В язень темряви Частина 4

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА



…путь моя у каміння закута,
І на кожному розі – печаль.
Володимир Сосюра


 


Кайдани сховища
 
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Кайдани сховища

1

Реальне людське життя з його динамічністю, технічним прогресом почало останнім часом насторожувати, навіть лякати підземного «бранця».
Арсен, напружуючи слух, намагався розібрати ледь чутні звуки з поверхні:
– Темні, як нічка, ясні, як день, – долинуло звідти.
– Темні, як нічка..., – пробубонів сам до себе. – Куди вже темніше, вночі і то видно трохи, а тут, – додав, поринаючи у спогади...
Школа, урок географії. Арсен тільки-но відповів на запитання, отримавши п’ятірку від учителя. Той продовжував опитувати учнів, а хлопець, зважаючи на нескладні запитання педагога, відволікся. Подумалось про те, що у багатьох місцях на Землі він не був і ніколи не побуває.  Чомусь відразу постала в уяві загадкова, невідома Африка. Ось він сміливо просувається непрохідними хащами джунглів. Находить спільну мову з мешканцями тамтешнього племені, які ледь його не вбили, оминає здоровенного пітона, виходить на невелику галявину з озерцем посередині. До води прийшли слони, антилопи, зебри, леви. Поряд вертілися колонії шимпанзе, горил, орангутангів та інших приматів, підступних, агресивних гієн. У бруднувато-жовтій воді на необережних тварин чатувало ціле стадо прожерливих алігаторів. Не забували дразнити незвичне лісове царство яскраві різноманітні папуги. Арсен сміливо ступив на поляну, але гривастий цар звірів повернув голову до нього і все живе принишкло, кров захолола в жилах від його рику...  Та хлопець спрямував на лева погляд, максимально концентруючись, і той не витримав.
– Арсен Тасюк, ви чого вирячились, втупились у дошку, аж почервоніли! Ви слухаєте нас чи відволікаєтесь?
– Пробачте, Маріє Степанівно, я більше не буду.
Він намагався м’яко заперечити, що чує її запитання та відповіді учнів, але передумав.
Та не пройшло кількох хвилин – і юнак уже підкорює вершину Гімалаїв. Він у складі експедиції альпіністів. Давно не видно дерев, які росли біля підніжжя гори.  Усе вище і вище просуваються чорні цятки на тлі білосніжної величезної гори. Один по одному припиняють сходження відомі, витривалі професіонали та тільки не Арсен – він продовжує рухатись. Глибокий сніг намагається по-зрадницькому зповзти вниз. Вище – льодовий панцир. Важко дихати через низький атмосферний тиск. Насувається втома, сковуючи рухи, але вони удвох (решта припинила сходження) продовжують рухатися на вершину. Мороз із шквальним вітром, завірюха, вкотре випробовують відважних сміливців... Немає сил радіти, та Арсен усе-таки починає розмахувати прапором.
– Тасюк, ви чого піднялись із-за парти і розмахуєте руками? Ви мене чуєте?
Пригадуючи, людина в льоху кволо посміхнулась:
– Боже, скільки пройшло часу?
Вона намагалася пригадати щось іще, та раптом вираз її обличчя почав змінюватися. На ньому все чіткіше проступала болісна гримаса.
– Що мені робити? Мені ж треба в туалет.
Він піднявся, ступив два кроки в напрямку ляді і зупинився.
– Мати ж десь на городі. Не почує. А як і почує, то скаже, щоб терпів до вечора, бо люди побачать.
З кожною хвилиною Арсену все важче було стримуватись.
– Ай!
Він почав «танцювати», обличчя почервоніло.
– Та я ж по малій нужді.
Не маючи сил більше терпіти, пробрався у самісінький куток підземного сховища...
Тасюк з полегшенням зітхнув:
– Навіть це не можна зробити по людському, – промимрив сам до себе.
На душі зробилося гірко, проте через деякий час повеселів.
– Ну і шо? Але я живий. А якби здався?
І він пригадав як забирали батька. Арсен  добре розумів, що той не винуватий, але після арешту більше ніхто його не бачив...
– Я син ворога народу, дезертир! Здамся – і мене розстріляють! – вигукнув чоловік.
«Бранець» забився в куток, поправляючи ганчір’я і, трохи заспокоївшись, знову поринув у спогади...
Якось брат Іван запропонував Арсену: «Давай завтра рано сходимо на рибалку. Короп ловиться».
– А як сторож побачить?
– Ми будем ловити в кущах. Не обідніє колгосп. І так зранку до вечора роблю за трудодень.
– Так зато може осінню получиш за трудодні зерна, сахару.
– Як вродить на полі, то тоді получим.
– А шо можна і не получить?
– Арсен, ти ж у мене не якийсь шкет, должен понімать. Он жара яка стоїть.
Хлопець засмутився, зніяковів. Іван, зиркнувши на підлітка, посміхнувся і, притягнувши його до себе та скуйовдивши на голові волосся, запевнив:
– Держись мене, удача не мине.
Четверта ранку наступного дня...
– Арсен, вставай, – долинули крізь солодкий сон слова брата. – Пора.
У першу мить підлітку так хотілося щось придумати, щоб не вставати з теплої постелі на кшталт: «У мене болить голова». Та це тільки у першу мить. Сполохані, тривожні залишки сну розліталися, тікали хтозна куди. 
