Точка неповернення

І
Заклад був заповнений майже вщент – практично за кожним столиком сиділа весела компанія. Цю місцину важко було назвати елітарною, зате випити, а то й трохи поїсти тут можна було зовсім недорого, тому тут завжди було багато хронічних пияків, студентів та інших представників тих шарів населення, у кого в кишені не так уже й багато грошей. Популярність генделика була зумовлена ще й зручним розташуванням у центрі міста, тож новим обличчям тут ніхто би не здивувався.
Саме тому ніхто не звертав уваги на чоловіка, що лишився сам на сам із чаркою сумнівної каламутної рідини за дальнім столиком. Мабуть, у іншій ситуації він привернув би більше зацікавлених поглядів – було в ньому щось незвичне. З одного боку, було очевидно, що риси обличчя відвідувача вже дещо спотворені регулярним вживанням алкоголю, з іншого – відразу було помітно, що п’є він якось ніби неохоче. Уважний спостерігач побачив би, що за сьогодні це вже третя чарка, але кожну з попередніх двох випито, як не дивно, через силу.
От і зараз - чарка стоїть на столі вже давно, а самотній відвідувач лише дивиться на неї увесь цей час якимось зосередженим і розсіяним поглядом водночас. Нарешті, характерно видихнувши, він бере чарку до рук і одним рухом випиває до денця – вираз його обличчя змінюється лише на мить, але, швидко занюхавши алкоголь рукавом, він знову набирає попередньої пози.
Несподівано в кишені починає награвати проста, стандартна мелодія дзвінка. Не дивлячись, чоловік дістає телефон і натискає велику зелену кнопку.
- Де ти, любий мій? Ти так мені потрібен зараз, - говорить у слухавці слабкий, дуже далекий жіночий голос.
Обличчя власника телефону змінюється – тепер на нього страшно дивитися. Воно викривлене гримасою розпачу і болю.
- Я більше не можу так… Я НЕ МОЖУ ТАК БІЛЬШЕ!! – вигукнувши це, він вихоплюється з-за стола, ледь не перекинувши його і чарку на ньому, і жбурляє телефон кудись у кут. У тиші, що раптом запала в приміщенні, під численними поглядами інших відвідувачів він, хитаючись, іде до виходу.

5
Тоді, на межі тисячоліть, знайти пристойну роботу в цій країні було важко. Батьки, друзі, знайомі – всі радили йти вчитися на сталевара, адже місто, відоме як один із найбільших металургійних центрів держави, могло подарувати гідне життя хіба що в такий спосіб. Він і сам вважав, що для чоловіка це цілком гідна робота – тим більше, що платили працівникам металургійних заводів порівняно непогано.
Вступити вийшло без проблем – хлопець мав яскраво виражений «технічний» склад розуму, йому ще зі шкільних часів легко давалися математика й фізика. Неважко було і вчитися – базові знання на той час уже мав, лишалося розвинути їх до того рівня, коли можна впевнено займатися виробництвом металу в умовах справжнього промислового цеху.
Студентське життя також протікало легко й безтурботно. Молодість і студентські вечірки були нерозривно пов’язані, тим більше, що майбутній металург завжди був душею компанії. З-поміж інших його вирізняли почуття гумору, впертий оптимізм і гострий розум. Друзів і нових знайомих юнак заводив легко, з першого погляду справляючи приємне враження. Рік минав за роком, а хлопець мужнів, набираючись професійних умінь та життєвого досвіду, але не втрачаючи щирої віри в те, що з кожним днем життя ставатиме дедалі кращим.

