Дорога до храму

Слово про Трохима Цимбала - видатного ветеринарного анатома і непересічну         
                особистість
(За матеріалами статті Людмили Цимбал та Ярослава Базалія «Отака доля» в 
                журналі Світогляд)
       Трохим Григорович Цимбал, якому судилося стати легендою Харківського ветеринарного інституту, родом із Полтавщини, звідки, як стверджує підступна наука статистика, походить чи не 65% найвідоміших у світі українців. Народився він 17 вересня 1894 року в селі Ковалі, якому вже понад чотириста років, у козацькій селянській родині. Батьки виховували одинадцятеро дітей — восьмеро своїх та троє сусідських сиріт. Виростили й одружили всіх, та після 20-30 років ХХ сторіччя залишилося тільки троє. Всі відомі нам Цимбали, до речі, спромоглися дістати вищу освіту. Куди поділась решта того цвіту, не відаємо. Історія родини Цимбалів фрагментарна. Такий був час — батьки мовчали, а діти відчували, що не сміють питати. Скупі спогади Трохима Григоровича про батьків були формою родинної пам’яті, яку іноді помилково називають «генетичною».. Ми ж у цьому нарисі спробуємо відтворити постать самого професора Цимбала, грунтуючись на враженнях одного з авторів.
     Відтоді, як «збирався йти у світ», малий Трохим жадав навчатися, та не мав на те статків. У 1908 р. він закінчив двокласне міністерське училище (зі строком навчання у 5 років) у Чорнухах. А далі навчався там, де можна було відпрацьовувати і навчання, і гуртожиток, і сякий-такий харч, — спочатку в трирічній сільськогосподарській школі в Жабках (Полтавська губернія), потім у Надеждинській однорічній школі скотарства та молочного господарства (Рязанська губернія), нарешті — на тримісячних асистентських курсах при Північному сільськогосподарському товаристві в Петербурзі. Можливо, саме це розмаїття навчальних програм стало основою надзвичайно широкої сільськогосподарської освіченості, cказати навіть — виняткової природної та набутої інтуїції Трохима Григоровича, яку надалі з подивом констатували всі без винятку колеги.  А на той час він був запрошений на роботу до Північного сільськогосподарського товариства, звідки в січні 1915 р. його призвали до армії.
     Далі — служба рядовим у 14-му Сибірському батальйоні у Красноярську, курси прапорщиків у Cибіру (аналогічний військовий вишкіл проходило багато вихідців з України, зокрема і полтавчанин Степан Скрипник, майбутній патріарх Української автокефальної церкви Мстислав), знов служба десь у Фінляндії. В касарнях царського війська Трохим Григорович не полишав надії повернутися колись до навчання. Середовище, звісно, не сприяло роботі з книгою, та він, на подив товаришам, уперто, щоденно займався самоосвітою. Демобілізувався Трохим Григорович у чині підпоручика у квітні 1918 р., коли минуло вже більше року від початку революції в Російській Імперії. 
     Після демобілізації він одразу ж повертається в Україну, де вже встановлено Гетьманат. Його наміри вчитись незмінні. З того ж квітня 1918р.  Трохима Григоровича зараховано слухачем 3-го курсу підготовчих курсів при Київському Державному університеті. Та час невблаганно накидає свої життєві шляхи. Примарна тиша періоду правління Павла Скоропадського, з функціонуванням університетів, музеїв, архівів, Академією Наук та балансуванням між Німеччиною і більшовицькою Росією уривається переворотом. Відновлення УНР супроводжується посиленням військової напруги. З записів у військовому квитку ми знаємо, що замість навчання з грудня 1918 р.  Трохим Григорович — у війську української Директорії. Поранення, тяжкий висипний тиф і майже неймовірне повернення додому. В 1920 р. він очолює підрозділ тваринництва в Лохвицькому повітовому земельному відділі, а в 1921 році Союз «Всеработземлес» відряджає його на навчання до Харківського ветеринарного інституту, з яким доля поєднала Трохима Григоровича від жовтня 1921 р. на все життя.  Харківський ветеринарний інститут (ХВІ) сам по собі заслуговує на увагу сьогодення. На початку ХХ століття він користувався чи не найбільшим попитом у сільськогосподарській країні, що знемагала від голоду й розрухи. Тим паче, що інститут мав винятковий високопрофесійний професорсько- викладацький колектив. Досить згадати імена професорів М.М. Богданова, М.А. Мальцева, П.М. Крахт-Палєєва, Д.П. Поручикова, Є.Ф. Лисицького, М.Г. Поніровського та багатьох інших. Конкурси при вступі до ветеринарного на порядок перевищували такі до медичного інституту. Трохим Григорович теж відмовився від пропозиції навчатись у медичному інституті. Згадуючи про це, посміхався: «Занадто вже люблю коней». У повоєнні роки ХВІ залишався природно українськомовним і відігравав виняткову просвітню роль у студентському середовищі. До інституту запрошувались непересічні особистості, як, скажімо, Вольф Месінг, або тількино звільнений Остап Вишня. ХВІ, маючи студентство з переважно сільським корінням, був для того студентства високим культурним осередком.
