе заради інших. Божественна любов, жертвуючи Собою, не приносить нічого тимчасового. Дотик Божественної любові будить у людині все, що в ній є прекрасного і шляхетного. Без Божест-венного світла любов Божа не може торкнутися людського серця. Тепер, коли Божественне світло перетворило природу людини, воно може відповісти у свою чергу на любов Бога своєю любов'ю. Ми входимо в новий світ, де відбувається ко-рінна зміна й народжується нове серце, нова свідомість, нове життя.

Література
1. Шахов М.О. Религиозное знание, объективное знание о религии и науке // Вопросы философии, – 2004. – №11.
2. Тайлор Э. Первобытная культура / Мистика, религия, на-ука / Э.Тайлор. – М., 1998.
3. Витгенштейн Л. Лекции о религиозной вере // Вопросы философии. 1989. – №6.
4. Мамардашвили М.О. О сознании // Мамардашвили М. Необходимость себя / Лекции. Статьи. Философские заметки. – М., 1994.
5. Кривуля О.М. Філософія. – Харків, 2003.
6. Нагель Т. Мыслимость невозможного и проблема духа и тела // Вопросы философии. – 2001. – № 8.
7. Дверняков В.С. Загадки солнечного света – фундамент теории творения. – Полтава, 2008.
8. Отто Р. Священное. Об иррациональном в идее божест-венного и его соотношении с рациональным.
9. Левин Г.Д. Можно ли религиозное знание приравнять к научным гипотезам? // Вопросы философии. – 2004. – № 11.
10. Ивинская А. Свет преломленного времени в иконном пространстве. Христианский восток. Афины – М., 2002.
11. Ильин И.А. О субъективности религиозного опыта // Психология религиозности и мистицизма: Хрестоматия. – М., 2000.

Annotation
Chaplinskiy V.G. Phenomenon of light. In this thesis is studied the action of the divine light. In this regard, is solved a number of aspects that can be used to imagine this unique phenomenon. Was revealed the problem of investigations of the physical light and the origin of the universe. Were analyzed the following notions of “truth”, “cognition”, disclosed the concept of spiritual in philo-sophy, theology, ethnology and cultural studies. Were shown the problems of interaction of the spiritual and the carnal and the solutions to this dilemma based on the category of “love”. Was drew a parallel between the various theories of the origin of the Universe and the Scripture. Was defined, how goes on the birth of the spiritual life of man and the importance of divine light.
Key words: light, spiritual, cognition, consciousness, realty, truth, love, energy, carnal, life, heart, nature, phenomenon.



МІСТИКА СВІТЛА

У статті описані властивості фізичного і духовного світла. Відмічені проблеми по вивченню природи світла. Розкрите значення світла в житті людини.
Ключові слова: фізичне світло, духовне світло, містика світла, істина, свобода, простір, час.
Мета статті: показати вплив духовного світла на людину і яким чином це відбувається.

Як наука визначає поняття світло? Це потік частинок або пакетів хвиль, які мають певні властивості. Цей потік части-нок/хвиль може випускати предмет, що світиться. Ньютон, створюючи теорію світла, визначив світло, як потік частинок, а Т. Юнг і О.Френель відкрили світло, як хвилю, відзначили його хвильові властивості. Крім того, світло володіє електри-чними властивостями і магнетизмом [1, 434]. З логічної точки зору світло володіє властивостями, які суперечать одне одно-му. Світло має два стани, з погляду науки несумісні. Даний стан світла Нільс Бор визначив, як додатковість. Цілий на-прям у фізиці, що має назву ядерна, ґрунтується на цьому принципі. Вивчаючи цей напрям фізики, вчені помітили, що й електрон теж має властивості хвилі та частинки [2, 391–398].
Крім того, В. Гейзенберг увів у практику так званий прин¬цип невизначеності. Він означає, що немає способу ви-значити знаходження електрона в просторі і в той же час змі-ряти його швидкість, тобто для всякого фізичного параметра існує й додатковий параметр. Виходить, що один параметр можна визначити, а іншій ні, і навпаки. До таких явищ відносять фотоефект, який пов'язаний з термічною радіацією. Явище термічної радіації пояснюється квантовою теорією, яку запропонував Макс Планк. У теорії світла не можна скласти уявлення про властивості частинки і хвилі, які існують одночасно. Таке поєднання на даний момент нез'ясовне.
Швидкість світла має свої параметри і властивості. На да-ний час швидкість  світла виміряна і становить 299792 км/с. Світло може пройти через вакуум. Для його дії матеріальне середовище не потрібне. За теорією Ейнштейна будь-який рух має відношення до яких-небудь предметів. Але якщо світло розповсюджується у вакуумі, то воно не вимірюється щодо чого-небудь конкретно. У порожньому просторі немає пред-метів, з якими б світло мало співвідношення. А якщо це так, то поняття простору і часу можуть змінювати свої параметри. У будь-якого явища немає швидкості, вищої за швидкість сві-тла. Не дивлячись на таку високу швидкість за абсолютними властивостями, світло сонця досягає Землі за 8 хвилин [3, 38]. Це означає, що ми бачимо Сонце в зображенні, в світлі, яке не відповідає положенню світила на даний момент. Крім того, світло, яке потрапляє на будь-яку планету, відбивається від неї в простір. Це відбувається і з нашою планетою Земля. Сві-тло від неї, від її атмосфери відбивається в космічний простір. Це віддзеркалення світла має тимчасові і просторові показни-ки. Віддзеркалення світла від планети Земля відповідно існує в нескінченному космічному просторі, і ми можемо  знайти його віддзеркалення.
При збільшенні швидкості світла час сповільнюється, як-що спостерігати його із Землі. Швидкість світла відстань обе-ртає в нуль. Час і відстань для світла не існують – воно поза цими параметрами.
Якщо дивитися на предмет, що відбиває світло, це зна-чить, що він відбиває електромагнітні хвилі. Ці хвилі в наших очах викликають відчуття світла. Світло в свою чергу розкла-дається на кольори. Природа електромагнітних випроміню-вань може бути різною, залежно від їх довжини. Вони дося-гають багатьох тисяч метрів і можуть бути всього мільярдною часткою міліметра. Світло в цьому спектрі має параметри між 0,4 і 0,75 тисяч міліметра. Червоний колір світла – це найдо-вші хвилі світлового випромінювання. Листя дерев поглина-ють проміння сонця. Зелені листя відбивають проміння зеле-ного кольору.
Зір у людей має свої обмеження. Людина не може сприй-мати, наприклад, ультрафіолетове проміння, яке сприймає бджола. Учені порахували, що з мільярда вібрацій, які впли-вають на людину, тільки одна може бути сприйнята нею. Не дивлячись на специфічні параметри нашого зору і слуху, вони дають нам можливість орієнтуватися в оточуючому нас прос-торі. Ці параметри характеризують нашу життєдіяльність, і ми живемо з ними достатньо впевнено.
Можна відзначати нескінченне число різноманітних па-раметрів оточуючої нас дійсності. Сама людина не здатна охопити все, що навколо неї. Людина своєю уявою, своєю творчістю, своїми інструментами може постійно продовжити своє пізнання, удосконалювати свої знання. Ми аналізуємо свої спостереження, накопичуємо їх, відповідно структурує-мо. З цього складаються уявлення про навколишній світ. Ро-зум людини має логічне мислення, але, окрім цього, велику роль виконує інтуїція – на основі бачення процесів, що відбу-ваються в світі. Інтуїція дає можливість, не використовуючи логічного мислення, раптом відчути розуміння того чи іншого явища. Окрім інтуїції, людина сприймає певні поняття вірою, не вдаючись знов-таки до логічного мислення. Якщо раціональна логіка осягає дійсність, використовуючи здобуту інформацію, то і віра й інтуїція можуть досягти результату іншим шляхом. Разом з тим не можна відділяти віру від роздумів, розмислів, не спотворюючи віри, упереджена ж думка може завдати шкоди людським відчуттям.
У духовному житті ми входимо у нематеріальний світ. На відміну від матеріального, цей світ лежить за межами плотсь-ких складових людини. До розуміння такого світу ми не мо-жемо підійти зі своєю раціональною логікою. Ця дійсність лежить у надприродному світі. Він осягається нами за прин-ципом додатковості. Люди прагнуть створити цілісність, яка охоплює і відоме, і невідоме. Для створення цілісного світу у людини є три напрями пізнання: це природні науки, філософ-ське пізнання і релігійний досвід. Цим арсеналом пізнань лю-ди хочуть охопити і відоме, і невідоме. Але той, хто проникає за межі плотського, осягає інформаційні дані вірою. На релі-гійному або метафізичному рівні досвід є суб'єктивним.
Тема світла пронизує Священне Писання. Світло в Слові Божому – це чистота, благородство й етична досконалість. Світло Боже виявляється в Біблії як образ і явище Ісуса Хрис-та. Бог через Ісуса Христа дає людському зорові можливість споглядати Божественне світло. Властивість Божественного світла, Яке виявляється в людині,  робить її світлом для ото-чуючих людей. Опинившись у потоці божественного світла, апостол Павло зіткнувся з чимось надприродним. Це світло було незрівняне з світлом Сонця.
У язичницькому світі поняття світла було пов'язане з ку-льтом Сонця. Язичницький культ Сонця мав широке розпо-всюдження на планеті. Жерці цього культу вивчали рух Сон-ця і визначали його циклічність. У сільському господарстві посівні роботи, збір урожаю залежали від таких періодів. Специфічними були вірування стародавнього народу ацтеки. За їх уявленнями створення землі зробили боги. В основі цьо-го акту стояло сонце. Для того, щоб воно оберталося, необ-хідно було приносити жертви. Енергія сонця підтримувалася шляхом щоденного пролиття крові. Причому жертви прино-силися щодня. У разі припинення принесення жертв припи-нялося і життя миру. Тому у ацтеків існував страх перед тим, що життя колись закінчиться.
У давньому Єгипті так само мало місце поклоніння Сон-цю. Тут вперше була спроба ввести монотеїзм в державну ре-лігію. Цю спробу зробив фараон Ехнатон. Ім'я сонячного бога було Атон. У Єгипті поклоніння богу сонця було настільки сильним, що це поклоніння не можна порівняти з яким-небудь іншим поклонінням в язичницькому світі. Це був ве-личний гімн Сонцю. Культ сонця давав підставу сім'ї фараона бути безсмертними [4, 87]. Культ сонця у багатьох народів робив привілейованих персон нащадками цього світила. Вони були «дітьми Сонця» або його внуками. Таке зустрічається в Полінезії, в інків, у хеттськіх царів, у стародавньому Вавілоні та Індії.
Вплив Сходу не залишив Стародавній Рим без покло-ніння сонцю. Ми знаємо, що Рим підкорив Грецію, але культура Греції підкорила Рим. Грецька міфологія знаходилася під впливом Сходу. У міфі про Геліоса ми знаходимо зв'язок між Землею і підземним світом. Це є віддзеркаленням «підземних» солярних ієрофаній. У др. пол. ІІ ст. релігія сонця стала офіційною в римській імперії. Сонце прославляли тому, що воно давало життя. В період зимового сонцестояння було свято, яке було головним святом солнцепоклонників. Його святкували, тому що з того часу починалося збільшення надходження до землі світла й тепла. Природа чекала свого пробудження від зимового сну. У той час люди ще не знали, що земля обертається навколо сонця. Пробудження природи для них означало перемогу світла над тьмою. Така зміна в природі вважалася чудом. У ІV ст. н.е. у Римській імперії основним віросповіданням стало  християнство. Колишній солнцепоклонник імператор Костянтин став християнином.
Під час вторгнення гунів на стародавню територію Украї-ни, китайська солярна міфологія увійшла до слов'янської ку-льтури. Порівнюючи орнаменти Стародавньої Русі і ієроглі-фіку Стародавнього Китаю можна помітити практичний збіг зображень сонця. Надалі відбувся вплив індоєвропейського дуалізму на релігію стародавніх слов'ян. Такі поняття як «сві-тло – пітьма», «добрий – злий бог» утілилися в Даждьбога (Дажбога) та Діва [5, 30–31]. Християнство в свою чергу не дало повною мірою розвинутися іранському дуалізму. Слов’яни (роси) сприйняли біблійні поняття такими, що Бог є світлом (1 Іоан. 1:5). Він є неприступне світло (1 Тим. 6:16). Суд Божий для них узгоджувалося з біблійним і був як світло (Ос. 6:5). Доречні тут слова Іоанна Дамаськіна: «…прийміть Дух Святий так, бо він є джерелом сонячного променя і світ-ла; і через сонячний промінь нам повідомляється, і це є освя-чуючий нас і той, хто сприймається нами» [6, 469]. Правосла-вна церква вчить, що Ісус Христос є внутрішнім, «розумним» сонцем [7, 2].
Отже, місце сонця-царя у слов'ян зайняв Ісус Христос. Тема «світла» в містиці має особливе значення. Його власти-вість спалаху і згасання має інтерпретацію в таких поняттях як осяяння і затемнення. Людина реагує на дію на нього світ-ла або темряви. У ній є божественна іскра, відповідно існує й темнота плоті. Сюди відносяться такі стани людини як гріх і безгрішність. Ми спостерігаємо в людині два суперечливі джерела: добро і зло. Це не може відобразитися на її духов-ному стані. Здавалося б неможливо дозволити існування двох джерел в одній особі. Але філософсько-релігійна категорія свободи цілком вирішує цю проблему. Святість і гріх, їх про-тиборство, дозволяється шляхом вільного вибору. Людина, скоюючи який-небудь вчинок, обов'язково має вибір. Катего-рія свободи пояснює факт гріхопадіння. Її не можна обґрун-тувати, але ми її присутність відчуваємо на своєму досвіді.
Дія світла, яка освічує «кожну людину, прийдешню в світ» є вільна дія. У містиці вплив світла визначається шляхом самопізнання. Самопізнання саме по собі є холодне і чисте світло, яке не містить у собі ні відчуттів, ні пристрастей, ні вражень. Воно підноситься над добром і злом. У самопізнанні ми можемо спостерігати тільки чисте споглядання.
Пізнаючи себе, ми можемо знайти, окрім споглядання ідей, ще й творчий порив, красу, любов. Такий аспект самопі-знання Платон визначив, як Ерос. Ерос виявляється в творчо-сті, в любові і ненависті, у виборі сказати так чи ні. Ерос в своєму прояві має свободу. Любов в Еросі вільна обирати. Тому самопізнання особи невіддільне від свободи в любові, творчості, устремліннях. Серце людини – це орган, який ви-являє в собі єдність свободи і світла. У ньому ж відбувається рішення вибрати або чисте споглядання або вільну творчість. Без свободи не існує творчості.
Під дією світла людське серце може прозріти. Це виявля-ється в творчості. Сліпота ж серця робить неможливим сво-боду вибору. Це робить неможливим бачити красу оточуючо-го. Сама ідея світла ще недостатня, щоб була якась його дія. Необхідний вільний акт, виражений в словах: «так буде» або «так не буде». Свобода здатна бачити. У своєму баченні вона має вибір в здійсненні чого-небудь. Свобода може прийняти або відкинути якусь дію. Центром свободи є серце людини. Тут відбувається вибір між добром і злом, між ненавистю і любов'ю. Поняття “серце” в християнському значенні слова сьогодні має інтерес для психології і філософії. Ті процеси, що відбуваються в ньому і викликають суперечність і трагізм, є результатом свободи і розв'язуються за допомогою свободи. Акт гріха людини має свободу у внутрішній своїй природі. Але така свобода вибору – це свобода творення або свобода руйнування. Якщо дивитися на серце, як на орган пізнання, то ми побачимо, що воно глибше за інтелектуальне пізнання. Тільки серцем ми можемо осягнути таке поняття як святість і красу божественного [8, 85]. Глибина збагнення серцем ото-чуючого виходить за межі пізнання в науковій області. Тому тема «серця» має значення в містиці народів миру. Коли ми розглядаємо пізнавальні аспекти серця як центрального орга-ну, як органу пізнання, як органу сприймаючого любов і світ-ло, можна відзначити його ще як орган волі і совісті. У хрис-тиянстві всі вищеперелічені властивості серця мають місце, але і ще є одна його функція – це знання справедливості. Хри-стияни через серце пізнають Бога. І якщо Бог в житті людини займає головне місце, тоді це місце є центром духовного жит-тя. Глибина духовного життя доступна тільки серцю. Такий стан людини недоступний розуму споглядальному.
Христос говорить: «Я світло для світу» (Іоан. 8:12). Його світлоносність відкриває для  нас і апостол Іоанн кажучи: «...Бог є світло» (І Іоан. 1:5). Вплив такого світла діє, перетво-рюючи людину, роблячи її духовно живою. До цього людина була духовно мертва, але потім відбувається її духовне наро-дження. Людина, що не має духовної сприйнятливості – сліпа. Вона не має такої чутливості, яка необхідна для духо-вності. Духовно сліпі не сприймають істини божественного порядку. Щоб досягти такого стану, необхідні зміни під впливом духовного світла. Бог творить наше духовне відродження. Про це ми читаємо в Ієзекіїля: «І дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце із м`яса, щоб вони ходили за уставами Моїми...” (Ієзек. 11:19–20).
Сучасна наука визначає серце як емоційно-духовний центр. Етично-духовні якості особи на даному етапі розвитку філософії актуальні в розробці нового погляду на суть люди-ни. Втрачаючи морально-духовні основи, людина позбавля-ється своєї  цілісності. Це приводить до моральної кризи, втрати значення життя, деформації особи. Цілісність особи може мати місце тільки в гармонійній єдності духовних, мо-ральних, тілесних і вольових якостей людини.
Наукові дослідження відкрили зв'язок думки і серця. Пульс серця може мінятися за допомогою думки, тобто думка може бути прийнята серцем. Серце має здат¬ність відчувати думку, передавати й приймати її. У свою чергу серце посилає сигнали мозку й тілу людини. Коли формується дитина, то його серце розвивається раніше, ніж формується мозок.
Нині могутній розвиток технічних засобів веде до поси-леного розвитку логіч¬ного мислення. Отримується розсуд-ливе мислення, холодний розрахунок, а духовність залиша-ється на вторинному плані. У холодному серці, в якому відсутнє поняття добра, може тулитися грубість, образливість, жорстокість, заздрість. Такий стан серця не може привести до плідної творчості, де були б пріоритетними любов, добро, ща-стя. Надбання і виховання відчуттів може здійснюватися тіль-ки шляхом вдосконалення духовного життя людини. Серце може накопичувати енергію любові і добра. Якщо зосередити в серці здібність до придбання високих відчуттів, то у людини буде прагнення до чистого, світлого і прекрасного. У цьому виявляється краса трансцендентного мислення. Ми втрачаємо відчуття любові. Натомість серце заповнює пустка, безвихідь, депресія. Людина відчуває смуток, тугу, свою нікчемність. При цьому втрачається її духовна сила. Енергія серця зростає тоді, коли людина звертається до прекрасних відчуттів, осмислює їх і випромінює. У цьому сила особи, в цьому потужність фізичної, емоційної, духовної енергії.
Для того, щоб бачити духовне, людям необхідне його від-повідне сприйняття. Павло Флоренській любов порівнює з променем світла. Це світло може відкрити глибину серця лю-дини. Воно може так само чути і усвідомлювати, що відбува-ється в собі і світі. У цьому полягає здатність серця в пізнанні дійсності. П.Юркевіч відзначає, що «коріння людської осо-би… не у формальній загальності розуму, а в якнайтонших реакціях людського серця» [9, 75].
Сердешні відчуття виражаються в єдності фізіологічного, духовного. У православній традиції поняття серця визнача-ється як «розумне», як «внутрішнє тіло тіла» або обитель тон-ко організованої душі. Спілкування з Богом відбувається за допомогою серця. Протестантське богослів'я, в основному, систематизує описи серця в Біблії. Було знайдено близько 900 місць, що говорять про серце [10, 68–69].
Божественне світло знаходить Свій вираз у серці людини. Завдяки цьому світлу, людина здобуває християнські ціннос-ті. Ідея божественного світла знайшла своє обґрунтування в епоху ісіхазма. Григорій Палама висловив це у вченні про сві-тло. Для нього божественне світло – це нетварна Божественна енергія. Перетворення Ісуса Христа на горі Фавор є початко-вим моментом усього навчання. Саме Божественне світло, яке витікає від Ісуса Христа, і є тим перетворюючим світлом. Трансцендентна енергія Бога через Ісуса Христа увійшла до грішного світу. Це світло здатне входити в людину, і вона може споглядати його. За допомогою такого світла Бог стає доступним для людини. Через вплив божественного світла людина дістає можливість споглядати невидиме.
У навчанні ісіхазма перед нами відкривається духовний досвід християнства.
Сімеон пише: «Бог є світло, і Він повідомляє своє сяйво тим, хто з Ним з'єднується, в міру їх очищення» [11, 174]. Це світ-ло ісіхасти уявляли як явище Божественної природи. Вона осягається тільки в духовному досвіді. Через світло Боже бла-годать повідомляється людині і сприймається нею. Містики світла проповідували простоту християнської віри, духовну чистоту. Усе культурне життя середньовіччя було наповнене Богослів'ям світла. Якщо людина увійшла до присутності Бо-га, то він не міг бути поза світлом. Духовний морок долався покаянням. На цей вільний акт людини Бог відповідає прони-кненням Свого світла в серце людини. Духовна природа лю-дини з'єднується з Божественною і осявається світлом Святої Трійці. Такий процес є утаємниченим у містичному житті. Він відбувається в серці людини і прихований від зовнішнього світу. Божественне світло пронизує розум, серце, дає енергію бажанням, думкам, рухам.
Перетворення людської природи починається з прихова-них глибин серця. Таку глибину не може осягнути людина, тільки Бог може осягнути її. Бог через Своє всезнання знає серце людини. Тому ми любимо серцем. Пізнаємо ми теж се-рцем. Найважливіші духовні цінності ми осягаємо серцем. Внаслідок цього божественна любов виливається в серці лю-дини. У серці Бог може говорити з людиною і в серці стика-ються два світи: духовний і тілесний. У серці для нас відкри-вається нескінченність. Несприйнятливість серця до духовно-го світла приводить до втрати життєвої сили. Немає альтерна-тиви цьому. Ні досягнення науки, ні техніки не можуть напо-внити духовне життя людини. Людська особа не може бути здоровою духовно, не маючи розвиненого духовно-серцевого потенціалу.
Висновок
Фізична природа світла непроста, до кінця ще не вивчена. Швидкість світла володіє абсолютними властивостями. Воно розповсюджується в порожньому просторі і змінює параметри часу і простору. Наш зір залежить від світла. Наша життє-діяльність без світла неможлива. Велика частина наших уяв-лень про навколишній світ складається з відчуттів світла. Природа світла виходить за межі відчуттів людини і відно-ситься також до нематеріального світу. Ірраціональний світ ми осягаємо суб'¬єктивним досвідом. Біблія говорить нам про такий досвід. Духовне світло розкриває природу Бога. Коли воно діє на людину, ця дія осягаєтся шляхом самосвідомості. Пізнаючи духовне світло, ми пізнаємо його як чисті ідеї, так як і любов, красу, творчий порив. Щоб духовне світло виро-било свою дію, необхідний вільний акт. Центр свободи люди-ни знаходиться в серці. Духовне поняття серця має інтерес для філософії, психології і релігії. Ми можемо осягати серцем навколишній світ. Дуже важливий духовний потенціал нашо-го серця. У ньому зустрічаються ідеальний і реальний світ, конечність і нескінченність, божественне світло і темнота плоті. Пізнаючи серцем Бога, ми пізнаємо духовні цінності.