ІІ
Прохолодне вуличне повітря трохи освіжило його, і він нарешті зміг зібрати докупи думки, заплутані трьома чарками дешевого алкоголю і несподіваним дзвінком. У голові ще й досі лунав її голос, але, і так тихий, з кожною хвилиною він ставав усе тихішим. Додому йти було рано – він планував посидіти в тому генделику, такому звичному і затишному, довше, але вже не хотілося повертатися туди, звідки так несподівано вибіг зовсім недавно. Рука машинально потяглася до кишені, але вчасно згадалося, що телефон розбито – що ж, навіть точний час тепер не знаєш. Ну та й нехай.
До зупинки саме під’їхав старенький тролейбус. Ноги самі понесли його до входу. Зайшовши через задні двері, він довго порпався рукою вже в іншій кишені, аж поки не видобув звідти м’яту двогривневу купюру. Цього мало би вистачити на проїзд, але, трохи повагавшись, рука відправила гроші назад до кишені – їхати було не дуже далеко, контролерів у салоні поки що не було, а грошей тепер було не надто багато.
Ось і потрібна зупинка. Вже відчутно протверезівши, але ще трохи хитаючись, він вийшов із тролейбуса і попрямував вулицею навпростець. Дороги перетинав, майже незважаючи на транспорт, тому жіночка, що кермувала трамваєм та ледь не збила його, ще довго кричала йому вслід. Але його це не хвилювало.
А ось і парк. Зараз він виглядав досить похмуро, що повністю відповідало настроєві. Проминувши основні алеї, він вийшов на місток через невелику річку, що повільно несла свої води до Дніпра. Людей тут уже майже не було, адже місток розташувався віддалік від основних паркових атракціонів та кафе. Тим не менше, сміття довкола було повно – і на берегах, і у воді. Він знав, що найзатятіші рибалки приходять і сюди, а значить, є риба, що здатна вижити в цьому текучому смітнику. Утім, сміття його зараз не цікавило – він просто стояв на містку, довгим поглядом вдивляючись у повільну течію і відображення у воді дерев на фоні вечірнього неба.

4
Гуляючи в парку з компанією друзів, таких же студентів, він почувався щасливим. Був приємний травневий вечір, стояла тепла погода, і все місто жило очікуванням літа, що от-от настане. Дехто з компанії скаржився на близькість сесії і проблем, які вона завжди обіцяє лінькуватим студентам, однак він через це не переживав – не йому було боятися екзаменів. Сумувати не було жодних причин.
На одній із лавок, повз які вони проходили, сиділо молоде дівчисько в яскравій, помережаній різнокольоровими квітами сукні з відкритими плечима, і їло морозиво. Десерт не виглядав якось особливо вишукано, однак дівчисько було повністю ним захоплене, і, здавалося, не помічало нічого довкола.
- Ви погляньте, вона так артистично їсть, наче в рекламі того морозива знімається! – пожартував хтось із друзів.
Хлопчача компанія вибухнула веселим реготом. Дівчисько підняло голову і пропекло його довгим поглядом виразних глибоких очей. Повз лавку хлопці пройшли з удавано серйозними обличчями, а потім, ще раз посміхнувшись від згадки, змінили тему розмови.
- А ну, зачекайте! – несподівано для самого себе сказав він, і розвернувшись пішов назад.
- Куди це він? – здивовано зашепотіли друзі. Та не встигли юнаки добряче обміркувати, що могло так вплинути на їхнього товариша, як він уже повертався до них із задоволеною посмішкою на обличчі. З руки, міцно стиснутої в кулак, визирав клаптик паперу з написаними на ньому цифрами.