     Для Трохима Григоровича студентське життя відновилося у 1921 році. На другому курсі завідувач кафедри анатомії, проф. Д.П. Поручиков, особистість яскрава, навіть одіозна, запросив Трохима Григоровича на посаду препаратора при кафедрі анатомії. Маю враження, що деякими препаратами того часу кафедра може похвалитись чи не до сьогодні — в усякому разі про це згадували, коли інститут 1994 року відмічав сторіччя від дня народження Трохима Григоровича. Паралельно Трохим Григорович, починаючи з 2-го курсу, виконував і обов’язки молодшого викладача, а після закінчення інституту був зарахований на посаду асистента тієї ж кафедри.
     Дипломну роботу він виконував під керівництвом проф. Д.П. Поручикова, і стосувалася вона визначення віку коней по зубах. Вже тоді працював Трохим Григорович ґрунтовно, фундаментально. Надалі його наукові дослідження присвячені залозам внутрішньої секреції, зокрема епітеліальним тільцям, і в цій царині він стає, за твердженням колег, фахівцем світового рівня. Ще до війни з ним постійно консультуються і кафедри медичного інституту, й інститут ендокринології, і Московський м’ясо-молочний інститут, і Московський зооветеринарний інститут, і інститут судових експертиз ім. М.С. Бокаріуса та багато інших. У повоєнні роки, за словами проф.Г.М. Фоменка, «з усіх кінців планети до нього зверталися за консультацією». Його постійно залучає до допомоги при конкретній медичній судовій експертизі особисто проф. М.М. Бокаріус, що цікаво, — в тому числі з питань визначення віку не тільки тварин, але й людей по зубах.
      В 1926-1929 рр. Трохим Григорович проходить курс аспірантури при науково-дослідній кафедрі морфології при ХВІ під керівництвом професора Є.Ф. Лисицького, якого любив і цінував надзвичайно. Роботу цю Трохим Григорович не захищав у зв’язку з ліквідацією науково-дослідних кафедр взагалі. Тим не менш, 1930 р. він отримує посаду доцента, і в липні 1933 р.кваліфікаційна комісія при НКО УРСР затверджує його в цьому званні. З 1933 р. Трохим Григорович завідує кафедрою анатомії в ХВІ, ще раніше кафедрою анатомії заочного філіалу ХВІ, веде курс анатомії в Харківському зоотехнічному інституті. Він докладає величезних зусиль для якнайкращого налагодження процесу надійної, високопрофесійної підготовки студентів з анатомії. Він розуміє, що без анатомії немає лікаря, немає діагностики, немає і лікування, а вивчити її неможливо тільки на атласах. Анатомію необхідно вивчати, як би важко не було це організувати, на препаратах, на трупах, на живих тваринах. І він розробляє свою цілісну систему викладання анатомії. При кафедрі створюється віварій, з м’ясокомбінату надходять необхідні для вивчення суглоби, голови, кістки, хребці і т. ін. «Кафедра анатомии нашего института», — скаже в 1994 р. професор Д.Д. Логвинов, — «еще с довоенных лет отличалась от всех других кафедр насыщенностью различными вспомогательными материалами, техническими средствами и особенно работоспособностью, настойчивостью, организованностью сотрудников и, в первую голову, ее руководителя Т.Г. Цымбала». Кафедра набуває високого авторитету серед спеціалістів. Трохим Григорович в анатомці від сьомої години ранку до десятої-одинадцятої вечора. Консультуйтесь, працюйте, навчайтесь — вчитель завжди поруч, до ваших послуг чи не цілодобово. Але залік з анатомії можна було отримати тільки за знання.