Annotation
Chaplinsky V.G. Mysticism of light. In this article were described the characteristics of physical and spiritual light. We noted the difficulties of study of the nature of light. We exposed the importance of light in the life of human.
Key words: physical light, spiritual lightm the mysticism of light, truth, freedom, space, time.

Література
1. Вейник А.И. Термодинамика. Высшая школа, Минск, 1968.
2. Фрейнман, Лейтон Р., Сэндс М. Фреймановские лекции по физике. Пер. с англ., т. 3,4, М., 1976.
3. Нильсен Одд Рогнар. Свет и время. – 1993.
4. Всемирная энциклопедия: религия / Гл. ред. М.В. Адам-чик. – Мн., 2003.
5. Шаян В. Віра предків наших. –Луцьк, 1998. – т. 1.
6. Поснов М.Э. История христианской церкви. Брюссель: Жизнь с Богом, 1964.
7. Пашковский С.С. С высоты Востока. // Наука и религия. – М., 1999. – № 1.
8. Вышеславцев Б.П. Сердце в христианской и индийской мистике // Вопросы философии. 1990. № 4.
9. Юркевич П.Д. Сердце и его назначение в духовной жизни человека по учению слова Божия // Юркевич П.Д. Философские произведения. М., 1990.
10. See: Wolf H.-W. Anthropologie des Alten Testaments.
11. Слова Симеона Нового Богослова. Изд. 2-е, М., 1982.









ФЕНОМЕН ПРОСВІТЛЕННЯ В КИТАЙСЬКІЙ,
ІНДУЇСТСЬКІЙ, ІСЛАМСЬКІЙ ТА ХРИСТИЯНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

У статті описане поняття просвітлення як властивість ду-ховного переродження. Феномен просвітлення розкритий у китайській, індуїстскій, ісламській, християнській філософії. Проведено параллель між уявленнями про природу духовного просвітлення.
Ключові слова: просвітлення, осяяння, світло, свідомість, тіло, серце, відродження, духовне.
Постановка проблеми: духовне переродження відбувається шляхом впливу духовного світла на природу людини. У філо-софії Сходу і Заходу такий стан висвітлювався по-різному. Незважаючи на розходження філософських систем ця про-блема одна з основних. Питання найвищої духовності неод-мінно було зв'язане з духовним світлом.
Мета статті: описати вплив духовного світла на просвіт-лення в людському розумі в різних системах.
Ступінь розробки проблеми: дана тема добре розкрита в ки-тайській, індуістскій, ісламській, християнській  філософії, але вона присуща тільки окремо взятій філософській системі. Паралель між даними уявленнями не була проведена. Вона становить інтерес. Відзначимо інтерес до питання переро-джен¬ня шляхом впливу духовного світла на природу людини спостерігається в світових філософських системах. Тому це питання актуальне нині.

