Заходило сонце

                Заходило сонце в кривавій заграві,
                лягала на землю вечірня роса.
                Лишилась людина одна серед трав,
                на руйновищі власних надій.
                А вітер, сховавшись у мертвому листі,
                усе шепотів нерозумній людині,
                що долю свою загубила сама.
Попід горами зеленіла долина, щедро залита сонцем, помережана струмочками, що впадають у широку ріку. Повільно несе вона тихі свої води. Степом-степом, а далі – в ліс. Густий і старий, він ніби дихав чарами.
У самій гущавині сидів Лісовик, усьому тут господар. Старезний, волохатий; коли йшов, борода його, уся в гіллі й листі, волочилася по землі, а кремезні ноги були схожими на коріння. Була в нього дочка Мавка. Русява, чорноока, із тонким, як дзвінок, голосочком. Занудьгувала вона у батьковій господі – самі пеньки та звірі, а з ними не погомониш.
Одного разу прийшли до лісу мисливці і вбили вепра. Дізнався про це Лісовик, розгнівався дуже і вирішив згубити їх.
А Мавка сиділа собі на бережку та й пісень співала. Раптом побачила  молодого хлопця, заховалась у ліщині і стала дивитись. Юнак нахилився до води, аби напитись. Гарний собою,  чорнявий, високий, він одразу сподобався їй, хоч і впізнала у ньому мисливця.
І тут почула вона страшний голос Лісовика, зрозуміла одразу, що бути біді. Жаль стало Мавці такого красеня, вийшла вона зі свого сховку і каже: «Ходи за мною! Та хутчіш, бо пропадеш!»
 І хлопець послухався. Довго бігли удвох по забутих стежках, аж доки не вийшли у степ.
- Хто ти така? – питає мисливець.
- Хіба це важливо?
- Скажи хоч ім`я!
Мавка опустила очі додолу і не сказала нічого.
- Я прийду сюди завтра, і ти приходь. Як зійде перша зірка, я чекатиму. А зараз прощавай!
І він пішов, той невідомий і незнаний чоловік.
Він чекав, і вона прийшла. І з того часу щовечора зустрічались вони під дикою вишнею, полюбився він Мавці, а вона йому.
Хотів мисливець забрати її з собою і одружитись.
- Я б і рада, та не можу, - відказала вона. – Я не просто собі дівчина, а Мавка. Батько мій – Лісовик -  нізащо не пустить він мене з тобою.
Розізлився хлопець, не сказав нічого і пішов геть.  Сумувала Мавка за милим, багато сліз пролила. А навколо цвіла, зеленіла весна, і в лісі усе теплу раділо.
Та одного разу повернувся мисливець, вирішивши той ліс знищити. Став рубати дерева. Падали один за одним кучеряві клени, явори й молоді дубки. Йшла людина по землі, лишаючи по собі мертву дорогу.
Загинув старий  Лісовик, бо дерева – то його сила, і тепер вона понищена.
А мисливець побачив на галявині дику вишню, під якою зустрічався із милою. Кинувся він рубати деревце. Вдарив сокирою раз, ударив вдруге, і впала тая вишенька. Раптом бачить хлопець, аж не дерево то лежить, а Мавка!  Кинувся хлопець до неї, а вона розсипалась пелюстками і полетіла з вітром.
- Що я накоїв?! Якої біди наробив! – скрикнув він. Проте було уже пізно…
Навколо – лиш пустка, замість лісу – самі пні і повалені мертві дерева.