6

Ці записи ідуть мені на користь. Я відчуваю себе занадто живою. Все болить і мучить. Духовно і фізично. І це щастя. Відчувати. Холод, руки мерзнуть. Ховаю їх в кишені. Голова кипить від думок. Дим із легень рветься на свободу. Все буде. Добре чи погано. Головне щоб було. Важливо не загубити себе у вирі всього цього. Не втратити тебе. Дурненька пісенька і несмілі танці вночі. Прочитані книги з полиці. Я жива, неочікувано для себе. Мені болить щось , ну і славно.
А надвечір мені раптово стало байдуже. Я б, навіть, сказала, що це набагато більше ніж байдуже. Це такий дивний стан відчуження від всього, в тому числі і від себе. Цілковита спустошеність і трохи холоду. Я вже не в собі і не в тобі. Мене більш не хвилює твій колір очей, я вже не пам’ятаю його. Я просто розчиняюсь у світлі монітору. Я не існую в твоїй площині, світі або ж думці. Я розпадаюсь на молекули, атоми, іони, які падають на м’який темно-зелений килим. Нічого-нічого, зранку я знову воскресну і піду на роботу. А поки намагаюсь поглядом відсунути ще п’ять поверхів над головою, щоб побачити нічне небо. Мені необхідно рахувати зорі, терміново. Де там сузір’я Оріона? Але я лише купка біомаси на килимі. Головне, щоб мене не спутали зі сміттям, не загорнули в сірий пакет, не віддали безпритульним. Мамо, чому ти не принесла мене в жертву якомусь Богу? Було б легше вам і нам. Вселюдське благо ж вище наших втіх!
Кант вважав, що людина зобов’язана бути щасливою. То може в мені  нема нічого людського? Хоча, він теж писав, що щастя це наслідок моральності. Тому у мене певне без шансів. Моє життя останніх декілька років – це просто алкотреш. Де та зграя голубів, яка обісре мене на щастя? Чи не забагато питань ставлю я собі? Але ж де Берта Шорд? Хто її з’їв, вкрав, убив? Аж ось вона, лежить посеред кімнати і замається саможалем. Жалюгідна і самотня. Але мені байдуже. Навіть більше ніж. Набагато.
Знаєш, мій синьоокий екс, я любила тебе. І нікого так більш не покохаю.  Ким би ти не став сьогодні. Щоб ти не зробив зі мною.  Я дякую долі за тебе, а потім проклинаю. Все було так гарно, але ти залишив мене. Саму, голу-босу, без мрії і планів. Я не знала, хто я і для чого. У мене все життя вже було для тебе. Я не вміла жити без тебе. Я не знала, що робити, якщо ти не повернешся. Але ти обрав іншу курву. Красива вона? Борщі варить? Сорочки твої прасує? Я б сказала, що мені байдуже, але не можу. Це сильніше ніж все в мені. Ти, сука, не попрощався. Просто зібрав мої речі і забрав ключі від квартири, яка була нашою. Ми там клеїли шпалери з фіалками. Але все можна пережити, якщо в тебе є пляшечка напівсолодкого.
Я знайшла роботу, іншого хлопця, шпалери в ромашку, але не себе. Я відстригла волосся, схудла на десять кілограм, викинула всі сукні на звалище, спалила спільні фото, але не стала колишньою Бертою Шорд. Напевно доля подарувала мені ще один шанс стати кимось, а не рабою почуттів. Що ж, мені терміново потрібно вдихнути в себе терпкість ночі і час піднімати якір, я знову в справі.
Я шнурую кеди. Мені необхідно відчувати ніч на дотик. Накидаю чорну шкірянку на плечі і біжу по сходах, грюкнувши дверима. Напевне, Тату розбудила. Але це не важливо, як і те що зараз десь третя ночі. Я маю встигнути впіймати трохи ночі до світанку. Ви знаєте яка вона на дотик? Це як роздягати жінку в чорних панчохах, дорогому оксамитовому пальто і  мереживною білизною під ним. Але вона дозволяє торкнутись лише поли пальта. Ти можеш відчути ще атласну підкладку. Але ти знаєш про мереживо. Та вона просто вислизає з твоїх рук, лишаючи запах сигарет і жасмину. А ти спантеличений, біжиш за нею. Та її вже нема. Лишилась тільки панчоха на згадку, з ароматом її шкіри і диму. Мені необхідна доза нічної свободи. Коли вулиці пусті й холодні, коли навкруги все темне і спить, коли тиша ріже твій мозок - так прекрасно відчувати себе живим. Тоді, здається, весь світ зупинився, аби ти міг насолодитись цим. По венам розтікається зоряний пил, а ти вдихаєш сузір’я Скорпіона. Ти відчуваєш смак своєї особистої свободи.