У народів Півночі знаходимо уявлення про духовне світ-ло. Властивості його розкриває містичний досвід міфології ескімосів, бурят, тунгусів. Відчуття  його походить від впливу світла блискавки шляхом проблиску чи осяяння. Природа цього світла для людини таємнича, але вона викликає духовне переродження. Духовне переродження у свою чергу робить просвітлення. Це дає здатність бачити в темряві, від-кривати таємниці, бачити майбутні події. Людина може бачи-ти різних духів, душі померлих, стати невидимою, читати чу-жі думки, бачити власне тіло. Досвід містичного осяяння є результатом тривалої підготовки і настає раптово. Таке осяяння може викликати як фізичне світло, так і містичне ;1, 70;. Для австралійських аборигенів духовне світло в момент осяяння сходить у тіло людини у вигляді гірських кристалів. Ці кристали кладуть у тіло померлого, як символи божественного світла.
Нині зросла увага до вивчення практики духовного удо-сконалення, що також актуально. Внутрішнє переродження людини і можливість сприймати істину становить великий інтерес. Елемент просвітлення існує в багатьох релігійних ру-хах. Так, можливо ознайомитися з даоською практикою удо-сконалення. Вона ґрунтується на гар¬монії духовного і тілес-ного в людині. Воля розуму робить зміни в тілі, а тілесне вдо-сконалення має продовження в духовному перетворенні. Це стан, у якому тіло і свідомість знаходяться у взаємовпливі. У даному випадку це значить, що відбулося просвітлення сві-домості. Така досконалість означає повернення до «небесного джерела», всюдисущого початку так званого Дао. Дао дає поштовх до народження речей. Єднання душі і тіла – це мо-мент розуміння істинності Дао. При такому стані народжуєть-ся нова людина. В такій людині тіло не піддане зів'яненню. Дао несе людині духовний потік змін. Для цього треба звіль-нитися від усього тимчасового, заспокоїти свідомість  і пере-бувати в стані спокою. Даоські мудреці містично йшли від цього світу. Тоді, вважали вони, приходить повнота життя, відбувається знання істинного Шляху й просвітленість духа і тіла. У такому стані народжується духовна людина в «алмаз-ному» (вічному) тілі. Даоська практика удосконалення поля-гає у вирощуванні «алмазного» тіла, яке не вмираює. У такім тілі зберігається ясна свідомість. Щоб це відбулося, потрібна духовна концентрація, духовна рівновага. Основним принци-пом удосконалення є з'єднання Води (енергія нирок) і Вогню (енергія серця) – це народжує зовсім новий стан людини. По-чатком світобудови в даосизмі є сили інь (жіночий початок) і ян (чоловічий початок). Інь і ян народжують «чотири явища», що перетворюються в «п'ять стихій»: вогонь, земля, метал, вода, дерево. Зустріч Води і Вогню породжує «еліксир вічно-го життя». Порожнина «еліксиру вічного життя» знаходиться в центрі фізичного тіла. Існують три практики удосконалення в даосизмі: регулювання тіла, подиху, серця. Регулювання тіла – це фізичні вправи і вживання різних лікарських добавок, такі як еліксир молодості і т.д. для зміцнення і росту безсмертного, «алмазного» тіла. «Регулювання подиху» сприяє поліпшенню психологічних і фізіологічних процесів в організмі. Методи «регулювання серця» сприяють зосередженню і контролю над думками і почуттями. Тоді, як вважається в даосизмі, народжується «світ серця, що пробуджується» і людина знаходить спокій серед суєти цього світу. Сильне і добре треноване енергетичне тіло стає свого роду транспортним засобом, за допомогою якого душа і Дух переборюють довгий «шлях додому» – до У-ци ;2, 290;.
Просвітленість позначається терміном «мін». Це означає «світлий», «відкритий», «зіркий», «освічений», «таланови-тий», «розумний», «мудрий» і т.д. Просвітленість людини та-кож є світлом космічного розуму. Ієрогліф «мін» складається з ієрогліфів «сонце» і «місяць». Просвітленість походить від бачення і знання. На початку відбувається бачення, до нього підключається знання, зі знанням відбувається просвітлення. Бачення спрямоване зовні суб'єкта, знання звернене всереди-ну. Просвітленість – це бачення і знання в розумному співвід-ношенні. Просвітленість приводить протилежності в єдність і людей до порятунку шляхом мистецтва постійності. До про-світленості приходять через постійність, а до постійності при-водить просвітленість. Постійність навертає нас до внутріш-нього світла. У принципах даоської школи навчання закладені духовні основи добра-майстерності ;3, 113;. Ці основи поєднують добро-майстерність з постійністю і відкриває шлях Дао. Дао є основою всіх сфер давньокитайскої культури. Дао є основою для всіх напрямків і  шкіл давньокитайскої філософії. Усі вони виходять з однієї культури Дао, тільки, в залежності від своїх задач і методів, визначають вихідне Дао і витлумачують його по-своєму. Дане поняття – в центрі уваги філософського світогляду, що і визначає актуальність вивчення, формування і розвитку. Дао «невидиме», «нечутне», «невловиме», «безіменне», «невимовне», «недієве». Дослідники не знаходять логічного поняття Дао і вважають його плодом  фантазії, або продуктом індивідуальної чи колективної медитації. Дао визначається як містична сутність. Текст «Дао де дзин» протягом більш двох тисячоріч залишається філософською і філологічною загадкою. Труднощі прочитання «Дао де дзин» зв'язані також і з особливостями космічної спіралі Дао. Варто тільки порушити космічний код елементів, як цілісний вигляд Дао пропадає, і залишається тільки безліч його фрагментів. Кожен повний спіральний цикл ієрогліфічного читання сполучається з порядком космічних циклів і породжує у свідомості читаючого світосмисловий обрис Дао.
Можна сказати, що в живій і справжній космічной суті текст «Дао де дзин» нині ще не прочитаний. Він читається в кожний з п'яти періодів циклічного кругообігу космосу. Ви-никає питання: а можна взагалі прочитати таємницю Дао? У давнину знали методи індивідуального і колективного вхо-дження в Дао. Проясненому погляду відкривалися образи Дао. Постійне Дао в розумовому просторі визначається апо-фатично. Немає жодного зробленого тілесного, духовного чи ідеального обсягу, поля, на якому міг би висвітиться спіраль-ний образ постійного Дао. Він відбивається лише у світлових відблисках і тінях.
П'ять тисяч років даоські Майстри шукали способи досяг-нення безсмертя. Існували практики зовнішньої алхімії. У їх-ній основі лежить використання так званої пігулки безсмертя. Потім пішли іншим шляхом, розробивши методи внутрішньої алхімії. У якості алхімічних елементів використовувалися внутрішні енергії людської істоти й енергії навколишнього простору. Для цього необхіднє було джерело енергії. Вивча-ючи власні життєві сили, знайшли цілий внутрішній Всесвіт, що є відображенням Зовнішнього Всесвіту.
Алхімічні техніки Першого рівня просвітлення Кань та Лі поєднують жіноче і чоловіче начало в нашій істоті. За рахунок цього відбувається зародження тіла душі. Потім тіло душі стає як би «нянькою», що доглядає тіло Духу. Тіло душі – тільки насіння, однак воно може бути перетворене в аспект безсмертя. Щоб зростити повноцінну душу, необхідно її під-годовувати, виховувати, навчати й тренувати. Досягнувши повноцінного розвитку, душа може почати формування тіла Духу. Хар¬чуванням тіла, що розвивається у фізичному тілі тіла Духу, стають усі доступні людській істоті види тонких енергій: енергії рослин, небесних тіл, усіх видів позитивних відчуттів.
Щоб злитися зі світлом Дао, потрібно  самому зробитися світлом, тобто розбудити в собі свідомість того, що всі ми є пробудження світла. Вібраційні характеристики повноцінно розвинутого тіла відповідають характеристикам світла Дао. Даоси іноді називають світло Дао «зовнішнім світлом».
Медитативні техніки Другого рівня Кань та Лі навчають людину бачити світло свого власного Духу – внутрішнє світ-ло – і з'єднувати його зі світлом зовнішнім.  Злиття внутріш-нього і зовнішнього світла є початок другої фази розвитку ті-ла безсмертя. Людина вчиться сприймати й переробляти ене-ргії все більш високих рівнів – енергії Вищої сутності й Кос-мічних Сил, а також енергію розуму самого Дао. У результаті в нас пробуджується самосвідомість нашої незруйнованої ві-чної сутності. На вищому рівні просвітлення Кань та Лі вся сутність фізичного тіла перетвориться в тіло безсмертя. Після того, як всі елементи фізичного тіла перетворені в тонку Ци, залишається те, що відомо як тіло райдужного світла. Коли Майстер, що досяг такого рівня розвитку, залишає цей світ, усі живі складові його фізичного тіла цілком поглинаються внутрішнім вогнем, перетворюючи в невидиме для фізичного зору тонке райдужне світло ;4, 27;.
Містика світла в індійській філософії і релігії представлена своєрідною розгалуженою системою. Досвід відчуття світла – це зустріч з вищою реальністю, у якій ми входимо в сферу божественного буття, чистого знання і свободу від фізичного світу. На містичному рівні людина переживає біле світло, у якому вона розчиняється. Світло для індуїзму – це творчий початок. Тут ми спостерігаємо проблеми устрою світобудови, осягаємо Абсолют і співвідносимо до людини. Коли внутрішнє світло пронизується космічним – чисто фізіологіч-но відбувається наповнення теплом людського тіла. У цей час вона чує містичні звуки. Усе це робить у людині зміну пово-дження. Світло може наповнити людське серце і жити в ньо-му. Будда випробував осяяння, що порівняне тільки з блиска-вкою. Світло описується, як «ясне» і «чисте», без плям і тіні, без кольору. Воно ще називається «Всесвітньою порожне-чею», а порожнеча позбавлена всяких ознак і особливостей і в той же час є Першопричиною і вищою реальністю. Ця вища реальність осягається за допомогою досвіду чистого Світла.
В індійській метафізиці світла ми спостерігаємо, що бо-жество виявляється за допомогою світла і люди, що досягли вищої ступені духовності, можуть випромінювати світло. У Буддизмі стан просвітлення іменується «спалахами вогню», сяйво якого сильніше, ніж сяйво Сонця. Це наслідок доброти людських сердець. Буддійські боги мають яскравість як срібло у палацах, у яких вони живуть – жовте, як золото. Будда зображається у вигляді випромінюючого світла, вогненного стовпа. Подолання свого фізичного стану людиною відбува-ється, як вогненна світоплинність («самозапалювання»). Пе-рехід до вищої реальності супроводжується сяйвом тіла. При народженні кожного Будди сіяють п'ять вогнів, у разі смерті – полум'я бризкає з його померлого тіла. Вважається, що Будда може опромінити усю світобудову пучком свого волосся, що ростуть у нього між брів. Існує вчення, де Будді притаманне збереження необмеженого світла у своїй основі. Це вчення надає фундаментальне значення світлу. Існує так само місти-чна тема, коли Будду відвідала Індра в печері. Це явище індо-іранського-елліністичного синкретизму. Про це говорить міф про сонячного бога, який відбувся з першої печери. В Індії суть Всесвіту символізує світло, що розуміється як явище бо-жественного.
Існує ритуал у тантризмі, коли відбувається переживання ритуального з'єднання з дівчиною. Мова йде не про шлюбні відносини, а про церемонію. У тантризмі досвід, при якому переживається абсолютне світло, є станом нірвани, а це озна-чає злиття, що створило Всесвіт. Містичне світло ототожню-ється зі Світобудовою, яка відбулася від Споконвічного Світ-ла.
Іранський вплив відобразився в тибетських міфах про по-ходження світу, де первинна порожнеча випустила синє світ-ло. Воно створило яйце, з якого виник Всесвіт. В іншому міфі розповідаеється про Біле світло, що створило  яйце. З цього яйця відбулася людина. Третій міф представляє нам Першу істоту, що зробила Світло.
В індуїзмі найвищим ступенем свідомості є Брахман-Абсолют. Щоб вийти за межі простору і часу необхідно шля-хом медитації досягти стану просвітлення (самагді) ;5, 231;. Стан самагді характеризується термінами «просвітлення», «прозріння», «екстаз», «надсвідомість», що приведе до мокші чи звільненню від влади матеріального світу. Вважається, що божественна сутність людини народжується в цьому стані. Цей стан може бути досягнутий як роками самостійної на-пруженої праці, так і під впливом високодуховних людей. Це відбувається, коли людина концентрується на досягненні ме-ти, застосуванні великої кількості життєвої енергії при міні-мумі активності людського інтелекту. В індуїзмі була розроб-лена теорія і практика досягнення стану самагді, як кінцевого результату духовних пошуків. Але досягнення подібного ста-ну можна знайти і в інших містичних, релігійних і релігійно-філософських системах.
Стан самагді чи просвітлення супроводжується відчуттям вічності життя, що відповідає буддійському розумінню про те, що всі речі знаходяться в нірвані із самого початку. Про-світлення – це відчуття повернення до Першоджерела. Під просвітленням можна зрозуміти досягнення такого стану сві-домості, у якому пізнається абсолютне знання, що пронизує усю Світобудову. В індійській традиції говориться про існу-вання Параматі-Наддуші, що пронизує увесь матеріальний світ. Подібна ідея проглядається і в неоплатонізмі.
Величезний вплив на релігійну філософію суфізма зробив Шихабаддин йайа Сухаверди. Він є також основопо-ложником ішракизма. У вченні ішракизма причиною руху є світло. Між ними існує визначений взаємозв'язок. У філософії ішракизму ми знаходимо двоєдність світла й тіні. Можливо, це є впливом зороастризму. Переосмислення ісламської куль-тури  до іранської характерні для середньовічного ісламського періоду. Систематично виклав філософію ішракизму Ас-Сух-Хравард. Він виклав її в Ікмат ал-шир (Мудрість осяяння). Ідеї ішракизма виклали Аш-Шахразр, Адр-ад-Дн аш-шрз ;6, 24;. Ішракизм є з'єднанням різних ідей, що виражають ідею монізму. Даний напрямок називається ще «ісламською філо-софією». У ішракизмі душа є світлом, що випромінюється у світ.  Це вище, метафізичне світло. Таке світло виявляє здат-ність «осяяння» (ішр) і дає  пізнання початків у метафізиці. Тут різні ступені осяяння можуть супроводжуватися відчут-тям світла. Вважається, що осяяння дається тільки тим, хто переборов перешкоди між душею і вищим світлом. Тоді пі-знання відбувається без зусиль для людини. Пізнання відріз-няється ясністю і простотою. В осяянні представлене світло (ір) не тотожньо фізичному світлу (ав), але пов'язане з ним. Метафізичне світло не перебуває у фізичному світі і для лю-дини воно не відкрите, тобто характеризується своєю прихо-ваністю (бун). Це характерно загальному розумінню в арабсь-кій класичній філософії, де ми бачимо діалектику явища й прихованості. Просте метафізичне світло найінтенсивніше (шидда). Це – світло світел – Першооснова. Воно є причиною усього. Воно закрито від нашого розуміння. Простота Світла світел відкриває причину інших метафізичних світел: чим нижче знаходиться світло, тим інтенсивність його менше. Чим більше воно вилучено від Першоджерела, тим великим числом інших вищих світел воно осяяно. Тут спостерігається множинність аспектів осяяння. Пітьма (улма) – це відсутність світла. Матеріальні тіла – це «перешкода» (барзах), що затри-мує світло. Без цього пітьма неможлива. Перешкода – мертва і не діє. «Затемнені субстанції» (джавхар си) – це початок, без якого ішракистська метафізика неможлива. Це означає дуа-лізм даної системи філософії. Категорії матерії немає в ішра-кизмі, але існує «досконалість», яка аналогічна «інтенсивнос-ті». Тіла в ішракизмі характеризуються в залежності від здат-ності пропускати світло. Такими є тіла, що «затримують» (джиз), що «притлумлюють» (мутаїд), що «прозорі» (лаф). Метафізичне світло, проникаючи у фізичний світ, не міняєть-ся, а здобуває «фігуру» (шакі). При цьому воно заповнює про-стір. Зір – це явище світла. Небесні тіла є «світлоносними», а земні тільки відбивають небесне.
Пізні іранські мислителі знаходилися під впливом ішра-кизму. Ідеї ішракизму проглядаються в бабізмі і бахаїзмі. Ос-новні ідеї ішракизма представив Ібн Сіна, систематизував ас-Сухавард, продовжив розробку аш-Шахразур та ін. На основі метафізики світла була побудована монічна система. У ас-Сухраварда «світло» абсолютне, а пітьма негативна. Пітьма не є самостійним початком. Вона означає, що світло залиши-ло щось освітлене. Усі світла є чимось простим, але відрізня-ються інтенсивністю. Менш інтенсивне світло «підлегле» (ка-хир) більш інтенсивному. З цим пов'язані категорії дієвості і причинності. Світло світел, як більш інтенсивне, підпорядко-вує всі інші світла і є істинним.  «Любов» пов'язує підпоряд-ковуюче і підлегле світла взаємним відношенням. Множин-ність світел робить множинність «аспектів осяяння». Метафі-зичні світла є вільними, тому що вони не пов'язані з тілами. Світла, які знаходяться в тілі, є «випадковими» і вони керу-ють тілами. Мертві тіла не здатні породжувати ні інші тіла, ні світло. Класифікація тіл походить від  їхнього відношення до світла. Основою психології й фізики є світло: душа – це світ-ло, що потрапило у темницю тіла. Природою будь-якого тіла є світло.
Світло в силу своєї  простоти виявляє собою абсолютну явленість. Коли відсутня «завіса», то дана явленість рівнозна-чна пізнанню. Між світлом світел і будь-яким іншим світлом завіса відсутня. Каменем спотикання в теорії пізнання в ішра-кизмі є «заслоненість» від людини, тому що світло абсолютне, і ніщо не приховається від нього. Далі розвиток ішракизму утратив систематичність. Поняття світла не зникає, але слу-жить для опису «світу світла». Ідея інтуїтивного осяяння тра-ктується в суфійско-містичному ключі.
Християнство – це релігія духовного світла. З таким світ-лом зустрічалися Апостоли на горі Фавор, Апостол Павло, Мойсей ;7, 215;. Писання говорить, що Бог через Свого Сина перетворив Своє світло в образ і явище. Світло слави Божої невіддільне від Божественної Трійці. З поняттям слави пов'я-зані такі поняття як світло, блиск, сяйво, яскравість. Світло Боже відкриває нам Свої моральні якості: порядок, чистоту, праведність і святість. Коли ми розглядаємо категорію «світ-ло», виникає ряд аспектів, за допомогою яких можна уявити це унікальне явище. Це фізичні параметри світла, питання ви-никнення його у Всесвіті, проблеми пізнання, духовний ас-пект його взаємодії з людським організмом. Людині необхід-но дати відповідь на граничні питання свого існування. Це питання сенсу життя, пізнаванності себе і навколишньої дійс-ності, про устрій Всесвіту і його виникнення. Розуміння дійс-ності може бути вирішене через розум людини, тобто за до-помогою філософії чи спираючись на віру, тобто за допомо-гою релігії. Віра виявляє себе через досвід взаємодії  з духов-ним світлом. Ця надчутєва реальність представлена людині шляхом проникнення в її видимий світ. Необхідну мотивацію для життя забезпечує любов. Духовні компоненти любові пронизують прагнення людини і впливають на формування пізнання. В аспекті любові відбувається зустріч духовного і тілесного. Любов земна і божественна є відправною крапкою самореалізації. Любов працює в надзвичайно широкому діа-пазоні. Вона передбачає вихід за свої межі.
Прояв духовності полягає в тім, що Божественне світло, досягаючи серця людини, будить його до нового життя. Про «філософію серця» ми читаємо в роботах П.Юркевича «Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божия», «З наук про людський дух».
«Серце» є зосередження тілесного і духовного життя лю-дини, усіх його тілесних сил, бажань, учинків волі, думок. У «серці» ми зустрічаємо глибоку духовну сутність ;8, 17;. Ми відкриваємо себе в інтимних переживаннях душі, в особливих станах, глибоко внутрішніх і «серцевих». Це не означає, що дана духовна сутність зводиться до таких відчувань. Вони тільки перше її явище. Слово «серце» не виражає всю духовну сутність людини, але пов'язане з емоційно-вольовими аспектами. «Серце» – це таємна сутність нашого єства, яка недоступна нашим поглядам. Це те, що реально існує і містить у собі розум, емоції, волю. «Серце» – це помисли, які може змінювати Святий Дух. «Серце» може бути «чистим», а може й зло породжувати. Писання говорить про «серце» людини, що воно лукаве і «украй зіпсоване». Цілком можливо, що людина виростає у високоморальній родині, одержує гарне виховання, навчається правильній поведінці. Усе це і є обмеження для того, щоб людина могла поводитися гідно. Але все одно поведінка не відображає щирої натури цієї людини. «Серце» залишається лукавим і  зіпсованим. Така ситуація відбувається, коли в «серці» немає Бога. Світ може бачити в нас великого гуманіста, релігійного героя, чуйну душу. Світ може шанувати таких людей, але для Бога їхня чеснота може залишатися порожнім звуком. Люди можуть бути обмануті, а людське «серце» зіпсовано. Якщо ми маємо віру – Дух Святий заповнює наше «серце». Він поселяється в тій частині нашого розуму, що відповідає за прийняття рішень. Він займається перетворенням нашого «серця». Слово «відновлення» означає заміну чогось старого на щось нове. «Серце» людське може бути змінено. Ключем до цього є наш характер. Повна зміна може відбутися зсередини. Чисте “серце” залишається нашим вибором, але досягти цього не можна простою дисципліною. У Новому Завіті вживається ціла група грецьких слів, що мають той самий корінь – хаг. Дієслово «хагиадзейн» означає зробити святим, присвятити, освятити. Іменники «хагиасмос», «хагиосуней» і «хагиотес» означають святість, освячення. Ко-ли людина вступає у взаємини з Богом, вона робиться святою, чи, по-іншому, цілісною, повноціннішою. Така  святість чи повнота виходить від Бога, не від людини. Освячення людини досягається Богом у процесі порятунку. Усі християни – святі. Задум освячення полягає в тому, щоб змінити наші думки, слова і вчинки, тим самим змінити нашу внутрішню сутність, стан, що виражається в думках, словах і вчинках. У Біблії ясно виражена думка про те, що особистість людини під впливом Святого Духу перетерплює корінну зміну (як на свідомому, так і на підсвідомому рівнях). Ця зміна робить вчинки людини вчинками, що виражають його внутрішню сутність. Грецьке слово «суморфоз» означає внутрішню і глибинну подобу, а не зовнішню видимість. Основні положення про освячення можна проілюструвати, застосувавши їх до вчення про плоди Духа в посланні до Галат (5:22–23): “А плід духу: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, добрість, вірність, тихість, стриманість: –  Закону нема на таких!”. Перераховані тут чесноти названі плодами Духу. Але коли ми говоримо про любов, радість, мир, довготерпіння і т.д., мова йде вже не тільки про дії Божі, провідниками яких ми служимо. Святий Дух робить людину такою, яка випробує любов, радість, мир, довготерпіння і т.д. Ці чесноти стають якостями людини й вираженням її внутрішньої сутності, оскільки Святий Дух закладає в людині Свої плоди. Незважаючи на внутрішній конфлікт, у нас є так само й внутрішнє відновлення. Освячення повинне охоплювати весь життєвий досвід: 1) від-ношення з Богом, 2) відношення до інших людей, 3) відно-шення до створеного світопорядку, 4) відношення до себе. У рамках цих чотирьох основних видів відносин ми діємо, ке-руючись принципами, заснованими на чотирьох основних цінностях. Ці цінності такі: 1) святість, 2) любов, 3) мудрість, 4) ідеали. Святість думає про те, чи правильна, чи ні наша дія. Любов вирішує, як виразити свої почуття. Мудрість вирішує, як найкраще це зробити. Ідеали закликають до досконалості. Відродження – це перший етап освячення. Воно служить під-ставою для росту і розвитку в процесі освячення. Без відро-дження освячення неможливе. Слово Боже, як животворяще Слово, – знаряддя відродження людини. Саме Святий Дух робить справу відродження. Це означає, що відродження – це Божественна дія. Заклик Бога звернений до людини у всій його повноті: до мислення, почуттів, волі, моралі, духу й тіла. Грецьке слово «метанойа» буквально означає «змінити мис-лення», але в Новому Завіті воно призиває змінити шлях жит-тя. Сила і значення слова «метанойа» схожа із силою і зна-ченням єврейського терміна «шуб» – «повер¬нутися». Вірою людина приймає Христа глибоко всередину своєї особистості. Тут змінюється курс життя від довіри до самого себе на довіру Богові.
Віра тісно пов'язана з покаянням. Вона є чимось більшим, ніж вірування чи переконання, хоча і включає це. Віра – це довіра, ввірення себе комусь або чомусь. Вона, по суті, є відк-ритістю розуму, серця і всього життя перед Богом. Така відк-ритість дозволяє одержувати те, що Він хоче нам дати, і ви-конати те, що Він вимагає. Ідея переконаності й слухняності виражені в Новому Завіті за допомогою слів, що будуються на грецькому корені «піт», від якого у свою чергу, відбувається слово «пістіс» (віра).
Відродження робить нас новим духовним творінням. На-ше життя одержує інший напрямок. Змінюється наше відно-шення до гріха. Основним бажанням нашого «серця» стає ба-жання діяти правильно. До людей приходить нове народжен-ня, люди стають дітьми Бога. Усиновлення породжує сімейні взаємини, безкоштовну благодать, за допомогою якої люди усиновлюються, стають членами родини Божої. Але людина не є дитиною Бога за природою.
На людей покладено три аспекти усиновлення: 1) воно визначено Богом; 2) воно стало можливим через те, що Бог дав Свого Сина у світ; 3) воно стає фактично прийнятим тоді, коли людина притягнута до живого союзу із Христом. І, зви-чайно ж, четвертий аспект очікує дітей Божих у момент пару-сіі (майбутнє явлення Христа). Апостол Павло розглядав хри-стиян, як нове творіння: «Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове...» (2 Корін. 5:17). Грецький іменник «ктисис» може описувати результат, але, звичайно, він описує подію, акт. Божа праця – це праця творча. Бог діє творчо, роблячи людину новою. Відновлення життя показане за допомогою аналогії воскресіння в посланні до Колосян (2:12): «Ви були з Ним поховані у хрещенні, у Ньому ви разом й воскресли...». Та ж сама картина вважання колишніх людей мертвими, а по-тім відновленими до життя, створена апостолом Павлом у по-сланні до Єфесян (2:1, 5–6): «І нас, що мертві були через про-гріхи, оживив разом із Христом...». Ще більш яскраво Ісус представляв життя, як воскресіння: «Я  воскресіння і життя» (Іван. 11:25). Об`явлення (20:5) згадує «перше воскресіння», що, швидше за все, вказує на входження в нове життя. Новиз-на життя так само описана за допомогою аналогії «народжен-ня». У Євангелії від Іоанна (3:3) говориться: «Коли хто не на-родиться згори, то не може побачити Божого Царства». Гре-цьке слово «аноутен» означає «понад», а не просто заново чи знову. Адже потрібен не один ще початок, і початок доскона-лий, нового типу.
Доктрина про нове життя через Боже зародження викла-дається в Євангелії від Іоанна (1:12–13): «А всім, що Його прийняли, їм владу дано дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крови, ані з пожадливості тіла, ані  з пожадливості мужа, але народились від Бога». Тут затверджу-ється, що людина нездатна  зробити що-небудь так, щоб при-дбати своє власне синівство в Богові. Синівство – це дарунок, який необхідно прийняти. Гранично ясно говорить про нове життя Євангеліє від Іоанна (3:6): «Що вродилося з тіла – є ті-ло, що ж уродилося з Духа – є дух». Відзначимо, що тут апос-тол Іоанн ставить наголос на «входженні» у вічне  життя чи знаходження його через народження від Бога. Вічне життя – це життя Самого Бога. Значення «вічного життя» необхідно розглядати в контрасті з «смертю», «руйнуванням». Гарним прикладом служить місце Євангелія від Матфея (7:13:14), де говориться, що один шлях веде до погибелі (апоулейя), а ін-шій – у життя (хэй дзоуэй). Якщо розглядати життя в розу-мінні часу, то воно, звичайно, вічно триваюче, тобто як «жит-тя», що неможливо виміряти місяцями й роками, життя, що, викладаючи ясніше, не має ні минулого, ні майбутнього, але завжди протікає в Божому вічному «сьогодні».