ІІІ
Ключ спочатку довго не хотів знаходитися в бездонній кишені, і він уже подумав, що загубив його, коли рука нарешті натрапила на маленький прохолодний шматок металу. Витягаючи його в темряві під’їзду, він відчув, що з кишені випав якийсь папірець. Піднявши його з підлоги, вже в коридорі власної квартири при ввімкненому світлі він впізнав ті самі дві гривні, які так і не дійшли вдень до водія тролейбуса.
Як-небудь роззувшись і кинувши куртку просто на підлогу, він, не вмикаючи світла, пройшов прямо на кухню. Тривала прогулянка примусила його зголодніти, а після випитого в генделику хотілося води. Знайшовши навпомацки дверцята холодильника, він відчинив їх, але лампочка всередині техніки не загорілася – власне, вона згоріла вже досить давно. Зітхнувши, хазяїн квартири почвалав назад у коридор, вмикати горішнє світло.
Якби якийсь митець шукав зразок занедбаності, то ця кухня ідеально б йому підійшла. Відразу було помітно, що власник живе тут сам, і абсолютно не переймається такими речами, як порядок чи чистота. Тут було все, що має бути на нормальній сучасній кухні, однак усе без виключення було брудним і занехаяним. Складалося враження, що брудно тут не стільки від того, що не прибирається, як від повної зневаги до загальноприйнятих санітарних норм. Біля мийки можна було побачити щось дуже схоже на стару капусту з борщу, довкола якої, майже не криючись, порядкували декілька огидних великих тарганів.
Повторно відкривши холодильника, він майже нічого в ньому не побачив – там стояла лише невеличка каструля з чимось, що віддалено нагадувало суп. Власник цього наїдку не пам’ятав, звідки воно взялося, але вибирати було ні з чого – тим більше, це було нагодою поїсти й попити водночас. Закинувши голову назад, він вилив юшку з каструлі прямо собі до рота, пожував неіснуючу картоплю, витер масні губи рукою, і, поставивши порожню посудину на стіл, побрів геть.
На ліжко ліг, не роздягаючись. Сон не йшов довго, тому кілька годин він лежав, не змінюючи пози, і просто дивився порожнім поглядом у темну стелю.

3
Дівчатам він подобався завжди, але це було вперше, щоб хтось аж настільки захопив його уяву. Вона стала для нього справжнім відкриттям, і продовжувала дивувати через місяць, півроку, рік так само, як і першого дня, коли вона в парку їла морозиво на лавці. Парк, звісно, став улюбленим місцем для їхніх прогулянок.
Вона теж була щиро ним захоплена, однак було дещо, що їй довго не подобалося в його поведінці – це традиційні студентські гулянки. Її можна було назвати типовою правильною дівчинкою, тому вона, не забороняючи зустрічей із друзями і посиденьок зі спиртними напоями, не схвалювала їх частоту. Особливо не любила вона пиятику – хоч її коханий і поводився в нетверезому стані чемно, все ж таким зібраним, розумним і дотепним він уже не був, та й здоров’ю це шкодило. Одного разу, коли він прийшов додому п’яним і зателефонував їй, трохи плутаючись у словах, вона вирішила, що треба щось робити.
- Де ти, любий мій? Ти так мені потрібен зараз, - говорила вона в телефон м’яко й ніжно, розуміючи, що тиском нічого досягти не вдасться.
- Я тут, - серйозно сказав він. – Хочеш – прийду до тебе, просто зараз. Я завжди з тобою, і зроблю все, що ти попросиш, ти ж знаєш.
- Знаю. Приходити зараз не треба – пізно вже, батьки не зрозуміють. А от якби ти став менше пити…
На тому кінці дроту запала мовчанка. Нарешті, він вимовив:
- Добре. Я обіцяю.
Твердості й рішучості йому було не займати, тож пити він майже перестав. Збираючись із друзями, він здебільшого відхиляв пропозицію випити. Виключення траплялися хіба що на свята, та й то – тепер він намагався триматися міри. Його дівчина мала всі підстави ним пишатися.
Отримавши диплом з хорошими оцінками і спеціальність, він влаштувався на металургійний завод. Багатієм не став, але й нестачі грошей відтепер не було, і він спочатку став жити окремо від батьків, а потім і одружився.