     А далі - типова українська історія. Починається процес СВУ. Застрелився Скрипник. За ним — Хвильовий. Родина Цимбалів на той час живе в будинку наукових працівників, навпроти сумнозвісного будинку письменників, з якого починається хвиля арештів і розстрілів українства. Красномовна деталь — все це на відстані одного-двох кварталів: ХВІ, Держпром, Будинок письменників, будинок наукових працівників. Трохима Григоровича звільняють з посади завідувача кафедри. Не біда, звичайно, — але попереджувальний дзвоник. Оскільки своєю основною він завжди вважав педагогічну діяльність, він самовіддано працює зі студентами, активно займається науковими розвідками. Основний напрям досліджень — ендокринна система, морфологія залоз внутрішньої секреції сільськогосподарських, домашніх та низки інших тварин. У січні 1939 р. Трохим Григорович захищає дисертацію з топографії та морфології епітеліальних тілець і отримує диплом кандидата біологічних наук. А ситуація в Україні коливається відповідно до коливань лінії партії... В 1939 році Трохима Григоровича поновлюють на посаді завідувача кафедри. На той час у сім’ї четверо дітей. Стосунки були такі, що я лише в 10-му класі від чужих людей почула, що ми не зовсім рідні. Все це, однак, тривало недовго. Почалася війна. Дмитро пішов на фронт, а Трохим Григорович 4-го вересня 1941 р. просто зник — пішов вранці на роботу в самій сорочці і зник. Кілька діб мама оббиває пороги в інституті, та марно. Всі мовчать... Зрештою підказав проф. І.І. Лукашов: «Та ж всі бояться. НКВС його забрало. Шукайте його на Совнаркомівській.» І вона пішла, рішуча і безмежно жертовна. І не знаю вже, як те їй вдалося (може вартовий зглянувся на її біду — бо казали про неї в рідних Яхниках, що була «вселенською красунею»), але вийшов таки до неї офіцер. І почув, що жінка має на руках троє дітей і стару матір, що німці вже ж ось-ось будуть у Харкові, а чоловік зник. І, кажуть люди, забрало його НКВС. І той офіцер відповів: «Так, Ваш чоловік був тут. Проти нього нічого немає, я б його відпустив, але він етапом уже відправлений до Казахстану. Як дійде живий, його буде звільнено. Обіцяю». То ж «нічого немає». Але вина чи невинність радянського громадянина змінювалися з часом не завдяки процесу судочинства, а згідно зі зміною генеральної лінії партії, або ж потреб окремо взятого партійного осередку. Аж у 1987 році звинувачення Трохиму Григоровичу висунули знову — вже посмертно, через мене. Інкримінувалось, що не відмовилась від батька, який «до 1941 г. проверялся Харьковским УНКВД, как украинский националист». І пред’явили статті його звинувачення — страшні, всім відомі статті № 54-10 та 54-11, за якими розстріляли і знищили українське відродження. І байдуже було партії разом із КГБ у 1987 р., що Трохим Григорович був просто звільнений — без суду, слідства, чи судимості. Хай Бог боронить нащадків того офіцера!.. А тоді.... - тоді йому, як на той час, поталанило неймовірно. По-перше, він дійшов до Кустанаю. Коли я в 90-х роках за допомогою харківського Меморіалу (особисто - пані Ніни Лапчинської) розшукувала татову справу, виявилося, що це був один з останніх етапів за результатами «зачистки» харків’ян... Етап, де був Трохим Григорович, гнали чи не півроку, більше пішки, наступала зима, а він же в самій сорочці... Та світ не без добрих людей. Солдат-охоронець десь дістав для нього подерту, виношену шинелю - вона й допомогла вижити. По-друге, його справді звільнили. Дійшли до місця - тата викликають. Всі розуміють — це означає розстріл. Скупо прощаються... А йому віддають документи і відпускають на всі чотири сторони. Знов і знов низько вклоняємося тому офіцерові НКВС.