– А може трохи пізніше, – позіхаючи та потягуючись, промовив Арсен.
Іван якраз умивався над мискою. Пригоршні води летіли на мускулисте, дуже тіло. Кришталеві краплі вигравали, іскрились кольорами веселки. Промені сонця настирливо, заповзято проникали через шибку, дістаючи Івана, Арсена, утворюючи світлові рухливі химерні візерунки на стелі, підлозі, предметах... 
– Іван, тихіше, маму розбудиш, – озивається хлопчина, поглядаючи як той хлюпає водою.
Старший брат, не витримуючи, сміючись, бризкає прохолодними краплинами на розніжене, мляве тіло Арсена.
– Ай! – удавано скрикує хлопець.
– Та ідіть уже. Чую я, чую, – посміхається дітям Павлина.
Надворі ледь сіріє. Дві постаті швидко рухаються до ставу. На старшому – парусинові штиблети, а Арсен – босоніж. Вранішня роса тисячами маленьких прохолодних гілок торкається босих ніг хлопчини і вони враз стають червоними.
– Ти на рибалці голосно не говори. Крупніша риба не любить цього.
Підліток киває головою. Незважаючи на те, що надворі літо, у низинах, на ставку «покривало» туману. Обоє, напружуючи зір, таки побачили дорогу на греблю. Хлопець на мить зупинився біля трохи піднятих воріт водяного спину. Вода з-під них клекочучи, пінячись від гніву, виривалась на волю... Далі, протікала прозорим тихим рівчаком, роздивляючись, милуючись довкіллям, але ненадовго. Її знову полонили загатою і ворітьми...
– Ти чого рота розкрив? Пішли, рибак, бо ніколи буде ловити.
– Та я так, – промимрив хлопець.
Вони перейшли на другу сторону ставка, а далі берегом водойми вирушили до кущів. Ставок неохоче скидав із себе прохолодну прозору ковдру туману...
Іван із братом, діставшись заповітного рибальського місця, розпочали розкладати навколо себе нехитре рибальське спорядження. Між ними бляшанка з хробаками, варена картопля. Іван дістав ножа і нарізав невеликими кубиками картоплину. Вудки рибалок з горіха, волосінь з білого кінського хвоста (сплетена та зв’язана з кількох волосин). Гачки вимінювали на яйця, картоплю і інші продукти у єврея, який час від часу, появляючись у їхньому селі, вигукував:
– Кому гачки, лампи, мило, голки!
Іван закинув обидві вудки. Неспішно присів біля брата, зітхаючи:
– Ех, оце б макухи1 Було б діло.
Поплавки ліниво погойдувались на поверхні водойми.
– Дивись, дивись, – прошепотів менший.
– Шо там таке?
– Он, лівіше, бачиш?
Туман уже майже розсіявся і Іван побачив довгий звивистий ряд пухирців, які, повільно виринаючи з води, наближались до поплавів... Обоє принишкли, а Арсен усе-таки не стримався і прошепотів:
– Давай, давай, хапай.
Іван притулив палець до рота і взявся міцніше рукою за вудку. Арсен вирішив, що краще буде, коли він візьметься за вудку обома руками.
Ось поплавок Арсенової  вудки засмикався і повів у сторону. Хлопчина потягнув на себе. У повітрі промайнув, затріпотів карась. На березі зчепився і, підстрибуючи, наближався до води, та Арсен устиг притиснути його до землі. Коли ж підняв руки, то побачив – він ледь ворушиться, а біля нього чимало луски.
– Хто так підсікає? – незлобиво зауважує брат.
– Та вийшло так.
– І не дави сильно, а то луска вся з нього злізла.
– Боявся що втече.
– Дивись, Арсен, бачиш у садку він боком спливає, не рухається. Задавив ти його
Менший промовчав. Незабаром вчепилася друга рибина, за нею третя...
– Ти на шо ловиш, піонер?
– На черв’яка, – сьорбаючи носом від задоволення, озвався підліток.
– Попробуй на картоплю. Може ухватить короп.
– Нехай трохи пізніше, – не відводячи очей від поплава, промовив Арсен, а про себе подумав: – У мене три штуки, а в тебе?
Пізніше хлопець упіймав іще кілька невеликих карасів, але Іван, здавалося, на це не звертав  ніякої уваги. Він сидів непорушно. Захопившись ловлею, підліток не зразу відреагував на прохання брата:
– Підсаку давай!
Повернувши голову, побачив як витягнулося горіхове вудилище, а кінець його раз по раз різко пірнав у воду.
Поклавши свою вудку, Арсен тремтячими руками ухопив підсаку, намагаючись забрести у воду.
– Тихіше ти! Не лізь!
Заспівала, задзвеніла волосінь, захвилювалася, утворюючи кола, поверхня водойми. Іван, роблячи зауваження братові, не помітив, як і сам опинився по коліна у воді.
– Підводь, підводь підсаку!
Вдалий порух руки і на березі, вирячивши очі, скидається короп.
– Казав тобі – лови на картоплю!
– Я зара.
– Не буде діла, молодёжь неопитна! Нема коли. Мені на наряд у контору треба не спізниця.
– Може ще трохи?
– Пішли. Коропа у тряпку заверни. Ловимо ми не часто і не густо, а очей завидющих багато. Поняв? 
Надворі зникла ранкова прохолода. До босих ніг хлопчини уже не прилипали мініатюрні грудочки глини, чорнозему. П’ятки іще не відчували тепла, але вони уже не відчували вранішньої прохолоди.
– От дурень, казав мені брат: «Лови на картоплю». Може і мені короп вчепився б, – картав себе підліток.
Враз людина у льоху, припинивши пригадувати, прислухалася. До неї ледь чутно долинули звуки.

