В язень темряви Частина 6

ЧАСТИНА ШОСТА


Навіть маленька пташина
і та захищає своє гніздо



 


Помста часу 
ЧАСТИНА ШОСТА. Помста часу

1

Пробуджуючись, Арсен усе частіше відчував безвихідь. А після цього сну йому стало нестерпно важко на душі.
– Мамо, – покликав, прислухаючись чи немає посторонніх у хаті.
– Ма! – наблизився до отвору. Йому вже увірвався терпець.
– Чого кричиш?! – озвалася Павлина.
Незадоволено зарипіла лядя, випускаючи на деякий час підземного бранця.
– Мамо, я не можу більше. Мені Галя цілу ніч снилася.
– Та й, сину, на вулиці день. А як хто зайде? Га?
– Не можу. Хочу поговорити. Може, легше стане.
Примружуючи очі, які усе важче звикали і до світла, і до темряви, видряпався в кімнату.
– Арсене, не єрепенься. Сідай, розказуй. Будь шо буде!
– Мамо!
Павлина поглянула на сина: змарніла, заросла літня людина, погаслий погляд очей, брудний зношений одяг. У неї защеміло, кольнуло під серцем, але вона взяла себе в руки.
– Розказуй. Ти ж не шпінгалет якийсь! Розказуй, діду, – через силу пожартувала, підбадьорила сина Павлина.
– Я не дід.
– Ага, не дід. Твої хлопці і дівчата уже діди і баби, сину.
Арсен підняв очі на матір: посічене глибокими зморшками обличчя, порепані, заскорузлі руки, зігнута, обважніла постать, сиві пасма волосся, вичікувальний, але такий рідний погляд очей.
– Розказуй, шо тобі снилося конкретно.
– Галя усю ніч кликала до себе.
Жінку аж пересмикнуло, але вона, оволодівши собою, неголосно промовила.
– Забудь її, сину.
– Мамо, я забуду, але розкажи, розкажи мені про неї!
– Для чого знов привожити себе?
– Мені легше стане.
– Від чого легше? Шо їй добре? Га?
Тасюк, нахиливши голову, мовчав.
– Чого мовчиш? Від чого буде легше тобі? Кажи!
Ледь-ледь розтулились потріскані вуста:
– Вона за мене живе, а я..., – і замовк.
– За тебе? Її всеньке життя не медом мазане.
– Розкажи, мамо, – жебоніли, линули слова до Павлини.
Та, зиркнувши на Арсена, зрозуміла – не відступиться: червоні, хворобливі очі, нетерплячий, вичікувальний погляд.
– Слухай, я тобі вже казала, що Галя за тебе питала?
– Казала, мамо. Но я її не пойму.
– Чого, сину?
– А того! Вона ж знала, шо я – дезертир!
– Ну і шо?
– Чого тоді питала?
– Еге! Дурні ви, мужики!
– Чого?
Павлина мовчала, а потім, змахнувши незграбно огрубілою долонею скупу сльозу, глухо промовила:
– Любила вона тебе, сину.
Тепер уже замовк Арсен, міцно стуливши вуста, дивлячись збайдужілими очима перед собою...
– Чого мовчиш?
– А шо казати, мамо?
– Той – цего, сину, не завжди воно складається так, як треба.
– А як? – машинально запитує Тасюк.
– А так! Скільки, сину я знаю таких, що живуть не по любові.
– А по чому?
– Кажуть – по согласію.
– І шо – виходить?
– Согласія виходять, а п’янки і скандали приходять.
– І шо далі? – підтримує розмову підземний бранець.
– А шо? Терплять одне одного, а тоді знов те саме.
– Мамо, я просив про Галю розказати. Як вона, і шо там.
– Розкажу. Так от – від того согласія у багатьох остаються тільки шкаралупи! Слухай далі про Галю. Вона, видко, на тебе усе-таки чекала, а потім вийшла заміж за Петра.
– За якого Петра?
– За Савчука.
– Так там і батько, і мати...
– Так, сину. Як ото кажуть: «Він п’є, а вона ше лучше».
– Ну і діла...
– А діти їхні були кинуті напризволяще.
– І Петро тоже?
– І Петро, сину.
– Оце Галя найшла собі пару…
– Не спіши, сину. Якраз таки Петро, та і другіє діти, виросли нормальними. Позаводили сім’ї і живуть непогано.
– Як воно, мамо, таке буває?
– Буває, видно, приклад батьків у них у печінках.
– Галя вийшла заміж за Петра. А далі, мамо?
– Вийшла. Відгуляли весілля, трудяться обоє в колгоспі.
– Шо в них за роботи?
– Петро робить у будівельній бригаді, а Галя – дояркою.
– А діти в них є?
– Є, Оленка.
– Скільки їй років?
– Скільки років? Кінчає середню школу і думає поступати в інститут. Там така красуня! Уся в Галю, але Галя уже не та, – зітхнула Павлина і додала: – Хлопці за нею чередою бігають, та вона на них не дивиться. Ти б бачив!
Зрозумівши, що бовкнула зайвого, спробувала перевести розмову на інше.
– Сину, шо мені робити з руками?
– А шо, мамо? – усе ще знаходячись під враженням сказаного, запитав Тасюк.
– Крутить руки, а до дохторів нема коли ходити.
– І чого крутить?
– Всеньке життя не по тіятрах, а по роботах важких, неженських. А тут ше ці бураки на холоді.
Арсен мовчав. На ті запитання, які він ставив матері, він добре знав відповіді...
Він довго дивився на неньку, але його погляд ковзав поверх її голови, кудись за вікно...
– Сину, – схаменулася Павлина, – заговорилися ми з тобою. Пора – спускайся в льох.
Цього разу завіси ляді не скрипіли, а, здавалось, злорадно сичали, забираючи світло...
Відразу спало на думку те, як вперше потрапив у підземний морок. Там, через півгодини, ледве не збожеволів.
Пересуваючись у льоху, намагався знайти хоч якусь шпарину, хоч якийсь натяк на світло – і не знаходив. Голову свердлила думка: «Це – труна. Це – велика чорна труна, і я живий у ній».
Тоді, подумки, ледь-ледь стримали слова: «Вилізу – розстріляють, як батька».
Тепер з кожним днем усе більше відчував: все, уривається терпець...