IV
Черговий ранок почався важко. Сонце світило через вікно просто в обличчя і заважало спати. Почуваючись абсолютно розбитим, він мусив прокинутися – продовжувати відпочинок у таких умовах було неможливо. Щиро пошкодувавши про те, що він досі живий, чоловік звівся на рівні ноги, і, хитаючись, поплентався на кухню. Таким чином його ранки починалися вже давно – він і не пам’ятав, скільки днів уже отак минуло.
Більшість людей у таких випадках починає з кави, але годі було й сподіватися знайти її в цій квартирі. На столі самотньо стояла порожня каструля, в якій вчора була нехитра вечеря. Повторне вивчення змісту холодильника не дало нових результатів – оскільки вчора там нічого, крім цієї самої каструлі, не було, то і сьогодні нічого не з’явилося.
Витягши з-під стола стільця, він усівся на нього і підпер голову рукою. Минуло декілька хвилин, поки власник кухні нарешті сіпнувся, наче щойно прокинувся, і впевненими рухами почав трусити кишені. Там назбиралося не так уже й багато, всього кілька гривень – разом із дріб’язком. На обличчі не відбилася жодна емоція, але неважко здогадатися, що результатом він виявився незадоволений, і повернувся до кімнати. Там, у шухляді стола, знаходилися гроші, які він колись відкладав на чорний день. Зараз там лежало тридцять гривень.
Згрібши в жменю всі свої статки, хазяїн квартири недбало накинув на плечі куртку, і, замкнувши двері ключем, вийшов на вулицю. Ішов він до найближчого супермаркету, але не бачив нічого, що могло би привернути увагу випадкового перехожого – ні дітей, які з самого ранку, користуючись канікулами і сонячною погодою, вже гралися на майданчику, ні перших зелених пагонів, якими вже вкривалися дерева, ні поодиноких красунь, що, зважаючи на потепління, вже насмілилися вдягти спідниці.
У супермаркеті він спочатку рушив до стелажа з хлібом, та раптом повз нього прогуркотів возик, ущерть наповнений вином. Машинально рушивши за ним, ранковий покупець потрапив у винно-горілчаний відділ, де спритний працівник крамниці вже викладав товар на полиці. Ще раз перерахувавши гроші, відвідувач, навіть не глянувши на етикетку, узяв недороге пійло, що стояло поруч зі справжнім вином, і вирушив на касу.
У черзі перед ним стояла бабця з онуком. Побачивши за своєю спиною типового пияка, що з самого ранку, усім своїм зовнішнім виглядом викликаючи жаль і відразу, прийшов купувати портвейн, вона звернулася до малого:
- От бачиш, що пиятика з людьми робить – ще один, такий, як твій батько! Добре, в дітей канікули, а цей-то чому зранку тут? Здоровий же чоловік, ішов би на роботу – так ні, пиячити ж ніколи буде!
Обличчя жертви цього нападу, як і в більшості випадків, лишилося незворушним, хоча слова він добре розчув. Ні, робота йому більше не потрібна. Ніщо не потрібне взагалі.

2
Коли вона сказала, він спершу не повірив. З іншого боку, з таким не жартують, та й вона не любила розіграшів. Сльози в її очах, які вона ледве стримувала, яскраво говорили про те, що вона не вигадує.
- У тебе… що? – він усе ще сподівався, що йому просто почулося.
Тоді вона впала йому на плече і заридала. Він намагався втішити її, гладив по голові, і казав, що рак лікується. Він і сам у це вірив, хоч спочатку і злякався – добре хоч, що за роки роботи металургом він устиг назбирати певну суму грошей, яку вони збиралися витратити чи то на квартиру, чи то на спільну подорож на далекі курорти. Тихе щастя, до якого встиг звикнути, руйнувалося на очах, але він не збирався відступати так просто.
Просто і дійсно не було. Хвороба дружини не встигла розвинутися до точки неповернення, однак лікування зайняло більше року. Спочатку її довго готували до операції, потім були тривалі й виснажливі курси реабілітації. Увесь цей час він був поруч. Завжди сонний, виснажений, він розумів хвору дружину з одного погляду, намагаючись зменшити її страждання. Молодий організм жінки пручався з усіх сил, і це нарешті почало давати результати. День, коли лікарі визнали її здоровою, став для них справжнім святом. Це було тихе свято – вони не влаштовували застілля, а просто увесь вечір просиділи удвох на канапі, обійнявшись, і не було в місті інших людей, настільки втомлених і щасливих водночас.