       Трохим Григорович бездоганно читав лекції не тільки російською, але і, в недовгий період українізації, українською мовою. До речі, дива повторюються. В 1965 році йому знову запропонували читати курс українською. «З яким піднесенням він це робив! І мабуть не думав про те, що через 30 років ті конспекти стануть мені надійними помічниками, коли життя поставить питання про переведення навчального процесу на рідну мову» (професор Г.М. Фоменко). Крім української та російської, Трохим Григорович достатньо володів англійською та німецькою мовами, латиною і стверджував, що українськомовні студенти легко засвоюють латинську термінологію, бо українська і латинська мови мають багато спільних коренів. Був переконаний, що математика і мови необхідні кожній освіченій людині.
      В Кустанаї Трохим Григорович без роботи не залишився, бо був людиною широко освіченою. Працював старшим ветлікарем, головою ветлікарні, завучем і викладачем ветдисциплін у сільськогосподарській школі та отримав подяку і грошову премію від НарКомЗему КазРСР за спасіння поголів’я та виконання плану по тваринництву в Кустанаї, медаль «За трудову доблесть у ВВВ» та ін. По поверненні в Харків восени 1943 р. Трохим Григорович знову працює завідувачем своєї кафедри й одночасно організує і керує за сумісництвом кафедрою анатомії з гістологією та ембріологією Харківського зоотехнічного інституту. Як завжди, він фанатично відданий роботі і стає символом, знаковою постаттю, уособленням кафедри, легендою інституту. Його авторитет беззастережний - не тільки як висококваліфікованого фахівця, але і як Людини, людини мудрої, людини чуйної, яка зрозуміє і при потребі завжди допоможе, людини, що хоче, може, знає, як найкращим трибом організувати навчальний процес так, щоби випускник сам був упевнений у своїх знаннях, у своїй високій кваліфікації. Студенти відчували це інтуїтивно. Вони люблять і поважають його надзвичайно, але, ніде правди діти, й бояться, бо планка вимог до засвоєння курсу анатомії висока. Пам’ятаю, як його рідна племінниця, яка всі роки навчання жила в нашій сім’ї, не отримувала стипендії, доки з дванадцятого заходу не спромоглася вивчити таки анатомію як слід. У роботі він був надзвичайно відповідальним і вимогливим, в першу чергу до себе і своїх близьких.
     На всіляких студентських заходах він був завжди бажаним гостем. Батько цього виняткового ставлення до себе не помічав, принаймні ніколи про це не говорив. Доки він жив, до нас завжди приходили його випускники (фантастика - але він їх усіх пам’ятав), і рефреном звучало «тільки Трохиму Григоровичу ми були і є потрібні». Трохим Григорович любив своїх студентів, і та любов була взаємною. Як згадувала доцент М.М. Чернякова: «Для нас, учеников, самой высокой похвалой было услышать: «Чувствуется школа Цымбала».
     У повоєнні роки він активно веде наукові дослідження. Основне наукове русло незмінне - дослідження морфології залоз внутрішньої секреції сільськогосподарських тварин. Вивчена морфологія та топографія епітеліальних тілець у домашніх свиней, коней, великої рогатої худоби, дрібних домашніх жуйних тварин і частково інших видів, скажімо — двогорбого верблюда. При цьому у коней вперше відкриті епітеліальні тільця, що походять з третьої зябрової кишені та є основними органами цієї системи у цього виду тварин. Всі операції і розтини Трохим Григорович проводив особисто (як особисто, жодного разу за довгі десятиліття не запізнившись і не пропустивши занять, читав лекції, проводив практичні заняття, консультації, приймав іспити), цілодобово спостерігав за станом прооперованих тварин, ночуючи в анатомці. Інколи я малою була присутня при татових спостереженнях за перебігом наслідків операції, і мене страшенно вражав той факт, що видалення залозок, загальною вагою менш за півграма, виявлялось фатальним для тварини, вага якої сягає півтони. Це були визнані, класичні роботи з ендокринології. За результатами досліджень Трохим Григорович підготував докторську дисертацію. Та знов-таки — він занадто принциповий, занадто професійний, занадто самостійний, самодостатній, не член партії та ще й свідомий українець. Надворі сумно пам’ятний 1949 рік, повторні арешти, боротьба з «безродным космополитизмом». Нова хвиля терору. Просто зняти Трохима Григоровича з його авторитетом і як педагога, і як вченого неможливо — то ж проти нього організують брудну справу і вкотре відсторонюють від завідування кафедрою. Кафедру передають його учневі, члену партії, директору інституту від 1937 р. Тєлєгіну В.А. Трохим Григорович, як і раніше, з раннього ранку до пізнього вечора в анатомці, але про захист дисертації не хоче й чути. Пам’ятаю, як наступний директор (1950-1956 рр.), фронтовик А.