2

– Мамо, тату, я уже точно вирішила,  у який інститут буду поступати, – повідомила Олена Петру та Галині.
– У який, дитино? – протягнула руки для обіймів мати. – Ми тебе не відпустимо, сонечко ти наше.
– Галю, не дуже панькайся з Оленою. Пройде трохи часу – і це вже буде Олена Петрівна, – включився у розмову Петро. – Так у який будеш поступати?
– У педагогічний.
– А ти ж хотіла в театральний! – продовжив розмову господар. – Ладно, ви тут рішайте, оприділяйтесь, а я пішов. Прийду – поговоримо.
Одягнувши фуфайку, кирзові чоботи, Савчук вирушив на роботу.
– Мамо, а чого ти не попитаєш за театральний?
– Ой, доню! І ти знаєш, і я знаю, і тато знає. Який там театральний!
– Мамо, ви всі мене так хвалили, коли я грала у «Фараонах», – іронічно підмітила донька.
Галина усміхнулася, міцніше пригорнувши Олену.
– Ну, і куди саме думаєш?
– У Вінницю. Там так красиво!
– Красиво – коли на душі красиво і коли є здоров’я.
– Мамо, ми ж там були! Як усім було гарно, весело! Хіба ти забула?
– Не забула, – поправляючи фіранку на вікні, підтвердила господарка.
– Мамо, після Києва – це одне з найкрасивіших міст на Україні! Я чула про це.
– А тобі шо – у нас погано?
– У нас дуже красиво, але...
Галина глянула на Олену: русяве хвилясте волосся, довгі вії, з-під яких у світ довірливо відкривалися бездонні джерельця очей, невловима іронічна посмішка у куточках вуст. Жінка подумала про себе: «Яка ти красива! Від женихів відбою не буде».
– Доню, чого – але? – і сама ствердно сказала. – Знаю чого.
– Що знаєш?
– Хочеш між люди?! Я шо – неправа?
Олена не відповідала, але вся аж засяяла, засвітилася нестримним, багатообіцяючим вогнем юності...
– Доню, доню, чи дадуть тобі вчитися оті лобуряки, – похитала головою жінка.
Олена враз перемінилася на обличчі. Воно стало рішучим, суворим.
– Мамо, не треба мені хлопців!
– Та я бачу, не комизися. Я ж, доню, хочу, як краще.
– Не потрібні вони мені.
– Оленко, і Микола Стадник, і  Юра Клименко тільки шукають повод, щоб лишній раз з тобою поговорити. Ну, і другі тоже.
– І шо тут такого, мамо?
–  Молоді – аж шкварчить енергія у них!
–  Нехай шкварчить, що мені до того? Мені треба вчитися.
– Дай-то Боже, дитино.
– Мамо, я як захочу – мені ніхто не помішає!
– Доню, у педагогічний будеш поступати? Так?
– Так, мамо.
– І на кого?
– Поступатиму на історичний факультет.
– Скільки екзаменів?
– Чотири.
– І шо саме треба здавати, доню?
– Історія, українська мова і література, німецька мова та твір.
– А є питання для підготовки?
– Є, – дівчина показала папери, з якими намагалася ознайомитися Галина.
В уяві жінки майнули блискавкою бентежні шкільні роки...
– Боже, як давно це було, – прошепотіла жінка.
– Що, мамо?  Що ви кажете?
– Нічого, доню, то я так.
– І очі почервоніли у вас, мамо.
– Школу свою згадала! – і додала, зітхнувши:– І не тільки школу.
– А шо ще, мамо? – враз зацікавилася Олена.
– Та нічого.
– Скажіть, скажіть, мамо!
– Воно тобі треба, дитино?
– Ну, будь ласка, скажіть!
– Був там хлопець непоганий!
– Який?
– Арсен Тасюк.
– І що, мамо?
– Шо, шо – дезертиром виявився! Додому до них кілька разів приходили, шукали. Як у воду канув.
– Мамо, а чого це ви мені про нього розказуєте? – попитала Олена, заглядаючи матері у вічі.
Та мовчала, не відповідаючи.
– Я не маленька. Якби він не був дезертиром, то ви б не за тата, а за нього вийшли заміж. Так, мамо?
Жінка продовжувала мовчати, а згодом стиха промовила:
– У житті всяк буває. Не зарікайся і ти на хлопців, але май голову на плечах, дитино..
Олені, з її нестримною енергією юності, стало невимовно жаль матір. Вона притулилася до її щоки. На очах у обох блищали сльози...
– Так от, доню. У мене не вийшло вчитися. У тата – те саме. Може, хоч ти вийдеш у люди.
– Постараюся, мамо.
– І будеш вчитися не абиде, а в інституті.
– Добре, мамо.
– Вийми баняк свинячий з картоплею із печі, а я подивлюся на вишняк у бутлях.
– Добре.
– А тоді не гай часу, сідай і готовся по питаннях. Готовся, бо не вгледиш – коли той час пролетить.
– Добре, мамо.
Через деякий час майбутня абітурієнтка виглядала із-за купи підручників та зошитів.
– Мамо, ти тільки послухай:
 «Територія Вінницької області, зокрема її південно-західна частина понад Дністром, почала заселюватися уже в добу палеоліту. Найдавніша палеолітична стоянка первісних мисливців, що існувала тут приблизно 100-40 тисяч років тому, виявлена поблизу села  Суботівки Могилів-Подільського району. А біля сіл Лядови, Нагорян, Озаринців, Яришева, Яруги існували поселення і за пізнього палеоліту – приблизно 40-13 тисяч років тому».
– Мамо, це ж треба таке! В добу палеоліту!
– А ти думала. Землі родючі. Це не якась там пустиня або північ.
– Я оце передивляюся і аж не по собі! Одні війни, війни, війни... Як не одні лізли на ці землі, то другі.
– А ти думала, доню. Завидні землі, природа – то і очі хижі, завидющі. Може, хоч зараз трохи поживемо в мирі.
– Мамо! – аж підстрибнула Олена. – Які війни? Надворі двадцяте століття!
– Дочко, а В’єтнам ? Та і не тільки він. Хіба там не люди?
– Світ з кожним днем і роком стає більш цивілізованим! Скоро і малих війн не буде!
– Дай-то Боже, дитино.
Пізно ввечері заглянула у кімнату до доньки. По виразу обличчя Олени зрозуміла, що вона і не думає відпочивати.
– Дочко, а може треба перерив до завтра зробити? Як ти думаєш?
– Я ще трохи попрацюю. Он бачиш, скільки я питань кружечком обвела! Це вже вивчені.
– Олено, очі уже червоні. Так, я мати чи хто? Ти ж не бадилина в полі. Є тато, мама, – намагається бути серйозною Галина.
– Ну, мамо, – поглядає за реакцією жінки Олена.
– Мені шо – тата позвать? Бистро склала бебехи – і спать! – підвищує голос мати.
– Добре, мамо. Но це – не бебехи, а сучасні джерела знань.
– Поговори мені, – посміхнулася Галина і уже лагідніше додала:– Давай будем спати. Не перегружай себе.
Час до вступних іспитів пролетів дуже швидко. Інколи доводилось повертатися до уже вивченого матеріалу, поглиблюючи знання про дати, правила, події.
На автобусній зупинці – молода русява красуня. Вітер грайливо торкається зачіски, оборки нової сукні. Зовсім «випадково» на зупинці опинилися Микола Стадник, Юрій Клименко та, мабуть, половина їхнього класу. З їхніх пояснень випливало, що усі вони опинилися тут випадково, що вони – не малі діти і в них у кожного є свої невідкладні справи.
І ось – рейсовий автобус вирушає в обласний центр.
Подільська красуня Вінниця неперевершено розташувалася на обох берегах Південного Бугу: гостинно стрічаючи гостей і пропонуючи мальовничі сквери, парки, бульвари, виставочні павільйони, стадіони, майданчики для дітей, театри, кінотеатри, з’єднуючи правий і лівий берег кількома красивими мостами.
Гостю, який розпочинав мандрівку з лівого берега на правий, вдало презентувала споруду залізничного вокзалу, великий метушливий базар, кінотеатр, дещо в стороні будівлі педагогічного інституту, Будинок Культури офіцерів, гамірний автовокзал, готель «Україна». А далі, продовжуючи подорож по правому берегу чи то трамваєм, чи тролейбусом, чи автобусом, ви споглядатимете на високому пагорбі споруду краєзнавчого музею, кінотеатр «Мир», поштамт, побуваєте на центральній площі, в музично-драматичному театрі, у центральному парку відпочинку із зеленим та літнім театром, на стадіоні, на різноманітних атракціонах, відвідаєте центральний універмаг. Згодом ви потрапите у новий мікрорайон «Вишенька», де на вас чекатимуть не менш красиві споруди, установи, павільйони, дитячі майданчики. А ще  –  місто, то піднімаючись на високі пагорби, то опускаючись вниз, потопає у густій зелені, крізь яку проглядається безліч магазинів й розмаїття рекламних вивісок...
– Як красиво! Ось ти яка, Вінниця! – захоплено вигукнула Олена.
 Вінниця... На території сучасної Вінниці та її околиць людина селилась з давніх часів. Тут знайдено знаряддя праці доби неоліту, поховання доби бронзи, а також ранньослов’янське поселення черняхівської культури. З середини X ст. територія сучасного міста та його околиць була заселена уличами і тиверцями, що входили до складу Київської Русі, а після її розпаду відійшла до Галицько-Волинського князівства. Землі Вінниці з середини XIII ст. опинилися під владою монголо-татарських загарбників, а з 1362 року, після їх розгрому військами литовського князя Ольгерда, Поділля перейшло під контроль Литовської держави. На захоплених землях литовські князі  будували міста-фортеці. Серед них була і Вінниця, яка в документах датується 1363 роком. Є підстава вважати датою заснування міста 1362 рік. Існує кілька версій щодо походження назви міста. Найбільш вірогідною з них вважається та, що зв’язана з давньоруським слово «вено»  – посаг, придбання. З розвитком мови внаслідок певних фонетичних процесів слово «ВЂница»  перейшло у «Вінниця».
Прибувши на автовокзал, дівчина вирушила до педагогічного інституту. Документи для вступу були подані раніше, і на неї очікував завтра перший усний екзамен – історія. Переночувавши у гуртожитку, вона вранці опинилася біля входу у навчальний заклад. Поки що звідусіль віяло спокоєм. Місто тільки-но прокидалося, порушуючи інколи тишу шумом моторів різноманітного транспорту, шерхотінням мітел, деренчанням відер двірників, голосами поодиноких перехожих.
Правда, це тривало недовго, і незабаром вхід у приміщення нагадував потривожений вулик. Відкрилися вхідні двері – і абітурієнти, ледь не травмуючи один одного, нестримною лавиною подалися всередину.
Через кілька хвили наступила відносна тиша. Біля аудиторій різних факультетів стояли вступники. Вони бубоніли якісь тексти, походжаючи взад-вперед, деякі щось переписували, раз у раз поправляючи зачіску або знову несподівано її скуйовджуючи, інші, намагаючись відволіктися,  терміново знайомились, розказували анекдоти. Частина абітурієнтів виглядала спокійно, врівноважено. На їхніх обличчях важко було щось прочитати. Олена також намагалася бути спокійною, але це їй коштувало певних зусиль. Нарешті відкрилися двері аудиторії. У них з’явився білявий юнак.
– Ну що?
Хлопець не відповідав. Його губи тремтіли, обличчя було занадто блідим.
– Два бали, – нарешті видавив із себе абітурієнт. – Шпаргалку побачили.
Серед вступників чимала кількість демобілізованих із лав армії вступала поза конкурсом, але оскільки заяв від них надійшло дуже багато, утворився додатковий конкурс і серед них.
До Олени, яка вирішила, що наступною буде заходити в аудиторію саме вона, долинули слова вступників:
– Ярик, і які у нас шанси?
– Нульові.
– Чого ти так думаєш?
– А що тут думати – п’ять чоловік на місце! Подивись – скільки демобілізованих прийшло у формі.
У цей час відкрилися двері.
– Ну що? Ну що? – почулося наперебій.
– Чотири.
Олена рішуче переступила поріг. Стримуючи хвилювання, витягнула білет. Прочитавши питання, трохи заспокоїлась. А далі – авторучка ледь встигала робити записи на аркуші паперу. Біля входу в приміщення відчувала, як зникали кудись дати, накладалися епізоди різноманітних подій, вилітали з пам’яті імена та прізвища полководців, політиків, учених. Тепер все враз стало на свої місця.
– Савчук Олена, прошу, – почула від екзаменатора.
Коли впевнено, рішуче почала відповідати, інші вступники, поклавши авторучки, деякий час захоплено слухали дівчину. Отямившись, – схилились над своїми білетами.
– Олено Савчук, вам п’ять. Який у вас наступний іспит?
– Німецька мова.