Висновок
Розглядаючи погляди різних філософських систем і про-блему просвітлення, можна помітити їхні розходження. Голо-вне розходження – це відношення до Абсолюту. У цьому ключі можна підбити підсумок. Згідно індуїстскої доктрини, людська душа – вічна і тотожна Брахману Абсолюту (що іноді зветься Богом). Практикуючи аскетизм і медитацію, людина поступово виснажує свою карму, проходячи через численні переродження, нарешті, зливається з Абсолютом. «Непросві-тлена» людина є «занепалою». В добу появи християнства, ряд містичних релігій Греції першого століття, наприклад, гностицизм, дотримувалися різних уявлень про перевтілення. Однак, християнство поступово витіснило їх своєю доктри-ною Христової спокути, відповідно до якої Він своїми страж-даннями заплатив за усіх нас «кармічний борг». Наприкінці ХІХ ст. секуляризм і гуманізм істотно послабили християнст-во за допомогою раціоналістичного заперечення надприрод-ного. В результаті християнство було позбавлене своєї духов-ної сили, в серцях багатьох людей виник духовний вакуум. За цим пішло відродження багатьох вчень, таких, наприклад, як спіритизм. Люди стали повертатися до різних форм язичницт-ва. Відродилася і теорія реінкарнаціі. Значною мірою це було пов'язано із проникненням на Захід східного містицизму й, зокрема, виникнення теософського руху. Таким чином, магія, астрологія й спіритизм знову ввійшли в життя людей.
Необхідно відзначити, що на Заході теорія переселення душ згодом була видозмінена, щоб відповідати християнсь-кому способу мислення. Оскільки християнину було складно повірити в переселення душі в комаху чи тварину, стали ду-мати, що всяке її наступне народження відбувається в людсь-кому тілі. Ця форма ідеї реінкарнаціі вперше була обґрунто-вана таким рухом, як теософія ;9, 6;.
Отже, західна версія ідеї реінкарнаціі з'явилася деяким гібридом різних релігійних уявлень, адаптувалася до Західно-го способу мислення, запозичала дещо дещо і з християнства. Історичні дані свідчать про те, що суспільства, засновані на теорії реінкарнаціі, сумно відомі своєю зневагою до медично-го втручання в стан здоров'я людей з уродженими дефектами. Тому не дивно, що медична допомога людям з фізичними і розумовими вадами в східних країнах, що визнають реінкар-націю, ніколи не заохочувалась, і з'явилася там лише після прибуття християнських місіонерів.
Людина, що керується християнською етикою, просто зо-бов'язана втручатися  в страждання ближнього. Для антропо-софії й теософії людина є складною істотою. Вона складається з елементів планетарних еволюцій, з тіл фізичних, астраль-них, ефірних та з Ego. Ego є божественним елементом у тілі людини. Воно – безособовий дух. Людина є продуктом космі-чної еволюції і в ній немає цілісності. Космічна еволюція її створила, і вона може її змінити, навіть еволюційно замінити іншою істотою. Людина цілком перебуває під впливом космі-чних сил та ієрархій. Людина є лише космічний перехід від долюдського стану в надлюдський. У цьому розходження між антропософією і християнством. Для християнської свідомос-ті людина може ввійти в Божественне життя, але не може пе-рестати бути людиною, не може перейти в інший рід, напри-клад, у рід ангельський. Людина не еволюціонувала із ни-жчих сфер космічного життя, – вона створена Богом і несе в собі образ і подобу Божу, бо призначена для вічного життя. Цілісний образ людини не залежнить від влади космічних сил, але залежить від Христа, що перебуває в надрах Святої Трійці.
Іслам теж швидко поширюється. Простота мусульмансь-кого символу віри і нескладність зобов'язань, які накладається ісламом, полегшили цій релігії всесвітнє поширення. Кожний може ввійти в громаду мусульман. Іслам розробив складну систему поклоніння ангелам і демонам, що на практиці при-вело до багатобожжя серед неосвічених шарів населення: ря-дові мусульмани відносяться до ангелів і демонів, як до бо-жеств. Моральне вчення ісламу жадає від віруючих строгого дотримання встановленого ритуалу. Іслам не визнає расових бар'єрів. У ісламі поєднуються елементи старозавітного вчен-ня, християнства і давніх арабських вірувань. На відміну від біблійного Бога, Аллах нічого не робить для людей, і нічим не пожертвував заради людини. Іслам – винятково моноістична релігія. Слово Аллах є мусульманським еквівалентом слова «Бог».
На противагу Біблії, жодна форма даосизму не пропонує існування Бога-Творця. Даосисти говорять про природу, міс-тичні сили і про деякий безособовий універсальний принцип. Індуїзм важко піддається короткому опису: він увібрав у себе величезну кількість різних вчень і звичаїв і впровадився, у свою чергу, в безліч інших релігій, що не мають, часом, нічо-го спільного з основами індуїзму. Відповідно до філософської теорії індуїзму, бог є щось безособове, абстрактно-універ¬¬са-льне. Відповідно до Біблії, Бог є Особистість ;10, 22;.
У сучасному світі уживається багато різних форм буддиз-му. В одній Японії нараховується більш 200 різних буддійсь-ких рухів і сект. Таким чином, усе, що можна стверджувати про буддизм у цілому, носить загальний характер і стосовно конкретних і практичних різновидів буддизму справедливе лише деякою мірою. В жодній із форм буддизму немає місця біблійному вченню про Бога і людину. Більшість буддійських рухів сповідають багатобожжя, пантеїзм чи атеїзм. Тому го-ворити про сумісність вчень про світло перерахованих вище релігій не має можливості.

Література
1. Ксенофонтов С.В. Легенды и рассказы о шаманах у яку-тов, бурят и тунгусов. М., 1930.
2. Бескорсая В.Н. Практика духовного совершенствования в даосизме. Вісник. Філософські перипетії. – 509`2001.
3. Дудченко И. Философия морали Лао-цзы и раннего дао-сизма. Вісник. К. 2009. – № 1.
4. Мантэк Ч., Дао – пробуждение света. К., 1995. – т. 1.
5. Матвєєв В.О. Просвітлення як кульмінація духовной практики // Гілея. Науковий вісник. К., 2009. – № 23.
6. Аш-Шахразр. Шахр Хикмат ал-ширах (Коментарий к “Мудрости озарения”). Тегеран, 1993.
7. Миллард Э. Христианское богословие. Библия для всех. СПб., 1999.
8. Думцев В. Метафора серця і завдання філософії. Вісник. Філософія. – №27.
9. Морей Роберт, Семен Франк, Бердяев Николай, Мень Александр. Переселение душ: христианский взгляд. Посох. Новосибирск, 1997.
10. Боа Кеннет. Лабиринты веры. Питтл Пол. Путь к истине. Slavic Gospel Assoc¬sation. Мытищи, 1992.

Annotation
Chaplinsky V.G. Phenomenon enlightenment in Chinese, Hinduistic, Islamic,  Christian philosophy. In the article the idea of clarification as a characteristic of spiritual degeneration is des-cribed. The phenomenon of clarification has been revealed in Chines, Hinduistic, Islamic, Christian philosophies. The parallel between the ideas of the nature of spiritual clarification has drawn.
The key words: Clarification, irradiation, light, consciousness, body, heart, revival, spiritual.



ПРО ХРИСТИЯНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД
У ТВОРЧОСТІ С.Л. ФРАНКА

У статті описаний релігійно-філософський світогляд ро-сійського філософа ХХ ст. С.Л. Франка. У ній представлена система поглядів, відповідно до яких повинен відбуватися розвиток суспільства й особистості.
Ключові слова: культура, цінності, любов, життя, час, особис-тість, страждання, пізнання.
Постановка проблеми: істинному християнству, як і справж-ній науці, потрібно бути абсолютно відкритим до всього, що дає кожна ситуація. Божі присутність та любов здатні звіль-нити людство від абсурду і завдяки цьому перетворити всес-віт у розумний космос. Християнські цінності набули особли-ве значення в культурах європейських народів. Виникнувши, християнство стало центром духовного життя людства. С.Франк нагадує нам, що для відтворення культурного життя суспільства необхідне перетворення людського розуму на ос-новах християнської віри. Можна сказати, що існує проблема визначення та поглиблення богословських істин, які ми відк-риваємо в творчості С.Франка. Цю проблему мені хотілося розширити і представити у світлі сучасного богослов'я.
Мета статті: показати переваги християнських цінностей, що відповідають відродженню національної культури, які бу-ли в центрі уваги завжди. Які цінності відстоювати, як відпо-вісти на виклик часу – усе це ми можемо осмислити, зверну-вшись до творчості видатного філософа ХХ сторіччя С.Франка.
Новизна полягає в находженні реальних шляхів, до яких не-обхідно звернутися, щоб у національній духовній культурі відбувся розквіт. Це – удосконалювання духовного життя на підставі Священного Писання.
Під час вивчення матеріалу і роботи над текстом автор використовував наступні джерела: Шемякін Я.Г. «Історія сві-тових релігій»; Порус В. «С.Л. Франк: антиномії духу як підс-тави культури»; Томас Ф. Торранс «Простір, час і втілення»; Левицкий С.А. «Нариси по історії російської філософії і суспі-льної думки», Више¬славцев Б.П. «Вічне в російської філосо-фії», роботи Франка С.Л.: «Світло в пітьмі», «Незбагненне» та ін.