   

2

А ну-ка песню нам пропой, весёлый ветер,
Весёлый ветер, весёлый ветер!
Моря и горы ты обшарил все на свете
И все на свете песенки слыхал.
Спой нам, ветер, про дикие горы,
Про глубокие тайны морей,
Про птичьи разговоры,
Про синие просторы,
Про смелых и больших людей.

Кто привык за победу бороться,
С нами вместе пускай запоет:
«Кто весел – тот смеётся,
Кто хочет – тот добьётся,
Кто ищет – тот всегда найдёт!»

–  Отряд стой! Раз, два. Розійтись! – скомандувала піонервожата
– Діти, зараз ми з вами скопаємо землю під грядки. Хлопці, ідіть у майстерню. Вам там видадуть граблі, лопати. Дівчата, розбираємо насіння.
Пройшло небагато часу – і на шкільній присадибній ділянці закипіла робота. Крім піонервожатої Валентини Петрівни, біля піонерів перебував учитель трудового навчання Денис Іванович.
– Микола, хто так копає? Отак і отак потрібно, – показує педагог.
– Ваня підряд, підряд копай, не перескакуй. Швидше не буде.
– Дівчата, все уже розібрали насіння, яке куди потрібно садити? Так, чого ми чекаємо? Марійко, Галино, ви за Надією, Людмилою, Світланою загрібайте землю грабельками. Веселіше, діти.
Невдовзі учні завершували роботу. У деяких, від надмірного старання і невміння, появилися на долонях не тільки мозолі, але і зідрана шкіра.
– Миколо, підем до школи. Я тобі оброблю ранку на долоні. Хто ж так копає?
– Денис Іванович, а він дома не хоче допомагати. Каже, що хоче бути великим начальником, – розкрила скоромовкою «секрет» світловолоса Надійка.
– З великого начальника большой спрос, – від хвилювання перейшов на українсько-російську мову учитель. – Ти що трутнем хочеш бути! Хто не працює, той не їсть!
– Не буду я трутнем, бо міліція забере, – скривився хлопець.
– А якби не забрала?
– То тоді я буду начальником. Не бійтеся, хорошим начальником! Я не люблю важко робити. Я хочу, щоб усі мало робили, а дуже гарно жили! А ще я хочу кататися на «Волзі».
– Ой, хлопче, хлопче, багато ще нам прийдеться з тобою розмовляти. А для початку тобі потрібно буде навчитися гарно працювати.
– Діти, здайте інструмент. На сьогодні все. До побачення.  А ти, Миколо, зачекай.
Денис Іванович поклав руку на плече підлітку.
– Коля, ну скажи мені, невже тобі так хочеться бути великим керівником?
– Денис Іванович, а ви бачили, як до нас заїхали з району на білій «Волзі»? Всі  одіті, як з голочки і жінка з ними розфуфирена.
– Хлопче, це був перший секретар району з підлеглими. Я про нього знаю. Він з простого люду дійшов до цього. Ти думаєш це так просто? Багато потрібно знати і вміти.
– Ага, а мені батько казав, що вони якось заїхали до нас перед посівною, а механізатори стояли хто в чому, то оцей самий великий начальник...
– Петро Іванович?
– Не знаю, може бути. Так він глянув поверх голів і процідив крізь зуби: «Де голова?». Даже не поздоровався. А ми шо, – не люди.
– Колю, може він дуже поспішав, не помітив, – а про себе подумав. – Не такого я знав його раніше. Он що  робить з людьми влада.
– Денисе Івановичу, я хочу кудись у великий город. Подивіться, хто до нас не заїде, всі чистенькі, гарно одіті, а  у нас? Коло гною, корів, свиней і грязюка по коліна.
– Миколо, ти хлопець недурний. Після такої війни не все так просто. Будуть і дороги, і люди будуть жити заможніше. Ти мені краще скажи – коли у комсомол вступатимеш? І чого не вчишся на відмінно? Га?
– А що  з того? Мені мама казала, що перед війною вчився один відмінник – Арсен Тасюк, а потім став дезертиром. Це шо – він у школі такому навчився?
– Ні, Миколо, не в школі, – спохмурніло обличчя Дениса Івановича. – Ми його цьому не учили.
– Денисе Івановичу...
Учитель мовчав. Він пригадав талановитого у навчанні, але такого вразливого Арсена...
– Чому, чому він так вчинив? – роїлися думки в голові педагога...

