В н все бачить...

Нарешті Галці поталанило: разом із дипломом журналіста отримала посаду штатного працівника однієї з міських газет. Щоправда, сказати «поталанило» - це нічого не сказати. Галка вперта, язиката, настирна й працьовита. Незважаючи на свої двадцять три, вже років вісім як співпрацювала з різними редакціями, а останні три постійно позаштатувала в найпрестижнішому виданні. Мабуть, тому, як тільки Сашко відправився в АТО, саме їй, молодій, енергійній, на той час вже дипломованій, і було надано можливість посісти його місце. Хоча «посісти» не дуже влучний вираз. Той, хто хоч трішечки обізнаний з роботою газетяра-кореспондента, використав би скоріше «побігти» - це ж про них кажуть: «вовка ноги годують» або «не потопаєш – не полопаєш»: цілісінькими днями моталася вона містом, вишукуючи цікаві події культурного життя, тому що саме цей шмат роботи отримала у спадщину від попередника. Дякувати Богу, незважаючи на важкі часи, культурне життя вирувало: і спектаклі ставилися міським аматорським театром, і благодійні концерти влаштовувалися, і гастролерів запрошували, і виставки та презентації проводили, не кажучи вже про багатолюдні свята, які проходили зазвичай на центральній площі або в улюбленому парку відпочинку разів шість-сім на рік! Останнім часом культурні заходи відбувалися навіть частіше: керівництво міста як могло виховувало патріотичний дух та намагалося розрадити пригнічене складними політичними обставинами населення.  Тож, роботи Галці вистачало.

Того дня вона як завжди перевірила диктофон та наявність запасної ручки (закон підлості ще ніхто не відміняв, і тому в найбільш невідповідний час паста мала властивість закінчуватися) і заздалегідь відправилася в читальний зал центральної бібліотеки, де мала відбутися презентація чергової книги одного з міських літераторів. До речі, письменників у місті було достатньо. Деякі з них талановиті і працьовиті, тому презентацією нікого здивувати не можна було, але їх значно поменшало: звісна річ, коли треба і солдатів на передову зібрати, і переселенців розмістити й забезпечити хоча б найнеобхіднішими речами та харчами, знаходити спонсорів стало майже неможливо. Та Валерій Шматко завжди відшукував двері, стукаючи в які, йому не тільки відчиняли, але й «смачно пригощали».
Дії цього разу відбувалися не досить цікаво, не достатньо жваво. Ведуча черговий раз розповідала присутнім про автора нової збірки віршів, роблячи акценти на його унікальності, друзі та знайомі захвалювали як могли, запрошені студенти, нудьгуючи, грали в ігри на смартфонах, представники спонсорів продумували як найкраще «продати» свій благодійний внесок, а винуватець зібрання, нічого не помічаючи, танув від задоволення у морі лестощів.
 
Такі нудні презентації не були нормою, але цього разу Галка теж нудьгувала, чесно ввімкнувши диктофон: цікаво чи ні, але з цього балагану ввечері треба зробити цукерку. Та раптом дівчина напружилася: до слова запросили представника волонтерського руху. «А вона тут яким боком? - промайнула здивована думка. - Наскільки мені відомо, волонтери займаються зовсім іншими справами!»

А тим часом до присутніх уже зверталася молода доглянута жінка. Розмахуючи руками в золотих каблучках, дзвінко та занадто голосно вона почала запевняти в необхідності нового видання.
- Наша організація теж спонсорувала цю збірку віршів. Ви не уявляєте, які вдячні були нам переселенці та солдати, коли читали її! Усі вони висловлювали велику подяку авторові за те, що в ці скрутні часи він знаходить наснагу писати про кохання та природу, ділячись із читачами своїми думками та відчуттями.

Галка слухала й усіма силами намагалася тамувати наростаючий гнів. Вона була достатньо вихованою і освіченою людиною й знала чимало способів відволікти увагу від зовнішнього збудника та привести себе в належний стан, тому почала уважно спостерігати за присутніми. Зайняті своїми справами студенти не кліпнули й оком, друзі та рідні сприйняли за належне, викладачі, що супроводжували студентів, здивовано перезиралися, ведуча нервово прагнула перейти до наступного доповідача.