Щоб не втратити себе в хаосі ХХ ст., російська інтеліген-ція відстоювала європейські християнські цінності. Для філо-софа С.Франка практичним виходом з теоретичних протиріч стала релігія. Уся філософія Франка – це подолання відчуття, начебто світ і людина залишені Богом. Франк не вірив у «се-куляризовану» культуру. Чи був він правим чи помилявся? Сьогодні це питання гостріше, ніж у його час. Культурна кри-за не переборена. Новий час – нові проблеми.
Філософи російської еміграції намагалися почати свою інтелектуальну роботу за кордоном із тверезого аналізу наяв-ної реальності. Саме С.Франк гостріше за інших показав не-обхідність духовного реалізму у відмовленні від надій на уто-пічне перетворення земного життя. Він був виразником центральної тенденції світогляду, виробленого російським зарубіжжям. Російські мислителі помітили невідповідність європейської культури християнським цінностям, які накида-лися суспільству. Мова йшла про основу для демократії, що була, як вважав Франк, результатом християнізації світу. Франк говорить про християнський реалізм. Він думав, що гуманістична віра в людину, що привела до скасування рабст-ва, політичній волі і гарантії недоторканості особи, соціаль-ним і гуманітарним реформам – християнського походження. Християнський реалізм протистоїть фарисейству, що робить людей байдужими до нестатків ближніх і егоїзму. Він протя-гом усієї книги «Світло в пітьмі», спираючись на Священне Писання, підкреслював релігійне значення любові до ближ-нього, котра виражається в насиченні прагнучого, прийнятті мандрівника, відвідуванні хворого. Він писав: «Соціальні ре-форми, законодавче огородження інтересів бідних і пригноб-лених – справа потрібна, розумна, праведна і з християнської точки зору» ;1, 290;. Франк відзначає, що «справа Христова» вдалася. Вона не вимірюється «удачею у світі». Христос вніс у світ вічне світло любові, «яке світить у пітьмі, і пітьма не обійняла його...» ;2, 91;.
Духовна й інтелектуальна еволюція С.Франка пройшла через марксизм і ніцшеанство. У розпал спорів про Ніцше в Росії, він відкинув розуміння його філософії як проповідь аморалізму та жорстокості. Розум, відділений від віри, але який намагається бути першим в культурі, не в змозі здійсни-ти своїх претензій. Але і віра, що підноситься над розумом, – шлях до фанатизму. Для відтворення культури потрібно не просто їхня згода, а взаємне проникнення – віруючий  розум чи раціональна віра. Але обидва ці надбання людини повинні бути перетворені. Франк намічає програму такого перетво-рення. Людина створює сенс життя своїм духовним зусиллям. Франк був представником системи поглядів, відповідно до яких повинно відбуватися розвиток суспільства й особистості. Це вчення являє собою боротьбу зі злом і удосконалювання духовного життя.
Моральний світ російської інтелігенції глибоко збитко-вий, глибоко уражений нігілізмом, тобто запереченням абсо-лютних цінностей. «...Нігілістичний моралізм і утворить суть світогляду російського інтелігента» ;3, 86;. Керуючись ним, інтеліген¬ція присвятила себе «служінню народу». Це служін-ня нічого загального з релігією як вірою не мала. Франк об-винувачує інтелігенцію у безрелігійності. Інтелігент, що взяв на себе роль народного слуги, насправді береться за роль во-ждя мас ;4, 51;. Борець за народне щастя, що взяв за зразок «надлюдину», далекий від народу. Це протиріччя поглиблює етичну і релігійну кризу. «Кумири», яким поклонялася інтелі-генція, повалені. Серед кумирів, яких повалили, такі як рево-люція, політика, Франк називає і кумира «культуру». Віра в «культуру» вмерла. Усі її цінності підлягають перегляду ;5, 144;. Культурна людина раптово виявилася жорстокою, мора-льно сліпою, упередженою ;6, 406;. Боротьба за соціальну справедливість могла б бути успішнішою, сподівався Франк, якби ті, хто очолив цю боротьбу, мали чуйне відношення до життя і незалежність думки ;7, 76;. Розвиток культури при-йшов до стану нового варварства. Зміна ідолів – не вихід із культурної кризи. Про байдужість історії до людини, до її ду-ховних запитів, говорили європейські екзистенціалісти. Це прагнення безцільне і безнадійне. Природа й історія не добрі й не злі, не розумні й не божевільні – такими їх робить люди-на. Від самих людей залежить, осмисленим чи безглуздим є світ.
Тема християнства має особливе значення і для релігії, і для філософії. Виникнувши, християнство стало центром ду-ховного життя людства. На християнських принципах засно-вана цивілізація. Відповідно до християнського світогляду, мир – творіння Боже. Він – гідний пізнання. Християнству також властива тенденція розвивати цінності людської особи-стості. Людина стає цінністю сама по собі, у єдності як духо-вного, так і тілесного початку. Варто сказати, що претензії розуму не могли не викликати реакцію християнського світу. Прикладом цьому стала творчість Б.Паскаля. Проти абсолю-тистських претензій розуму виступив Е.Кант. Але звідси не можна зробити висновок, що розум не має відношення до трансцендентної реальності.
Абсолютистські претензії розуму породили в деяких фі-лософів реакцію заперечення розуму як такого – ірраціона-лізм. Тут ми знаходимо поворот у всій європейській філосо-фії. Ця тенденція знайшла розвиток у творчості німецького філософа Ф.Ніцше. Ніцше протиставляє Біблії давньоіндійські закони Ману, у яких затверджується кастова структура сус-пільства. Християнській ідеї порятунку Ніцше протиставляє міф про вічне повернення ;8, 227;. Філософія Ніцше виявила небезпечні «порожнечі» за благополучним фасадом європей-ського духу. Ніцше сприяв підриву духовних основ європей-ської цивілізації, втілених у християнстві. Творчість Ніцше підготувала катастрофу змісту на Заході в ХХ ст. Осмислення досвіду відсутності змісту характерно для  екзистенціалізму чи філософії існування. Екзистенціалізм як спосіб вираження тривоги за відсутність змісту поширюється на всі сфери духо-вної творчості.
Говорячи про напрямки християнської думки ХХ ст., не можна не згадати про російських православних мислителів. Нова епоха постійно вимагала пошуків переосмислення хрис-тиянської віри. Вони прагнули переосмислити свою віру від-повідно до реалій нової епохи і відповісти на виклик часу, знайти шляхи зближення християнської релігії з дійсністю, шляхи перетворення даної дійсності на християнських прин-ципах. Ця задача постала в ситуації «катастрофи змісту», в умовах бурхливого поширення атеїзму і різних антихристиян-ських рухів. Безсумнівно, розробка нових ідей приналежності кожної людини Богу, прагнення «укорінити» волю й гуманізм у сферу Божественної реальності, ствердити Логос як ідеальне буття, розумний початок над силами хаосу – усі ці сильні сторони християнської думки ХХ ст. Помітною рисою російської філософії було дослідження таємниці буття. Символом російської релігійно-філософської думки є «серце». У ньому вони побачили втілення моральності і любові. С.Франк у книзі «Світло й пітьма» пише: «Людське серце – єдиний, реально доступний нам отвір, через який благодатні сили іншого, вищого світу можуть влитися у світ емпіричний і діяти в ньому» ;9, 64;. Тут ми бачимо погляд на проблему взаємин між Богом і людиною. Бога, як  категорії, що характеризує початок усього Сущого.
Християнська доктрина творіння говорить, що Бог, вихо-дячи зі Своєї волі, створив Всесвіт з нічого і що Він робить у ньому реальність. Він наділяє її розумністю, так щоб вона мо-гла бути пізнаною. Бог не може бути пізнаваний тим же спо-собом, яким пізнаються тварні речі. Але тварний світ так само залишається вільним у силу своєї випадковості і, отже, пізна-ваним із самого себе. Бог, як Творець, продовжує підтримува-ти світ, присутній у ньому через відношення волі до того, що Він створив. Пізнання і розуміння приходять лише остільки, оскільки нам удається проникнути у властиву йому розум-ність і зуміти додати йому ясне уявлення.
Бог входить в умови нашого світу і приймає конкретне фізичне існування в Ісусі Христі. Стикаючись із світом боже-ственним, людське пізнання завжди наближається до нього, але ніколи його не досягає. Бог взаємодіє зі світом і встанов-лює стосунки між тварним буттям і Собою. Бог вільний від будь-якої необхідності, просторово-тимчасової, причинної чи логічної. Взаємодія Бога з нами в просторі і часі цього світу визначає систему координат, що складається з двох горизон-тальних вимірів, тобто простору і часу, і одного вертикально-го виміру, у якому й укладене відношення до Бога ;10, 137;. Без цього вертикального відношення до Бога людина не має ні змісту, ні мети, у той час, як це вертикальне співвідношен-ня з Богом додає зміст і ціль. Труднощі, з якими ми тут зішто-вхуємося, полягає в тому, що цей інтервал простору-часу є система відносин між божественним і людським, вічним і тимчасовим, видимим і невидимим, духовним і тілесним. Ісус Христос є місцем контакту і спілкування між Богом і людиною в русі фізичного буття. Без такого місця в нашому тварному й історичному бутті взаємозв'язок між Богом і людиною був би неможливим. Це місце наповнене енергією божественного буття і життя, але в той же час і місце, наповнене енергією людського буття і життя.
Боже місце в Ісусі Христі повинне бути відкритою конце-пцією. Воно залишається відкритою стосовно трансцендент-ної божественної присутності. У зв'язку з цим жоден рівень людського мислення й жодна наука не можуть бути цілком замкнутими системами. На математичному рівні доведено австрійським ученим Геделем, проблему доказовості істини не можна вирішити, не виходячи за межі теоретичних знань. Питання про те, чи володіє людське мислення предметною істинністю, не може бути вирішене у рамках самого ми-слення. Гедель продемонстрував, що жодна логічно дедуктивна система не може бути одночасно і повною, і пого-дженою. Така система може бути погодженою, тільки якщо вона неповна. Будь-яка система, що була б одночасно повною і погодженою є безглуздям. Іншими словами, в будь-якій формальній системі питання про істинність не може бути дозволене. Доказ і спростування виробляється тільки за до-помогою включення їх в іншу, більш широку формальну систему. Необхідно відзначити, що ця відкритість, неможливість досягти повноти формальної системи не є наслідком здатності людського розуму, але виникає із самої природи речей. Так що тут маємо наявність розрізнення метафізичних рівнів.
Виходячи з необхідності проходження логіці саморозк-риття божественного і його проявів у світі, ми підходимо до трактування таких фундаментальних аспектів тварного буття, як простір. Ми оперуємо уявленнями, властивими тварному світу для того, щоб виразити відносини між Богом і світом. Бог трансцендентний по сутності, але він присутній у світі, який Він створив. Бог втілився в людину, існує в ній, але не здобуває риси особистості  людини. Незважаючи на те, що Бог трансцендентний світу, він присутній у світі своєрідним чином. Бог присутній у світі особисто у Своїй відсутності. Це знімає гостроту просторових відносин між світом і Богом.
Унікальність зв'язку людини і Бога полягає в тому, що людина з'явилася в цьому тварному світі як посудина чи вміс-тище. Будівля матеріального світу має пряме відношення до дії Бога у світі. Творець і Управитель усім Всесвітом, втілений у тілі Ісуса Христа, не перестав бути Богом і попечителем усього буття і його розумності в кожній крапці Всесвіту.
Вибір теми про взаємини Бога і духовної індивідуальності обумовлений тим фактом, що російська філософська традиція зародилася як традиція релігійна. Релігійний сам принцип її мислення. Тому дана проблема була в центрі уваги філософів 20-го сторіччя. Російська філософська думка – це синтез фі-лософської науки і релігії. Такий підхід був властивий росій-ським мислителям, які бачили єдиний вихід із краху «культу-ри» в духовній перебудові суспільства.
Франк звертається до таких понять як «Дух» і «душа». Тут він виступає з оригінальною філософською концепцією, що стосується суті таких взаємин. Розглядаючи суть взаємин «Духа» і «душі», він укладає, що взаємовідношення «підкоре-но... принципу антиномічного монодуалізму – єдності роз-дільності і взаємопроникнення» ;11, 401;. Отже індивідуальна душа є тотожньою Абсолюту і усі види рухів усередині мате-рії мають духовну причину. Духовна потенція душі має зв'я-зок з Абсолютом. Франк стверджує, що Абсолют, як усюди проникаючий Дух, не може не мати особистого буття.
Особистість – це прояв у людині образу Божія, що відби-вається в «глибинному Я». «Глибинне Я» розкривається у взаємозв'язку любові з Абсолютом. Франк пише: «Якщо ми хочемо вловити трансраціональну природу цього співвідно-шення в простому, живому і конкретному прояві, то для її по-значення підходить лише одне слово людською мовою. Це слово є любов” ;12, 494;. У любові сконцентрована енергія творчого пориву, в якому виконується заповідь Божа «любові до ближнього». Любов є найбільш загальним поняттям після самого життя в системі категорій філософії життя. Ці дві ка-тегорії – життя і любов – взаємозалежні. В одному випадку любов усмоктує в себе силу життя, а в іншому – випереджає життя, даючи життя матерії. У повному і завершеному зна-ченні слова, любов – це любов до життя. Любов потенційно здатна привести буття до цілісності і гармонії, але вона є й суперечливою сутністю. Її складові представлені в нерозрив-ній єдності. Любов виступає як потуги Буття, через які наро-джується життя. Тут любов тотожна Богу. Але Бог – це не го-лий розрахунок. Він є Любов, як великий біль і жертовність, милосердя й прощення. Любов – це означає берегти саме життя. Тим самим любов виводить людину за межі індивідуа-льного буття, але не для того, щоб розчинитися. Людина, яка любить, належить людству, не втрачає свою особистість, по-єднує в собі повноту життя. Любов, як вершина життєвого пориву, несе в собі і матеріальні компоненти. Вона розширює внутрішнє світло людини. Це метафізична таємниця світу. Ніяка інша сила не дає відчуття такого широкого спектра щиросердечних станів, як любов ;13, 193;. Вона передбачає не тільки любов до «ближнього», але і до «далекого». Вона є відправна крапка пошуку людиною способів самореалізації. Любов – це стан душі, при якому людина здатна не тільки брати, але і віддавати.
Знаходження дарунка любові до Бога є цінністю і межею для устремління душі. Тільки особистість може мати це по-чуття. Любов – заперечення егоїзму і прояв жертовності вод-ночас. Франка можна віднести до персоналістів ;14, 73;. Цей рух розкриває духовну субстанцію, у своїй досконалості дося-гає проясненого стану, де існує здатність спілкування із Бо-гом. Коли ми намагаємося визначити духовну індивідуаль-ність, у ній ми знаходимо щось незбагненне. В людині, розг-лядаючи її трисутність, ми спостерігаємо існування двох ви-дів енергії – матеріальну і духовну. Властивості їх мають свої характеристики. Духовна енергія відрізняється своєю життє-вістю, вона містить у собі і перетворює елемент. Матеріальна – кінцева, інертна, тимчасова. Бог – джерело усіх видів енер-гій. Він має вічну природу. Душа, як частка Духу, має безсме-ртну природу. Франк вважає, що існують універсальні духов-ні закони, завдяки яким, поза залежністю про конфесію, за-вдяки знанню, людина, шляхом очищення серця, може на-ближатися до Абсолюту. Екзистенціальна європейська філо-софія вважає, що наше земне існування зв'язане із сумом, стражданням. Наша гармонія  народжується з трагедії. Як ми можемо перебороти земні страждання, наближаючись до Бо-га? Тільки через прийняття страждання. У цьому полягає за-кон очищення серця. Франк пише: «Страждання є як би роз-печений зонд, що очищає... відкриваючи нам вільний доступ до блаженної глибини справжньої реальності» ;15, 551;. Страждання – це шлях до духовного відновлення. Прийняття страждання є засобом, а не метою, спосіб пізнання Абсолюту.
Біблійна доктрина говорить, що, не зважаючи ні на які обставини, ситуація залишається під контролем Бога. Цікаво те, якщо спочатку щось могло здатися нам прикрим непоро-зумінням, заважало виконанню Божого задуму, то насправді виявляється невід'ємною частиною Його плану. Він сплітає нитки життя в складний візерунок Своєї милості. Це – за ме-жами нашого розуміння. Якщо Бог перетворив руїну життя Йосипа (біблійне оповідання) у щось чудове, то і ми можемо сподіватися на подібне. Писання оповідає про молоду люди-ну, яка починає з ролі «мазунчика» і нестримного в розмовах мрійника. Ми бачили її приниженою і проданою рідними бра-тами в рабство. Ми могли спостерігати за його успіхами, коли він працював у помешканні начальника охоронців, і усе це для того, щоб виявитися кинутим у в’язницю лише за відмову зрадити Божественні принципи. Там він виконував будь-яку роботу. У той же час він відмовився приписати собі найменшу частину тих достоїнств, що побачили в ньому навколишні. Природно, що Бог не залишається осторонь. Йосип досяг одного з найвищих положень у Єгипті. Брати, які жорстоко глузували з його мрій, стали перед Йосипом і назвали його «володарем». Юнак зміг вижити в рабстві і досяг ролі лідера могутньої країни. Він простив тих, хто був причиною його страждань. Але чи були ці роки загубленими? Це були роки для того, щоб ми побачили, якими треба бути терплячими. Можливо відмовитися від своїх колишніх мрій і надій. І все це для того, щоб один раз Той, Хто істинно є Велич, міг дати здійснитися всім нашим забутим мріям. Шлях Йосипа в Єгипет – це шлях приниження і краху. Цій ситуації Бог дав трапитися. Цим людям можуть бути зрозумілі почуття, які випробував Йосип. Бог може послати іспит, готуючи таких людей до майбутніх викликів. Йосип, який вважав себе «кимось», виявся менш, ніж «ніщо». Бог у виконання Свого великого задуму може перетворити це «ніщо» у «щось» чи «когось». У нашому житті теж може бути момент безвихідності. Але шлях покірності приведе нас до істини. Ми зустрінемо величного Бога.
Де може Бог повною мірою дати можливість «розпусти-тися квітці» рис нашого характеру? У тіні чи на сонці? Де зможе Бог найкраще виявити Свою милість? У нашій  силі чи в нашій слабкості? Ми можемо глянути через призму життя Йосипа на біблійні принципи вивищення і приниження. Цей принцип – принцип слабості. Чи справедливий Бог? І якщо так, то як Він міг дозволити кому-небудь безвинно страждати у в’язниці, а може навіть умерти там? Здебільшого релігійні люди славні не силою грошей, а силою свого характеру. Ця міцність росте через життєві страждання й іспити. Через неза-служені страждання Бог загартовує наш характер. Пройдемо через ці труднощі, і ми вже не ті, які були колись. Незаслуже-ні страждання готують нас до служіння. Бог позбавить нас від усіх страждань.
Ми можемо зробити висновок: однією з властивостей Бо-га є природа, що виключає всякого роду недосконалості і страждання, здатна перетворити людську натуру. Російські філософи доводять, що драма історії, драма людського буття «без Бога» є явище метаісторичне. Б.П.Вишеславцев говорить про це: «Дозвіл трагічного протиріччя не дається логікою, на-уковою теорією... Для цього необхідно спокута (порятунок), що йде з потойбічного, трансцендентного...» ;16, 228–229;. Парадокс полягає в тому, що сучасна наука заперечує ідеаль-не буття, що служить передумовою для існування будь-якого іншого виду буття. С.Франк зумів перебороти недоліки такого мислення. Він розробив унікальну філософську парадигму Незбагненної Всеєдності, що переборює будь-які омани, засновані на запереченні тих чи інших аспектів буття Абсолюту. Франк відзначає: «...аксіома досвідченого знання говорить: усяка реальність є щось більше й інше, чим усе, що ми про неї знаємо...» ;17, 67;. Пізнання за Франком можливо за допомогою духовної (містичної) інтуїції.  Але пізнання не слід вважати самоціллю, тому що щирою метою людини є ду-ховне перетворення, розвиток духоносного тіла, тобто слу-жіння.
  Інтерес західного екзистенціалізму до розгляду «бездо-ганного небуття» визначає і його інтерес до проблеми смерті, умирання, зникнення, угасання. Російську релігійну філосо-фію, навпроти, цікавить проблема безсмертя. Франк у своїх пізніх роботах говорить про «зустріч з Богом», як про найго-ловнішу та єдину подію в людському житті. За його переко-нанням тільки в основному досвіді віри, тобто релігійній зу-стрічі з Живим і Особистим Богом, людська особистість зна-ходить сама себе і стає сама собою. С.Франк пише про незба-гненність злиття розчинення в божественному й одночасному збереженні власної індивідуальності.
Зло є насущною проблемою цього світу. Війна, насильст-ва, убивства, голод, тероризм – усе це показує, що життя – це не те, що ми від нього очікуємо. Люди намагаються вирішити проблему зла. Одні заперечують існування зла – і це ілюзія. Вважати, що біль і страждання просто омани – це теж резуль-тат нестачі знання. Для таких людей справжня реальність іс-нує в іншій площині. Пошук шляху рішення проблеми зла пов’язаний з мораллю. Зло, страждання, і нещастя – просто невід'ємні частини нашого життя і фізичного існування Всес-віту. Відносини складні – виживає найбільш пристосований. Боротьба і смерть – нормальні реалії Всесвіту. Немає ні гар-ного, ні поганого. Є просто відносні розходження, бачення кращих і гірших станів. Оскільки все у світі – відносно, то ос-нови для моралі, для розрізнення добра і зла не існують. Ще один спосіб рішення проблеми зла – це шлях, коли життя вважається абсурдним і безглуздим. Життя непередбачуване й розвивається хаотично без усякої мети і напрямку. Біблія учить, що зло – це не ілюзія. Зло у Всесвіті – прямий наслідок гріха. Зло і страждання не є чимось нормальним – вони анор-мальні. Ми не можемо зрозуміти усього, що Бог робить у на-ших життях зараз, включаючи страждання, але це не означає, що в Бога немає чудової мети для нас. За всіма стражданнями стоїть мета. Нам необхідно правильно сприймати страждання. Скорбота – це школа для нашого характеру. Біблія говорить, що нам необхідно переборювати іспити. Коли С.Франк гово-рить про особисту зустріч з Богом і незбагненності злиття з Ним, то необхідно відзначити наступне: неможливо уявити людську особистість без тіла. Через тіло виявляється особис-тість. Усе, що входить у тіло і душу, не вмре, але в той же час буде іншим. У іншому житті  тіло й дух будуть відрізнятися від тих, якими вони були на землі. Вони будуть новими. Тіль-ки в такій якості ми ввійдемо в присутність Божу. Біблія нам відкриває наступне: тіло наше тлінне в майбутньому житті буде нетлінним. Наші тіла розпадуться і воскреснуть у зовсім  новій формі, але в цій формі буде та ж людина.
Світогляд сучасного українського суспільства не відповідає християнським цінностям. Україну звикли вважати колискою християнства. Але якщо взяти зокрема християнську освіту, то вона викликає в нас стільки критики, як ніяка інша галузь освіти. І якщо щось робиться, то тільки на регіональному рів-ні й окремими ентузіастами. Актуальною задачею сьогодні є викладання предметів «Християнська етика» чи «Біблійна космологія». Молодь України, вихована на принципах християнських цінностей, у кінцевому рахунку, внесе свій внесок у розвиток квітучої держави.
Центральні орієнтації являють собою одну з  характерис-тик особистості. У залежності від того, які конкретні цінності входять у структуру ціннісних орієнтацій особистості, яке сполучення цих цінностей і ступінь більшої чи меншої пере-ваги щодо інших  і т.п., можна визначити, на які життєві цілі спрямована активність людини.
Крім системи ціннісних орієнтацій слід зазначити  низь-кий рівень прилучення до культури, пізнання себе і розвитку своїх здібностей. У рамках розглянутої нами проблеми пи-тання про релігійні цінності і переконання людині необхідно осмислити. І якщо вона виявляє, що ці цінності й ідеали роз-ходяться з дійсністю, то формування світоглядних принципів не буде творити духовність суспільства. У ньому може бути загублений сенс життя. Сенс життя відноситься до ряду моти-ваційних утворень, що визначають і направляють життєдіяль-ність людини. Усвідомлення його важливе тому, що він син-тезує собою вищі цілі та ідеали. Єдиний вихід для всіх людей – прийти до Бога і будувати своє життя на біблійних принци-пах. Допомогти зрозуміти молодим людям, що тільки життя з Богом має сенс і може зберегти від  розчарування і дати ра-дість і надію.
Суспільство, що розвивається під впливом релігійної ку-льтури, має тенденцію духовного відродження. Релігійна ку-льтура у своєму розвитку створила найбільш значимі ідеали сучасної цивілізації. Вона здатна бути змістом і ціннісним фактором культури. У суспільстві ми відзначаємо самі різні прояви християнства. Безпосередній вплив християнської це-ркви відображається на функціонуванні всього суспільства. Духовні ресурси, які годують дух народу, надходять з цього джерела.
Актуальність цієї проблеми має значення сьогодні, коли суспільство переживає духовну кризу. Важливо знати ситуа-цію розвитку суспільства в області культури, з'ясувати як ви-являє себе релігійна культура. Чи є передумови для подолан-ня духовної кризи? Саме тому до проблеми впливу релігійної культури в різних сферах діяльності суспільства виявляється інтерес. Релігія, наприклад, може виявити себе в соціальній сфері. У духовній культурі маються інструменти для рішення проблем, які відбуваються у соціальній сфері.
Без вивчення релігійних коренів неможливе розуміння національної культури. Щоб зрозуміти духовну культуру на-роду, необхідно знати, як вона була прищеплена і виростала в даному народі. Таємниця культури народу багато в чому кри-ється в його релігії. Актуальність проблеми духовного розви-тку полягає ще й в тому, що сенс існування людини виража-ється в релігійній культурі. Тому індивідуальна самосвідо-мість знаходить себе в проблемі змістів культури. В окремі періоди часу це було єдиним ціннісним фактором життя лю-дей. Релігія в сучасному світі не втратила своєї смислоутво-рючої функції в культурі.