– Звісно, ви заслуговуєте на таку оцінку, але не розхолоджуйтеся. До побачення!
Додому летіла як на крилах.
– Мамо, тату – п’ять балів!
– Ой, ти наше сонечко! – пригорнула Галина доньку. – Ну, а слідуючий коли?
– У п’ятницю.
– Ну шо, дочко, цего, рано ше збирати врожай, – озвався і собі Петро. – Воно, конєшно, хорошо, но в тебе їх ше аж три здавати. Готовся.
– Петю, та чи вона цього не знає? Га? Чи вона в нас гуляща? Га? Причепився, – відреагувала вдавано сердито Галина. – Дай нам хоч трохи порадіти.
– Та й я хіба шо? – розвів руки Петро. – Ладно, ви тут гуляйте, а я піду попораюсь.
Линув час... Олена, із трьох наступних іспитів лише з німецької мови мала четвірку, решта – п’ятірки. Результат не забарився: вона – студентка першого курсу історичного факультету Вінницького педагогічного інституту.
– Ну шо, дочко, поздоровляю. Тепер ти як пані, а ми мужва репана.
– Тату, перестаньте, яка я пані.
– Ладно, дочко, це я так для порядку, шоб ти не зазнавалася. І як будеш вчитися, не забувай: є село – і люди в ньому тяжко трудяться за копійки.
– Тату!
– Тато, доню, правду каже. Ми тобі, дитино, поможемо і грошима, і сумками.
– Не сумки, а торби, – усміхається Петро.
– Здрастє вам, всігда казали сумки, а ти – торби! – заперечує господарка.
– Галю, Оленко, без образ. Ви шо, не чули?
– Шо саме? – майже водночас озвалися обидві.
– А те. Тих, хто де-небудь вчиться і возить з дому сумки, прозвали торбешниками.
– Петю, і оце дитині треба слухати? Га?
– Галю, а ну перестань! Ти добре знаєш, шо я останню рубашку з себе скину, паслєднє віддам, шоб вам обом було добре!
– Та знаю, знаю! Чого завівся? Давай краще подумаєм разом, у чому ми її відправимо вчитися між люди.
– Мамо, тату, чого ви? Мені багато не треба.
– Доню, перестань! Ніхто тебе не відправить хужою по сравнєнію з другими скубентами, – почулося від Петра.
– Я можу до першого вересня походити на роботу, а тоді вже на навчання.
– Галю, а ну глянь – шось дуже на сковороді шкварчить! Мо пригоріло?
– Тато, а чого ти кажеш скубенти?
– А того, доню, шо попоскубуть вас викладачі, поки з вас люди вийдуть, – сміється Савчук.
У кімнату з веранди входить Галина.
– Ми тут одних ждаників наїмося з вами за цими разговорами. А ну до столу всі!
– Мамо, а що там у вас на вечерю?
– Млинці зі сметаною. А ну до столу!
Олена ніяк не могла дочекатися першого вересня. Вона щоденно бачила огрубілі, натруджені, припухлі з глибокими борознами, а то і тріщинами руки. Їй було жаль, що так доля повелася з батьками, але і так хотілося, так нестримно тягло у інший світ – світ духовної, освіченої молоді, світ найпотаємніших мрій...
І ось, нарешті, перше вересня... Перші лекції і семінари, перші успіхи і невдачі, перші зустрічі і розлуки... Їй не раз здавалося, що це все відбувається не з нею, а з кимсь іншим... Одне для себе вона вирішила остаточно – це її професія. Олена дуже любила дітей і не раз (коли була малою) запитувала у батьків,  чого у неї немає братика чи сестрички.  Вона запитувала, чому вона одна. Ті, звісно, делікатно уникали прямої відповіді, припудрюючи мізки чимось таким на кшталт: «Треба пошукати в капусті або треба дочекатися, коли дитину принесе бусол».
Розпочавши навчання, Олена відразу відчула на собі погляди інститутських юнаків. Декілька разів відбувалися нетривалі спілкування. Дехто намагався залицятися і тут же отримував відкоша. Вона добре пам’ятала слова матері: «Хочеш між люди?! Я шо – неправа? Доню, доню, чи дадуть тобі вчитися оті лобуряки!» Так, вона добре пам’ятала слова матері, тата, якби...
Олексій Волошко народився у невеличкому містечку Остер на Чернігівщині. Хлопець змалку полюбив неповторне Полісся, його напрочуд живописні пейзажі поблизу Десни. Марив мінливими вогниками вечірніх багать, духмяними пахощами рибальської юшки, сріблясто-білими косами ріки, велетнями-сомами, незайманими лугами й розмаїттям трав на них. Він любив весну, але остерігався могутньої, нестримної сили однієї із найчистіших в Європі водяної артерії.
У школі хлопець вчився непогано. Потім два роки проходив службу в прикордонних військах. Коли демобілізувався – вирішив, що обов’язково буде поступати в інститут на історичний факультет. У Вінниці проживав материн двоюрідний брат. На сімейній раді було вирішено – поступатиме у Вінницький педагогічний. Коли привіз документи у приймальну комісію, то побачив, що на історичний факультет уже більше п’яти вступників на одне місце. Олексія охопили сумніви. Крім історії, йому подобалась фізика і математика, а там, на фізико-математичному факультеті, зважаючи на загально відому складність цих предметів, конкурс серед абітурієнтів був значно менший. Повагавшись, вирішив усе-таки здавати вступні іспити на історичний факультет.
Волошко у просторій залі приймальної комісії. Написана заява, секретар перевіряє наявність необхідних документів. І тут трапилось те, що потім не давало спокою, додало кілька безсонних ночей... Коли його погляд у черговий раз ковзнув по великій кількості присутніх, то він ледь не розкрив рота – і все навколо в одну мить втратило вагу, значимість, реальність – до виходу йшла дівчина з русявим хвилястим волоссям і ледь помітною іронічною посмішкою у куточках вуст...
– Волошко, де ваші фотографії? Ага, є.
– Та швидше ви, швидше, – ледь не вихопилось у хлопця
Нарешті, коли все було закінчено, Олексій, неначе куля, вилетів з приміщення.
– Дивні у нас якісь абітурієнти, – знизав плечима відповідальний секретар приймальної комісії.
Олексій вмить опинився на вулиці. Погляд з блискавичною швидкістю пройшовся по гуртах вступників, по чисельній, здавалося хаотичній, масі перехожих. Він гарячково шукав – і не знаходив. Він швидко пройшов в одному напрямку, а потім в іншому (аж до трамвайної зупинки) – даремно.
– Все, познайомився, – промимрив  сам до себе.
Юнак повернувся у приміщення. Швидко оглянув поверхи навчального закладу, заглянув у бібліотеку.
– Жалко, а може потім зустріну?
Наразі в голову прокралась прагматична, буденна думка: «І що в ній такого? Що ти, як салага, за нею бігаєш?»
Олексій різко зупинився. Його поспіхом обминали люди. Здавалося, що вони ніяк не можуть сподобатися своїй долі, шукаючи своє місце, свою стежку в загадковому, непередбачуваному житті...
– Зустрічав, но вони мене не чіпляли, – переконував сам себе вступник. – Дємбель, а вона тебе зачепила!
Ця випадкова зустріч ледь не коштувала першого іспиту – він не змикав очей до самого ранку. І тільки прикордонний гарт з нерідкими безсонними ночами у різноманітних нарядах допоміг зібратися, налаштуватися на здачу екзамену. 
– А може, вона буде здавати в одному потоці? Там зустріну.
На іспиті дивувався своїй відповіді на питання білету.
– Олексій Волошко, вам п’ять, – повідомив екзаменатор. – Наступний.
Чергові два екзамени він склав на четвірку. Той епізод, ту мить, коли побачив невідому дівчину, намагався забути – і не міг.
Ось і останнє випробовування – твір. На дошці (перед очима Олексія) репродукція картини Васнецова «Аленушка». Очі дівчини... Глибокий сум... Невимовна туга за утраченим...
Юнак вагався недовго.
– Нехай хто як хоче, а я за шпаргалкою в кишеню не полізу, – вирішив Олексій, беручись за справу.
І враз, наперебій, нестримні думки почали проситися на папір, трансформуючись, шикуючись у рядки, доносячи наболіле, нечуване, вразливе...
Все... Тепер потрібно дочекатися результатів перевірки робіт. Звісно, хвилювання вступників зашкалювало. Правда, Олексій майже не хвилювався. Виклавши на папір стільки роздумів і особливо емоцій, він відчував себе повністю спустошеним...
Відкрилися двері... Нарешті...
– Хто такий Волошко?
– Я.
– Ви можете написати так, що і небу буде жарко! Але ж – розділові знаки! Три.
Юнаку для вступу не вистачило всього-на-всього одного бала.
Повертався у рідне Полісся... Не знав, що скаже рідним... Відчував себе приниженим, надломленим, меншовартим.
Дома з розумінням віднеслися до того, що відбувалося. З армії поверталися його однолітки: зустрічі, гуляння, дівчата, вино, горілка. Відчував – потрібно зупинитися, не туди повертає. З дівчатами близьких стосунків не мав, хоча бачив – деякі не проти були завести з ним серйозні відносини... Не мав близьких стосунків тому, що з пам’яті ніяк не хотіла зникати невідома дівчина з ледь помітною іронічною посмішкою у куточках вуст...
Одного разу почув від поштарки:
– Вам пісьмо, не забудьте забрати.
З ледь помітним хвилюванням відкрив листа. Там повідомлялось про те, що ті, кому не вистачило одного бала для вступу у вуз, можуть спробувати свої сили до вступу на підготовче відділення фізико-математичного факультету через співбесіду. Звісно, вказувалась дата та місце проведення. Він тримав листа, а руки тремтіли чи то від хвилювання, чи від пізньої вчорашньої гулянки.
– Все, з мене досить!
Він ще раз глянув на дату, відмічаючи про себе: «Час ще є. Я ж поважав ці науки і не останнім був у класі з них».
Олексій знову поринув у підготовку питань. На цей раз – до співбесіди.
Приміщення другого поверху педагогічного інституту; близько півтори сотні бажаючих. Потрібно всього п’ятдесят (двадцять п’ять на фізичне відділення і двадцять п’ять на математичне).
– Волошко Олексій, прошу.
Коли він зайшов і почав відповідати, то зрозумів, що легше було на екзаменах, ніж на співбесіді. Питання сипалися звідусіль... Олексій намагався не розгубитися, обдумовував відповіді. Нарешті почув:
– А якщо вас сьогодні включать у список на підготовче відділення, то ви вибрали б фізичне чи математичне?
– Фізичне, – з надією, полегшено вимовив юнак.
Радість від того, що він слухач підготовчого відділення була подвійною: по-перше, був зарахований на восьмимісячні курси, по-друге, появлялася надія зустріти русяву дівчину з ледь помітною посмішкою у куточках вуст...
Їм оголосили початок занять і підкреслили, що вони в майбутньому – надійний кістяк вузу при умові, що успішно складуть у кінці навчання екзамени. Також зауважили, що ці іспити заодно є і вступними випробовуваннями у педінститут.
А далі розпочалися напружені будні. Про випадкову зустріч згадував уже не так часто. Якось весною після занять Олексій ішов у напрямку гуртожитку, пригадуючи, співставляючи формули і ледь не зіткнувся з дівчиною. Підняв очі і завмер – перед ним стояла красуня з русявим хвилястим волоссям і ледь помітною іронічною посмішкою у куточках вуст...
– Пробачте, – вихопилось у Олени Савчук.
Мимохідь ковзнула поглядом по юнакові і... Враз у безвість майнули моральні перестороги мами і тата: «Доню, доню, чи дадуть тобі вчитися оті лобуряки?»
Перед нею стояв юнак з блакитними, але трохи сумними очима, з ледь піднятими бровами...
Вона тут же спіймала себе на думці, що у неї виникло бажання що-небудь у нього запитати, але юнак випередив її:
– Ви вчитеся на педагогічному?
Замість відповіді, кивнула головою і трохи знітилась. Потім, оговтавшись, відповіла ствердно:
– У педагогічному. А ви?
– Я, – Олексій фізично відчув себе меншовартим, – я на підготовчому відділенні фізмату.
– А я на історичному.
– Я теж поступав на історичний. Історію на п’ять здав, – говорив Олексій, навіть не звернувши уваги на те, що тепер іде у її напрямку.
– І що, не вийшло?
– Твір на трійку написав.
Ці двоє, не помічаючи перехожих, говорячи прості буденні речі, інтуїтивно розпочали свій шлях, рухаючись назустріч фортуні, назустріч своїй долі...