Презентація закінчувалася. Автор приступив до роздачі автографів та розпродажу збірки, а Галка все не могла прийти до тями. Наївна, вона ще сподівалася, що ось-ось він скаже про передачу виручених грошей на користь знедолених. Але ж ні.

Нарешті вона дочекалася,  коли всі майже розійшлися, і представилася.
- Я буду висвітлювати цей захід у нашій газеті, але виникли деякі питання.
- Будь ласка, слухаю вас уважно, - розплився у награній люб`язності Шматко.
- Я не зрозуміла одну річ: яким чином волонтери опинилися серед спонсорів? Хіба гроші, якими вони оперують, не цільові?

Сірі очі автора почорніли, губи міцно стиснулися, а біля роту зібралися смужки невдоволення.
- Це питання не до мене. Якщо вони вирішили так вчинити, то напевне мають на те право. До речі, ви ж чули, які відгуки мала книга в солдатів та переселенців?!
- Ви вважаєте, що вона їм більш потрібна, ніж каски та бронежилети?
Стриманість автора зникла. На обличчі запанувала лють:
- Та що ти собі дозволяєш, шмаркачка? У мене син учора поїхав в АТО, таких, як ти, захищати!  Хіба ти не знаєш, яку силу має слово?
- Так, воно має силу, але не варто жодної дитячої сльозинки. Ви віруюча людина? – задала наступне питання Галка, не звертаючи увагу на грубощі та роздратований тон співрозмовника.
- Я віруюча людина!
- То хіба ви не боїтесь Бога? – наполягала Галка. - Він же все бачить. Невже бажання видати чергову книгу перевищило елементарну порядність? А як же ефект бумерангу?

Вона розуміла, що перейшла всі дозволені межі, але її вже понесло.
- Що ти верзеш? Який ще бумеранг?
- Звичайний. Усі наші вчинки рано чи пізно повертаються. Добрі – добром, злі – злом. Це ж безперечна істина.
- Звідки ти така розумна взялася на мою голову? Відчепись. Нікого я не боюся, бо нічого поганого не зробив!
 
Випустивши пару, Галка прийшла до тями. Зашарілася від своєї зухвалості, вибачилася й швиденько накивала п`ятами з бібліотеки.
«І що це на мене найшло?! – картала вона себе всю дорогу до редакції. - Божевілля якесь... Хіба так можна? – волав один голос всередині неї. – А як можна було спокуситися волонтерськими грошима? Хіба мало горя випало на долю тих бідолах, які вимушені були покинути рідні домівки й шукати порятунку деінде, аби діти були цілі? – сперечався з першим другий внутрішній голос. - А ця керівниця фонду… Кому вона локшину на вуха вішала? Це ж треба так зневажати людей, щоб сподіватися, що вони клюнуть на її побрехеньки? Судити таких треба – і тих, хто розбазарює цільові гроші, і тих, хто, не гребуючи, простягають до них свої брудні лапи!»…

На порозі редакції суперечку було закінчено. Робота є робота. Особисті думки та враження нікого не цікавлять. Треба написати те, що від неї чекають… Але, може, спробувати?..
Не шкодуючи ані часу, ані емоцій, Галка написала два матеріали на цю тему до наступного номера, надавши можливість висловитися обом своїм внутрішнім голосам, і передала їх редактору.
Довго чекати не довелося.
- Зайди! – пролунав у слухавці громовий голос головного.
- Викликали? - вона потупила очі, переступивши поріг кабінету.
- І що це за фокуси?
- Ви про що?
- Про «витворялочки». Я, звісно, розумію твоє справедливе обурення, навіть у певному сенсі поділяю його, але ти дарма витрачала час. Нам потрібна звичайна інформація, ми ж не жовта преса, щоб вишукували солоненьке та солоденьке.
- А хіба неможна хоч раз у житті написати не те, що треба, а те, що є?
- Навіщо? Ти ж сама сказала: Бог усе бачить. От хай він і розбирається, у нього більше повноважень. Усе зайве видали, а другий варіант передай верстальнику.
- Як скажете, - промимрила Галка і вийшла з кабінету.
Ну що ж, принаймні спробувала!