Висновок
Центральною темою культури і життя Росії кінця ХІХ – поч. ХХ ст. стала проблема зла і пов'язаних із ним негативних явищ. В етичній системі Франка зло є виключенням. Він по-яснював зло як егоїзм. Визнати зло – виходить, визнати його у Всеєдності. Для Франка встановлення у світі власними силами царства добра і правди є утопією. Він вважає, що добро і зло живуть у глибині людської душі, і тільки там відбувається боротьба між ними.
Зло осмислюється через страждання.  Воно саме по собі є і злом, і благом. Через страждання людина очищається. У такий спосіб Франк представляє зло в царині етики ;18, 88;. У Фра-нка зв'язок між особистістю й культурою визначається як гуманістичний індивідуалізм. Людська особистість у нього – це місце, через яке можливе зіткнення з Богом, де можлива творча діяльність. Людина для Франка – це міра всіх речей, у ній знаходиться божественний початок ;19, 20;.
В особистості людини поєднується загальне й індивідуа-льне, конкретне й абсолютне. Індивідуальність особистості виражається в її абсолютній єдності, незмін¬ності, неповтор-ності. Через духовне багатство особистості розвивається мо-ральний ідеал. Душу людини охоплює нескінченність своїм внутрішнім мікрокосмосом. Франк знаходить місце духовно-му життю в загальній системі буття. Духовна реальність осо-бистості глибоко інтимна – це світ переживань. Він доступ-ний тільки особистому “Я”.
Для Франка сенс життя знаходиться в життєвій основі людини, де особистість виходить за межі власного “Я” й сти-кається з усім людством, як цілим космосом, життям у Всес-віті. Шлях до цього лежить у самовдосконаленні, духовному розвитку й служінні. При цьому людина повинна відрізняти дійсні духовні орієнтири від помилкових. Особистість може не відбутися, якщо вона присвячує своє життя абстрактній ідеї, вигаданим кумирам. Людині необхідно зростити в собі Добро, яке є Істина, Любов і Благо. Для того, щоб відбувся ріст Добра, необхідні духовна творчість, серцевий порив і здійснення добрих справ.
Сенс життя для Франка залежить від того, яке місце за-ймає людина у світі і які межі її волі та відповідальності. Христос для Франка – це  Боголюдина, до Нього повинна прагнути особистість через самовідданість і страждання. Страждання – це необхідний фактор на шляху людини до досконалості. Особистісна етика Франка невіддільна від соціальної етики. Категорія Ідеалу для людини має соціальне значення. Неприпустимим для Франка є перевага матеріального над духовним – це руйнує культуру народу ;20, 78;. Криза моральна є і кризою світоглядною. На межі сторіч необхідно переосмислити моральні норми суспільної свідомості, насамперед, свідомості інтелігенції. Для громадського життя важливо ії реалізація у всій повноті. Служіння є вищим початком громадського життя. За Франком, священною є сама правда, а не права людини чи воля народу. Насамперед, священні Абсолютне й Добро. Людське поводження визначається обов'язком служіння Добру.

Література
1. Франк Семен. Проблема «христианского социализма» // Франк Семен. Непрочитанное статьи, письма, воспоминания. М., 1997.
2. Франк С.Л. О невозможности философии (Письмо к дру-гу) // Франк С.Л. Русское мировоззрение. М., СПб., 1996.
3. Франк С.Л. Этика нигилизма (К характеристике нравст-венного мировоззрения русской интеллигенции) // Франк С.Л., Соч., М.,  1990.
4. Порус В. С.Л. Франк: антиномии духа как основания ку-льтуры // Вопросы философии. М., 2008, №1.
5. Франк С.Л. Этика нигилизма, М., 1990.
6. Франк С.Л. Свет во тьме. Опыт христианской этики и со-циальной философии // Франк С.Л. Духовные основы общес-тва, М., 1992.
7. Франк С.Л. Политика и идеи (О программе «Полярной Звезды») // Франк С.Л. Соч., М., 1990.
8. Шемякин Я.Г. История мировых религий, М., 2005.
9. Франк С.Л. «Свет во тьме», М., 1998.
10. Торранс Томас Ф. Пространство, время и воплощение. М., Библейско-Бого¬слов¬ский инст. св. апостола Андрея, М., 2010.
11. Франк С.Л. «Непостижимое», «Сочинения», М., 1990.
12. Франк С.Л. «Непостижимое», «Сочинения», М., 1990.
13. Зиммель Г. Фрагмент о любви // Зиммель Г. Избранное. В 2-х томах. т. 2. М., 1996.
14. Левицкий С.А. «Очерки по истории русской философии и общесвенной мысли», 1981, том 2.
15. Франк С.Л. «Непостижимое», «Сочинения», М.
16. Вышеславцев Б.П. «Вечное в русской философии», ЭПЭ, М., 1994.
17. Франк С.Л. «Свет во тьме», М., 1998.
18. Пантеизм С. Франка – соотношение Бога, человека и при-роды. Философия и космология. Полтава, 2008.
19. Ильин С.А. Типология художественного мировоззрения в русской эстетике и критике второй половины ХІХ – начала ХХ веков: от Н.А.Добролюбова до С.Л.Франка. Монография. Луганск, 2007.
20. Ларіонова В.К. Етика Абсолюту С.Л.Франка, К., 1996.
   
Annotation
Chaplinsky V.G. About  a christian world view in the works of S. L.Frank.  The relgious philosophic outlook of the Russian philosopher of the XX-th century L.S.Frank is presented in this article. The view system, according to which the development of a society and an individual should take place, is introduced in it.
The key words: culture, riches, treasures, love, life, time, individual, anguish, cognition.
ОРГАНІЗАЦІЯ СВІДКІВ ІЄГОВИ
 ЯК СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА ТЕЧІЯ:
ОСОБЛИВОСТІ ВІРОВЧЕННЯ

У статті здійснено порівняльний аналіз та подано особли-вості тлумачення місць Святого Письма, на яких організація свідків Ієгови будує своє віровчення.
Ключові слова: Святе Письмо, система цінностей, віровчення, свідки Ієгови.
Актуальність теми полягає в тому, що від діяльності органі-зації свідків Ієгови залежить задоволення духовних здібнос-тей багатьох громадян України і формування способу життя.
Мета статті: розкрити основні положення віровчення свід-ків Ієгови, вивчити чинники формування системи вірувань і зростання чисельності організації.

