Це зело зложене на лодвах уже сухе,
як той ложок, що заростає татаринням
і лопухами
на луках, що не бачили повіддя вже давно.
Перебираю. Вдихаю пахощі померлих трав і квітів.
Життя. Таке ото воно.
На світі дивного чимало: звикаємо, не помічаємо чудес.
Десь загремить: перехрестились і знову лупати скалу.
Для чого, нащо і чому ніхто не відає, не знає.
Минають дні в роботі.
Життя минає.
І крутить лопаті вода
і вітер крутить.
У клопоті марнують лиця: старі дівки,
кобіти, молодиці, трансґендери та ґеї.
На цій планеті гей я, гой я,
сон розуму не народив нічого путнього.
Нічого!
Тому доволі спати! Лупаймо цю скалу!
За нею вихід із палати №6.
Там луки, байраки, ліси залиті сонцем і дощем.
Ще мить! Удар останній.
Серце, не тріпочи так дрібно,
все буде добре, ось побачиш.
Магiя -Серце-
© Copyright: Валентин Лученко, 2016
Свидетельство о публикации №216051700673
Свидетельство о публикации №216051700673
Рецензии