3

– Чекано, сину, – Павлина не знала, куди подіти важкі, понівечені, скалічені роками, нелегкою працею руки.
– Що, мамо?
– Та й слухай, сину, я бачу, шо ти не бачиш на дереві птахи.
Арсен мовчав. Нижня  губа його ледь-ледь ворухнулася, затремтіла.
– Боже, та ти скоро станеш сліпим!
– Воно як коли, мамо!
– Шо ж нам робити, сину? – знову не могли знайти собі місце материнські руки.
– А якби і бачив хорошо, то все рівно моє місці у темноті.
– Ой не кажи. Ой не кажи, сину!
Якість зору у Тасюка останнім часом почала катастрофічно знижуватися. Постійна тривога, постійне нервове перенапруження, постійне перебування у в’язкому суцільному мороці – не могли не позначитися на очах.  Вони усе важче адаптувалися, коли Арсен на недовго появлявся на світло. Єдине, що їх рятувало у перші дні, місяці, роки – це приймання їжі у вечірніх сутінках без гасової лампи. Коли ж інколи він здійснював необхідний вояж вдень, то мало не втрачав зір. Навіть коли Арсен дуже повільно відкривав повіки, то відчував різкий біль, сльози безупинно котилися по обличчю – і він деякий час майже нічого не бачив.
– Шо ж нам робити, сину? – знову повторила запитання Павлина.
Арсен мовчав. Мати очікувально дивилась на нього.
Нарешті Тасюк глухо повільно промовив:
– Здаватися буду.
– Ти шо, здурів?
– Нехай краще тюрма, чим це.
– Сину, цего, а як розстріляють?
–  Не розстріляють, – якось невпевнено відреагував Арсен і додав:– Зараз не Сталін.
– Ой, сину, боюся я.
–  Відбоялися ми – життя пройшло мимо! – вигукнув чоловік і уже спокійніше додав: – Мені треба подумати до завтра.
– А завтра шо?
– Я вже сказав – піду в сільраду здаватися! Хай рішають!
Мати глянула на сина – і вперше на змарнілому зарослому обличчі побачила непохитну рішучість.
Арсен підійшов до ями.
– Мамо, а може, сьогодні?
– Нє, сину, не пори гарячку. Подумай.
Арсен лежав у підземеллі і не знав, як йому витримати, де взяти сили, щоб діждатися ранку.
– Боже, що це зі мною? Хіба це я стільки пробув отут?
Людина намагалась заспокоїтися, повертаючись з боку на бік, вдивляючись широко відкритими очима у густий морок, поринаючи в рятівні спогади.
... Урок математики. Арсен приступив до розв’язування задачі. Частина учнів тільки робила вигляд, що виконує завдання, нетерпеливо поглядаючи, у кого б списати розв’язок. Найчастіше «рятувальне коло» подавав Тасюк.
– Арсен, Арсен, дай списати, – чути настирливий шепіт одразу з кількох сторін.
Хлопець уже розв’язав задачу і скрутивши у кульку поспіхом написане рішення, намагається допомогти одному із них.
Невдало кинута кулька потрапила на парту, але, підстрибнувши, покотилася прямо до столу вчительки... Вона підняла її, розгорнула і, поглянувши на почерк, запитала:
– Діти, чиє це?
Клас напружено мовчав.
– Я повторюю запитання, хоча добре знаю, чий це почерк?
Арсен, зрозумівши, що далі опиратися немає сенсу, мовчки піднявся із-за парти.
– Я так і знала. Сідай – двійка.
На перерві його обступили хлопці.
– Ну ти і баран, записку і ту не можеш передати, – почав чорнявий кремезний Павло.
– Врізати б Аріку по гембі, – підключився Микола.
– Пацани, не тут, десь перестрінемо його. Нікуди він не дінеться, – підсумував жилавий Семен.
– Хлопці, я хотів як краще, – спробував виправдатися Арсен.
– Мо вріжем Аріку, – наполягав Микола.
– Пацани, по місцях – класний сюди іде! – попередив Павло.
– Так, діти, у вас тут все нормально?
– Нормально, Іван Іванович.
– Дивіться мені. Арсене, тут все в порядку?
 Тасюк подивився на учителя своїми блакитними очима, ледь-ледь кивнувши на знак згоди.
– Дивіться ж мені. Нехай буде, як кажуть, – один за всіх і всі за одного!
Учитель пішов на урок у сусідній клас, а жилавий Семен, єхидно посміхаючись, сказав:
– Іван Іванович прав – усі на одного!
– Хлопці, я хотів як краще... – намагався усе-таки виправдатися  Тасюк.
– Мовчи. Пока живи, велетень Аріко.
Людина у підземеллі зітхнула. Нещадно зім’ята долею, нещадно зім’ята обставинами, роками, вона ніяк не могла збагнути, втлумачити собі, чому на такій маленькій планеті, проживаючи таке надкоротке життя, частина сучасників веде себе так агресивно. Мільярди років до того і мільярди років опісля цієї людини не було і не буде... Арсен вкотре замислювався, чому порухом пальців тиранів тисячі, мільйони людей кидали у пекло, горнило нескінченних війн...
– Невже людині так багато треба? – бурмотів підземний бранець. – Невже не можна жити спокійно, мирно, – жебоніли зболілі вуста.
Тасюк підняв голову, намагаючись розгледіти ненависну лядю.
– Виконувати всього десять заповідей Бога, – продовжував роздуми Арсен і тут же скривився. – А ти їх виконував? Ти втік! Ти – дезертир! Але я ж не міг, не хотів вбивати!
Вкотре змучений виснажливими роздумами, заснув аж під ранок.