У XX ст. люди, не знаходячи відповідного пояснення сві-ту через існуючі релігійні системи, стали трансформувати їх або утворювати власні. Одні дійшли досконалої невіри в релі-гійному поясненні світу, інші почали вірити в такі факти, що можна дивуватися їхньому легковір'ю [5, 15].
Втрата смислу, ціннісного значення життя й перспектив у ньому призводить людей до переоцінки їх світоглядних сис-тем, пошуку нових ідеалів, іншого способу існування, форму-вання нових орієнтацій. Це може відобразитися на стосунках із громадою й державою, виникненні особливостей їх культу-ри життя тощо.
У результаті відповідного комплексу вірувань відбувається явище, яке взаємодіє з багатьма чинниками людських відно-син. Люди знаходять значення існування в певних пережи-ваннях, пов'язаних із складним комплексом вірувань.
Розглядаючи джерела віровчення організації свідків Ієгови, зупинимося на таких основоположних поняттях, як визначення уявлення про Бога, гріх, порятунок і майбутнє життя після смерті. Якщо говорити про строго висловлене віровчення, то у свідків Ієгови його немає. Усі положення їхньої віри зна-ходимо у засновників цієї організації: Расселла, Резерфорда та ін. Якщо вивчати праці християнських богословів, то можна помітити такі моменти: суперечність, непослідовність і дові-льність тлумачення Святого Письма.
Витоки теології свідків Ієгови можна спостерігати ще в IV ст. від Р. X. у віровченні Арія. Основною відмінністю його богослів'я є теорія про створення Ісуса Христа. Учення сві-дків Ієгови представляє Його "створеним Богом", тобто існу-ючим не вічно [3, 428].
У вивченні віровчення свідків Ієгови можна зустріти роз-ходження в розумінні слів та їх вживання. Словник Біблії і словник учення свідків Ієгови відрізняється у визначеннях і тлумаченнях різних термінів, що призводить до непорозумін-ня в дискусіях на ту або іншу біблійну тему, наприклад, про Божественну Трійцю. Біблійне християнство не може допус-тити переосмислення історичної, біблійної термінології без вагомого підґрунтя. Християнин, обізнаний у Писанні, пови-нен ознайомитися з термінологією віровчення свідків Ієгови, щоб зрозуміти хід їхніх міркувань. Надалі ми відмічаємо, що Біблія, видавана організацією, піддається редакційній правці, наприклад, вірші Євангелія від Івана (1:1–3; 5:7) тощо, які до-вільно вилучаються із загального контексту. Словом "Ієгова" замінюються такі слова як "Бог", "Господь" у канонічній Біб-лії. На думку свідків Ієгови, ім'я Бога – "Ієгова" було підроб-лено і з III ст. від Р. X. вилучено з тексту Біблії переписувача-ми. Вони стверджують, що це ім'я ними було відновлено, по-силаючись на папірусний сувій Септуагінта, що містить 2 гл. Повторення Закону. Ім'я Бога "Ієгова" використовували Акві-ла (128 р. від Р. X.), Оріген, Ієронім (IV ст. від Р. X.). Незва-жаючи на це, у тисячах існуючих списків Нового Заповіту, які вважаються найавторитетнішими, ім'я Бога "Ієгова" жодного разу не зустрічається. На думку багатьох учених, у Новому Заповіті частіше зустрічаються слова "куріос" і "теос". Бачимо, що загальноприйняті в християнстві поняття відрізняються від тих, що є у свідків Ієгови. Вони пропонують відмовитися від слова "Трійця", унаслідок його язичницького походження [2, 102]. Хоча вчення про Трійцю існувало задовго до Тертулліана і Феофіла, свідки Ієгови стверджують, що саме вони запровадили цей термін у християнство. Однак, коли ми читаємо Біблію, то можемо відзначити, що Ісус, посилаючи Своїх учнів проповідувати Слово Боже, заповідав їм хрестити тих, що покаялися: "...в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа" (Мф. 28:19).  Крім того, чому апостол Павло часто повторює "благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і спільність Святого Духу нехай буде зо всіма вами", свідки Ієгови не можуть дати відповідь. Католицькі і православні богослови вважають свідків Ієгови не християнами за невизнання вчення про Трійцю [3, 427].
Розуміння Особи Святого Духу у свідків Ієгови також ві-дрізняється від загальноприйнятого. У них святий Дух – це божественний вплив, енергія, сила. Але Ісус Христос говорив про Нього таке: "І вблагаю Отця Я, – і Утішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, – Духа правди..." (Іван. 14:16–17). Проаналізувавши цей вірш, ми помітимо три обличчя Трійці. Свідки Ієгови, використовуючи свій переклад Біблії, неправильно розуміють слова "первородний", "єдинородний", "Син Божий". У результаті їх тлумачення Ісус Христос – перше творіння Іє-гови [4, 83]. Божественність Христа – це одна з підстав християнства, де розуміється, що Ісус, який утілив на землі людську плоть, був і Богом, і людиною.
Можна простежити, що означає в новому "перекладі" сло-во "Єдинородний" (грецьк. monоgепеs) – "єдиний, виробле-ний". У Новому Заповіті це слово п'ять разів уживається до Христа. Так само в Александрійському кодексі читаємо: "єдиний народжений Бог". Звідси свідки Ієгови роблять ви-сновок, що Христос – це творіння. Свідки Ієгови також кори-стуються тим, що люди, як правило, не знають точного оригі-нального тексту Біблії. Розвиваючи своє богослів'я про духо-вне воскресіння Христа, свідки Ієгови використовують низку віршів, відірваних від контексту, наприклад, 18-й вірш тре-тього розділу 1 Послання Петра, де читаємо, що Христос "...один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних, хоч умертвлений тілом, але Духом оживлений...". Це означає, що Бог воскресив не дух Ісуса, а воскресив Його Своїм Духом. Тілесне воскресіння Ісуса Христа не суперечить тому, що Він міг проникати крізь зачинені двері.
Коли свідки Ієгови розуміють пришестя Ісуса Христа ду-ховно, то це означає, що Він прийшов на землю 1874 р., через три з половиною роки істинні християни воскресли в невиди-мому тілі. Духовне воскресіння відбулося 1878 р., а в жовтні 1914 р. почався великий день Ієгови. Через 3,5 роки Христос увійшов до небесного храму і проголосив теократію або владу Ієгови на землі. Учення свідків Ієгови про воскресіння віруючих, що відбулося, не нове. За часів апостола Павла тим, що "погрішилися в правді", Гіменей і Філіт навчали, "що воскресіння було вже, і віру деяких руйнують". Навчання Гіменея і Філіта слід розуміти, що воскресіння Христа – ідеальний духовний акт. Свідки Ієгови розуміють духовне воскресіння, як непомітне і безшумне. Параметри воскресіння ідентичні параметрам Другого Пришестя Христа у свідків Ієгови, однак у Священному Писанні читаємо: "Сам бо Господь із наказом, при голосі архангела та при Божій сурмі зійде з неба, і перше воскреснуть умерлі в Христі..." (1 Сол. 4:16); "Ото Він із хмарами йде", і побачить Його кожне око, і ті, що Його "прокололи були, і всі племена землі будуть плакати за Ним"; "Бо як блискавка та вибігає зо сходу, і з'являється аж до заходу, так буде і прихід Сина Людського" (Мт. 24:27).
Свідки Ієгови базують своє розуміння Другого Пришестя на "...і вже світ Мене не побачить..." (Іван. 14:19) та перекладі грецького слова раrоsіа, яке має значення "присутність, при-шестя, прихід". Істинне розуміння присутності Христа озна-чає, що Він, будучи Богом, – усюдисущий. Він завжди близь-кий. Фізично Він тут буде тільки під час Його Другого При-шестя. Грецьке слово еріphanеіа (явище) в Посланні до Тита (2:13) – "і чекали блаженної надії та з'явлення слави великого Бога..." – має відтінок "стати видимим", оскільки воно похо-дить від рhаnего – "зробитися явним, видимим, відомим". У Захарії (14:4) зображено Христа на горі Оливній після Його фізичного (видимого) повернення: "І того дня стануть ноги Його на Оливній горі..", що відповідає ангельській звістці в Діяннях (1:9–12): "...Він угору возноситись став, а хмара за-брала Його з-перед їхніх очей".
В уявленні про порятунок свідки Ієгови визнають безгрі-шність Христа. Вони вірять, що смерть очистила нас від пер-вородного гріха Адама, але порятунок потрібно все-таки за-служити. Їхнє вчення про воскресіння Христа є відмінним від біблійного, оскільки вони заперечують фізичне воскресіння [7, 18]. На підтвердження цьому читаємо в Євангелії від Івана (20:15), що після воскресіння Христа Марія Магдалина поми-лково прийняла Його за садівника. Хома торкався ран Ісуса Христа (Іван. 20:27): "...Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись". Щоб пояснити це, свідки Ієгови, спотво-рюючи справжнє значення Писання, заявляють, що Ісус інко-ли приймав матеріальну форму.
Говорячи про душу людини як самостійну істоту, яка на-ділена свідомістю, свідки Ієгови визнають матеріальний поча-ток душі і відкидають початок духовний. Господь-Бог ство-рив тіло людини "з праху земного”, який отримав дихання життя, оживотворення через  такий спосіб передачі життя як божественне надихання [8, 73]. Це виробило підпорядкування матерії "духу життя”. Дух і душа не припиняють свого існу-вання. Вони покидають свою тілесну оболонку, про що чи-таємо в Євангелії від Матвія (10:28): "І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в гієні". Грішники, на думку свідків Ієгови, будуть позбавлені вічного життя, і їх чекає знищення [1, 74]. Обґрунтувавши свій погляд, вони стверджують, що вчення про гієну вогненну помилкове, тому що воно не відповідає Писанню. Поняття про церкву у свідків Ієгови відрізняється від загальноприйнятого. Вона складається з Глави церкви – Христа і 144000 членів Його тіла. Хто потрапить в 144000, невідомо. Другим класом є "вівці" або "іонадави", які не знайдуть існування на небі, але проводитимуть вічне життя на землі. Згідно з ученням свідків Ієгови, 1918 р. Христос прийшов у "небесний" храм, апостоли й інші віруючі, що спали в могилах до дня свого "духовного" воскресіння, з'єдналися з Главою Церкви. Тепер, коли свідки Ієгови вмирають, вони перетворюються на духовну істоту, яка перебуває з Христом. Окрім "небесної" церкви, є ще "небесна організація" й інші установи. Вхід в "небесну" церкву закриється, коли до неї увійде 144000 членів. Істинна церква складається не з 144000, а з відроджених зверху християн усіх століть, зі всіх народів, племен. 144000 – це "...число попечатаних: сто сорок чотири тисячі (цебто 12 по 12 тисяч, племен Ізраїлевих було 12) попечатаних від усіх племен Ізраїлевих синів..." (Об. 7:4).
Вивчаючи віровчення свідків Ієгови, можна виокремити такі принципи, без яких жоден свідок Ієгови не зможе ста-ти повноцінним членом своєї організації: абсолютний автори-тет керівництва організації; неясність у доктринальному на-вчанні можна виправити за допомогою нового, що посилю-ється, світла; Ієгова – вічний Бог; Ісус – досконала людина; Святий Дух – не Особа; особливе тлумачення пророчих подій; існування двокласового суспільства [6, 85–86].
Щодо Символу віри, який прийняли всі традиційні церкви і протестантські конфесії, свідки Ієгови займають протилежну позицію. Вони відкинули Божественність Христа і Його єдиносущність із Богом-Отцем. Розглядаючи основні пункти віровчення свідків Ієгови, не можна точно визначити, які пункти цієї організації головні, а які – другорядні. Можна з упевненістю сказати, що вони вірять у вищий авторитет групи головних керівників біблійного суспільства "Сторожова башта". У різні періоди історії суспільства вона складалася з різної кількості людей, але не більше 18-ти. Лідери свідків Ієгови створили доктрину про "теократичне" правління, вони володіють владою і повним божественним правом вести за собою людей і учити своїм доктринам. Керівники організації претендують на абсолютну владу щодо всіх відділів і учасників свого навчання.
Між істинним світлом одкровень, які давав Бог апосто-лам, і "світлом" у вченні свідків Ієгови є велика різниця. Апо-столи ніколи не виправляли і не уточнювали своє вчення. Для свідків Ієгови авторитетом є нове світло, яке посилюється за допомогою лідерів організації. Теорія поступового посилення нового світла виправдовує "уточнення", "поправки" і доктринальні зміни в ученні свідків Ієгови. Будь-які неточності у віровченні легко можна виправдати за допомогою теорії про "нове світло".
Створення свідками Ієгови двокласового суспільства не відповідає біблійному вченню. Христос не ділив Своїх послі-довників на два класи або стада. Він називав "малим стадом" Своїх учнів, але це означало, що всі вони залишаться одним стадом: "Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, – Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, – і буде отара одна й Один Пастир!" (Іван. 10:16).
Лідери організації свідків Ієгови вважають, що душа лю-дини – це кров (як і кров тварини). Вони вчать про те, що ме-дичне переливання крові в тіло людини – злочин перед Богом. Існує також заборона вживати в їжу кров тварин. "Бог є Дух, що Йому вклоняються, повинні в Дусі та в правді вклонятись" (Іван. 4:24). Він не має фізичного тіла. У Бога також є душа: "І поруйную ваші висоти... і обридить душа Моя вас!"; "Новомісяччя ваші й усі ваші свята – ненавидить душа Моя їх..." (Лев. 26:30; Іс. 1:14).
У свідків Ієгови християнське духівництво не заслуговує довіри, про що можна прочитати в публікаціях журналу "Сто-рожова башта": "...У християнському світі, як це не здається дивним, лжерелігіозні навчання створюють традиції, – а пра-вління людей, як прямо, так і побічно, призводить до фізичної і духовної убогості мас, незважаючи на добродійність, що ви-ставляється напоказ" [9, 731]. Далі читаємо: "Християнське співчуття бідним перетворилося на чистісіньке лицемірство... Його священики познущалися над Моїм законом і поганили Моє святе... Його правителі, подібні до вовків, що пролива-ють кров нещасної вівці, гублять душі ради шматка здобичі... Багаті пригноблюють і грабують, роблять жорстокими бідних і нужденних, неволять ближніх... О, порочне християнство, чому ти забуло про чистоту служіння Богу? Чому ти переки-нулося до сил і стало частиною злого сатани, який пригноб-лює людей? Чому ти не піклуєшся про бідних, як заповідає Ієгова?" [9, 732–733].
Вивчаючи віровчення організації свідків Ієгови, не можна не врахову¬вати психологічні чинники його формування. Вар-то відзначити нетерпимість до будь-якої позиції, яка розхо-диться з основою їхнього вчення. Вузькість кругозору свідків Ієгови є перешкодою в спілкуванні з іншими конфесіями, що призводить до відкидання віри інших людей. Своєрідність їхнього віровчення виражається в жорсткій структурі управління на чолі з харизматичним лідером. Система заборон робить свідків Ієгови іншими людьми, що позначається на спілкуванні з людьми.

The article is devoted to the comparative analisis end peculiarities of interpretation of interpretation of the Scripture passages, on which Jehovah`s witnesses base their religious doctrine.

Key words: Scripture, system of values, religious doctrine, Jehovah`s witnesses.

Література
1. Берри Гарольд Дж. Во что они верят / Дж. Берри Гарольд. – М., 1994.
2. Боа Кеннет. Лабиринты веры / Кеннет Боа. Литтл Пол. Путь к истине / Пол Литтл // Slavic Gospel Association. – Мы-тищи, 1992.
3. Історія релігії в Україні. Пізній протестантизм в Україні (п'ятидесятники, адвентисти, Свідки Ієгови) / [за ред. профе-сора П. Яроцького]. – Видання друге, уточнене і доповнене. – К.; Дрогобич, 2008.
4. Макдауэлл Дж. Обманщики / Джош Макдауэлл, Дон Стюарт // Новая жизнь. – 1995.
5. Порублев Николай. Культы и мировые религии / Н. По-рублев // Благо¬вестник. – М., 1994.
6. Порублев Н.В. Организация свидетелей Иеговы в свете истории и учения Библии / Н.В.Порублев. – Австралия: Сла-вянское евангельское общество, 2001.
7. Рогозин П.И. Лжесвидетели / Рогозин П.И., Шретер Э.Ф. Саморазоблаченне духов пятидесятничества / Э.Ф.Шретер // Шахинь, 1993.
8. Уолтер М. Царство культов / Мартин Уолтер. – СПб., 1992.
9. Тhe Watchtower. – December 1, 1951.