V
Організм останніми тижнями активно сигналізував, що пити вже досить. Його могло знудити від кількох чарок горілки, і хоча списати це можна було на низьку якість дешевого алкоголю, раніше з ним такого чомусь не траплялося. От і зараз – ще й половини літрового пакета червоного пійла не випито, а вже нудить. І хочеться їсти. Але грошей уже нема. Може, це через голод стає так погано? Ще ковток.
Після цього стало погано настільки, що хоч не хоч довелося схопитися з канапи і бігти у ванну кімнату. Там він, схилившись над унітазом, вивергнув із себе усю гидотну червону рідину, яку хтось здогадався назвати портвейном – так само, як досить пристойне справжнє вино. Повернувшись до кімнати, він зауважив, що, біжучи, випадково зачепив рукою паперову упаковку, і майже все, що в ній лишалося, витекло просто на підлогу. Відкинувши непотрібну упаковку подалі, він упав на канапу і довго сидів, дивлячись просто перед собою. Голова крутилася так, наче він щойно покатався на всіх атракціонах міста. У животі нило, вимагаючи їжі більш твердої, аніж вино. Думки переплуталися і не хотіли складатися докупи. Через якийсь час він поринув у важкий сон.

1
Тепер він особливо цінував свою дружину, адже, хоч вона й вилікувалася, він пам’ятав той страх, що закрався у голову в першу хвилину, коли стало відомо про її захворювання. Кілька років подружнього життя проминуло в злагоді і цілковитому щасті, аж поки грім не грянув удруге – стався рецидив.
І все почалося спочатку – лікарні, білі халати, хіміотерапія, аналізи, сльози. Грошей майже не вистачало – хвороба цього разу була ще серйознішою. Він ледве встигав ходити на роботу, важкою працею здобуваючи кошти на лікування дружини, адже намагався якомога більше часу присвячувати їй.
Операція мала відбутися вже наступного тижня, коли він, повернувшись одного разу з роботи, застав свою дружину непритомною. Розмова з лікарем була короткою і страшною:
- Вона в комі. Таке буває з пацієнтами, у котрих рак на пізній стадії.
- Ви… зможете щось зробити з цим? – запитав він, важко дивлячись у підлогу.
- Знаєте… у світі роблять операції з видалення пухлин людям, що вже знаходяться в комі, але в нашій країні таке не практикується… Для цього потрібне спеціальне обладнання, дуже досвідчені лікарі. У нас немає таких можливостей. Відвезти її за кордон ви вже не встигнете.
- Ви… відмовляєтеся рятувати мою дружину?
- Зрозумійте: я не відмовляюся. Просто ця операція може стати успішною хіба що теоретично. Ваша дружина – у вкрай тяжкому стані. Я не хочу давати Вам надію, оскільки абсолютна більшість лікарів скаже, що операція приречена на провал.
- Ви вже дали мені надію, - хірург побачив у очах цього чоловіка надзвичайну рішучість та впертість. Тієї ж миті він дістав із кишені товсту пачку купюр і, не питаючи дозволу, переклав її до кишені білого лікарського халата.

VI
Коли він прокинувся, у кімнаті вже панували густі сутінки. За ті кілька годин, що він проспав, його поза майже не змінилася – він і досі сидів на канапі, і лише нога його трохи зсунулась убік, умочившись шкарпеткою в уже засохлу винну калюжу. У голові гуло. Голод трохи стих, але не зник зовсім – його досі можна було відчути, прислухавшись до власних вражень.
Робити не хотілося нічого. Зовсім. Не хотілося вставати, але не хотілося й лежати чи сидіти так, як зараз. Не хотілося відчувати голод, але й робити хоч що-небудь, аби його втамувати, не хотілося також. Зі сторони могло би здатися, що він і досі спить, але насправді це було не так. За кілька хвилин він, не відкриваючи очей, поворухнувся і облизав пошерхлі губи.
- Навіщо я живу? Я більше не можу так, - прошепотів він.