4

– Альоша, давай сходимо сьогодні у кіно?
Волошко глянув на Олену. Вона вся світилася від щастя. Хвилясте русяве волосся, бездонні очі-джерельця і та ледь-ледь помітна іронічна посмішка у куточках дівочих вуст...
– Оленко, куди саме?
– А давай у кінотеатр «Мир»!
– І що там?
– Угадай з трьох раз.
– «Джентльмени удачі»! – не роздумовуючи, відповів юнак. – Вгадав? Ха-ха-ха! Вгадав?
–  Ах ти лобуряка! – сміючись, штовхнула Волошка дівчина. – Ах ти лобуряка!
– А хто такий лобуряка?
– Це мені мама казала.
– І що вона тобі казала? – пригортаючи дівчину до себе, запитав Олексій.
– А вона казала: «Доню, доню, чи дадуть тобі вчитися оті лобуряки?»
– Так і казала? Поїдемо в гості – попитаємо. Так, Оленко?
Та дивилася на високого ставного юнака, в його блакитні очі і мовчала.
– Чого мовчиш?
– Який ти бистрий.
– Чого це я бистрий?
– Ми чого сюди приїхали?
– Вчитися і ...
– Без і, Льоша, без і. І – потім буде.
– Оленко, я мав на увазі – і нести потім свої знання у школи дітям.
– Ну і хитрюга ти! – вдавано розсердилась дівчина і, сміючись, кинулась за Олексієм.
По мосту через річку Південний Буг регочучи, штовхаючись, бігаючи одне за одним, обнімаючись, поспішали юнак та дівчина на перегляд кінофільму режисера Леоніда Гайдая «Джентльмени удачі».
Після популярної кінострічки не хотілося опинятися у гамірному студентському гуртожитку.
– А давай сходимо в парк? – запропонував Волошко.
– У який? В центральний?
– Ні, Оленко, мені ще багато задач треба розв’язати.
– Важко вчитися, Льоша?
– Нормально. Після підготовчих курсів усе-таки легше.
Вони, обнявшись, мовчки сиділи у парку біля пам’ятника полеглим воїнам. Поряд вулицею рухалися перехожі, нагадували гальмами різноманітні автомобілі, дзеленчав трамвай, линула з репродуктора пісня Софії Ротару...
Олена, міцніше притулившись до юнака, запитала:
– Льош, а якби ти мене не зустрів у приймальній комісії?
Олексій посміхнувся.
– Ми повинні були зустрітися.
– Чому, мій лобуряко?
– А тому, мій зайчик, що це – доля.
– А ти віриш у долю?
– Не знаю, Оленко, але чому ми усе-таки зустрілись тоді, на вулиці?
– Ага, ледве не збив мене, – посміхнулася дівчина.
– Так що не знаю, Оленко, за долю.
– А нам роз’яснюють, що це усе – вигадки, що людина сама творить своє щастя, свою долю.
Олексій деякий час не відповідав, удивляючись кудись вдалечінь, а тоді, поглянувши на Олену, загадково промовив:
– Хочеш послухати кілька історій?
– Ти ще питаєш?
– Це мені мама розказувала. Слухай.
В одному селі жила сім’я: мати, батько і син. Він ще не ходив у школу. Якось до них у двір зайшла циганка напитися води. Малий хлопчина крутився поруч. Тоді циганка відізвала в бік жінку і сказала, що її син втопиться у їхній криниці. Назвала число. Жінка розсердилася, сказавши, що це дурниці, і вигнала її з двору. Розказала чоловікові. Той також сказав, що це – дурниці, забобони. Але чим ближче було до дати, тим тривожніше ставало в обох на душі. Криниця зверху була дерев’яна. Чоловік не витримав – і забив її зверху дошками. І ось у цей день хлопчина захотів принести відерцем води, хоча ніколи такого не робив. Його, як могли, не пускали, та він вирвався із рук і побіг до криниці. Коли батьки підбігли, то побачили бездиханне тіло з розкинутими руками на дошках...
– Ну, а ще одна? – тремтячи усім тілом, ще міцніше притулилася до юнака.
– Слухай другу. Ясновидиця попередила одну жінку, щоб вона не пустила дорослого сина на день народження друга. Коли вона, не витримавши, сказала, щоб син не йшов, бо там може бути велика біда, хлопець сказав, що це дурниці, абсурд. Він відповів, що обов’язково піде. Вирішивши зірвати похід, жінка прикинулася хворою. Син змушений був побути вдома. Пізно ввечері вона повідомила, що їй уже легше, і що він може іти спати. Син ліг на ліжко, а над ним висіла важка картина. Коли на глухий звук і смертельний крик прибігла мати, то побачила, що та обірвавшись, попала йому прямо у висок...
– Ой, Льошенька, не треба, я боюсь, – попросила молода слухачка. – Давай про щось хороше.
Посидівши ще деякий час, вони вирушили в гуртожиток, домовившись про наступне побачення.
Олексій Волошко, намагався спробувати свої можливості у різноманітних сферах людської діяльності, через це попадав у непрості, навіть курйозні ситуації. Подібне – трапилось, коли при подачі документів заповнював заяву, відмітивши, що має другий розряд з плавання та бігу. Здавалося б, що тут такого?  Пройшов деякий час – і в аудиторії з’явився тренер.
– Хто тут Волошко?
– Я, – відповів Олексій.
– Мені потрібно з вами поговорити.
У короткій розмові пропонувалося прийти у басейн, взяти участь у тренувальних запливах.
– Який же я дурень! Треба ж було таке написати в заяві! З бігу – да, а плавання? – картав себе юнак, та відступати було вже пізно.
Звісно, нічого особливого він у запливі не показав, хіба що викликав іронічні посмішки у присутніх.
Інша річ – біг. Тут, дійсно, іще у прикордонних військах показував результати, які відповідали нормі  другого спортивного розряду. У загально інститутському кросі  прийшов на фініш третім і деякий час був під опікою тренера з фізкультурного факультету. Вранці проводив систематичні пробіжки, вів журнал, але швидко зрозумів, що другий спортивний – це його вершина.
Ще одне захоплення – малювання. На службі змальовував прикордонників олівцем із світлин. Тут, на підготовчому відділенні, швидко помітили це, і незабаром у кімнату увійшов викладач, один з членів редколегії газети фізмату.
– Ми хочемо випустити новорічну святкову газету. Допоможете?
Олексій на знак згоди кивнув головою.
– Ми хочемо, щоб там олівцем був шарж на ректора, на декана, новорічні вітання. Спробуєте?
– А фотографії?
– Фотографії ми дістанемо.
– І ще одне – вона буде з чотирьох склеєних листів ватману.
– А як ректор? Декан? Не розсердяться?
– Не переживайте, нічого вам не буде. Між іншим – як навчання?
– Непогано, – відповів Олексій і додав:– Ладно. Скільки я маю часу?
– Не більше тижня.
І ось біля деканату факультету (де висіла газета) було не проштовхнутися.  На першій сторінці – ректор у шубі і шапці боярина читав давньоруським шрифтом новорічний указ. Далі були на блюдечку подарунки від деканату, різноманітні оголошення, студентські анекдоти. В кінці газети вміщені світлини усіх членів редколегії на чолі з її керівником, обплутані павутиною.
Олексій з побоюванням і нетерпінням очікував появи ректора, але коли той наблизився до неї, ознайомився і, посміхнувшись, вирушив далі, у Волошка відлягло на душі...
Сьогодні юнак з букетом квітів біля театру ім. Садовського. На мить відволікся, очікуючи Олену, і тут же відчув легенький поштовх. Повернувшись, захоплено вимовив:
– Яка ти красуня!
– Та невже, Льоша, – прошепотіла та, додаючи рум’янець на обличчі і створюючи іще загадковішу іронічну посмішку у куточках вуст.
– Ти – сонячна, ти – Сонечко!
– Я сонячна?
– Ага, я знайшов! У грецькій мові Олена означає «сонячна».
Олексій не хотів, не мав бажання говорити інше. Із тих же астрологічних прогнозів випливало,  що люди з таким іменем не повинні за будь-яких обставин займатися педагогічною діяльністю. Але його Олена не така і ніколи такою не буде.
– Льоша, а що означає твоє ім’я? Вичитав?
– Вичитав.
– Ну і...
– Грецькою мовою – «захисник».
– От якраз такого захисника мені і потрібно.
Вони сиділи у партері, поринувши у світ мистецтва... Олексій побачив на очах у дівчини сльози.
– Що з тобою?
– Нічого, це я від щастя.
Олена пригадала свої шкільні репетиції і виступи. У неї тоді виникло бажання поступати у театральний інститут. Тепер побачила, яка довга, терниста дорога до справжнього мистецтва, до мистецтва, яке надихає, дає віру в майбутнє, яке окрилює… Після вистави вирішили пройтись, побути на свіжому повітрі.
– Альоша, а ти знаєш що?
– Що, Оленко?
– Таке дуже часто відвідувати не можна.
– Чому, моя сонячна?
Олена зупинилася і стала навпроти юнака, дивлячись йому у вічі.
– А тому, що можна об’їстися.
– Ти хочеш сказати – перенасититися цим?
– Ага, і тоді не буде з чим порівнювати, і можна до цього звикнути.
– Оленко, а творчі люди, які не перестають ні вдень, ні вночі працювати?
– Мабуть, Льошо, такого не буває.
– Чому, Оленко?
– У них також повинні бути і підйоми, і спади. Інакше захлинуться.
– І об’їдяться?
– Ага.
– Можливо ти права, – задумливо промовив Олексій і додав. – Ти мій сонячний філософ.
Кілька днів хлопець не мав можливості зустрічатися з дівчиною, готуючись до проміжного контролю знань. І не даремно – із п’ятдесяти їх залишилось тридцять п’ять. Відразу після контрольної роботи зустрівся з Оленою.
– Привіт, сонечко.
– Привіт, захисник.
– Знаєш, Оленко, а я трохи переживав.
– Чого?
– Ми з тобою частенько зустрічалися. Думав, що не здам.
 Олена спалахнула.
– Так виходить – я винувата?
Рвучко розвернувшись, прискорюючи кроки, вона почала віддалятися від Олексія.
– Оленко!
Дівчина не відреагувала, намагаючись перейти на біг.
Хлопець в одну мить опинився біля неї, розвернувши її, глянув у вічі. На очах у Олени Савчук бриніли сльози...
– Оленка, сонячна, я тебе люблю! Прости дурня.
Сльози вмить щезли з обличчя, вона пригорнулася до нього, і закохані довго стояли мовчки, навіть не відреагувавши, коли бризки з калюжі від швидкісного автомобіля ледь не дістали їх.
– Олено, а ти мене любиш?
Та якусь мить промовчала, а тоді приглушено прошепотіла:
– Невже ти не бачиш?
– Та бачу, але...
– Ох і дурачки ви, мужички! Люблю, невже ти не бачиш? – вимовила, зашарівшись, юнка.
– Оленко, давай пройдемо по парку.
Вони йшли по центральному парку, спроможні приголубити усе навколо, дивувались листочкам, що тремтіли після дощу, перехожим, які не помічали одне одного, кудись поспішали, на щось надіялись, слухали дзвінкий, багатоголосий спів пернатих, зустрічали яскраві, непрості споруди для відпочинку, захоплювалися спринтерськими якостями спортсменів на стадіоні, цікавилися багатообіцяючими афішами біля літнього театру.
– Льоша, дивись – Штепсель і Тарапунька!!!
– Точно, Оленко, а коли?!
– Дивись – он написано за тиждень!
– А давай запитаємо про білети у касі – може, купимо.
Касир чемно відповіла, що білети будуть розподілені між профкомами організацій, установ, закладів. Мовляв, нехай ті вирішують, хто їх заслуговує отримати.  Щоправда, запевнила: їхня концертна програма «От і до» буде відбуватися по кілька разів на день.
Завдяки тому, що Олексій був активним членом редколегії газети, йому все-таки вдалося дістати два білети. Через те, що вони з величезним нетерпінням очікували цю подію, час тягнувся нескінченно довго.
І ось – нарешті... Біля входу в театр – справжній ажіотаж. Бажаючі  потрапити туди намагалися придбати білети, пропонуючи немалі суми грошей. Всередині приміщення яблуку було ніде впасти.
На сцені Тимошенко і Березін... Сміх у залі то затихав, то наростав з такою силою, що аж двигтіли, деренчали шибки у вікнах. Глядачі раз у раз зиркали одне не одного, намагаючись пересвідчитися,  що не тільки вони задоволені і щасливі, що бачать цих людей наяву, яких так давно мріяли і побачити, і почути. Були і такі, що частенько витирали сльози, але не від образи чи горя, а від сміху...
Після закінчення концертної програми Олена запропонувала пройти навколо приміщення літнього театру. Вони неспішно розпочали обхід.
– Оленко, глянь, – тихенько прошепотів юнак.
Та підняла голову і оторопіла: на ґанку (із зворотньої сторони будівлі) сиділи просто на східцях їхні кумири... Закоханих вразив їхній вигляд: втомлені обличчя, спустошені, байдужі погляди... Олені навіть здалося, що вони по-доброму позаздрили їхній сонячній молодості, їхній безтурботності, мріям і надіям...
– Оленко, давай повернемось спокійно назад, – прошепотів Олексій. – Бачиш, які вони? Ім. ще один концерт сьогодні давати.
Юнак і юнка зробили вигляд, що їм потрібно вирушити в інший бік, і попрямували до виходу з парку.
– Льоша, глянь, яка усе-таки красива арка біля входу!
– Ага, а ти вгору подивися.
Савчук підняла голову і відчула, як по тілу пішли дрижаки. Прямо на неї із величезного панно при вході в парк дивилося обличчя Генсека Брежнєва... Темно-коричнева тональність, помпезний вигляд і зірки Героя на грудях...
– Це для того, щоб ми і в парку не забували, хто наш тато, – іронічно зауважив Волошко.
– Льош, не мели дурниць.
– А то шо буде?
– Можуть і посадити.
– Ти хочеш сказати, що я можу загриміти під фанфари?!
– Щось таке.
– А хто ж тебе, сонячна, захищати потім буде? Може, знайдеться який?
– Перестань, нікого мені не треба.
– Ну що, сідаємо на трамвай.
– Пішли, Альоша.
– Оленко, коли зустрінемось?
– Давай післязавтра.
– Оленко, поки гарна погода, давай на наступного разу візьмемо човна напрокат і поплаваєм по Південному Бугу. Ти не проти?
– Ні, Льоша, я не проти.
Вони сіли у трамвай і він, набираючи швидкість, нагадуючи вереском сталі на поворотах та дзеленчанням дзвінка перехожим, доправляв їх у студентські гамірні гуртожитки...
Сьогодні красуня Поділля намагається зранку дати лад своїм мешканцям, відправляючи їх у ясла, садки, школи, технікуми, інститути, фабрики і заводи, у різноманітні контори і установи, пускаючи вулицями трамваї, тролейбуси, легкові та вантажні автомобілі, приймаючи та відправляючи пасажирські й вантажні потяги.
Студентська більшість явно не вписувалась у такий розпорядок міста. Проживаючи близько від навчальних закладів у гуртожитках, вони ніжились у ліжках до останнього: чи то від перевтоми над підручниками до пізньої ночі, чи то від «культмасових» заходів із застіллям. Правда, дивлячись на скупчення молоді біля головної будівлі перед початком занять, на «штурм» вхідних дверей, можна припустити, що непереборний потяг до знань усе-таки існує.
Савчук та Волошко – у цій лавині молоді, у цьому потоці. Слід зауважити, що вони приходили усе-таки раніше. І як результат – цілі ґудзики, не зім’яті піджаки, зачіски у дівчат та відмінний настрій.
Весняний день не зимовий. Хоча спливло небагато часу після закінчення занять у вузі, проте Оленка і Олексій уже поспішають до Південного Бугу.
Отримавши невеликий інструктаж, вони неспішно відпливають на середину ріки. Оленка не відводить очей від коханого, споглядаючи міцні пружні м’язи, яки грайливо перекочуються бугорками на засмаглому тілі. Весла, ритмічно, одночасно входили у воду, м’яко, плавно штовхаючи човен уперед.
– Льош, як тут красиво!
Той кивнув головою, але промовчав, озираючись довкола.
– Льоша?
– Знаєш, Оленко, красиво, але...
– Що але, кажи?
– Ти ніколи не була на Десні?
– Ні, тільки чула, як Мітька з нашого села розказував про Полісся, про Десну.
Споглядаючи пишні, красиві краєвиди, вони, зголоднівши через деякий час, причалили до берега.
Бутерброди, які сьогодні приготувала Оленка, здалися Олексію найсмачнішими у світі.
– Втомився? – пригорнувшись до юнака, запитала зворушливо дівчина.
Олексій легенько підняв її підборіддя, дивлячись у вічі, і подумав: «Зараз або ніколи».
– Оленко, виходь за мене заміж, – неголосно, побоюючись відмови за будь-якої причини, запропонував Волошко.
Та, хоча і чекала подібну пропозицію, але у перший момент трохи розгубилася. Оленка дивилася в очі коханого, намагалася щось сказати, але бракувало повітря. Нарешті стиха промовила:
– Я згодна.
Юнак міцно пригорнув дівчину до себе. Він відчував, як тремтіло її тіло. Вона, оговтавшись, відвела його руки.
– Льоша, не треба.
– Я завжди буду з тобою.
– Льоша, у нас ще не було весілля. Так що ти там казав про Десну?
Волошко промовчав, дивлячись кудись вдалечінь, а потім промовив:
– Пробач, я нічого такого не думав робити, а Десна – це...
– Ну, що це?
– Це словами не передати. Це треба там побути, посидіти біля вогню, а тобі лоскоче ніздрі рибальська юшка, поборотися із сомом на ямах у кручах, погрітися на білих гарячих деснянських косах. Це… – Олексій замовк.
– Я зрозуміла, Льоша.
– Мабуть, Оленко, нам треба батькам сказати.
– Скажемо. А як навчання, Льоша?
– У будівельний загін на літо запишусь. Не поможе – переведуся на заочне відділення.
Вони ще довго сиділи на березі ріки, мимоволі долучаючись до прозаїчних питань ліричного, світлого кохання...