3

Страх... Він то відступав від Арсена, ховаючись зловісною примарою, то сковував, стискав його своїми невидимими холодними  щупальцями...
Якось перед війною хлопець, допомагаючи однокласнику розв’язувати задачі з математики, затримався у нього. Вечоріло. Арсен, попрощавшись з ним, вирушив додому. Шлях був неблизький. Колька Дуб (таке прізвисько дали однокласнику) жив у царині села. Це була не забаганка Арсена. Хлопець уже не раз прохав допомогти йому, мовляв, ніяк не виходить правильна відповідь  у завданнях. Яка там відповідь!  До неї було ой як далеко! Із самого початку він, як міг, заплутував ситуацію. Сидів, пихтів, червонів, наугад, безсистемно вибираючи шляхи розв’язку. Єдине, що імпонувало Арсену в Миколі – це бажання усе-таки розв’язувати їх, чого б це йому не коштувало.
Розмірковуючи, Арсен перетнув виярок і, намагаючись скоротити шлях, вирішив іти через цвинтар. Осінній день короткий. Сутінки швидкоплинно передавали владу темряві.
– А, була не була! – подумав підліток, незважаючи на те, що його аж пересмикнуло.
Надворі стемніло. Арсен, прискорюючи ходу, ступив на стежину, яка вела між кущами, хрестами, деревами.
– Роскажу, не повірять, що йшов через цвинтар!
Раптом до нього долинув підозрілий звук. Звук повторився. Іще більше прискорюючи ходу, відчув, як щось боляче стьобнуло його по обличчю. Десь далеко у селі глухо завив пес.
– Та це ж гілка куща, – тремтячи усім тілом, подумки заспокоїв себе підліток.
Проте вуха вловили щось незрозуміле... Це був і не стук, і не шарудіння, але це «щось» існувало позаду нього. Він із жахом подумав – зараз на плече повільно опуститься важка рука... Арсен заціпенів від страху, але тільки на мить. Рвонув з місця, не розбираючи дороги, натикаючись на кущі, хрести, дерева, які, виринаючи зловісними чорними привидами, перетинали хлопчині шлях...
За цвинтарем трохи заспокоївся, але серце, здавалося, вискочить з грудей. І, хоча далі ішов вулицею, навіть і не думав оглянутися... Після цього страх усе частіше навідувався до Арсена. Чи то нічна темрява і якісь підозрілі звуки позаду, чи то нічна загрозлива, зловісна тиша, виводили підлітка з рівноваги, робили його збудженим, підозріливим, а то і жалюгідним.
А далі – незабутнє почуття страху, коли забирали батька і постійна тривога за нього опісля. Потім приниження, побиття від однокласників, у яких за якусь мить зникало відчуття людяності і прогресувало жорстоке, тваринне... Потім нескінченні остарбайтерські дні, місяці, роки із постійним почуттям тривоги, страху, невизначеності.
І ось тепер він тут. Він – дезертир. Арсен ледь-ледь посміхнувся у суцільній темряві. Він пригадав, як торкнувся руками чогось холодного, слизького і з відразою відсахнувся. Відчуття переросло в почуття. Відчуття холодного слизького переросло у почуття страху. Як виявилось, це була всього-на-всього невелика земноводна жаба.
– Хіба то страх був, страх це тепер, – видихнув з болем чоловік.
Він спіймав себе на думці, що постійно очікував: зариплять завіси ляді і пролунає голос: «А ну виходь!»
Неперервні спогади, монологи, які зі сторони нерідко нагадували хриплі звуки, бубоніння приреченої істоти, і постійний потворний холодний страх –  страх очікування, стали постійними супутниками Арсена.
Цей страх чомусь нагадав підступність рисі, про повадки якої розказував учитель географії. Ця хижа тварина ніколи не попереджала про свій напад (у тому числі і на людину). Вона безшумно підкрадалась іззаду і годинами вичікувала момент, щоб одним стрибком покінчити із жертвою, впиваючись їй у шию. Мисливці Сибіру прикріплювали товстий комір, який нерідко рятував їм життя.
Наводив страх своєю підступністю і тигр. Селяни, які відвойовували землю у джунглів, виконуючи сільськогосподарські роботи, змушені були прикріплювати на затилок маску обличчя людини. Оскільки тигр полюбляв нападати іззаду, то це певною мірою допомагало, але, працюючи, людина нахилялась до землі, ставала меншою у розмірах, і це спонукало хижу тварину до дії...
Тасюк зітхнув. Його свідомість дуже мало була у відпочинку, у спокої. Це був дискомфорт лякливого існування, лабети відчаю. На додачу, на відміну від слухових, послабились суглобо-мускульні, зорові відчуття. Зникло почуття радості. Підземний в’язень опинився в полоні таких почуттів як страх, сум, нерідко і стрес.