Ф. Носик, який поважав тата безмежно, навіть до мами приходив, умовляв вплинути: «Галино Яківно, та скажіть же йому. Бо ж нам усім соромно захищатись, ми ж нікуди проти нього». Та Трохим Григорович більше не хотів наруги, хоча активно продовжував дослідження  і робота багатіла новими результатами. У 1966 році Трохим Григорович захистив докторську дисертацію, про яку говорили, що в ній мінімум три докторські дисертації. «Трохим Григорович  совість науки. Його докторська - це велика глава ендокринології. Його розробки настільки вивірені, що ніколи не втратять значення.» (проф. М.Ю. Пилипенко). Інститут миттєво подав його на звання професора, а колеги з усього СРСР писали, що вони навіть уявити собі не могли, що Трохим Григорович до цього часу не був професором. Та й на всіх дарованих студентами фотографіях від 1945 року підпис був: «Профессору анатомии ХВИ Трофиму Григорьевичу Цымбалу от любящих его студентов.» Життя тривало. Режим роботи Трохима Григоровича аж ніяк не змінювався, але вельми сильно змінювався час. Система його роботи, звичайно, не всім молодшим подобалась. У 70-х роках суспільство в своїх поглядах вже далеко відійшло як від колишніх стандартів відповідальності перед собою, так і від сталінської відповідальності перед органами. Ну, хто так працював у 1970-ті роки? Він ставав все більш незручним. Він не поставить навіть трійку потрібній людині, доки вона не вивчить, не попрацює в тій клятій анатомці до сьомого поту.
     Нове керівництво інституту ані працювати, ані жити так не хотіло, не вміло і не збиралося. Своїм прикладом він муляв очі, дратував і заважав. Є у ВИШах така традиція - переатестація викладачів кожні п’ять років. До певного часу це було чистою формальністю, але настав момент, коли цим стало дуже зручно скористатись. В анатомку прибігли вражені студенти і сповістили, що на дошці оголошень вивішено наказ про звільнення проф. Цимбала Т.Г. в зв’язку з неподанням ним заяви на переобрання. Вони таки любили свого вчителя, довірялись йому, вважали своєю близькою людиною. Інакше — як розцінити новорічне привітання - шарж, вирізане зі стінної газети і подароване на згадку Трохиму Григоровичу 29 грудня 1973 року, за півроку після звільнення !?
      З того керівництва ніхто не сказав йому й слова... Він був занадто гордий, занадто делікатний, щоб запитати. Додому Трохим Григорович прийшов чорний і сказав лише три слова: «Мене вже нема...» Розмови про те, що сталося, більше не було. В сім’ї він бувнезаперечним авторитетом, ми так його поважали, що не сміли навіть помислити втрутитися в його справи без його доручення. Він був на той час у повній силі, але образа була надто глибока. Без анатомії і студентів життя ніби втрачало сенс, хоча він продовжував активно працювати і в анатомці, і в архівах Харківського історичного музею, цікавлячись історією рідної кафедри. Ми заговорили про все це лише через шість років. Згадувати боляче і прикро.
     Прожив Трохим Григорович дев’яносто повних літ, міцного був, нашого, козацького роду. Помер 7 квітня 1985 року, на Благовіщення, а дев’ять днів випало на Великдень. Старші люди казали - «то свята людина відійшла...». У нас зібралося багато його учнів. І пішли спогади. Говорили про людяність, про повагу до кожного студента, але і про безкомпромісну вимогливість. Розповідали, як щиро пишалися собою після здачі іспитів з анатомії. І сьогодні, через чверть століття після його смерті, в інституті живе слава про Цимбала. Величезний загал лікарів і професорів, які вивчали у нього анатомію, пам’ятають і ту анатомію, і свого Вчителя, вважають Трохима Григоровича ідеалом Людини і Педагога, великим вченим, подвижником, оригінальним, великим Вчителем, Особистістю, що стала «визначальною віхою в історії Інституту, своєю діяльністю на багато років вперед визначила хід наших дум і вчинків, виявилась для кожного мірилом власної значимості, моральності та професійності» (проф. Г.М. Фоменко). І, можливо, головне, - Т.Г Цимбал створив і втілив у життя систему викладання анатомії, конкретну, послідовну, з чітким поділом на основне та другорядне та взаємозв’язок між ними, систему, яка лаконічно, доступно, логічно забезпечувала максимальну повноту необхідної фахової інформації (ділянки черепа, ділянки грудної порожнини, ділянки черевної порожнини і т.ін.). Система викладання органічно вміщала систему самостійної роботи студентів із препаратами та реальними експонатами. «Розроблена ним система організації самостійної роботи студентів з натуральними анатомічними препаратами забезпечувала здобуття такої суми навичок самостійної праці, якої вистачало на все професійне життя. А ще ж він вчив усе життя вчитись і працювати» (проф. Г.М. Фоменко).