5

– Арсен, Арсен, – відкривши лядю, вдивляючись у суцільний вологий підземний морок, покликала Павлина.
Мовчання... Тільки десь то припинялось, то знову розпочиналось шарудіння миші.
– Арсен, мені погано.
Жінка, очікуючи розв’язки за вчинок сина, до ранку не зімкнула очей... Коли вона   спробувала піднятися, щоб приготувати їжу, її повело в бік. Перед очима кружляли райдужні кола, тіло обважніло, відмовляючись виконувати звичні рухи.
– Арсене! – зібравши сили, крикнула мати.
У льоху щось заворушилось.
– Мамо?!
– Арсене, мені погано.
Тасюк, хвилюючись, спотикаючись за усе, що траплялося на шляху, враз опинився на поверхні.
– Мамо, що таке?
Мати зраділа, але дивилася на сина якось відсторонено. Її погляд ковзав поверх його голови кудись вдалечінь...
– Назар... – вихопилось у жінки на враз посвітлілому обличчі – і згасло.
– Що мамо?!
Вона хотіла ще щось додати та лише спробувала махнути рукою. Рука, ледь-ледь піднявшись, безсило впала на постіль, на щоці застигла сльоза...
– Мамо, я зараз шось приготовлю.
– Не треба, сину.
– Що з тобою?
– Полежу. Подай мені кварту води.
Арсен підніс матері води. Руки його тремтіли, по тілу прокотилися дрижаки.
– Мамо, якось воно буде.
– Сину, я довго думала, – Павлина замовкла – їй важко було говорити.
– Що, мамо?
– Я скажу власті, шо це я тебе надоумила раніше, шоб ти не воював і втік з армії. Нехай мене посадять, а не тебе, – зібравшись з думками, промовила повільно, тихо, але рішуче.
Арсен глянув на матір: змучене, вистраждане обличчя, безнадійний, приречений погляд очей...
– Нє, так не буде! – аж піднявся чоловік. – Я втік, мені отвічать, з мене спрос!
Жінка сумовито дивилась на сина.
– Сьогодні ж піду у сільраду!
Наразі у нього виникла думка: «А шо, як по дорозі у сільраду йому зроблять самосуд? Такі найдуться і тепер, і по старій пам’яті».
Тасюк розгубився та враз його осінило:
– Мамо, а Петро з Галею пізно йдуть з роботи?
Павлина кивнула головою.
– Мимо нашого двора?
Мати аж трохи піднялась з постелі.
– Шо ти надумав?
– З ними піду, попрошу, щоб провели.
– Ти сам он який слабкий, і я тобі зара не поможу.
– Мамо, не треба.
– І сільрада ввечері закрита. Може, завтра?
– Нє, мамо, поки я не передумав.
– Не передумаєш, сину.
– Чого?
– Нема сил, я не зможу більше тобі їсти варити.
– Мамо, я з ними поговорю, а Галю попрошу, щоб коло тебе посиділа.
– Не треба, сину.
– А завтра зранку підем з Петром у сільраду.
– Та й побув би тут сьогодні.
– Нє, мамо, попрошусь переночувати в них, а то не рішусь.
Арсен вирішив – обов’язково скаже про те, що матір примусив він нічого нікому не казати про нього.
– І Галя, і люди не покинуть матір, – крутилася думка у голові Тасюка.
Чоловік кілька разів намагався виглянути з хати та врешті передумав: «Нехай трохи пізніше». 
Сільське подружжя – Петро та Галина поспішали до своєї домівки. Раптом до чоловіка долинуло ледь чутне шарудіння від одного із дворів. Він прислухався.
– Галю, чуєш?
– Що?
– Та ні, наче не чути.
Шарудіння повторилося. Напружуючи зір, побачив: недалеко, біля сараю, щось ворухнулося. Переборюючи страх, крикнув:
– Хто там?
Мовчання, тільки ледь помітно хитнулася галузка дерева.
– Хто там, а то людей покличу?
– Це я, Арсен, – ледь чутно, в’яло долинуло з темряви.
– Який Ар..? – запитав господар і враз осікся – мозок обпекла блискавична думка. Повільно підходячи до людини, облизуючи пересохлі губи, тільки і спромігся видихнути:
– Ти?
– О, Боже, Арсене! – заломила руки Галина.
Квола, змарніла істота, намагаючись піднятися, прохрипіла:
–  Не можу більше. Іду здаватись.
…Скинувши ганчір’я у хатині Савчуків, помившись у балії, одягнув на себе хоча і ношені, але чисті сорочку та штани. На мить розслабився, та враз подумав про неминучість завтрашньої розв’язки.
Галина майже цілу ніч, не змикаючи очей, просиділа біля Павлини.
Незабаром, після того, як вона переступила її поріг, між ними відбулася розмова.
– Дитино, ти на мене обижаєшся?
– За шо, тітко Павлино?
– Ти знаєш, за шо?
Галина, помовчавши, на мить відвернулася, а потім, намагаючись не виказати хвилювання промовила:
– Скажете – буду знати.
– Галю, прости мене.
– За шо? – не дивлячись у очі, механічно запитала жінка.
– Ти могла бути мені невісткою, – вуста Павлини затремтіли. – У мене могли бути внучата.
Мати Арсена ухопила руку Галини, притуливши її до своєї щоки.
– Не могла я, дитино, інакше.
Сльози градом котилися по її обличчю, не стрималась і гостя...
– А як інакше, розстріляли б його? Не могла я тобі про нього сказати, – повторювала жінка, намагаючись скинути, полегшити непосильний тягар своєї душі.
– Я на вас не обижаюся, – знову на якусь мить відвернулася Галина. – Вам не треба хвилюватися.
Вони ще довгий час розмовляли про наболіле, торкаючись найрізноманітніших проблем свого існування та, врешті, психологічний тягар, психологічна втома навалилися на обох жінок нетривалим, тривожним відпочинком.
Арсен, задрімав аж під ранок. Крізь чутливий напівсон чув, як тихенько піднявся Петро, вовтузячись по господарству.
– Петя, я не сплю. Коли підем?
Той, роздумовуючи, почухав потилицю.
– Цего, треба раньше. Шоб менше хто бачив.
Через деякий час від хати Савчуків відділилися дві постаті: одна – кремезна, врівноважена, інша – жалюгідна, знесилена. Чоловіки попрямували до сільради.
Як вони не намагалися зробити це менш помітно – із цього нічого не вийшло. Не пройшовши і половини шляху, Арсен і Петро мали «супровід» – біля кількох десятків людей. Незрозуміло, яким чином, але звістка: «Чули? У Сільраду ведуть шпійона!» – вмить облетіла кожну оселю. То там, то тут із натовпу, який простував за ними, чулися приглушені голоси:
– Ви чули? Га? Люди в окопах гибіли, а воно?
– Югасю, та кажуть він – шпійон.
– Ти шо, кума, не бебай, який шпійон?
– А хто?
– Хто, хто, Катько, цего – дізіртір, придатель він.
– Жінко, не бузи – власть розбереться.
– Ага, ага, Агапко розбереться.
– Маркел? Він і при німцях старостою був, а тепер – голова сільради.
– Та й слухайте, кажуть, шо його німці заставили.
– Ой, кума, кума, ніде тої правди нема.
– Адставить! Атойдіть от задержаного! – наказав дільничний міліціонер, який несподівано появився серед присутніх.
– Який він задержаний? Він сам прийшов?
– Разберьомся! – рішуче сказав той, широко розставивши ноги. – Атойдіть от задержаного!
Незважаючи на ранок, на робочий день, біля сільради юрмився натовп. На ґанку появився Маркел Агапко. Шия його майже не поверталася, але очі обмацували кожну людину. Він попросив тиші, та люди ніяк не могли заспокоїтися.
– Тіше! – рявкнув міліціонер і, на всяк випадок торкнувшись кобури, додав:– Не на базарі!
Розмови врешті-решт стихли, а Маркел Агапко улесливо повідомив:
– У районі уже знають. Трохи почекаємо. У вас кругом роботи, потім узнали б. Он і голова колгоспу Степан Петрович іде.
– Люди добрі, – почав голова колгоспу, – і дома, і тут господарства. А ну давайте по роботах! Тут ще не скоро діло буде.
Одні присутні неохоче почали розходитися з надією не пропустити потім головного, інші, менш зайняті та пенсіонери, залишились на місці. У натовпі були помічені навіть декілька школярів.
– А ну, лоботряси, у школу! – гримали на них старші. – Нема чого тут узори собирать!
Ті робили вигляд, що направляються на навчання, але відходили недалеко.
– Їдуть, їдуть! – покотилося хвилею серед людей.
До приміщення під’їжджало кілька легкових автомобілів. З них, вітаючись з представниками влади, появилося щонайменше з десяток поважних, охайно одягнених чоловіків та жінок. Тут був секретар райкому, його помічники, прокурор, слідчий, військовий комісар, представник районної міліції, журналіст, фотокореспондент та інші. Вони зайшли у приміщення і довго про щось радились. Арсен, знесилений, морально розчавлений, сприймав усе те, що відбувалось навколо нього, відсторонено, байдуже. Навіть скривився у посмішці, пригадавши слово  міліціонера «адставить» – саме так говорив і учитель фізкультури у школі перед війною.
– Виходять, виходять, – пролунало з натовпу.
Представники району, розмовляючи між собою, попрямували до своїх автомобілів. Деякі навіть посміхалися.
– Степан Петрович, ну шо? – навперебій цікавилися найсміливіші.
Автомобілі один за одним виїжджали із села.
– Степан Петрович!
Арсен вмить насторожився, серце мало не вискакувало із грудей. Голова колгоспу витримав паузу, а потім, махнувши рукою, голосно сказав:
– Сказали, що він своє відсидів! – і зиркнувши на Тасюка, додав: – Це не шутка – двадцять дев’ять років без світла! Люди добрі – двадцять дев’ять років!!!
У Арсена перед обличчям попливли, похитуючись, райдужні кола... Відчув – втрачає свідомість...