Я лежу на дитячому майданчику і намагаюсь уповільнити час. Від роси мокрий весь мій одяг і волосся. Але сонце ось-ось зійде. Я маю насолодитись останніми митями. Зникають зіркові скупчення. Мені холодно і я починаю кашляти. Скоро прийде двірник і замете мене разом з недопалками. Але тут приходить моя Тата і лягає поруч. Ми ловимо сонячні промені жменями. Доброго ранку, світе!
Напевне, варто жити, щоб мати змогу відчувати. Біль теж іноді буває приємним. У мене лінія життя трохи покоцана. Але зараз я щаслива, дуже.
Я собі іду по тротуарі, а світ своєю прохолодою пробивається крізь підошву взуття. Від цього кроки стали швидші і різкіші. Я трохи запізнююсь, рівно на одну ароматну каву. Робота – це не головне, та і без грошей можна бути цілком щасливим. Якось я прожила два місяці на двісті гривень. Мене тоді певне підгодовували всі знайомі і гуртожитку. А майже всю стипендію я витратила на друкарську машинку і чорнила до неї. Я поставила її біля вікна і, сідаючи за неї, відчувала, що зможу написати абсолютно все, що народить моя повернута свідомість. І це, безперечно, буде геніальними. Мої пальці  били по клавіатурі аж дим ішов, я була впевнена в своєму таланті. В голові вже була картинка як мене визнають кращим письменником року - просто границя всіх мрій.  О, прекрасні студентські роки. Тоді люди якось краще ставились до мене, або я до них. Все було якось простіше. Але це не важливо вже.
І я не буду розповідати вам як я з сьомої ранку до п’ятої вечора облизую мікрофон, при цьому надаючи робітникам кавових плантацій зарплату. До речі, я принципово не обираю вечірні ефіри, це було б занадто просто – вставати в обід. Ранкове пробудження лише для сильних духом. Година пік загартує тебе. Ти неперевершений, незламний і…ще п’ять хвилин і я точно встану.
Здається я знайшла свою колію, але лишила Тату без особистого життя. Але вона зараз так потрібна мені. Мій поїзд потребує капітального ремонту і вибору правильного шляху. Я без неї скочусь зовсім, зійду з рейок і впаду на обочину. Мужчинки, вам доведеться відступити. Лезбійська змова? Не думаю. Просто вона найкраща дівчина на землі. І лише вона зможе мене врятувати від мене ж.
Три. Два. Один. Ефір.
- Доброго ранку, всім, хто вже вибрався з полону ковдр і подушок. Сьогодні буде гарний день, для всіх, хто любить теплі осінні дощі. Не повторюйте мою помилку, візьміть парасольку. Зараз для вас пролунає тепла пісенька. Прокидайтесь, світ чекає на вас!
А що чекає на мене? Подумаю про це пізніше. Не можна псувати гарний настрій. Робота кипить.
Сьогодні до мене прийшло розуміння того, що всі мої недописані глави, це недожиті мною миті. Якщо нічого сказати, значить нічого не було. Або дарма було. Я б могла зібрати валізу і втекти кудись в Індію. Віднайти єдність духу і тіла, пізнати нірвану. Але я нікуди не звалю з цього міста. Це хвороба периферїї, або ж просто я боюсь змін. В будь-якому випадку я досі тут і Шива не чує мої молитви, або ігнорує.
Мої акти саможалю такі жалюгідні, що іноді заганяють мене в депресію. Просто хочеться обійняти свої коліна і сидіти в куточку. Щоб нікому не заважати. Головне мати запас гарячого какао і шоколаду. Інакше взагалі капець. Можна і правда в вікно вийти, на зустріч всьому світу. Мене завжди заспокоюють нічні вогні. В них є якась магія. Ніби вони несуть світло з якихось інших, прекрасних земель. Там принци цілують своїх принцес, знімаючи страшне прокляття з царства. Там це світло народжується в кожному доброму серці, а потім прямує сюди, до нас, щоб знайти відгук в наших душах. Можу надовго залипнути на обриси проспекту в вогнях.  Просто сидіти і дивитись, мріяти. Думка моя кружляє навколо кожного вогника, випитуючи його історію. Колись розповім їх і вам. А поки темрява з’їдає місто, я займаю місце в першому ряді – на балконі Татиної квартири. Зараз почнеться шоу для мене. Приєднуйтесь, панове.