4

Снігу цієї зими випало як ніколи. Хатини селян причаїлися, поприсідали, ховаючись від тріскучих морозів, поглядаючи у світ темними зіницями вікон. Галузки дерев, кущів і собі прикривалися пухнастим білим снігом. Люди, як могли, утеплювали свої оселі. З осені під стріху вставлялися стійки, і в проміжок між ними і стіною укладалося кукурудзиння, картоплиння.
Взимку роботи у селян ставало набагато менше, чим у весняний чи осінній період.
У хатині Петра та Галини Савчуків натоплено, затишно.
– Петю, Оленко, скоро по радіо почнеться постановка «Украдене щастя».
– Коли вона почнеться, мамо? У мене ще уроки.
– Через півгодини, доню, устигнеш.
У грубі уже не гомонять дрова. Вони іноді потріскують, відразу ж затихаючи.
На шибках чудернацькі замислуваті візерунки. Оленка полюбляла їх довго розглядати. Ось неначе казковий богатир зупинився перед палацом нареченої, який сяяв, іскрився під скупим зимовим промінням. Ні, це якась невідома земля і вона, Оленка, намагається по ній подорожувати. Навколо –  химерні кришталеві будівлі і тисячі маленьких сонць...
– Оленко, Петю, починається.
– Іду, мамо, – підстрибуючи від очікуваного задоволення, озивається мрійниця.
Петро і собі неспішно підходить ближче до груби та вмощується на стільці.
– Нате, лузайте, – подає гарно підсмажене гарбузове насіння усміхнена Галина.
Проходить якась хвилина – і всі троє ловлять кожне слово, найменші відтінки інтонації.  Уява домальовує на свій смак образи позитивних і негативних героїв.
– Доле моя, доле, – лунає з динаміка.
Родині Савчуків, односельцям не вперше слухати такі знайомі зворушливі голоси Ужвій, Бучми, Борисоглібської,  Шумського, Добровольського, насолоджуватися співом Гмирі, Гайдай, Петрусенко, Паторжинського.
У Юрія Клименка, однокласника Оленки, уподобання трохи інші. Вчився він непогано, але не дуже полюбляв засиджуватися над зошитами. От якби щось змайструвати!  Останнім часом з голови не виходила думка зібрати детекторний приймач. І він заходився діставати потрібні деталі. Дещо придбав у дядька Трохима, який на службі був зв’язківцем. Частину деталей купив у Вінниці, у якій він так давно хотів побувати. Допоміг випадок. Люди на селі почали потроху перебудовувати свої хатини, які, здебільшого, були під соломою. Батько Юрія разом із напарником зібралися їхати у місто за кровельним залізом на дах.  Взяли і хлопця.  У пам’яті залишились красиві будівлі, установи Вінниці, міст через Південний Буг. Річці забаглося споглядати пишні, кучеряві підойми і спуски, вибалки, виярки, неперевершено, влучно презентуючи люду краєвиди подільської красуні... 
Тепер у нього є все необхідне. Мідний дріт для антени і заземлення. Конденсатор змінної та постійної ємності, котушка індуктивності, діод, чутливі навушники.
– Вань, подай дріт, – дає розпорядження другу Юрій.
– А ти куди його хочеш закріпить?
– Он на дерево. І треба як можна вище, а потім до другого.
– А чого?
– Чого, чого! Чим вище, тим краще. Менше перешкод. Може шось і вийде.
Юрій притулив драбину до дерева і неспішно почав підніматися. Від хвилювання й очікування чогось незвичайного в обох тремтіли руки.
– Юра, а заземлення?
– Помовч, бач, як тут наверху, – сердиться на хлопця Клименко. – Хух, тут все! Тепер натягуємо до другого дерева.
Через деякий час почулося:
– Вань, тепер займемся заземленням.
Викопали яму і міцно прикрутили до залізяки мідний дріт, попередньо зачистивши з’єднання наждачним терпугом.
У хаті тихо, чутно тільки як десь дзижчить муха.
– Ну шо?
– Пока нічого, – невдоволено озивається Юрій. – Провірю ще раз контакти.
І знову хлопець, одівши навушники, дуже повільно крутить ручку конденсатора змінної ємності.
Раптом обличчя його починає світліти, прояснюватися, брови полізли вверх. Він не витримує і підскакує...
– Єс! Єс! – вигукує Юрій, штовхаючи Івана.
– Юра! Юр, дай я послухаю, – нехтує закінченням слів напарник  від хвилювання і збудження.
– Устигнеш! Не бузи.
– Тобі шо жалко! Я ж тобі помагав!
– Та устигнеш, зараз дам.
Пройшов час, а хлопці з радісними, піднесеними обличчями, передаючи навушники один одному, ніяк не могли відійти від приймача...
На другий день про це  уже знав не тільки їхній клас, але й уся школа.
Після уроків біля хатини Клименка зібралося чимало школярів.
– На, послухай, – поважно подавав навушники «підкорювач радіохвиль» гостю.
І ось біля приймача головний екзаменатор – учитель фізики Іван Іванович.
– Юра, ти молодець! Це ж чудово! – а потім, примруживши очі, додав. – Ну, а як із задачами? Будем  розв’язувати?
Юрій зітхнув, не відповідаючи.
– Ну нічого, нічого, – озвався педагог, подумавши, що можливо і не потрібно було про це запитувати, і додав. – Помаленьку – не святі горшки ліплять.