     Звичайно ж, ця система трималась великою мірою на високій професійності і самовідданій любові до анатомії її автора. Не зайвою була і лекторська майстерність. Не себе демонстрував навчав. «Он лучше показывал, чем рассказывал, он все время препарировал, научая учащихся. Его препаровка - это подвиг. Имея искалеченные пальцы рук, он избрал препаровку как CREDO при изучении анатомии» (проф. І.М. Щетинський). Це був оптимальний, єдино надійний шлях виховати професійного лікаря — і Трохим Григорович втілив його в життя. Насамкінець - характеристика від перших учнів, надалі соратників Трохима Григоровича: «К Цымбалу всегда в институте относились исключительно! Это был человек невероятной, ортодоксальной честности, кристальный человек. Он был популярнейшим преподавателем и пользовался неслыханным авторитетом. Его появление на собраниях встречалось аплодисментами»               
До сьогодні ветлікарі по всіх теренах колишнього СРСР з піднесенням і вдячністю згадують Вчителя та його життєве CREDO, яке Трохим Григорович сповідував усе своє життя і навчав сповідувати своїх учнів, своїх дітей та навіть друзів своїх дітей, - «Людина перш за все повинна бути Людиною».
     P.S. Мабуть, варто додати. З другої половини 1980-х років, коли на радянське суспільство вихлюпнулось море страшної правди про 70 літ буття країни, в переляканому загалі утвердилась захисна формула: «Ми не знали». Та й справді  в тоталітарному суспільстві незнання минулого, включно з родинним, стає імперативною вимогою. Віщі слова Орвела: «Той, хто контролює минуле, контролює майбутнє», - підсумували дух цілої епохи. Народжена в 1937 році, змалечку відчуваючи виняткове ставлення оточення до тата, я до 1987 р. не знала ні історії батьків, ні тим паче — дідів-прадідів. Мама тримала жорстке табу на минуле - можливо, тому, зокрема, всі ми вижили. Та на 50-му році життя, коли вже відійшли в кращі світи батьки, обставини змусили мене шукати те минуле. Я зустрілась із давніми учнями Трохима Григоровича 1920-1940-х років, тепер уже відомими професорами, ректорами ХВІ-ХЗВІ і була навіть вражена гарячою, глибоко емоційною, одностайно високою оцінкою особистості батька. Ключовими словами характеристики були: вищого ґатунку професіоналізм, безмежна, недосяжна працездатність, природна гідність і талант людяності, вроджені та вистраждані. Водночас я почула і про непростий життєвий шлях Трохима Цимбала. Істотно додали інформації протоколи допитів тата в НКВС - і огорнув мене невимовний щем, що не можу вклонитись батькам за їхню мужню, несхибну життєву позицію. Сьогодні ми чітко бачимо, як, не маючи змоги виховувати відвертим словом, Трохим Григорович геніально впорався з цим надзавданням ділом, всім трибом свого буття. То була вельми терниста дорога до Храму, але її існування переконує, що «нічого не втрачено, доки не втрачено все».

                P.S.
        Отримавши нещодавно по електронній пошті статтю «Отака доля» (автори Людмила Цимбал та Ярослав Базалій), я знайшов досить несподівану і цікаву для себе інформацію. Там сказано, що студенти привітали Трохима Григоровича з наступаючим Новим 1974 роком дружнім шаржем-поздоровленням, вирізанним із стінної газети «Ветфаківець». Ось його текст:
«С Новым Годом! С новым счастьем,
Главанатом факультета!
Вновь желает Вам здоровья
Новогодняя газета!
Чтоб студенты с чувством, с толком,
не жалея живота,
посещали анатомку
и любили Вас всегда!»