Минуло декілька місяців. Настала пора літніх відпусток, і, хоч культурне життя трохи вгамувалося, роботи не поменшало – доводилося підхоплювати її за відпочиваючими колегами.
Якось вранці викликав Галку головний:
- Сьогодні об одинадцятій відбудеться поховання солдата, що загинув в АТО. Тема важка. Продумай, як краще висвітлити подію. Ось адреса.
Галка подивилась на своє яскраве вбрання й вирішила заскочити додому, щоб перевдягнутися – не можна в такому вигляді з`являтися туди, де панує горе. Часу вистачало. Вона ввімкнула комп`ютер, подивилася на карті міста, де знаходиться необхідна вулиця. Це виявився віддалений район, майже біля нового кладовища. Намалювавши в уяві найкоротший маршрут, попрямувала до виходу.

Двір, у який прийшла біда, вона впізнала ще здалеку – проводити загиблого в останню путь прийшло чимало друзів, сусідів, представників громадських організацій. Галка непомітно примостилася під розлогою яблунею й почала уважно роздивлятися навколо. Біля закритої труни стояли згорьовані батьки, літні чоловік та дві жінки, мабуть, дідусь та бабусі солдата, трималися за груди й хто кулаком, хто хустинкою затуляли собі рота, тамуючи крик відчаю, трохи далі метушилися декілька молодих хлопців: чи то друзі загиблого, чи то розпорядники похорону.

«Якими ж словами можна передати біль від втрати рідної дитини?- подумала Галка. – Напевне, таких ще не вигадали». Чомусь згадалося, як Шматко на останній презентації завзято підносив силу слова. Та де ж знайти ту силу зараз? Хіба може воно повернути втрачене, загоїти сердечні рани, що ятритимуться довіку?

«Ні, сентименти треба залишити на потім, - висмикнула себе із замкнутого кола емпатії Галка, - зараз треба робити справу. До кого ж звернутися, щоб не додати болю й отримати потрібну інформацію?»  Раптом у натовпі вона побачила знайоме обличчя. Так-так, ця жіночка працює у військкоматі! Дівчина непомітно протиснулася до неї й, легенько доторкнувшись до плеча, жестом попросила відійти вбік. Журналістська інтуїція не підвела: після декількох хвилин спілкування Галка вже мала всі необхідні дані для написання статті, але чомусь не йшла.

Настав час виносити труну. Натовп розступився. Люди з вінками і квітами готувалися до траурної процесії, шикуючись довгою колоною позаду домовини. Батьки загиблого опинилися поруч, і тут у чоловікові Галка з подивом впізнала почорнілого, змарнілого Валерія Шматко. Вона відсахнулася, як від ляпаса, позадкувала, сховалася за чиєюсь спиною. Серце вискакувало з грудей: Боже, невже це я наврочила таку біду? Може, це й є сила слова? Але ж я й подумки не бажала йому такого!

Ледь жива припленталася Галка до редакції. У рідних стінах без сторонніх очей вона заскиглила, як маленьке цуценя, а потім заголосила надривно повторюючи: «Невже це я, невже це все я?..»
Дівчина не помітила, як почувши незрозумілі звуки, до кімнати зайшов головний:
- Ти що? Що трапилося? – здивовано й зворушливо торкнувся він її плеча, а Галка знов і знов торочила те саме:«Невже це я, невже це все я?..» 
 
Трохи заспокоївшись, ковтаючи останні сльози, вона розповіла йому про свої сумніви.
- Докори сумління тут ні до чого, - промовив головний впевнено, - це війна. На ній вбивають. Сама кажеш, що хлопець чомусь був без каски… І нічого ти не наврочила, пам`ятаєш нашу розмову: він усе бачить. Може, це й жорстоко у даній ситуації, але дуже схоже на твій улюблений ефект бумерангу: є в житті такі речі, які робити неможна в жодному разі! Зараз же витри шмарклі й пиши матеріал, ввечері номер повинен потрапити до коректора. Справа над усе. Ти ж професіонал!

Він вийшов, навмисно гучно грюкнувши дверима. Це миттю привело дівчину до тями: так, я професіонал! Галка прожогом  випила повну склянку холодної води, яку редактор дбайливо поставив перед нею, і вмостилася за комп’ютер.