6

– Оленко, поїхали до мене у гості! – запропонував Волошко і, запримітивши невелике вагання, додав: – Десна, пляжі, гриби, рибалка!
– Альоша, а для дівчини таке турне – це гарно?
– Це непогано! Я все поясню своїм і твоїм предкам, – та, побачивши, що вона усе-таки вагається, продовжив: – Сонечко, спати будемо в окремих кімнатах.
Савчук, порадившись зі своїми батьками, врешті погодилась.
– А як добиратися будемо?
– З Вінниці – електропоїздом до Києва, а там автобусом..
Перебуваючи в автобусі, дівчина зауважила:
– Глянь – Калинівка. І у нас, як їхати на Вінницю, є районний центр Калинівка.
Далі (по дорозі на Остер) поцікавилася:
– А оце вздовж дороги дуби?
– Ні, Оленко, це – осокори.
– Ого! Вони такі товсті, високі і розлогі, як дуби!
– А це осокори?
– Ні – верби.
– У вас і верби попадаються такі товсті, як дуби.
– Оленко, тут низини, Полісся, вологи хватає. Так воно і пре і в товщину, і в висоту!
– Знаєш, Льоша, мабуть, серед таких дерев, серед таких лісів і Ілля Муромець був би, як картинка писана.
– Оленко, тут на тій стороні Десни є осокір  у три обхвати.
– Осокір, не дуб?
– Осокір, Оленко, осокір. Постараюся обов’язково тобі його показати.
– Ой, Льош, мені уже тут дуже подобається!
Дівчина у його батьків дуже швидко відчула себе природно, невимушено. Цілий вечір було тільки і розмов про рибалку, гриби та ягоди.
Головним консультантом з риболовлі був тато Олексія, Василь Миколайович. Він скрупульозно ознайомлював Олену з видами риб, способами лову. Не забув гнівно засудити нещадних браконьєрів. Дівчина намагалася із ввічливості уважно слухати. У їхній діалог втрутилася мати Олексія.
– Дак, може хватить? Вона шо – мужик чи шо? Давайте, діти, вечеряти.
– Дак, а я шо, – знітився чоловік, – вона так внімательно слухала.
– Ага, слухала! Переб’єш вас, помішаних на рибалці. Оленочка, до столу! Попробуєш грибочків білих маринованих, – розпорядилася мати коханого, Катерина Іванівна.
– Мамо, тато, ми з Оленкою привезли невеликий подаруночок, – втрутився син, дістаючи пляшку шампанського та коробку шоколадних цукерок.
– Дак, сину, то для женскої половини, а ми з тобою попробуєм по п’ятдесят грам чогось крепшого.
– Ви не дуже налягайте на горілочку, а ми, доню, спробуєм шампанського, грибочків. Тобі приходилось ходити у ліс, собирати гриби?
– Ні, Катерино Іванівно, – і, побачивши, що Олексій з батьками розмовляють про щось своє, попрохала: – Розкажіть, я люблю це. Я тільки раз була у лісі.
Вранці Олена допомагала Катерині Іванівні готувати сніданок, а Василь Миколайович нетерпляче чекав, коли прокинеться Олексій. Врешті не витримав,  заглянувши у його кімнату:
– Рота, підйом!
Через півгодини на берег Десни (будинок Волошків знаходився недалеко біля річки) вирушили, весело перемовляючись, чотири постаті, обвішані рюкзаками, сумками, закидушками, вудками. Над головами стриміла здоровенна підсака. Час від часу нагадував про себе чималий казан.
Незабаром вони на невеликому поромі переправились на правий берег річки у Дубки. Чоловіки заходилися виставляти закидушки, і через деякий час на березі річки стояли майже вертикально кілька спінінгів, неначе вартові при охороні особливо важливих об’єктів. Дзвіночки на кінцях спінінгів виблискували на сонці, очікуючи кльову.
Оленка та Катерина Іванівна недовго перебували поряд з риболовами. Вони піднялися вгору на кручу – і зупинилися. Перед ними з лівої сторони, наскільки могло сягнути людське око, виднілося розмаїття густого, квітучого лугу. З правої сторони задивився на Десну, на небо, на луг дубовий гай. Навколо виднілися і молоді дубочки, і могутні, кучеряві, неначе підперезані, красені. Частина з них, заглядаючи через осоку, очерет, білі лілеї, віддзеркалювалася разом з хмаринками у невеликих озерцях на лузі...
Задзвенів дзвінок на одній із закидушок, раз у раз різко нахиляючи кінець спінінга майже до води.
– Льоша, Льоша, клює! – крикнула Олена.
Олексій приклав палець до вуст і тихо відповів:
– Не клює, а телефонує. Похоже, щось хороше.
– Ну ти і чудак! Хіба він телефонує?
– А як, – підтримуючи розмову з дівчиною, попрохав у тата: – Та, давай підсаку.
Оленка бачила, як туго натягнута волосінь аж бриніла від напруги.
– Тихо, тихо, сину.
Вивірений, вдалий помах підсакою – і у ній пружно звивається, переливається золотом на сонці рибина.
– Коропа упіймали?! – крикнула Савчук.
– Це – не короп, – усміхаючись, майже одночасно відповіли чоловіки.
– А шо?
– Це – лящ кілограмовий.
– Тепер бачу. Він проти коропа якийсь худющий.
Олексій з вудкою пройшов високим берегом річки, упіймавши кілька рибин. Василь Миколайович вовтузився біля казана. Оленка з Катериною Іванівною вирішили пройти лугом та заглянути у дубовий гай. Правда, грибів вони там не знайшли. Через деякий час – повернули назад.
– Оленко, навіть і не в лісі, а отут ми знаходили гриби.
– А які ви збираєте?
– Ми з Василем не берем усе підряд. Берем білі гриби, маслюки, польські, лисички, підберезовики. Із ягід – черніку. Сироїжок  стараємось не брати. Не дай Бог – попадеться бліда поганка! Це ще хуже мухомора! Нічого, доню, відгуляєте весілля, будете приїжджати до нас, то обов’язково сходимо не раз по гриби та ягоди.
– Катерино Іванівно, нам з Олексієм іще чотири роки вчитися.
– Дитино, пролетить – не вгадається коли, – і трохи з сумом додала: – Тут он життя проходить,  а наче ще вчора пам’ятаю себе малою.
– Катерино Іванівно, перестаньте! Ви ще молода.
Вони наблизились до Десни.
– Гляньте! – Олена вказала рукою.
Біля казана на кручі чаклував Василь Миколайович. Тоненькі цівки пару неохоче піднімалися вверх, не в змозі дістати верховіття верб, осокорів, поширюючи духмяні пахощі юшки, ділячись ними з дзвінким, чистим повітрям, з гарячим білим піском на косі, споглядаючи палахкотіння квітучих трав на лузі, заглядаючи у дзеркала численних невеликих озер, пропонуючи спокійне, довірливе, тривале спілкування біля мінливих вогників загадкового багаття...
– Оленко, Катю, Льоша, а ну до мене! Юшка чекає!
Сьорбаючи юшку, Олена поглядала на Десну, яка пригощала її такою смачною рибальською стравою...
Десна… Десна – годувальниця. З прадавніх часів вона презентувала, пропонувала люду численний рибальський асортимент, виручаючи, рятуючи одних у часи безробіття та економічних негараздів і задовольняючи, урізноманітнюючи відпочинок інших – заможних, вередливих.
Десна – неозора криниця... Це одна із найчистіших річок Європи. В кінці літа чи восени рибалки тамували спрагу, черпаючи на невеликих перекатах коси прозору прохолодну воду. З високих круч можна бачити біля берега (як у дзеркалі) зграйки риб, розмаїття підводних мешканців.
Десна – трудівниця... Це один із найдешевших шляхів транспортного сполучення. Споконвіку по ній переміщалися довбанки, дуби, катери, баржі, пароплави, сповільнюючи або припиняючи активність у скрутні часи і нарощуючи вантажні та пасажирські перевезення у періоди розквіту.
Десна – сувора, але справедлива мати... Головні її помічниці – притоки Судость, Убідь, Мена, Снов, Білоус – по праву сторону, та Сейм, Доч, Остер – по ліву.  Разом із ними несе вона свої живильні води у сивий Дніпро довгим шляхом у тисяча сто тридцять кілометрів. Обміліла, неширока влітку, вона насторожує, примушує хвилюватися мешканців, які оселяються поблизу, під час високого весняного водопілля. Гніваючись, жбурляє у воду верби, осокори,  руйнує необачно побудовані будівлі поблизу її володінь. Інколи, під час весняної повені, заганяє неслухняних на горища, дахи... Весною, коли скресає, із гуркотом розриває льодяні кайдани, перевіряючи міцність мостів, дамб, тасуючи купи льодяних плит уздовж її берегів. Заспокоївшись, напуває життєдайною вологою численні луки, прогнозуючи перспективні сінокоси.
Десна – лірична красуня. Щороку тисячі людей з рюкзаками, палатками спішать від міської метушні до справжнього, одвічного – до своїх заповітних, незайманих місць... Художники і композитори, письменники і поети, творчі особистості завжди черпали наснагу для своїх творів, спілкуючись із красунею Полісся.
– Василю Миколайовичу, скажіть мені, будь ласка, чого ви з дому не брали дров для юшки, а тут ходили, шукали.
– Розкаже молодший! – усміхнувшись, він тицьнув пальцем в Олексія.
– Оленко, – почав Олексій, – домашні соснові дровцята не годяться. Краще з червоної лози.
– І оце все?
– Нє, багато чого треба і знати, і вміти.
– Можна я юшки своїм  одвезу у цій маленькій баночці з кришкою?
– Дак, а чого не можна! Можна, но то не воно, – втрутився тато хлопця.
– Чого не воно?
– Тут воно усим цим пройшло, – чоловік обвів руками навколо себе. – Пробували – не воно. Давай краще попросимо твоїх батьків, щоб сюди приїхали.
У дівчини виникло непереборне бажання – залишитися тут. Вона зітхнула і, дивлячись на мальовничий краєвид Принесення, стиха промовила:
– У мене тепер одне гніздо і дві любові.
– Як це, Оленко? – поцікавився Олексій.
– Гніздо – це там, де я народилася. Любов: одна – Поділля, інша – Полісся.

7

Тасюк приходив до тями... Оглянувшись, побачив – він зараз у своїй хатині
– Мамо! – зраділо вигукнув чоловік. – Мене не розстріляли!!!
Павлина кволо посміхнулася, очі блищали від сліз.
– Так, сину.
– І в тюрму не посадили!!!
Жінка мовчала, а по обличчю повільно котилася борознами зморшок гірка сльоза.
– Так, сину, не посадили.
Арсен піднявся з постелі, умився. Зиркнувши на неньку, відмітив про себе: «Щось не те. Чого вона не встає?» Він ніяк не наважувався про це запитати та, врешті, усе-таки вона почула:
– Мамо, може б ти встала і щось поснідала? – поцікавився Тасюк, інтуїтивно відчуваючи нове  серйозне потрясіння.
Мати довго не відповідала. Йому навіть здалося, що вона не почула запитання. Згодом, дивлячись кудись у вікно, тихо вимовила:
– Арсене, сину, – їй важко стало говорити, вона закашлялася, – я поки шо не можу встати. Якщо можеш – шось звари і курям пшениці дай.
– Мамо, я зараз! – заметушився чоловік. – Тобі треба до врача.
– Не треба, Арсене.
– Нє, нє, мамо! Я піду в медпункт – нехай прийде медсестра!
Павлина промовчала, а тоді сказала:
– Ну так то – курям дай, – і, згадавши, додала: – Мені Галя помогла, спасибі їй.
Через півгодини медсестра уже була у хаті Павлини. Оглянувши хвору, вона відізвала в сторону Арсена.
– Її треба терміново везти в районну лікарню.
– Що з нею, Світлано Петрівно?
Та, ледь стримуючи себе від роздратування, яке намагалося вирватися назовні, відповіла:
– Вона пережила не менше, чим ви, а тепер організм дав збій.
Чоловік вирушив у контору колгоспу з наміром попрохати керівництво відвезти неньку в районну лікарню. Степан Петрович вислухав і відразу розпорядився щодо транспорту.
Там жінку оглянули, сказавши, що справа серйозна, і їй потрібне тривале лікування. Коштами на лікування  допомогли Петро та Галина. Арсен часто відвідував матір, але їй з кожним днем ставало все гірше. До цього випробовування додалось іще одне не менш вагоме. Його, по суті, перестали помічати, від нього відвернулися люди... Не можна було сказати, що вони зовсім його не помічали – ні. Але при зустрічі на вулиці чи у якихось справах намагалися обходитися з ним кількома незначущими фразами. При цих коротких зустрічах на їх байдужих обличчях важко було щось прочитати. Зустрічні посилалися на те, що поспішають, що їм ніколи, намагаючись якнайшвидше закінчити спілкування.
Арсену було не болісно – ні. Йому було нестерпно, невимовно боляче. Перебуваючи там, у підземному мороці, він безліч разів уявляв, як розкаже усе людям, своїм землякам, своїм краянам, попросить у них прощення.
– Невже це все? – приречено думав Арсен. – Там була малесенька надія. А тепер?
На чоловіка чекав новий удар. У лікарні сказали, що зробили все, що могли, однак надія на одужання досить крихка. Повідомили, що матір можна забрати додому. Там вона повеселішала:
– Сину, як добре, що я у своїй хаті.
– Мамо, шо тобі зварити?
– Нічого, хіба пару ложок бульйону.
Дивлячись на сина, який метушився, готуючи їжу, уявила себе, Назара, діток Івана та Арсена за різдвяним столом. Надворі хурделило, а у хаті було тепло, затишно.
– Іде кутя до покуті. Чуєте, діти?
– Чуєм, чуєм...
Через три дні Павлини на стало...
Після похорону матері Арсен ще більше здав: постава видавалася не сутулою, а згорбленою, землисто-сіре з щетиною обличчя, застиглі, байдужі очі, міцно стулені потріскані губи, тремтячі холодні руки і неохайний, зношений одяг.
Тасюк намагався поспілкуватися зі своїми вчителями. Вірив, що педагогічна освіта, педагогічний такт цих людей не дозволить знищити його остаточно. На жаль, із тих, хто викладав шкільні предмети, у нього залишився тільки Денис Іванович – учитель трудового навчання. Тасюк сам прагнув зустрічі, але, коли вони зустрілися – довірливого діалогу не вийшло.  Настороженість, яка відчувалася від Дениса Івановича (тепер уже пенсіонера), не давала змоги розкрити душу, скинути непосильний тягар нещадно втрачених років...
У Арсена катастрофічно падав зір, але на слух він не жалівся. Правда, тепер це приносило здебільшого прикрість. Не раз, коли перехожий, так-сяк привітавшись із ним, проходив мимо, до його вух доносились приглушені, злі слова:
– Гадина, дізіртір. Люди в окопах гибіли, а він...
Намагалася заспокоїти Тасюка енергійна Югаська Лозинська. З потоку її слів, у який неможливо було вставити щось своє, в Арсена залишились у пам’яті:
–…Не переживай. Вони ляпали, шо ти – шпійон, а я кажу, який він шпійон, він...
Правда, в цьому місці вона схаменулася, продовжуючи нести якусь іншу нісенітницю, на кшталт:
–…Я кажу Горпині, шо не випускай курей. Нехай вони тобі повиздихають – усе жито склювали...
Оскільки Арсен мовчки слухав і ніяк не реагував, то при зустрічах з жінками щодо цього давала коротке резюме:
– Тасюк? А шо Тасюк? Старий, заріс мохом, припав пилюкою та ще й смердить за кілометр.
У цьому категоричному безжалісному суджені крилася і доля істини: тоді, перебуваючи у підземеллі, змивав бруд дуже рідко, тепер – призначений нічним сторожем свиноферми...

