Обличчя вiтру

                «Поклик без відповіді.
                Блукаючий в’язень власного тіла.
                Таке було обличчя вітру.»
                (Федеріко Гарсія Лорка)

Мені зазирав в обличчя вітер -
Той самий, що нині весняний,
А вчора був крижаним і мертвим,
Що міняє себе як старий одяг,
Чи то як потріпане зношене тіло,
І знаходить себе в нових перевтіленнях,
Чи то просто метаморфозах
Старого пророка Назона Овідія,
Споглядальника Негостинного моря
(Що досі негостинне для номадів -
Патлатих і пропахлих вівцями).
Я питав його - для чого, для чого
Ти шепочеш мені стару істину,
Лише одну, але таку холодну,
Нині ж весна, хіба бракує на світі
Запашних і п’янких, як вино, істин,
Хіба всі істини такі жахні-крижані,
Хіба?
Я теж в’язень свого тіла - як ти,
Але тимчасовий, лише ненароком,
Одягнув я на себе це тіло
(Нехай досконале чи то краще
Ніж в інших збирачів слів)
Але ненароком, на час,
А ти ж вічний невільник
Свої суті - цього тіла повітряного,
Вічно невчасний, вічно не тут -
Нетутешній. Чи може
Ти теж відпочинок знаходиш
У комині-димоході старого
Кам’яного ірландського дому,
Що чудом стояв довгі віки
Темні.