Звернення до свого серця. На украинском языке

 І чого мені так дивно? Чому серце моє іноді б‘ється так неймовірно швидко, напружено. А то й буває так, що завмирає воно, біднесеньке, на одну мить коротеньку. Але та мить для мене як ціла вічність недосяжна. В очах тьмяніє і зорі, зорі палаючі пливуть, линуть кудись донизу, у ноги. А під ногами слабкими пустка страшна. Немовби лечу я десь у синьоокому піднебессі, як птаха з відірваними крилами. Звір примарний вкусив мене, зжерти намається. Гризе, кусає, п‘є червону кров. А замість крові тієї живильної, отрутою пекучою наповнює тіло слабкеє. Зачепив таки мене гострими зубами-шаблями. І пір‘я моє погризене, спалене, легесенькими клаптями старого паперу, падає, падає, кружляє чарівними візерунками у широчезній  блакиті. Снігом сірим, немов порохом, вкриває осіннє місто моїх сплячих спогадів. І засинають барвисті малюнки пам'яті довгим, незбагенним сном.
   Здригається сереце, скаженіє. Здається ось-ось, ось зараз не витримає воно, вискочить з палаючих грудей, впаде на чорну землю, розіб‘ється на прозорі уламки і не зберу. Не зберу вже його докупи.
  Смикає всередині, болить. Немов голкою роблять у грудях маленькі, непомітні для чужих очей дірочки. Звір цей безжальний схопить кришталеву павутинку життя, обірве залізними пазурами. А через дірочки ті впліте свою нитку смерті і зв‘яже мою душу, зав‘яже ії у льодяний вузол минулих подій, що в ту ж саму мить безслідно розтануть в глибині майбутніх років, що мені не написані долею.
  Страшно. Лячно мені. Так лячно, що зуби танцюють, скрегочуть, скриплять. Цей звук, схожий на тертя кісток, лякає мене ще більше, до нестями. Серце знов хвилюється, тримтить. Чого треба вам, нічні сірі тіні, примарні постаті летючого часу. Чого ви стоїте за моєю спиною? Я ж бачу вас, відчуваю... Холодний піт дрібними крамлями стікає з гарячого чола. Я ж знаю. Ви там. Ви все ще там, прокляті посланники самого диявола, гниючі нутрощі сталевого звіра. Гетьте! Сповзайте з моїх понівечених плечей, злізьте з колін. Гетьте ж ви! Чур вас!
   Світанку мій милий. Світанку весняний. Де ж ти загубився, чому не з‘являєшся? То хоч би уві сні завітав до мене тихим промінчиком. Немає сну. Немає фарби. Пусте полотно дивиться на мене зневажливо білими очима.
Сонцю....куди провалилося ти, навіщо вкрало моє спасіння. Чи може проковтнула тебе зимова мряка, задушила вогкою імлою лісова тиша?
Немає. Щезло.
  Слова мої розсіяні, розкидані мертвим насінням по неродючому полю. Чого ви гризете ламані думки? Навіщо змушуєте страждати? Рядки плутаюся, не знаходять собі місця на зім‘ятому папері.
   Сльози гіркі, чому сховалися глибоко на дні сумних очей. Мучаєте мене, знущаєтесь, смієтеся.
   Безодне. Безлика владарко мінливого всесвіту.Вклоняюся тобі, перед тобою схиляю буйну голову. Стану пилом забутим, змішаюся з родючою землею. А може й полину блідим тілом у безкрає море, розсиплюся кістяним намистом у твоїх долонях, проляжу тонкими стрічками у пахучому житі.
  Зачекай, звіре. Хоч не знаєш ти жалю, дай мені, птасі роздертій, ще один ковток крихкого часу. Я встигну вплісти своє павутиння в осінній візерунок прозорих рим. В безодні потону, але залишиться подих моїх щасливих хвилин між друкованими буквами, відтінком дитячих мрій  втомлений мій погляд ляже між тінню живих рядків.
Тонкими пальцями надії схоплюся за струни вічного життя.
  То ж брини, серце моє налякане, співай. Плекай у собі ще ненародженого генія покинутого життя. Співай. Хай голос твій тонеський двінкою мелодією в‘ється у хвилях річок, шумлячим коловоротом підіймається до самого неба, торкається колошлатих, сірих, дошових хмар. Хай чують ліси і степи, лимани і скелі, гори і полонини, серця і думки. Нехай почують відлуння вмираючих відголосків хворої сутності, страждаючої душі.
  Стрічай же ці пісню, світе. Закарбуй журливі ноти на холодному, невмирущому камені безсмертя. Тільки ти зачекай, не поспішай, безодне...