0
- Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ, НЕ МОЖУ ТАК, ЧУЄТЕ?!!!!!
Відчайдушний крик прокотився довгим білим коридором, але не здивував нікого. Нікого, крім молодого юнака в білому халаті, що йшов коридором за поважним сивим чоловіком у такому самому вбранні. Юнак здригнувся:
- Професоре, що це?
Старший супутник розвернувся до молодшого і сказав:
- А зараз я покажу нашого найцікавішого пацієнта.
Він підійшов до дверей із великою сімкою на них, прочинив їх і жестом запросив юнака зайти. Той зробив кілька невпевнених кроків і побачив на ліжку не старого ще чоловіка, що вже вгамувався після великої дози заспокійливого, яке щойно вколола медсестра з утомленими очима. Поруч стояв кремезний санітар, який, вочевидь, мав слідкувати за безпекою інших представників персоналу. Зітхнувши і співчутливо похитавши головою, медсестра вийшла, за нею рушив і санітар. Пацієнт, який щойно стрясав усе відділення своїм благанням щось змінити у його житті, не реагував ні на що довкола. Його обличчя тепер виражало лише спокій, хоча хтось міг би сказати, що воно в цей момент не виражало нічого взагалі.
Професор сів на сусіднє, незайняте ліжко, і кивнув практикантові, аби той теж сідав. Деякий час обоє мовчали, поки старший не заговорив.
- Ти знаєш, я багато чого бачив за час своєї роботи, але цей пацієнт чомусь викликає особливий жаль – не лише у мене, а у всього персоналу взагалі. Це яскравий приклад того, що людину можна зламати. Будь-яку.
- Що з ним сталося?
- Загалом – досить поширена історія, але тут вона набула особливих наслідків. За характеристикою з місця роботи цей чоловік був зразковим – працьовитим, тямущим, цілеспрямованим, завжди всього досягав, навіть не пив. А потім його дружина захворіла на рак, і хоча лікарям вдалося поставити її на ноги, за кілька років стався рецидив. Цього разу все зайшло занадто далеко, жінка впала в кому, і лікарі спочатку не хотіли навіть пробувати оперувати, але він домігся свого – не знаю вже, що він їм сказав. Утім, ти щойно закінчив університет, тож мусиш знати, що в нас таких операцій не роблять. Кажуть, перед операцією хірург запропонував йому зайти, посидіти біля дружини, яка так і не приходила до тями, а він відмовився. Сказав, що прийде до неї вже після операції – отакий упевнений був, не вірив, що може втратити. А може, насправді все розумів і просто боявся побачити дружину востаннє, та ще й у такому стані.
Практикант слухав, затамувавши подих.
- А потім він потрапив до нас. Після її смерті він так і не зміг прийти до тями – не впізнавав друзів та знайомих, вештався цілими днями містом, почав багато пити. Про роботу я навіть не згадую. А головне – йому здається, що вона телефонує і кличе його. І так щодня. Він не розуміє, де він, і вважає, що й досі знаходиться у своїй квартирі, намагаючись пережити своє горе. Ми вже багато місяців б’ємося над тим, щоб полегшити його страждання, але поки нічого не виходить – та ти сам щойно усе чув. Я думаю, причина на поверхні – він картає себе за те, що не був поруч у останні хвилини її життя. А от що із цим робити…
Професор безсило розвів руками і увесь якось похнюпився. Юнак почувався трохи ніяково через мовчання, що затяглося, тому сказав перше, що спало на думку:
- Невже нічого не допомагає? Є ж методики…
- Ми не можемо до нього достукатися, - відповів професор, - він зовсім не реагує на навколишній світ. Проблема в тому, що він, завжди впевнений у собі, у критичній ситуації зробив дурницю, яку вже ніколи не зможе виправити. Люди ламаються не від складних обставин, а від неможливості на них вплинути. Головне – не уникнути помилок, а мати шанс усе змінити. У нього такої можливості нема. А він же дійсно її любив.
Зітхнувши, він устав із ліжка, і сказав:
- А тепер ходімо, треба завершити обхід.
У дверях практикант обернувся. Вираз обличчя пацієнта лишався усе таким же спокійним і байдужим.