5

Відлік часу, відчуття часу… Незважаючи на всю його умовність, для Арсена, з одного боку, він був осяйною блискавкою спогадів, але, здебільшого, тягнувся нескінченним привидом, який, рухаючись, робив відлік, нагадуючи про себе: «Цок, цок, цок...»
Арсен постійно плутав дні і числа.
– Мамо, який сьогодні день? Вівторок? Тринадцяте липня?
– Нє, сину, сьогодні четвер, дванадцяте, а завтра п’ятниця, тринадцяте липня – твій день народження.
Павлина прислухалася: їй здалося, що у льоху схлипнув її син.
– Ти шо плачеш?
– Нє, мамо, вам здалося.
І він пригадав, як нестерпно важко було у перші дні, неділі, місяці...
Обоє мовчали… Через деякий час Арсен почув глухий, відсторонений голос:
– Сину, може ти  вночі тихенько помився б у ставку? Шо ті ночви?
– Мамо, – не маючи бажання наразитися на небезпеку, трохи злякано відповів той. – А як хто побачить?
– Сину, не ображайся на мене, але як ти вночі вилазиш поїсти, то мені немає чим дихати – такий сморід.
Арсен болісно скривився. Чоловік зважував.
– Так, він дуже любив колись купатися, але якщо його побачать? – роїлися суперечливі думки в голові «підземного бранця».
Нарешті зважився:
– Мамо, наладнуйте мені мило, рушник, і якесь спіднє.
– Я тобі, сину, і штани другі, і сорочку випрала. Сушила коло груби, шоб люди не побачили, – зраділо заговорила мати, та наразі її обличчя спохмурніло. – Тільки ж бережи тебе, Боже! Дивись, не попадися.
Швидкоплинні сутінки передавали владу темряві. Губилися, зникали до ранку кольори сонячного спектру. Дерева, кущі, хатини втрачали чіткі обриси, ставали розмитими, загадковими. Вони несподівано виринали темними чорними примарами перед запізнілим подорожнім і, здавалося, запитували:
– А чи не боїшся ти, нічний госте, відвідувати, тривожити наші володіння?
На тлі теплого липневого нічного неба, на пагорбі перед ставом, ледь-ледь вгадувався силует людини, яка то пригинаючись, то ховаючись за кущами, деревами, наближалася до водойми.
І ось Арсен біля ставу. Він знав, що земля набагато швидше віддає тепло, накопичене за день, чим водойма, яка повільно, неохоче віддавала свою енергію повітрю. Тасюк відчував, як теплі невидимі хвилі торкалися рук, обличчя, пестячи, голублячи, заспокоюючи...
Наразі на його обличчі промайнула усмішка. Вона стала у якійсь мірі навіть зворушливою. Він пригадав як брат Іван навчав його плавати, пригадав купання у літню спеку...
Довоєнні роки. Подвір’я Тасюків.
– Ваня, чуєш Ваня, ти казав, що научиш мене плавати.
Іван поглянув на меншого брата, блакитні очі якого благали не відмовити, не відвернутися від його прохання.
–  Та роботи багато, – але знову зиркнувши на вираз обличчя Арсена, додав. – Ну ладно, але дивись, слухайся, бо відправлю додому.
Боячись, що Іван може передумати, Арсен подав братові руку.
– Пішли. Я буду тебе слухати.
Селом у напрямку ставу рухалося двоє. Один – кремезний, дорослий, врівноважений із трохи сумним, заклопотаним обличчям; поряд – неспокійно-вразливий підліток.
Ось і ставок. У меншого одежа зникла з тіла в одну мить. Він з нетерпінням очікує тієї миті, коли брат поведе його у воду. Іван неспішно зняв піджак, сорочку, майку, штани, залишаючись в одних трусах. Арсен поглянув на нього – і зітхнув. Він бачив перед собою мускулисте тіло, де проглядалися, перекочувалися, виблискували бугорки м’язів. А в нього: зігнув руку у лікті і відразу, засмутившись, випрямив.