О БЕССМЕРТИИ И НОВОМ ТЕЛЕ

«Но то скажу вам, братия, что плоть и кровь не могут на-следовать Царствия Божия, и тление не наследует нетления… ибо тленному сему надлежит облечься в нетление, и смерт-ному сему – облечься в бессмертие» (1 Кор. 15:50, 53).
Каждый христианин в грядущей, после смерти жизни, сохранит как свою душу, так и тело. Апостол Павел, написав об этом, имел в виду, что человеческая личность бессмертна. Почти невозможно представить себе человеческую личность без тела, ибо именно через тело проявляется личность. Поэ-тому ап. Павел утверждает, что у нас будет духовное тело. Какое качество будет у бессмертной души и тела? Все, что входит в тело и душу, не умрет, но в то же время все будет иным. Так, тело и дух будут отличаться от тех, какими они были на земле. Они будут новыми, как новыми будут земля и небо. И только в таком качестве мы войдем в присутствие Божие.
Как мы приобретаем новое качество души и тела? В смер-ти и воскресении Иисуса Христа христианин умирает и воск-ресает к новой жизни. Человек погребен в грехах и пороках, но приняв Иисуса Христа в свое сердце – он воскресает к но-вой жизни. Иисус Христос плотию своею, умерев в ней и воскреснув, создал нового человека в себе самом. И воскресшие люди будут подобны ему. В нем каждый воскресший к новой жизни получит новое духовное качество, с которым он имеет прямой доступ к Богу. Именно эту возможность дает нам Иисус Христос своей победой над смертью.
Какие же основные характеристики нашего будущего сос-тояния? И каким образом осуществляется переход к новой жизни? Библия нам открывает следующее:
• тленное наше тело в будущей жизни будет нетленным;
• уничиженное наше тело в грядущей жизни предстанет в славе;
• немощное тело воскреснет в силе;
• наше настоящее душевное тело воскреснет в тело духовное. Что мы приобрели с приходом Иисуса Христа в этот мир?
С Иисусом Христом в мир пришла новая сила, освобождающая от греха и смерти. Вера в эту силу да-ет нам победу. Эта победа души, через которую мы утверждаем непрерывную связь с Богом. И в силе этой победы в воскресении Иисуса Христа мы имеем свидетельство, что истина сильнее лжи, что добро сильнее зла, что любовь сильнее ненависти, что жизнь сильнее смерти. Отними у людей мысль о грядущей жизни и эта жизнь теряет свою ценность. Отними у человека веру в то, что настоящая жизнь является подготовкой к счастливой жизни в будущем, и ослабеют узы чести и морали, Утратив эту веру человек стремится жить так, как будто важны лишь материальные ценности мира.
Какие изменения претерпевает человек, обновлен-ный духом? В противоположность развращенному, нечестивому разуму невозрожденного человека, христианин постоянно обновляется духом ума своего. Это дает ему совершенно новую моральную спо-собность, которую никогда не сможет достигнуть самый блестящий и просвещенный наукой ум.
Это обновление продолжается на протяжении всей жизни верующего человека. Это не просто од-нократный процесс, но непрестанный труд Духа Святого, совершаемый в нас. И посредством нового разума мы переоцениваем свою жизнь. Если ранее отличительной чертой нашиx помыслов были грех и нечистота, то теперь же нас тревожат размышления о праведности и святости, таким образом, верующий человек обладает новой природой. Она является святой и праведной. И с этой новой сущностью че-ловек удостаивается предстать пред Богом.
Как проходит изменение нашего тела?
Апостол Павел утверждает, что в обычном сос-тоянии нашего тела мы не готовы наследовать Царс-твие Божие, мы должны измениться и в своем теле. Коренные изменения нашего тела, произойдут во время Второго пришествия Иисуса Христа (вернее восхищения Церкви см. I Фес. 4:15–17; 1 Кор. 15:51–53).
Изменение нашего тела произойдет подобно зерну, посаженному в землю. Когда зерно прорастает, то старая его оболочка умирает, но закон жизни во-зрождает из него стебель, а затем и новое зерно. Следовательно, зерно возрождается совершенно иным телом, нежели было посея¬¬но.
Семя может иметь распад, но одновременно воз-рождается к новой жизни. Старое семя разлагается, когда происходит процесс прорастания. Возродив-шись, новое семя имеет отличие от старого своей све-жестью, и в то же время это то же самое семя.
Так и наши тела распадутся и воскреснут  в сове-ршенно ином теле, но в этом теле будет все тот же человек. Этот человек, распавшийся в смерти, при-нявший новую форму при воскресении – будет все тем же человеком.
Какое значение для верующего человека имеет победа Иисуса Христа над смертью?
Иисус Христос Своим воскресением одержал по-беду над самым могучим врагом человека – смертью. Без одержаной победы, без триумфа воскре¬сения наша вера в Иисуса была бы бессмысленной. В победе Иисуса Христа мы обретаем мир с Богом. В победе  Христа над смертью мы имеем вечную жизнь в Царстве Небесном. Иисус Христос силой Своего воскресения дает нам веч-ное спасение и благодать Божию. И нет такого греха, неудачи, слабости, которые могли бы отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе. Вся власть и на небе, и на земле принадлежит Христу, потому что Он завершил Свое дело искупления человечества. Христос достиг высшего неба. Он преодолел все злые силы и сел “одесную Бога”. Это место высшей силы и богатых благословений. Слава и благодарение Ему за победоносную нашу жизнь в Нем, ведущую к жизни вечной.

СВЯТОСТЬ И ЛЮБОВЬ БОЖИЯ
Все человечество находится в подчи¬нении Божественной воле. Признание этого факта и покорность воле Божией при-несут каждому человеку счастье и радость.
Апостол Иаков говорит, что только Бог может судить мир (Иак. 4,12): "Един За¬конодатель и Судия, могущий спасти и погубить".
Бог осудил грех непослушания чело¬века. От Него не были скрыты обстоя¬тельства этого события. По своему ха-рактеру святости Бог отделил от Себя грешника и наказал.
Наши взгляды относительно необхо¬димости искупления от греха зависят от нашего понятия святости Бога. Святость Бога для нас открывается в смерти и воскресении Иисуса Христа – Сына Бо¬жия. Это есть практическое освящение. Оно состоит в истинном следовании за Господом и самоотречении.
Святость выражает сущность Бога, Его характер или при-роду. Отношение Бога к нам, как Су¬дьи, проявляется в пра-ведности. Пра¬ведность Божия требует соответствия человека Его совершенству. Человек дол¬жен стремиться к совершенст-ву в истине и морали. Несоответствие Божией пра¬ведности выражается в наказании греш¬ников, также в прощении испо-веданных грехов, когда их оставляют и осознают.
Искупление не только показывает милость, но и подтвержда-ет Божью пра¬ведность при оказании этой милости. Бог хочет миловать всех. Он милует тех, кто обращается к Нему, при-зывает Его, идет к Нему всем сердцем своим.
Он дарит мир в сердце человека и никто больше не может отнять этот мир у него. Мир Божий отгоняет всякое сомнение и вся¬кую мучительную неуверенность. Мир Божий отгоняет всякий страх: страх гнева Божия, страх ада и страх смерти.
Дух Божий свидетельствует духу хрис¬тианина, что он есть дитя Божие. Сила Бога, могущество, мудрость, святость, ис-тина пребудут неизменными во веки веков. Он достоин нашего полно¬го доверия, наших самоотверженных посвящений и служений Ему.
Характер, свойства и воля Божия не изменяются. Он дей-ствует по известным законам и принципам: всегда ненавидит грех, но любит грешника. Если человек льнет ко греху – не-избежно следует нака¬зание. Если же человек оставляет грех, то всегда следует прощение и проявление любви.
Бог есть Тот, на Кого мы можем опираться без всякого страха, Кому мы мо¬жем довериться. В послании апостола Павла к Фессалоникийцам сказано (1 Фес. 3.3): «Но верен Господь, Который утвер¬дит вас и сохранит от лукавого».
Бог имеет силу делать то, что согла¬суется с Его бесконечным совершенст¬вом. Его сила и могущество не имеет ни границ, ни преград. Всемогущество Бога ограничивается Его Святой волей. Бог может делать все, но делает и желает делать то, что благоразумно и мудро.
Необходимость богопознания проис¬ходит от осознания на-шей полной зави¬симости от Бога. Богу угодна жажда по-знания Его людьми. Воплощение Иисуса Христа в сущность человеческую прояс¬нило наши представления о Божией сущ-ности.
Вечная жизнь нам открыта в Иисусе Христе. Иисус Христос имеет жизнь в Самом Себе и Он есть Жизнь верующих. Веч-ная жизнь была у Бога-Отца. Об этом апостол Иоанн говорит (Иоан. 5:26): "Ибо, как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе".
Вечную жизнь может получить каж¬дый, кто по вере принимает Иисуса Христа своим личным Спасителем.
Бог милует любящих Его. Бог есть любовь. Он не только лю-бит, но и Сам есть источник любви. Любовь Бога проявля¬ется в исполнении нужд и в защите Своих любимых. Он любит находящихся во Хрис¬те, любит все человечество, любит греш¬ников. Бог хочет, чтобы мы познали Его любовь. Никто из нас не может действи¬тельно воспринять, насколько Бог выше, насколько Он удивителен и прекрасен. Это выходит за рамки человеческого ра¬зума и за грани самого богатого вооб-ра¬жения. Но потому, что Он любит нас и хочет, чтобы мы по-знали Его Любовь и Спасение, Он послал Своего "единород-ного Сына" – Иисуса Христа – в этот мир, чтобы показать нам, каков есть Бог.









ПРОЕКТЫ ДЛЯ ПРОПОВЕДИ




Оправдание Божие
Рим. 5:1–5
Ключевой стих:       "Итак, оправдавшись верою,
мы имеем мир с Богом
чрез Господа нашего Иисуса Христа".
 (Рим. 5:1)

Введение
Любовь Бога открывается человеку через оправдание. Дух Святой изливает Божью любовь в сердца наши. Он растит нас в любви Божией. Он помогает нам познать спасение, которое Он обещал нам. Любовь Господа – это дар, вложенный в ве-рующего посредством Духа Святого. Это великое чувство личной близости к Богу является результатом оправдания.


Основная часть

Раздел 1. Как человек получает оправдание? Почему че-ловеку необходимо оправдание? Оправдание необходимо, чтобы ему можно было восстановить свои взаимоотношения с Богом. Как Бог оправдывает человека? Если человек искренне доверяет Христу, тогда Бог берет веру человека и вменяет ее ему в праведность. Почему Бог делает это? Потому что Он любит человека. Он настолько его любит, что послал Своего единородного Сына в мир, чтобы оправдать человека.

Раздел 2. Какие результаты оправдания?
1) Мир с Богом. Иисус Христос примирил людей с Богом пос-редством креста.
2) Доступ к благодати Божией. Только через Христа мы об-ретаем доступ к этой благодати.
3) Совершенная убежденность, доверие и знание славы Бо-жьей. Это пребывание в совершенном сиянии и величии Бо-га.
4) Устойчивость верующего в испытаниях и скорбях.

Заключение
Надеждой мира является желание чего-то достичь. Наде-ждой же верующего является убежденность. Такая надежда никогда не постыжает, никогда не разочаровывает, не обма-нывает. Верующий человек, который истинно оправдан, ни-когда не будет разочарован или постыжен. Он увидит испол-нение своей надежды. Он будет жить вечно в присутствии Божием, унаследовав обетование.


Бог примирил нас и спас

Рим. 5:6–11 "Ибо Христос, когда еще мы были немощны,
в определенное время умер за нечестивых".
 (Рим. 5:6).
Введение
Христос не умер за праведных и благочестивых людей, не умер Он и за добрых и честных. Христос умер за нечестивых. Именно в этом заключается непостижимость Божьей любви. Бог доказал Свою любовь тем, что послал в мир Своего един-ственного Сына умереть за нас. Бог предопределил Своему Сыну умереть на кресте за грехи человека. Он судил Своего Сына за грехи мира, позволил Ему понести их. Он осудил Его на смерть за грех.
Основная часть
Раздел 1. До прихода ко Христу, мы были немощными и не-честивыми, но Он все равно умер за нас. Мы были немощны, слабы. Мы были духовно нищи, не в состоянии помочь себе. Мы были нечестивы: не подобны Богу, отличные от Него. Христос умер за нас именно «в определенное время». Он умер ради нашей пользы, ради нас и вместо нас. Какую неиз-меримую цену заплатил Бог, и тем, доказывая Свою любовь, Он отдал Своего Сына умереть за немощных и никчемных, нечестивых и грешных, безнравственных и развращенных, наихудших и изгоев, каких только можно себе представить.
Раздел 2. Грешника никак нельзя назвать другом Бога. Он противостоит Божию замыслу. Грешник не повинуется Богу. Он отрицает Бога и отвергает Его. Именно грех послужил причиной разрыва отношений между Богом и человеком. Лю-ди названы врагами Бога. Враги Бога – это грешники и нечес-тивые мира сего.
Заключение
Бог доказывает Свою любовь оправданием через кровь Христа. Бог доказывает Свою любовь, спасая нас от гнева. Мы были врагами, но Бог примирил нас и спас. Он примиряет нас смертью Христа и спасает нас жизнью Христа. Человек освобожден от греха и наказания, положенного за грех. Христос понес как грехи, так и наказание за них вместо человека.

Разумное служение Господу

Рим.12:1–2 Ключевой стих:
 «Итак умоляю вас, братья, милосердием Божиим,
представьте тела ваши в жертву живую, святую,
благоугодную Богу для разумного служения вашего».
Рим. 12.1
Введение
Если человек посвящает себя Слову Божию, то оно ока-зывает на него огромное влияние. Сознание обновляется при-сутствием Христа в его жизни. Сознание верующего должно быть обновлено, т. е. создано заново, исправлено, изменено, перестроено и перерождено. Только Христос в силах обно-вить сознание и весь образ верующего. Теперь верующий до-лжен жить преображенной жизнью.


Основная часть
Раздел 1. Бог заинтересован не только в одном духе человека, но и в его теле. Верующий должен представить свое тело, свою жизнь в теле Господу. Тело должно быть предано Богу и одному только Ему. Он требует, чтобы человек жил жертвен-но ради Него. Тело должно жить святой, праведной, чистой и нравственной жизнью во имя Бога. Каждое человеческое дей-ствие должно быть актом служения Богу.

Раздел 2. Верующему следует разумно посвятить свою жизнь служению Богу. Он заботится о том, что позволительно в све-те Слова Божия. У человеческого тела гораздо более высокое предназначение, чем просто пробыть в этой жизни несколько десятков лет и исчезнуть навсегда. Оно было роздано Богом для того, чтобы  быть воскрешенным к вечной жизни. Чрезвычайно важно понимать свое обновление и преображение. Каждому человеку необходимо познавать волю Божию и следовать ей.
Заключение
Некоторые люди относятся к своим телам так, как если бы тело было единственным, что имеет значение на свете. Другим кажется, что человеческое тело в корне отличается от них. Писание отмечает следующие черты, присущие челове-ческому телу. Бог сотворил человека по Своему образу и по-добию. Он оставил в нашем теле отпечаток Своего собствен-ного образа. Бог послал Своего Сына в этот мир, облеченным в человеческое тело. Когда Он был распят, Его тело было во-скрешено и перенесено в духовный мир. Человеческое тело является храмом Святого Духа. Оно создано для вечной жиз-ни, и оно будет воскрешено из праха. Поэтому верующий до-лжен представить свое тело Господу.
























Настал час пробудиться

Рим. 13:1–14 Ключевой стих:
"Так поступайте, зная время...
 наступил уже час пробудиться от сна. Ибо ныне ближе к нам спасение, нежели когда мы уверовали...
облекитесь в Господа нашего Иисуса Христа,
 и попечение о плоти не превращайте в похоти".
Рим. 13:11,14
Введение
Настало время верному хождению перед Богом. Верую-щий человек должен ходить с честью перед Богом, прилично и с достоинством. Он должен вести порядочную жизнь и хо-дить днем, а не прятаться  прятаться ночью. Избегать празд-ной жизни, пьянства, безнравственного поведения и распутс-тва, всевозможных ссор и зависти.

Раздел 1. Мы не должны потакать плоти и ее похотям. Мы не должны давать ей свободу и вседозволенность. Мы не долж-ны исполнять ее прихоти. Настало время облачиться во Хрис-та и в Его праведность. Мы должны прильнуть к Его правед-ности, как к своей одежде. Эта одежда согревает нас, защи-щает и покрывает нас. Мы должны быть облаченными в Свя-того Духа, в Иисуса Христа, в бессмертие, в нового человека, в естество Бога, в оружие света и в любовь. Пребывание во Христе означает, что мы живем, движемся и пребываем в Нем. Он – в нашей жизни, мыслях и поступках.

Раздел 2. Суд у порога, когда Иисус Христос будет судить живых и мертвых. Ночь заканчивается. Наступает день. День, когда мы встретимся с Богом лицом к лицу. Время летит, проходит быстро. Настало время отвергнуть дела ночи и об-лечься в оружие света. Верующий должен снять с себя все темные грехи и дела, в которые он был облачен, и отвергнуть их.

Заключение
Многие верующие дремлют и не обращают внимания на то, что происходит в мире. Слишком многие не замечают примет времени. Пришло время пробудиться от сна. Время проснуться, двигаться и действовать. Почему? Потому что наше спасение стало ближе, чем когда мы уверовали. Мы сейчас ближе к тому прекрасному дню, когда мы будем окон-чательно спасены.




















 

Пастор української євангельської церкви, має ступінь до-ктора служіння, магістр богослів’я Київської теологічної се-мінарії, магістр богослів’я “Острожська Академія”, магістр релігієзнавства “Острожська Академія”, бакалавр філософії, економіст Киргизського сільськогосподарського інституту, бухгалтер-спеціаліст. У минулому – ведучий економіст Міні-стерства сільського господарства Киргизстану, старший еко-номіст Комітету з праці України.




Науково-популярне видання






Володимир Чаплинський

Про Божественне світло
(Збірник статей)
















Підписано до друку   1.07.2012.  Формат 60х84.   
Папір офс.  80 г/м2      
Гарнітура  Times.  Наклад 50 прим.
Ціна договірна