На зворотньому боці посвята:
«Дорогому нашему учителю и прекрасному педагогу и ученому от студентов и сотрудников ветеринарного факультета.
Через редакцию газеты «Ветфаковец»
примите от них самые лучшие пожелания
здоровья, долгих лет жизни! С Новым Годом!
                Подписи:  Главный редактор газеты - Н.И.Чумак.
                Художник - студент Яковлев А.С.»
     Вірш-поздоровлення склав молодий тоді викладач-поет, редактор стіннівки Микола Іванович Чумак. А шарж намалював тоді студент другого курсу ветеринарного факультету, художник газети (нині доцент) Олександр Яковлєв.
     Але коли ж воно те все було и при яких обставинах?
     В той час, як професора Т.Г.Цимбала, що уже як півроку був на заслуженому відпочинку, студенти вітали моїм малюнком з наступаючим 1974 роком, я вже рік працював викладачем анатомії с-г тварин Старомерчанського ветзоотехнікуму. І навіть в армії встиг послужити.
     А по-справжньому цей дружній шарж, але з дещо іншим текстом привітання був виконаний для новорічної газети 1967 року, якщо не помиляюсь, як привітання Трохиму Григоровичу після успішного захисту ним докторської дисертації. Тоді дійсно я був ще студентом другого курсу, членом редколегії стіннівки.
     Трохим Григорович викладав анатомію тварин на протязі двох років не тільки на нашому курсі, а в нашій (третій) академічній групі. Інколи йому в цьому допомагав доцент Тєлєгін В.А. З самого початку занять з анатомії на першому курсі, я не надавав особливого значення вечірній самопідготовці і мало що знав про нашого викладача Трохима Григоровича Цимбала. Вечорами більше уваги приділяв спорту, громадській роботі, газеті. Десь через місяць навчання мене вже розшукували співробітники кафедри анатомії для того, щоби передати «привіт» від професора Цимбала Т.Г. «Ой, товаришу, товаришу! Де ж це ви забарилися?» і так далі… Після тієї зустрічі віч на віч з професором, я вже майже два роки із анатомки вечорами не виходив. Десь пів року прийшлося здавати колоквіум з анатомії органів харчотравлення. В результаті слабенька трієчка, а яке то було щастя - не мати ніяких боргів перед Цимбалом.
     Одного разу я бачив Трохима Григоровича на вечірньому занятті в анатомці зовсім не таким, як ми всі звикли бачити. По-перше, він запізнився з якоїсь важливої наради у ректора хвилин на тридцять (!!!), по-друге сидячи за анатомічним столом з препаратами весь час поринав у якісь свої важкі, як мені здалося, думки, на запитання студентів відповідав не одразу і невпопад. Між скрюченими контрактурою тремтячими пальцями тримав не скальпель, а короткий згаслий недопалок жіночої цигарки з ментолом (!). Я сидів за столом поряд і цей ментоло-формаліновий запах запам`ятав на все життя. А позаду нього тоді на скелеті коня висіла велика таблиця, намальована на клейонці «Эпителиальные тельца. (ЭПТТ). По Т.Г.Цимбалу». Група принишкла. Питань більше не задавали. Через деякий час Трохим Григорович повільно рушив до викладацької кімнати, а вийшов звідти вже одягненим і зі своїм «видавшим виды» портфелем. Щось сталося у природі.
     Раніше студенти складали з анатомії  два іспити. За перший у Трохима Григоровича я отримав задовільну оцінку. А ось на другому під час моєї підготовки для відповіді на білет, Трохим Григорович на короткий час вийшов із аудиторії, залишивши за себе Василя Андрійовича Тєлєгіна. Той підійшов до мене і хоч черга була відповідати не моя, наказав відповідати по білету. Після моєї швидкоплинної відповіді доценту Тєлєгіну на перше питання з трьох можливих, зайшов професор Цимбал Т.Г. Тєлєгін доповів йому, що студент Яковлєв не погано відповів на всі питання білету і  має отримати оцінку «добре»(!). Я був ні живий ні мертвий від хвилювання.
     Мабудь за іронією долі, довелося стати викладачем у технікумі не якогось іншого спецпредмету, а саме анатомії тварин. Анатомію «полюбив» не з першого курсу, а тільки після трьох років викладання.
2011 р.