– Арсен, ти шо? Стидаєшся самого себе?
– Та я нічого. Коли будемо заходити?
– Не спіши.
– Чого?
– А того.
– Вань, ну скажи.
– Дивися, ми з тобою спішили?
– Трохи спішили.
– І жарко було?
Арсен кивнув головою.
– Значить, упріли. І якщо зразу у воду, то може ухватити судорога.
–  І шо? Я ж коло берега недалеко.
–  А як посередині ставу почне крутити руку чи ногу?
Арсен мовчав, очікуючи відповіді від Івана.
– Тоді амбець, можна до берега і не доплисти, – констатував Іван. – Ну пішли, не бійся.
Вони поволі заходили у ставок. Старший зайшов по пояс, а в Арсена виглядала тільки голова.
– Зараз я тебе підхоплю знизу долонями і буду підтримувати у воді, а ти греби руками і ногами. Зрозумів?
Підліток опинився в дужих братових руках.
– Ну, греби, греби від себе воду!
Хлопчина з усієї сили намагався виконати вказівку старшого, але це виглядало імпульсивно, навіть панічно.
– Та не метушись!
– А як треба?
– По порядку.
– Як це по порядку?
– А так. То однією рукою, то другою. І ногами не забувай перебирати.
Позаду них клекотіла потривожена, розбурхана вода.
Враз Іван відпустив руки. Від несподіванки тіло підлітка різко опустилось вниз і він ковтнув води...
– Ой!
Вмить, ставши на ноги, Арсен раз-по-раз почав випльовувати рідину з рота.
– Ваня, ти шо?! Я чуть не потонув!
Іван посміхнувся.
– Ех ти! Я ж тут! Теж мені моряк.
– Ваня, у мене не виходить.
– Не транди! Зараз я знову підхоплю тебе руками. Потім спокійно відпущу.
– І шо? – побоюючись повторення того, що відбулося, з тривогою запитав хлопець.
– А то. Ти спокійно, чуєш, спокійно гребеш під себе руками і працюєш ногами.
– Ваня, я трохи боюся.
– Не бійся, я тут. Готов? Не воловодься.
– Ну давай, – не зовсім упевнено відповідає менший.
Іван відпускає руки і Арсен  виконує всього кілька упевнених, цілеспрямованих рухів.
– Ваня!!!
– Шо, – сміється старший.
– Я плив! – аж підскакує у воді хлопчина. – Я плив! Плив!
– Плив ти небагато, а ну давай ше раз. Тільки коло мене.
Та підлітка уже не потрібно було переконувати. Кипіла навколо Тасюків вода, світилися від щастя очі меншого, посміхався старший...
Із спогадів Арсена виводить підозріле шарудіння позаду нього. Оглянувшись, побачив маленьку полівку, яка з цікавістю розглядала заросле велике брудне створіння.
– У кожного свої діла, а  у мене?  У неї нора, і у мене нора, – скривився чоловік  і додав. – Я шо миша?
– Треба йти скупатися, бо ще хтось побачить
Він зняв із себе лахміття і, враз пригадавши дитинство, забувши про обережність, про страх, про приречене існування під землею, шубовснув у воду... Водойма, здавалось, відбирала життєву втому, підземний тягар кайданів, лякливе існування, давала крихку (як і сама вода) надію.
Він пірнав і виринав. Хвиля за хвилею хлюпала  і ударялась об берег потривожена нічним гостем скаламучена вода...
Накупавшись, і відчуваючи, як у далекому дитинстві, що у нього уже набрякли, почервоніли очі, взявся за мило. Бруд, який в’ївся у тіло, неохоче здавав свої позиції, та у цю мить чоловіка було не зупинити. З кожною хвилиною, навіть секундою відчував: позбувається товстого смердючого панцира...