8

– Петю, давай складати список – куди далі тягнуть? – звернулася Галина до чоловіка. – Є що писати:  і твої родичі, і мої, і остерські, і вінницькі, їхні друзі та сусіди.
– Тай я шо? Давай складати. А далеких родичів будем просити?
– А куди ми дінемся! Петю, може, Арсена позвем? Він ніякий – може, оживе.
– Цего, Галю, я ревнувати не буду, но шоб люди потім не обсуждали мене з тобою.
– Петю, – Галина притулилася до чоловіка, – ти шо? Там нема уже до кого ревнувати – одна шкаралупа і та...
Галина замовкла, не наважуючись сказати образливе слово про Тасюка.
– Шо та? Ти хотіла сказати – смердить?
–  Савчук, вибирай слова. Я хотіла сказати, – вона на мить замовкла, – трохи із запахом.
– Та й я шо? Слухай. Нехай добре помиється і приходить. Однокласник...
Галина мовчала, скам’яніло, байдуже дивлячись вдалечінь...
– Галю?
Жінка стрепенулась, винувато посміхаючись.
– Галю, я кажу – чоловік двісті, не менше, повинно бути.
– Нічого, Петю, кабана закололи, горілка є. Буде не гірше, як у людей.
– Та й слухай-но, а музика? Шо та музика з магнітофона?
– А ти шо хочеш?
– Галю, треба бубон, цимбали, гармошку чи той, як його – акарденьон, шоб весело було.
– Не акарденьон, – засміялася жінка, – а акордеон.
Метушлива, але об’ємна інтенсивна робота з підготовки до весілля виходила на фінішну пряму. Викреслювалися зі списку одні, вписувалися інші. Потім – усе було навпаки. Врешті, у переліку гостей залишились як одні, так і інші, та ще і додавалися забуті господарями.
На кухні, в печі варилось, тріщало, смажилося, шкварчало, сичало, випікалось, тушилось, булькало, вимішувалось, нарізалось, відбивалось, солилось, заправлялось, куштувалось, знімалось, розливалось, до кожної страви додавалось... 
Зранку, у день весілля, почав накрапати дощ.
– Мо брезент попросити у голови? – забідкався Петро.
Василь Миколайович, поглянувши на небо, промовив:
– Дощ вранці, як бабині танці.
І дійсно, незабаром небо усе більше прояснювалося, а потім виглянуло сонце, усміхаючись, вітаючи краян Поділля, вітаючи їхнє довгоочікуване свято...
Позаду прибирання молодої, офіційний урочистий розпис, пінисте шампанське, веселий, галасливий похід святкової колони, викуп «викраденої» нареченої, розміщення гостей за довгими столами з різноманітними наїдками всередині будинку (попід стінами). Один за одним лунають привітання, виголошуються тости, передаються конверти з грішми Олені та Олексію. Рідні та близькі під схвальні вигуки захмелілих гостей дарують предмети домашнього вжитку, цінні подарунки. Уже не раз і не два лунали слова: «Солодке забрали, а гірке подали. Гірко!» За столами то тут, то там можна було почути різноманітні діалоги:
– Ти шо, не чув, шо запустили спутнік?
– Присійбо не чув.
– Кажуть, шо для развития народного хозяйства...
– Не бузи, чоловіче, – втрутився інший присутній. – Яке там хазяйство – у разведцелях. Ти знаєш, скоко такий спутнік стоїть?
– Откуда? Присійбо не чув.
– Почти половина валового дохода України! А їх нашльопали дай Боже скільки. От куди гроші вилітають!
Співрозмовники тільки похитали головами. Один із них сказав:
– Один знакомий якось гутарив, шо в Швеції, у нємцов, у фінов у космос не літають, а живуть як у Бога за пазухою.
– Не токо там – багато де.
– Хватить болтать, тост уже сказали. Наливай!
– А який тост?
– Слухай:
Дай вам  Боже добре жити
І потроху щось робити.
Щоб в кармані шелестіло,
А в гаражі гуркотіло.
У сараї рохкало,
У коханні охкало.
Надворі почулися звуки бубона, цимбал, гармошки. Більшість гостей вийшла у двір. Частина із них посідала на приготовлені довгі лавки, решта – пустилася в танок. Земля двигтіла від міцних, пружних ніг, бубон ще більше додавав звуку, заохочуючи нових танцівників у нестримне широке коло.
У шумить, і гуде,
Дрібний дощик іде.
А хто ж мене, молодую,
Та й додому одведе?
Не втомлювався, розпочинав нову пісню гармоніст.
У цей час із гурту долинув жартівливий жіночий голос: «Миколо, не хапай! Бери мене пучечками попід ручечки!»
Тільки закінчувалась одна пісня, розпочиналась інша:
Дівчино моя, переяславко,
Дай мені вечеряти, моя ластівко.
Сват із свахою також вийшли на свіже повітря. Василь Миколайович, підкручуючи вуса, вирішив запросити дружину на танок.
Та, підморгуючи присутнім, жартівливо проказала:
– Іде мій милий, вусами землю підмітає і такий видний, як наш пароход.
Навколо засміялися, оцінивши Остерських гостей.
– Молодці! Оце по нашому!
Арсен не знав, куди себе подіти, повільно переходячи від одного гурту гостей до іншого. Спробував біля одних пожартувати – ті швидко розійшлися, зиркаючи один на одного. Маленький вогник співучасті, надії швидко затухав. На цьому святі на нього поглядали, як на зайву, ворожу, байдужу їм людину.
А ще – отримав тут новий важкий психологічний удар. Коли він прийшов і побачив Олену, то у нього застряг комок у горлі. Він ледь не вимовив: «Галя». Вона так була схожа на ту – його Галю. Йому здалося, що це вона прийшла із тих далеких років і намагається сказати:
– Для чого ти загубив і моє, і своє життя?
Тасюк шукав привід якнайшвидше покинути подвір’я Савчуків. Неспішно зміщуючись на край двору, затримався біля двох співрозмовників.
– Шо там, Трохиме, на хвермі порядок?
– Та, порядок, Потапе, аби ж платили трохи більше.
– Та й слухай – ти не знаєш, шо робити?
Трохим почухав потилицю, а тоді проказав:
– Ти хочеш сказати, шо, як не вкрадеш, то не проживеш?
Обоє, сидячи на лавці, помовчали, тримаючись за неї вузлуватими, заскорузлими руками.
– Дивись, Трохиме, сьодні яка гарна погода, а вчора губатий дув, шо аж дерева хиталися.
Потап поглянув на небо і промовив:
– Там свої порядки, от нас незавісящіє.
У цей час із двору неслось:
Раз приходжу я додому,
Трохи був п’яненький,
Та до жінки з кулаками
Пристав, як дурненький.

«Чого, – кажу, – губи дмеш,
Чего сердишся,
Чом до мене не говориш,
Не повернешся?

Кидай гребінь, годі прясти,
Давай їсти, пити,
Ти не дми губів на мене,
А то буду бити».

Перестала жінка прясти,
Як ухватить днище
Та за мною, а я з хати
Утік на горище.

Як тікав же я нагору,
Потяг і драбину,
Бо якби була догнала, –
Перебила б спину.

Розкричалась жінка в сінях:
«Сякий-такий, проучу!»
А я нагорі у полові
Лежу собі та й мовчу...
Сміх, вигуки, жарти... У цей час пролунало:
– А ну, гості дорогіє, в хату!
Ідучи в приміщення, Югаська Лозинська зауважила своїй подрузі Катерині.
– Та й слухай, Катько, ше трохи погуляю, та й треба буде йти – не порано, скотина  недоєна, і дитина он ходить замурзана.
– Ось він момент, – вирішив Тасюк, покидаючи подвір’я.
Трохи згодом, на вулиці, із хати (мабуть, після чергового тосту) почув:
Розпрягайте, хлопці, коні
Та лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.
Арсен Тасюк, як міг, прискорював ходу. Його гнітило чуже свято, чуже щастя... Десь там, у закутках пам’яті, жевріла мініатюрна, мікроскопічна надія... Наразі відчував – і та згасала, додаючи пекучого, нестримного болю...


 
ЕПІЛОГ

Дивно, але Арсен навіть не зліг. А далі ще більше незрозуміло – збігали одноманітні сірі дні, місяці, роки, а він продовжував жити.
– Хіба я живу, – жебонів сам до себе, вкладаючись у брудну постіль після нічного сторожування на свинофермі. – Я – існую. Це – Божа, небесна кара за все, – зітхав чоловік.
Він відсторонено байдуже сприймав події в Афганістані, московську Олімпіаду, Чорнобиль, розпад СРСР і економічний занепад України.
Його намагалися не раз зацікавити чим-небудь  Петро та Галина – даремно. Після кількох невдалих спроб, відчуваючи глибокий, потужний психологічний супротив, глибоку образу на себе, на увесь світ, який зменшився до розмірів старенької, занедбаної хатини, вирішили більше не чіпати морально розчавлену людину.
А безупинний час був байдужим, невблаганним до бідних і багатих, до добрих і злих. Спочатку він прибрав Петра, пізніше Галину, а Арсен продовжував жити – скоріше існувати.
Якось уже немолода донька Югаськи Лозинської –  Ганька зустрілася з Семеном Бойчуком – тим самим жилавим однокласником Тасюка, який не раз гамселив і знущався з нього. Правда, Семен тепер уже виглядав жалюгідно, постіно підтримував хирляве тіло сучковатим костуром. 
– Семене, чув  про дизіртіра? Кажуть, шо больний дуже. Не сьогодні, завтра теє...
– Амбець кажеш? А скільки йому годіков?
– Оце в 2010 йому мало бути восімдесят чотири.
– Шо воно за хрукт? Одним казав, шо йому тепер добре, другим – шо погано, – і, враз повеселівши, додав: – Ох і давали ми йому мордачів!
– Ага, ага, а не помогло! Бач – прідатель! Наші в окопах гибіли, а воно? Пташка і та гніздо захищає. Як твій син?
– Ну ти і ляпавка! Така точно, як покійна мати твоя Югаська, – вишкірився Семен.– Як син? Та нічо. Казав, шо він вчора був шмаркач замурзаний, а зара – чоловік упакований, на машині приїжав, кватіру має.
Арсен лежав у постелі з відкритими очима і нічого не бачив, проте уві сні до нього двічі навідувалися рідні. Сьогодні йому несподівано полегшало. Він навіть пригубив бульйон, який принесли сусіди. Уві сні ввижалась уся сім’я: молодий  енергійний Назар, мовчазний кремезний Іван і його матуся. Павлина протягнула до нього руки:
– Іди, сину, тут тебе ніхто не зобідить.
Душа, відчуваючи неймовірну полегкість, невагомо покидала тіло.
– Мамо... Я іду… Я іду до вас...


4 лютого 2015 року
 
З М І С Т
ПЕРЕДМОВА
ПРОЛОГ
ЧАСТИНА ПЕРША. Провісниця долі.
ЧАСТИНА ДРУГА. Світло і морок.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Болісне відродження.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Кайдани сховища.
ЧАСТИНА П’ЯТА. Від відчаю до надії.
ЧАСТИНА ШОСТА. Помста часу.
ЕПІЛОГ