Тасюк поволі почав одягатися у приготовлену матір’ю чисту спідню білизну і піймав себе на думці, що йому не хочеться назад – у лабети вологого чорного підземелля... Арсен тут же  лякливо відігнав цю думку, збираючись вирушити у дорогу. Ця тимчасова  полегкість, втрата пильності ледь не привела до прискореної, хоча і невідворотної розв’язки. Він у суцільній пітьмі ледь не зіткнувся із чоловіком. Блискавично відвернувши голову, кинувся у суцільну темінь. Та той і не збирався гнатися за ним. Перехожий був добряче випившим. Хитнувшись і ікнувши, він перехрестився і поволі прожебонів:
– Шо за мара бо-о-ло-т-на. Жінка, – чоловік добряче знову ікнув і додав. – Не по-о-ві-р-и-ть. Пішов я звід-си.
Він зібрався зробити кілька рішучих кроків, та його занесло і чоловік звалився під кущ. Кілька разів він намагався звестися на ноги, та «важка» голова не дозволяла це зробити. Натомість намагався підняти зад, але тільки до певної висоти. Потім тіло різко, раптово приземлялось, ковзаючи носом і підборіддям по землі. Далі темному довкіллю презентувалася не літературна малозрозуміла тирада... Після кількох невдалих спроб людина вирішила трохи відпочити, а  вже потім  посперечатися із силою земного тяжіння.
Арсен не зогледів, коли опинився біля своєї хатини. Малорухомий образ існування у вологому напівсирому підвалі дався взнаки: серце мало не вискакувало з грудей і дуже хотілося кашлянути. Він ледь стримався, затуливши рукою рота. Тихенько постукав у вікно.
– Заходь, сину. Їжа біля ляді – неголосно промовила Павлина і додала. – Тебе ніхто не бачив?
Арсен мовчав.
– Сину, тебе ніхто не бачив? – уже з тривогою  у голосі перепитала мати.
– Та, – протягнув той.
– Кажи. Не воловодься. Не муч мене.
– Ма, чуть не зіткнувся я з одним.
– Ну, далі, не тягни!
– Та я його не пізнав. Метрів п’ять було, не менше.
– А він тебе, сину, не пізнав?
– Думаю, шо не пізнав.
– Боженьку, відведи біду, один ти у мене, сину, – захвилювалася мати.
– Ма, мені здалося, шо він хитнувся.
– І шо з того?
– Міг бути п’яним.
– Одведи, Боже, одведи і сохрани, – не замовкала ненька. – Так, поїв?! Мерщій у льох! А раптом наскочать!
Зарипіли завіси. Опустилася лядя над головою, ховаючи світло, направляючи «підземного бранця» у суцільний морок...
Уже у льоху згадав: «Сьогодні мій день народження. Ну і шо, але як гарно я покупався».
У ту ж мить спохмурнів, скривився. У пам’яті постало  одне із дитячих купань...
– Хлопці, не треба, – благав Арсен підлітків, які знайшли розвагу – притримувати один одного головою у воді.
Тасюк відчував – нічим дихати,  легені прохали кисню, він задихається… З усієї недитячої, навіженої сили рванув наверх, до світла…
– О, та ти крепкий! – здивувався чорнявий однокласник Павло.
– Та ти ідіот, баран! – викрикнув Арсен, витираючи сльози. – Я ледве не задихнувся!
– Га-га-га, го-го-го, – реготала дітвора. – Слабак, слабак, слабак!
– Так, я слабак, – скривився Арсен, намагаючись у суцільному мороці розгледіти товсту лядю. – Он мій сторож над головою.
Визволене від бруду тіло уже не нагадувало про себе, не прохало допомоги – і він заснув міцним, глибоким сном на купі підземного лахміття...